Стромально-судинні дистрофії.

Стромально-судинними називаються дистрофії, при яких продукти порушеного обміну речовини нагромаджуються в проміжній (сполучній) тканині та стінках судин.

В залежності від виду порушеного обміну речовин розрізняють: стромально-судинні білкові дистрофії (диспротеїнози), стромально-судинні жирові дистрофії (ліпідози) та стромально-судинні вуглеводні дистрофії.

Серед стромально-судинних диспротеїнозів розрізняють: мукоїдне набухання, фібриноїдне набухання (дезорганізація, некроз), гіаліноз та амілоїдоз. [Рис. 8]. Мукоїдне набухання – фібриноїдне набухання – гіаліноз є стадіями одного і того ж процесу (наприклад, при ревматичних захворюваннях). Амілоїдоз є самостійною формою диспротеїнозу.

Мукоїдне набухання – вид диспротеїнозу, який характеризується нерівномірним перерозподілом кислих глікозаміногліканів (переважно гіалуронової кислоти) в основній речовині та набуханням колагенових волокон.

Спостерігається найчастіше при ревматичних захворюваннях, характеризується підвищенням судинно-тканинної проникності. В результаті відбувається набухання основної речовини та колагенових волокон в складі сполучної тканини та стінках судин (базофілія основної речовини, зниження фуксинофілії волокон). Процес носить зворотній характер, але при збереженні причини, що його викликала (дія токсичних імунних комплексів при ревматизмі) переходить у фібріноїдне набухання.

Фібриноїдне набухання – вид диспротеїнозу, при якому спостерігається більш глибоке пошкодження колагенових волокон та основної речовини, що характеризується значним підвищенням судинно-тканинної проникності і виходом з крові фібриногену.

В основі дистрофічного процесу лежить поява якісно нової речовини, яка називається фібриноїд і має гематогенне (вихід з крові фібриногену та інших грубодисперсних білків) та гістіогенне (продукти розпаду колагенових волокон та основної речовини) походження. Основними механізмами його розвитку є інфільтрація та декомпозиція.

При забарвленні пікрофуксином колагенові волокна втрачають фуксинофілію, імпрегнуються сріблом (реакція Гоморі), стають піронінофільними (реакція Браше), метахромазія основної речовини зникає (в результаті деполяризації кислих глікозаміногліканів). Процес, на відміну від мукоїдного набухання, носить незворотній характер, виникає в стінках артеріол, клапанах серця, пристінковому ендокарді при ревматичних захворюваннях, завершується фібриноїдним некрозом (дезорганізацією) та гіалінозом.

Гіаліноз (від грец. “hyalos” – прозорий, скловидний) – вид диспротеїнозу, при якому в сполучній тканині або стінках судин нагромаджуються ущільнені, напівпрозорі маси білка, що нагадують гіаліновий хрящ.

Основним компонентом гіаліну є фібрилярний білок. Крім того, до його складу входять білки плазми крові, в тому числі фібрин, ліпіди, компоненти імунних комплексів (комплемент, імуноглобуліни).

В основі механізму гіалінозу лежать процеси деструкції колагенових волокон з подальшим пропитуванням них різними компонентами плазми крові (фібриноген, глобуліни, імунні комплекси, ліпопротеїди) на фоні підвищення судинно-тканинної проникності (плазморагія).

Розрізняють гіаліноз судин та гіаліноз сполучної тканини. У першому випадку (судинний гіалін) в процес залучаються артерії дрібного калібру та артеріоли. При цьому спостерігається значне підвищення проникності їх, плазморрагія, гіалін з’являється в субендотеліальному просторі, поступово відбувається атрофія м’язевого шару, звуження просвіту судин, гомогенізація їх стінок.

Зміни в стінках судин мають гемодинамічну, метаболічну або імуну природу. Тому судинний гіалін буває різним: а) простий гіалін (гіпертонічна хвороба, атеросклероз, зміни вікового характеру); б) спадковий гіалін – у складі його виявляються імунні комплекси, фібрин, продукти розпаду колагенових волокон (ревматичні захворювання); в) ліпогіалін – у складі його виявляються ліпіди та -ліпопротеїди (цукровий діабет: діабетична мікроангіопатія).

Гіаліноз власне сполучної тканини виникає при гіпоксії, хронічному запаленні, склеротичних змінах, при фібриноїдній дезорганізації та інш. При цьому пучки колагенових волокон втрачають фібрілярність, стають гомогенними, перетворюючись у безструктурну масу хрящеподібної консистенції.

При судинному гіалінозі спостерігаються атрофія, зміна форми та ущільнення внутрішніх органів (наприклад, первинно ущільнена нирка при гіпертонічній хворобі); при гіалінозі власне сполучної тканини вона стає значно ущільненою, напівпрозорою, сіруватого кольору (наприклад, гіаліноз стулок клапана при мітральному стенозі). В залежності від локалізації (гіаліноз артеріол, стулки клапанів) та розповсюдженості процесу може виникати функціональна недостатність органів (серця – при гіпертонічній хворобі, нирок – при хронічному гломерулонефриті). В інших випадках гіаліноз не викликає помітних змін (гіаліноз рубця, інволютивні зміни в окремих органах та інш.).

Амілоїдоз – вид диспротеїнозу, який характеризується нагромадженням в сполучній тканині та стінках судин глікопротеїда, основним компонентом якого є фібрилярний білок (F-компонент), зв’язаний з плазменним глюкопротеїдом (Р-компонент). Зазначені компоненти утворюють досить міцні сполуки з хондроїтинсульфатами тканини, до яких пізніше приєднується фібрин та імунні комплекси.

В результаті утворюється складна за своєю будовою речовина, яка, з одного боку, є досить стійкою по відношенню до дії різноманітних факторів, з іншого – має ряд характерних ознак, на відміну від гіаліна, фібриноїда та інш.

Так, фібрилярний компонент амілоїда (F-компонент) має характерну ультрамікроскопічну структуру. Він є гетерогенним за своїм складом, тобто існують декілька видів специфічного фібрилярного білка: АА, AL, FAP, ASC₁ та інш. Для кожного з них в плазмі крові в нормі є білки-попередники:

▲ АА-білок (не асоційований з імуноглобулінами) – утворюється з свого сироваткового аналога, яким для нього є білок SAA;

▲ AL-білок (асоційований з імуноглобулінами) – утворюється з свого сироваткового аналога, яким для нього є L-ланцюги імуноглобулінів (легкі ланцюги);

▲ FAP-білок – утворюється з свого попередника: преальбуміна плазми крові;

▲ ASC₁-білок – утворюється також з свого попередника: преальбуміна плазми крові.

Зазначені специфічні фібрілярні білки амілоїда (АА, AL, FAPта ASC₁) синтезуються із своїх білків-попередників мезенхімальними клітинами, які отримали назву “амілоїдобласти” (Серов В.В., 1998): макрофаги, плазмоцити, кардіоміоцити, гладком’язеві клітини судин, апудоцити та інш.

Гетерогенність фібрилярного компонента (F-компонента) амілоїда підкреслює одну із найважливіших його властивостей – вона означає, що єдиного амілоїда при генералізованій його формі не існує, є різні види амілоїда при одній і тій же формі. Це досить демонстративно при проведенні їх порівняльного аналізу.

АА-амілоїдоз  спостерігається в клініці при вторинній та спадковій формах амілоїдозу;

AL-амілоїдоз  спостерігається в клініці при первинній та вторинній формах амілоїдозу;

FAP-амілоїдоз  спостерігається в клініці при спадковій формі амілоїдозу;

ASC₁-амілоїдоз  спостерігається в клініці при амілоїдозі осіб похилого віку.

Подібна гетерогенність амілоїдоза пояснює різноманітність його клініко-анатомічних форм, які можуть бути самостійними захворюваннями або їх ускладненнями. [Рис. 9]. З іншого боку, різноманітність проявів амілоїдозу обумовлює і різноманітність існуючих принципів його класифікації.

І. Біохімічний принцип - в основу покладена гетерогенність фібрілярного білка амілоїда;

1. АА-амілоїдоз;

2. AL-амілоїдоз;

3. FAP-амілоїдоз;

4. ASC₁-амілоїдоз.

ІІ.Етіологічний принцип – в основу покладена причина виникнення амілоїдозу;

1. Ідіопатичний (первинний) амілоїдоз – причина та механізми розвитку невідомі;

2. Спадковий (генетичний, сімейний) амілоїдоз – причиною є генетичний дефект, що має місце при синтезі фібрилярних білків в організмі (спадкова ферментопатія);

3. Вторинний (набутий) амілоїдоз – виникає в результаті