Пропозиція грошей
Друга сила, що у взаємодії з попитом на грошовому ринку визначає його кон'юнктуру, є пропозиція грошей. Пропозиція грошей - це та кількість грошей, що перебуває в будь-який момент у розпорядженні економічних суб'єктів, яку вони за сприятливих обставин можуть спрямувати в обіг. Пропозиція грошей виражає прагнення економічних суб'єктів дати в борг певну частину своїх грошових коштів для отримання доходу.На мікроекономічному рівні кожний економічний суб'єкт, взаємодіючи зі своїм попитом, у разі перевищення запасу грошей може пропонувати їх для продажу на ринку. Якщо ж має місце перевищення попиту над наявними запасами, то формується попит на гроші. Це означає, що на мікроекономічному рівні відбувається постійне чергування попиту та пропозиції.
На макроекономічному рівні на формування пропозиції грошей впливає обсяг фактичної грошової маси в обігу. Ця фактична грошова маса в обігу становить природну межу пропозиції грошей. Розширити пропозицію грошей понад цю межу може лише додаткова емісія грошей Національним банком України.
Пропозицію грошей контролює держава. В Україні цей контроль здійснює Національний банк України як шляхом емісії грошей, так і за допомогою управління грошово-кредитною системою. Саме він визначає необхідну кількість грошей в економіці, виходячи з її стану. Необхідна кількість грошей фіксується на певний період і не залежить від рівня відсоткової ставки.
Отже, загальний розмір пропозиції грошей визначається банківською системою і на його розмір впливають такі об'єктивні чинники:
- емісія банкнот і випуск депозитних грошей;
- процес обслуговування державного боргу і покриття дефіциту державного бюджету;
- нагромадження резервів іноземної валюти;
- розширення кредитної емісії комерційних банків.
Рівновага на грошовому ринку
Попит на гроші мас бути задоволений відповідною пропозицією грошей. Оптимальним станом грошового ринку с його рівновага. Така рівновага на грошовому ринку встановлюється внаслідок взаємодії попиту на гроші та їх пропозиції.
Рівновага на грошовому ринку означає, що кількість грошей, яку економічні суб'єкти хочуть мати в портфелі своїх активів, дорівнює кількості грошей, що їх пропонує банківська система. Рівновага грошового ринку визначає величину рівноважної норми відсотка.
Рівновага на грошовому ринку може порушитися внаслідок зміни попиту на гроші, що спричинений збільшенням чи зменшенням обсягів виробництва і реалізації товарів або зміною рівня цін. У разі зростання обсягів виробництва чи зростання рівня цін збільшується попит на гроші і підвищується рівноважна відсоткова ставка. При зменшенні реального обсягу виробництва чи зниженні цін відбудеться зменшення попиту на гроші, а отже, зниження рівноважної відсоткової ставки.
При зниженні відсотка рівень попиту на гроші перевищуватиме їхню кількісну пропозицію, а в разі підвищення відсоткової ставки пропозиція грошей перевищуватиме попит. Підвищення відсоткової ставки приводить до переміщення суб'єктами ринку більшої частини своїх грошових залишків до високодохідних активів. Попит на гроші зменшується, бо володіння ними не приносить доходу.
Підтримання рівноваги на грошовому ринку забезпечує грошам найкраще виконання ними своїх функцій, сприяє нагромадженню капіталу, створенню інвестицій для розширеного відтворення. Навпаки, розходження між пропозицією і попитом здатне спричинити порушення платіжного балансу, падіння обсягів виробництва і реалізації продукції, високі темпи інфляції.
Тому підтримання рівноваги на грошовому ринку потребує від держави (її центрального банку) проведення виваженої грошово-кредитної політики, яка повинна на тривалий час забезпечити збалансованість грошового механізму, чітку взаємодію грошової маси в обігу, реальність доходів фізичних та юридичних осіб та норми відсотка.
Стабілізація кон'юнктури на ринку грошей визначається зрівноваженням попиту та пропозиції грошей, що зумовлює об'єктивний рівень ставки відсотка. Взаємодія на ринку грошей попиту, пропозиції та відсотка (як ціни грошей) відбувається відповідно до загальних закономірностей функціонування усякого ринку: попит на гроші впливає на рівень відсотка прямо пропорційно, а пропозиція грошей - обернено пропорційно.
3) Як у компаундуванні, так і у дисконтуванні користуються ставкою дисконту, яка є очікуваною майбутньою альтернативною вартістю грошей, іноді теперішньою або реальною ставкою процента або окремою величиною, що залежить від наведеної строкової обмеженої цінності грошей (про це мова піде нижче). Під час оцінки проектів необхідно обрати один з методів приведення всіх грошових потоків до базового року. Якщо використовується метод дисконтування, то всі грошові потоки приводять у відповідність з першим (або нульовим) роком. При застосуванні методу компаундування всі грошові потоки приводять до останнього n-го року. При оцінці величини грошових потоків з урахуванням фактора часу найбільш поширеними проблемами є: 1)складність вибору відповідної процентної ставки; 2)непослідовність у користуванні показниками процентних ставок. Величина процентної ставки відображає вартість капіталу для інвестора, наприклад рівень дохідності за облігаціями державної позики. Оскільки цінність грошей у реальному виразі може знижуватися протягом часу через інфляцію, у проектному аналізі використовують такі дві ставки: реальна процентна ставка (r) — ставка доходу на капітал без урахування інфляції. У разі використання реальної ставки процента необхідно проводити розрахунок грошових потоків у постійних цінах, тобто нейтралізувати вплив інфляції; номінальна (теперішня) процентна ставка (i) — ставка доходу з позицій інвестора на приватному ринку, яка включає інфляцію (t) і тому визначається підсумовуванням реальної ставки процента та величини темпу інфляції: i = r + t , де r — реальна процентна ставка (дохідність інвестицій); t – темп інфляції. Якщо інфляція має значні темпи, то розрахунок номінальної процентної ставки здійснюється за формулою складних процентів: i = r + t + r•t , де r•t — інфляційна премія. Інфляційна премія — це премія за інфляційне очікування, яку інвестори додають до реального, вільного від ризиків рівня доходу (норми прибутку). Величина реальної ставки визначається за рівнянням: r = (1 + i) : (1 + t) - 1 Якщо в аналізі проекту використовують лише реальні (постійні) ціни, то для визначення вартості капіталу не слід збільшувати на інфляцію річні виробничі експлуатаційні витрати і вигоди. Розглянемо вплив інфляції на номінальні та реальні рівні доходів фірми. Визначимо, як зміна темпу інфляції вплине на величину номінальних доходів та рівень дохідності до і після сплати податку (табл. 6 і 7). Розрахуємо номінальні ставки дохідності згідно з різними темпами інфляції — 20, 100 та 150% на рік. Величина номінальної ставки дохідності за першим сценарієм дорівнює 140%, за другим — 300, за третім — 400%. Розрахунки, наведені у табл.6, свідчать, що при збільшенні темпів інфляції номінальний дохід від інвестицій зростає більш високими темпами, і навпаки, при повільному зменшенні інфляції номінальна дохідність спадає стрімкіше. Як бачимо, при різкому зниженні інфляції виплата податків спочатку здійснюється за рахунок чисто інфляційного доходу (компонента i). Потім починає зменшуватися реальний дохід, скоригований на інфляцію (компонент ri), і у подальшому погашення податкових зобов’язань повинно здійснюватися за рахунок власного реального доходу від інвестиційного проекту. Тому аналітики при аналізі фінансової привабливості проекту, який реалізується при певному рівні інфляції, повинні враховувати деякі взаємовпливаючі показники: номінальна дохідність проекту, його реальна дохідність, ставка податку та рівень інфляції. Слід пам’ятати, що високоефективні проекти більш чутливі до інфляційних процесів, їх номінальна дохідність різко збільшується в умовах зростання інфляційних процесів, однак при зниженні розвитку інфляції швидкість падіння дохідності відбувається випереджаючими темпами. Непослідовність у використанні процентних ставок є найбільш поширеною помилкою у проектному аналізі. Плутанина реальних ставок з теперішніми спричиняє певне викривлення одних потоків вигод і затрат за рахунок інших. У більшості випадків при аналізі проектів, що проводиться міжнародними організаціями, використовують реальні показники вигід і затрат, навіть у разі відсутності прямих даних про реальні ставки на капітал. Окремими інфляційними сценаріями передбачені три можливих варіанти співвідношення номінальної ставки процента з темпом інфляції: 1) r = t — нарощення реальної вартості коштів не відбувається внаслідок того, що приріст їх майбутньої вартості поглинає інфляція; 2) r > t — реальна майбутня вартість коштів збільшується, незважаючи на інфляцію; 3) r < t — реальна майбутня вартість коштів знижується, тобто процес інвестування є збитковим.
4) Центральний банк - це орган державного грошово-кредитного регулювання економіки, що наділений монопільним правом емісії банкнот та здійснює керівництво грошово-кредитною системою країни.
Традиційно центральний банк виконує п’ять основних функцій: здійснює монопольну емісію банкнот, є банком банків, банкіром уряду, здійснює грошово-кредитне регулювання та банківський нагляд.
а) будучи емісійним центром країни, центральний банк володіє монопольним правом випуску банкнот, що забезпечує йому постійну ліквідність. Гроші центрального банку складаються із готівки (банкноти, монети) і безготівкових грошей (рахунки комерційних банків в центральному банку).
Кожна банкнота ФРС несе на собі печатку того Федерального резервного банку, який її випустив. Крім цього, на ній вказаний номер Федерального резервного округу, номер серії стереотипа, рік випуску, а також є підпис скарбника і печатка державної скарбниці. В США випускаються банкноти достоїнством в 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 і 500 доларів.
В Україні банкноти Національного банку України введені в обіг з другого вересня 1996 р. Номінальною вартістю 1 (два зразки), 2, 5, 10, 29, 50 та 100 гривень та монети номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 25 та 50 копійок.
б) функція банка банків полягає в тому, що, з одного боку, центральний банк зосереджує у себе обов’язкові резерви комерційних банків, з іншого - надає їм необхідну кредитну підтримку. Центральний банк є кредитором в останній інстанції. Рятуючи комерційні банки від банкрутства в період фінансової паніки, він надає їм кредитну підтримку шляхом емісії грошей або продажу цінних паперів. Концентрація обов’язкових резервів в центральному банку означає, що центральний банк може в певних межах здійснювати контроль за діяльністю комерційних банків.
в) функція банкіра уряду накладає певні взаємні права і обов’язки на уряд і центральний банк. Державна скарбниця (Міністерство фінансів) зобов’язана зберігати вільні грошові ресурси в центральному банку у вигляді вкладів (депозитів). Центральний банк, в свою чергу, віддає державній скарбниці весь свій прибуток понад визначеної, заздалегідь встановленої норми.
г) головними інструментами грошово-кредитної політики є:
-облікова (дисконтна) політика;
-операції на відкритому ринку;
-регулювання банківських резервів.
Облікова політика - це умови, за якими центральний банк купує векселя у комерційних банків. Нерідко покупці розраховуються з постачальниками не зразу після відвантаження продукції, а через певний строк (наприклад, через три місяці). Для підтвердження відстрочки платежу виставляється вексель. Постачальник товару може використати цей вексель таким чином: або чекати настання вказаного строку оплати,або оплатити ним свої грошові зобов’язання, або реалізувати його комерційному банку (тобто врахувати вексель). Купляючи вексель, комерційний банк сплачує, звичайно, не всю суму, а лише її частину, стягуючи певний процент (комісію). Комерційний банк, у випадку потреби, може переоблікувати отриманий вексель в центральному банку.
Звичайно , що центральний банк у цьому випадку також стягує на свою користь певний процент - облікову ставку. Встановлюючи єдину облікову ставку, центральний банк тим самим визначає саму низьку межу облікової ставки комерційних банків (комісійний процент яких перевищує облікову ставку центрального банку , як правило, на 0,5 - 2%). Крім векселів засобом забезпечення одержуваних позик можуть бути товари,а також різноманітні цінні папери (скарбницькі векселя, акції і облігації компаній та ін.).
Другим важливим інструментом кредитної політики є операції на відкритому ринку. Політика відкритого ринку виражається в купівлі-продажу цінних паперів центральним банком. Вона проводиться з метою здійснити вплив на ресурси комерційних банків. В період високої кон’юнктури центральний банк нав’язує комерційним банкам купівлю цінних паперів. Така операція істотно обмежує можливості комерційних банків, скорочуючи їх ресурси. Зменшення ресурсів комерційних банків викликає, в свою чергу, скорочення обсягу і більш жорсткіші умови кредитування населення та фірм, що, безумовно, робить стримуючий вплив на економічну активність. В період кризи, коли комерційні банки гостро потребують ліквідні грошові кошти, центральний банк скуповує у них цінні папери, полегшуючи їх фінансове становище. Таким чином, на відміну від облікової політики, операції на відкритому ринку є інструментом оперативного впливу на економіку.
Третім важливим інструментом кредитної політики є регулювання банківських резервів. Обов’язкові резерви - це мінімальна норма вкладів (депозитів) комерційних банків в центральному банку. Збільшуючи мінімальну норму резервів, яку комерційні банки зобов’язані тримати в центральному банку, останній обмежує можливості банків надавати позики своїм клієнтам. Ця мінімальна норма встановлюється в законодавчому порядку. Вона визначається як процент від загальної суми вкладів комерційних банків. Регулювання обов’язкових резервів розпочалось в США з 1930 р., в Україні - з 1991 р. Воно має подвійне значення: з одного боку, гарантує мінімальний рівень ліквідності комерційних банків, з іншого боку, - виступає як важливий інструмент грошово-кредитної політики центрального банка.
Поряд з трьома основними інструментами кредитної політики існують і інші. До них відносяться, насамперед, вибіркове регулювання окремих видів кредиту (біржового, споживчого тощо). Центральний банк може, наприклад, встановити мінімальні норми внеску готівки за куплені на біржі цінні папери, за придбані в кредит предмети споживання тощо).
д) центральний банк здійснює контроль за додержанням юридичними особами банківського законодавства та власних нормативних актів.
У разі порушення суб’єктами банківської діяльності законодавства, економічних нормативів, порядку, строків та технології виконання банківських операцій, допущення несанкціонованої емісії, невиконання нормативних актів центрального банку, неподання звітності чи надання недостовірної звітності, збиткової діяльності, створення становища, що загрожує інтересам вкладників та кредиторів банку центральний банк має право:
-порушувати перед засновниками питання про проведення заходів щодо фінансового оздоровлення комерційного банку, його реорганізації чи припинення діяльності;
-підвищувати норми обов’язкових резервів;
-призначити тимчасову адміністрацію для управління банком на час фінансового оздоровлення;
-стягувати грошовий штраф у розмірі доходу, одержаного в результаті неправомірних дій комерційного банку;
-виключати комерційний банк з Книги реєстрації банків.
5) Комерційні банки - кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді .внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб.
Основними функціями комерційного банку традиційно вважають: • акумулювання тимчасово вільних коштів, грошових заощаджень і нагромаджень юридичних і фізичних осіб (управління депозитних операцій); • забезпечення функціонування розрахунково-платіжного механізму, здійснення розрахунків у народному господарстві, організація платіжного обороту (управління розрахунково-касового обслуговування); • кредитування юридичних і фізичних осіб (кредитне управління); • облік векселів та операції з ними (управління розрахунково-касового обслуговування); • зберігання фінансових і матеріальних цінностей; • довірче управління майном клієнтів. Засновниками комерційного банку можуть бути вітчизняні та іноземні юридичні й фізичні особи за винятком: • рад народних депутатів усіх рівнів та їхніх виконавчих органів; • політичних організацій; • профспілкових організацій; • спілок і партій; • громадських фондів.