1.Демонстраційні об’єкти з кісток печерного ведмедя, натуральні макети й ритуальні глиняні опудала - первообрази декоративно-прикладного мистецтва і важливі кроки доісторії мистецтв.

2.Південноукраїнський вишитий рушник. Образна стілистика. Форма побутування. Структура функцій.

1. Печерний ведмідь — вимерлий вид ведмедів. Це були великі та неповороткі травоїдні тварини на яких часто полювали наші предки. Печерні ведмеді не були предковою формою бурих.

Особливості Черепи печерних ведмедів мали — крутий підйом лоба, масивні надочні відростки, високий серединно-тім'яний гребінь. Щелепи були витягнуті вперед і мали значні заіклові проміжки, тож ікла звіра були добре видні. Зате масивні та вкриті тупими горбочками корінні зуби були явно призначенні для пережовування рослинної їжі — листя, трави, коренів, стебел, ягід тощо.

Спосіб життя Печерні ведмеді були мирними травоїдними тваринами. Завдяки своїм розмірам та силі дорослі особини не мали природних ворогів окрім людей для яких це був об'єкт полювання. Життя в печерах було небезпечним. Часом ведмеді в темряві провалювалися в провали з яких потім не могли вибратися. Траплялися випадки коли весіннє танення снігів призводило до затоплення печер і загибелі ведмедів які там зимували.

КУЛЬТУРА ПЕРВІСНОЇ ЕПОХИ

Гуманітарна наука досить не одностайна у своїх висновках щодо минулого. Особливо коли ми говоримо про різні форми наукових досліджень — такі, як філософія, археологія, культурологія.

Вітчизняна археологія має у своєму розпорядженні численні пам’ятки палеоліту та неоліту. Найбільш відомі та описані в літературі це: Кирилівка — стоянка на території сучасного Києва, тут збереглися крем’яні знаряддя праці, скупчення кісток, які використовувались при спорудженні наметоподібних жител; Кам’яна Могила (Запорізька обл.) — найдавніше святилище, знайдене у Східній Європі; Амвросіївка (Донбас); Мізин, Пушкарі (Чернігівщина); Киїк-Коба (Крим).

Комплекси стоянок належать до певних палеолітичних та неолітичних культур: в Україні це Королевська та Молодовська (Західна Україна, р. Прут), Білогорська (Крим), Дніпро-Прип’ятська, Гірсько-Кримська, Сурсько-Дністровська культури та ін.

Наука ХХ ст. принесла не тільки нові археологічні розвідки первісної доби, а й залучила до аналізу «доісторії» такі галузі знань, як генетика, етологія, семіотика, комп’ютерне моделювання. Але багато проблем все ж лишаються невирішеними, як, наприклад, питання про співвідношення біологічного, соціального, культурного, природного та «людського» в людині. Ось як наприкінці ХХ ст. підсумовує досвід осмислення «феномена людини» Едгар Морен у книжці «Природа людини»:

Стадії первісної культури співвідносять з періодизацією кам’яного віку: палеоліту, мезоліту та неоліту. Палеоліт складається з кількох періодів — шельського, ашельського, мустьєрського (нижній палеоліт) та оріньякського, солютрейського, мадленського (верхній палеоліт).

Першими відомими видами житла були печери та покриті гіллям ями. Одну з перших печер, яка була оселею людям 60 тис. років тому, знайдено у Вірменії. У Криму збереглися середньовічні печерні міста караїмів — Чуфут-кале та Мангуп-кале. Деякі племена Азії та Америки і дотепер живуть у печерах.

У первісну добу виникають і перші юридичні процедури: звинувачення, покарання, виправдання. Племена Півдня Африки для вирішення суперечок та перевірки справедливості звинувачення в злочині використовували такий спосіб: підозрюваний повинен був пройти певне небезпечне випробування, наприклад, на Мадагаскарі відомий звичай — треба витягнути з окропу камінь. Якщо підозрюваному це вдається, він уважається невинним.

2. Південноукраїнський вишиваний рушник. Образна стилістика. Форми побутування. Орнаментні елементи на прадавніх творах українського народного мистецтва ми пов’язуємо з тамговими знаками на деревах, каменях, рукотворних виробах, що їх залишали колись кочівники працюючи на землі, рухаючись по ній. Це своєрідні архетипи родинно-племінних локусів, що генетично успадковуються прийдешніми поколіннями. Тому, скажімо, справжній доморобний килим усвідомлюється мешканцями батьківського дому, як географічна мапа на стіні; а вишиваний рушник - як ідеальний боголюдський винахід, що поєднує лінійні просторово-часові виміри з міфологічними, земне буття в небесним. Знаками рівноваги між містичним і реальним стають не окремі орнаментні фігури, а мережаний простір, теургічним уособленням якого стає в Україні самий рушник.У весільному ритуалі він є орнаментно-пластичним з’єдником родин жениха й нареченої. У рушнику закарбовується спадкоємність поколінь, віддзеркалюється духовна сила роду. Способи компонування орнаментних фігур на полотні, їх комбінації, кольорові співвідношення за тривалий час «спілкування» з потойбічними силами і виконавської практики вишивальниць набувають ознак регламенту, канонізуються. Це сприяє становленню загальнодоступної ритуальної мови, базовими ознаками якої стають: - етнічний глосарій орнаментних форм; - усталені композиційні схеми вишивання рушників; - кольорові, графічні і пластичні структури узороччя; - ритуальні дії, релігійно-магічні жести і рухи весільних чинів; - фольклорні форми мистецтва,- народні знання, вміння, технології.За функціями південноукраїнські вишивані рушники поділяються на: побутові, дидактичні, повчально-навчальні, ритуальні, передвесільні, весільні, післявесільні, релігійні, гробові, хрестові, пам’ятні, церковні тощо. Виділяються символікою, композиційними схемами, колірністю, розмірами. У буденні дні більшість рушників цього асортименту сприймається як декорація хатнього інтер’єру.

Відомі нам південноукраїнські вишивані рушники кінця XIX - поч. XX ст. за образною стилістикою, будовою композиції можна виокремити у три групи: 1. Композиції, сконструйовані на виділенні крупного елемента взора; 2. Трискладові просторові утворення, що включають змішані мотиви орнаменту та багатоскладові композиції, сформовані з поперечних пасмуг гомогенного орнаменту; 3. Сюжетні композиції з елементами ізоморфного, шрифтового та поліморфного орнаментних мотивів.

Колір у відповідному локусі народного весілля формує емоції, етичні критерії весілчан завдяки природним, штучно скомбінованим або набутим під час проведення родинно-шлюбних ігор властивостям ритуального атрибута. Семантика кольорів проявляється через декор народного житла, вбрання весільних персонажів, обрядову їжу, питво тощо. Домінуючими барвами південноукраїнського весілля вважаються білий, червоний, чорний. Вони - окремо і в комбінаціях між собою - наділяються особливими значіннями.

Висновки: Народне мистецтво півдня України є одним з факторів еволюції культури нашої держави. Фундаментом місцевої художньої традиції, її опорою виступає народна майстерність етнічних українців. З українського весільного ритуалу - багатоскладової релігійно-побутової драми - випростовується більшість гілок дерева народної творчости. Ритуальне дійство сприймається як барометр життєздатности конкретних форм культури. І лише на тлі народної звичаєвости чітко окреслюються новітні елементи - передумова подальшої еволюції українського мистецтва. Змістовна насиченність народного ритуалу зумовлює відповідні пластичні форми та семантику новотворів. Вивчення предметного насичення народної «містерії», на думку автора, уможливлює більш глибоке розуміння традиційної матеріальної культури. Спадщина, що не актуалізується у сучасних просторово-часових вимірах, не затребується новими поколіннями, є мертвою. Саме форми побутування творів народного мистецтва, а не музейні експонати будуть визначати у подальшому пластичну культуру українського суспільства. Вищеподані описи і мистецькі порівняння, на переконання автора, можуть сприяти цій високій меті.

Білет № 32