Тема 7. Природно-ресурсний потенціал та екологізація економічного розвитку України

Самостійна робота (3 год):

1. Механізм економіко-екологічного регулювання суспільного виробництва

2. Формування концепції та моделі сталого, екологобезпечного і

екологозрівноваженого соціально-економічного розвитку країни з

урахуванням вимог конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку /1992 р в Ріо–де–Жанейро.

Тема 8. Становлення нової моделі міжнародної конкурентоспроможності України

Семінар (2 год.):

1. Суть природно-ресурсного потенціалу, проблеми ефективного його використання.

Природно-ресурснийпотенціал (ПРП) розглядається як сукупність усіх природних можливостей, засобів, запасів, джерел, що використовуються (або можуть використовуватись) при даному рівні розвитку продуктивних сил для досягнення певної мети. До складу ПРП входять природні умови і ресурси. Природні ресурси, на відміну від природних умов, беруть безпосередню участь у матеріальному виробництві й невироб-ничій діяльності. У своїх працях А.А. Мінц визначає природні умови як тіла і сили природи, що при певному рівні розвитку продуктивних сил суттєві для життя й діяльності людського суспільства, а природні ресурси – як тіла і сили природи, що на певному рівні розвитку продуктивних сил можуть використовуватись для задоволення потреб людського суспільства у формі безпо-середньої участі в матеріальній діяльності.

Наявність природних ресурсів є головною умовою розміщення продуктивних сил на даній території.

Кількість, якість і поєднання ресурсів визначають природно-ресурснийпотенціал території, який є важливим фактором розміщення населення і господарської діяльності. При освоєнні значних джерел природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються господарські комплекси та економічні райони. Природно-ресурснийпотенціал району здійснює вплив на його ринкову спеціалізацію, місце в територіальному поділі праці, міжнародний рейтинг країни. 

Отже, наявність тих чи інших природних умов, і особливо природних ресурсів, може бути стимулом, поштовхом для розвитку економіки країни, але не завжди. Останнім часом виокремилась і така тенденція: чим вище рівень розвитку виробництва у країні, тим менше він залежить від ресурсного фактора (наприклад, Японія). 

Сучасний розвиток цивілізації харак-теризується тим, що дедалі більша частина природних умов перетворюється на природні ресурси. Сьогодні сонячне тепло, внутрішнє тепло Землі, опади, клімат і рельєф частіше роз-глядаються для життєдіяльності людини як природний ресурс, ніж природні умови.

За особливостями використання природні ресурси поділяються на невичерпні та вичерпні (серед останніх виділяються відновні, відносно відновні та невідновні).

За економічною класифікацією розрізняють: 

– ресурси матеріального виробництва, у тому числі промисловості (паливо, метали, деревина, риба) і сільського господарства (грунти, води для зрошення, кормові рослини, промислові тварини);

– ресурси невиробничої сфери, у тому числі прямого споживання (питна вода, дикорослі рослини і тварини) і непрямого (наприклад, використання для відпочинку зелених насаджень та водоймищ).

За походженням і природними властивостями виділяють: мінеральні ресурси (корисні копалини), земельні, водні, біологічні (зокрема лісові), агрокліматичні (сонячне тепло, світло, опади), ресурси енергії природних процесів (енергія сонця, вітру, землі), а також рекреаційні (вони поєднують в собі різні види ресурсів).

За запасами природних ресурсів Україна займає провідне місце в Європі, зокрема, перше місце – за кількістю орних земель, запасами залізної та марганцевої руд, сірки; у числі перших – за запасами кам’яного вугілля, природного газу, калійної та кам’яної солей.\Економічна оцінка природних ресурсів включає врахування багатьох чинників (економічних, соціальних, технічних, еколого-географічних), які обумовлюють просторові відмінності і значення природних ресурсів для життєдіяльності людини. При їх економічній оцінці використовуються наступні критерії: розміри родовища, які визначаються його запасами; якість корисних копалин, їх склад і властивості, умови експлуатації; потужність пластів і умови залягання; господарське значення; річний обсяг видобутку.

Найправомірніше показниками економічної оцінки повинні бути:

– собівартість, яка характеризує поточні витрати;

– питомі капіталовкладення, що виражають величину одноразових витрат.

Основні напрями раціонального використання природних ресурсів:

– впровадження ресурсозберігаючих технологій;

– комплексне використання, спрямування на максимальне вилучення корисних компонентів з одиниці сировини і відходів;

– відтворення лісових, водних, земельних ресурсів;

– розширення геологорозвідувальних робіт;

– розвиток екологічної інфраструктури (очисні споруди);

– збереження та примноження системи заповідників і заказників.

Основними шляхами підвищення ефективності використання природних ресурсів продовольчого комплексу є наступні: 

1. моніторинг природного середовища; 

2. науково-обгрунтоване регіональне розміщення народногосподарського виробництва;

3. поглиблення регіональної спеціалізації;

4. здійснення заходів з екологізації виробництва; 

5. забезпечення оптимізації структури сільськогосподарських угідь;

6. перехід від затратного до ресурсо- та енергозберігаючого господарювання; 

7. формування економічної збалансованості аграрного виробництва в регіонах з урахуванням природноресурсного потенціалу;

8. дотримання вимог екологічної безпеки

9. застосування екологічно-прогресивних технологій;

10. здійснення заходів з підвищення родючості грунтів. 

До основних напрямів вирішення економіко-екологічних проблем природокористування в АПК України відносяться: врахування територіальної неоднорідності і регіональних особливостей природних умов і ресурсів при вирішенні економіко-екологічних проблем; проведення комплексу заходів в АПК, направлених на покращення стану оточуючого природного середовища, його оздоровлення (протиерозійні заходи, вапнування, гіпсування, дотримання норм, термінів і технології застосування мінеральних добрив та пестицидів, впровадження оборотних систем водопостачання, зменшення викидів шкідливих речовин в атмосферу і скидання стічних забруднених вод в водні об"єкти, попередження підтоплення та заболочення, заходи по підвищенню родючості грунтів та ін.); впровадження альтернативних систем землеробства (органічна, біологічна, органо-біологічна, біодинамічна, екологічна); проведення заходів по розширенню природних ресурсів; проведення екологічної експертизи проектів, особливо направлених на перетворення природи, впровадження екологічного аудиту підприємств АПК; удосконалення економічного механізму раціонального природокористування; екологізація агропромислового виробництва; створення системи спостережень (моніторингу) за впливом агропромислового виробника на оточуюче природне середовище і станом природи. Вирішення економіко-екологічних проблем природокористування проводиться з врахуванням їх регіонального прояву на основі даних еколого-економічного районування.

Екологізація агропромислового виробництва - це впровадження ресурсозберігаючих, енергозберігаючих, мало- і безвідходних технологій в переробних галузях, альтернативних систем землеробства з обмеженням використання хімічних засобів для підвищення родючості грунту і захисту рослин, врахування можливостей природи до самовідновлення.

Природоохоронні, екологобезпечні й ресурсозберігаючі напрями науково-технічного прогресу повинні бути пріоритетними.

Проблему раціонального природокористування, відтворення та охорони ресурсів природних ресурсів та стабільності збалансованого приросту сільськогосподарського виробництва можливо забезпечити при наступних умовах:

- районування природних умов і ресурсів на основі всебічного їх дослідження;

- комплексна економіко-екологічна оцінка продовольччої ефективності природно-ресурсного потенціалу;

- забезпечення розширеного відтворення та охорони родючості земельних угідь;

- проведення комплексу природоохоронних (меліоративних, агротехнічних, організаційно-економічних) заходів.

2. Необхідність та зміст активної екологічної політики.

Екологічна політика - це сукупність заходів держави, спрямованих на збереження безпечного навколишнього середовища, захист життя і здоров´я населення від негативного впливу забруднення, досягнення гармонії у взаємодії суспільства і природи, охорону і раціональне використання природних ресурсів.

Розрізняють два типи екологічної політики - пасивну та активну. Суть пасивної політики полягає у впровадженні заходів щодо стримування негативних впливів на природу. Вона ґрунтується на застосуванні адміністративних інструментів регулювання: екологічних норм і нормативів, дозволів, штрафних стягнень. Активна екологічна політика орієнтується на екологічний моніторинг, на послідовне зменшення негативних впливів на природу в результаті змін у свідомості громадян і товаровиробників.

3. Міжнародне співробітництво України у сфері охорони навколишнього середовища.

Можна виділити такі форми міжнародної співпраці у сфері природокористування.

1. Парламентське співробітництво, яке орієнтується на координацію законодавчої діяльності, забезпечує вирішення міжнародних екологічних проблем і передбачає розробку рекомендаційних законів з питань екології.

2. Взаємодія виконавчих структур окремих держав, які орієнтуються на розробку та реалізацію екологічних програм під егідою ООН.

3. Співробітництво конвенційного типу, яке передбачає єдиний підхід до вирішення конкретних екологічних проблем окремих територій і об'єктів.

4. Науково-технічне співробітництво, яке зорієнтоване на обмін науковою інформацією, спільне виконання природоохоронних розробок і проектів.

Однією із основних форм міжнародної співпраці щодо вирішення проблем навколишнього середовища є укладання договорів та інших видів міжнародних угод. Двосторонні і багатосторонні угоди і міжнародні конвенції використовуються з метою координації природоохоронних заходів різних країн. Учасниками таких угод є держави, які мають спільні проблеми або інтереси.

З перших днів незалежності наша держава бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах і реалізації екологічних програм та проектів. Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища займає важливе місце у зовнішньополітичному курсі України.

Україна як член ООН є суверенною стороною 18 міжнародних природоохоронних угод, бере участь у 20 міжнародних конвенціях і продовжує активно працювати з іншими країнами світу над проблемами врятування нашої планети від екологічного лиха. Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідніми країнами - Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми про взаємопорозуміння і співробітництво в галузі охорони довкілля підписані з Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілля укладена з урядом Ізраїлю, про співробітництво в галузі ядерної безпеки і захисту від радіації - з урядами Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічно розвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків і біорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управління водними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - з Данією, Нідерландами, США.

Міжнародне співробітництво в галузі ядерної та радіаційної безпеки у рамках програми TACIS Україна підтримує з МАГАТЕ і Європейським Союзом, а також на двосторонній основі з США, ФРН, Канадою, Швецією та Японією. З питань зміни клімату підписані Меморандум про співробітництво урядів України та Канади, а також Протокол про співробітництво з Нідерландами. Нині почалося впровадження трьох спільних проектів.

Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов'язана із вирішенням глобальних та регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Україна бере активну участь у діяльності Європейської Економічної комісії, насамперед з її Комітетом з екологічної політики. З 1995 року Україна є членом Ради Європи - однієї з найвпливовіших організацій, в діяльності якої питання охорони навколишнього середовища займають важливе місце.

Наша держава була активним учасником Всесвітньої зустрічі глав держав та урядів в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), підписала прийняті там програмні документи та реалізує їх на національному рівні. Важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного права в галузі навколишнього середовища на європейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія,

28-30 квітня 1993 р.). Такі конференції стали традиційними. Вонивідбувалися у 1995 році в Софії (Болгарія), у 1998 році - в Орхусі (Данія). У 2003 році в Києві відбулася конференція «Довкілля для Європи», що свідчить про високий міжнародний авторитет України в галузі охорони довкілля.

Незважаючи на глибоку еколого-економічну кризу в українському суспільстві, впровадження економічних методів регулювання природокористування залишається одним із першочергових завдань, оскільки від його успішного вирішення значною мірою залежить економічна ефективність народного господарства, здатність економіки України до стабільного і тривалого саморозвитку.

4. Чинники та складові формування міжнародної конкурентоспроможності України

Конкурентоспроможність країни— це сукупність властивостей, притаманних національній економіці, які визначають здатність країни конкурувати з іншими країнами. Рівень конкурентоспроможності країни визначається за різними методиками. Провідними міжнародними організаціями, які займаються ранжуванням країн за рівнем конкурентоспроможності є Світовий економічний форум (World Economic Forum) та Інститут розвитку менеджменту (The International Institute for Management Development (IMD)) .

Для визначення конкурентоспроможностікраїни використовується близько 340 показників і більше 100 оцінок експертів-економістів. Дані аналізу групуються в 10 факторів:

1. економічний потенціал і темпи росту економіки;

2. ефективність промислового виробництва;

3. рівень розвитку науки й техніки, темпи освоєння науково-технічних досягнень;

4. участь у МРТ;

5. динамічність і ємність внутрішнього ринку;

6. гнучкість фінансової системи;

7. вплив державного регулювання економіки;

8. рівень кваліфікації трудових ресурсів;

9. забезпеченість трудовими ресурсами;

10. соціально-економічна й внутрішньополітична ситуація.

За конкурентоспроможністю Україна опустилася на 89-те місце

Україна продовжує втрачати позиції в світовому рейтингу конкурентоспроможності, отримавши 89-у позицію серед 139 країн, які досліджувалися.

Це на дві позиції нижче, ніж у 2009 р. Про це свідчать дані Глобального огляду конкурентоспроможності, проведеного Світовим економічним форумом, повідомляє радіо «Свобода».

Як заявив старший економіст CASE Україна Володимир Дубровський, зниженню конкурентоспроможності України, перш за все, сприяли неефективні інституції (окремо цей показник один з найнижчих у світі – 134), макроекономічна нестабільність, низька ефективність товарних і фінансових ринків.

Україна зараз знаходиться між країнами, в яких головне джерело конкурентоспроможності – це чинники виробництва (сировина, дешева праця), і країнами, де важлива ефективність розподілу ресурсів на користь якнайкращого використання.

Нагадаємо, 22 травня повідомлялося, що в глобальному рейтингу конкурентоспроможності World Competitiveness Yearbook 2010 Україна відносно минулого року втратила одну позицію, зайнявши передостаннє, 57-е місце. Лідируючі ж позиції займають економіки Сінгапуру і Гонконгу, слідом за ними йдуть США. Відповідну інформацію розповсюдила швейцарська бізнес-школа IMD в своєму офіційному щорічному рейтингу конкурентоспроможності економік світу.

5. Структура та динаміка українського експорту.

На сьогодні основними експортними галузями економіки є металургійна промисловість (металопродукція), сільське господарство (зерно), машинобудівна та хімічна промисловості, частка яких становить понад 80 відсотків українського експорту. Особливістю сучасного розвитку вітчизняних експортоорієнтованих галузей є їхній сировинний характер та високий рівень залежності від кон'юнктурних коливань на світових ринках.

Важливим моментом розвитку експорту стало набуття Україною у травні 2008 року повноправного членства в СОТ, що надало можливість стати рівноправним партнером на світових товарних ринках. У результаті було скасовано окремі обмеження та лібералізовано умови доступу на зовнішні ринки для цілого ряду українських товарів базових експортних галузей.

6. Позиціювання українських підприємств у світовому конкурентному просторі.

На сьогодні до актуальних проблем економіки України можна віднести підвищення ефективності і конкурентоспроможності підприємств на основі їх постійного оновлення і розвитку галузей виробництва, які займаються наукоємкою діяльністю. Саме тому і виникає потреба передових технологій.

Ефективне залучення у виробництво та використання інновацій сприяє зростанню організації і виводу її на нові ринки або закріплення їх на існуючих і розширення ринкової ніші. Саме тому будь-яке підприємство, яке ставить перед собою завдання досягти високої конкурентоспроможності, повинно це усвідомити і відповідно приділити увагу своїй інноваційній діяльності.

Україні конче необхідні стратегічні інновації у сфері комп’ютерних, інформаційних та комунікаційних технологій. Відставання України в розвитку електронної промисловості ще більше посилює її економічну залежність від західних країн, обмежує можливості створення власної інформаційної економіки, яка забезпечує найбільший приріст капіталів

Метою фінансування інноваційної діяльності є необхідність збереження наукової бази, кадрового потенціалу; відповідного рівня проведення наукових досліджень, розробка і освоєння наукомісткої конкурентної продукції, випуск якої може забезпечити збільшення експорту або зменшення імпорту аналогічної продукції; зменшення витрат і покращення економічних показників підприємств при створенні нової продукції, тобто зростання інтенсивних факторів розвитку вітчизняного виробництва, які сприяють використанню досягнень НТП у діяльності суб’єктів господарювання, тощо.

Джерелами фінансування наукових досліджень в Україні є держбюджет, питома вага коштів якого в загальному обсязі фінансування становить 30,0%; власні фонди підприємств — 3,0%; кошти замовників на території України — 38,4%; кошти іноземних держав — 23,3% та інші джерела (5,3%).

В Україні діють представництва міжнародних фондів, що сприяють науковій та інноваційній діяльності, розвитку підприємництва. Це Міжнародний науковий фонд Сороса, Британський фонд ноу-хау, Женевський міжнародний фонд підтримки підприємництва, програма TACIS, ряд американських наукових фондів та ін.

Більше 90% підприємств, які впроваджували продуктові інновації, змогли підвищити конкурентоспроможність своєї продукції, розширити ринки збуту, більш як на 40% знизити матеріало- та енергомісткість продукції тощо.

Актуальним завданням є створення в Україні нових форм управління циклом «наука—техніка—виробництво», до яких належать технопарки і технополіси. Розраховувати на прорив до світових ринків Україна може, лише різко скоротивши витрати виробництва, підвищивши продуктивність праці та ефективність матеріального виробництва. Одним з основних пріоритетів державної економічної політики України повинно стати збереження і розвиток науково-технічного потенціалу. Необхідним є стимулювання розвитку високотехнологічних виробництв, заснованих на вітчизняних науково-технічних розробках, які були б здатні у найближчій і довгостроковій перспективі забезпечити конкурентні переваги українським підприємствам. Пріоритетний розвиток цих галузей допоможе Україні зайняти гідне місце в міжнародному розподілі праці і значно підвищити свою конкурентоспроможність у світовій економіці.

7. Цінова конкурентоспроможність економіки України.

Україна є однією з найбільших держав Європи за кількістю населення і територією, індустріальним рівнем, природними ресурсами, зокрема унікальними за родючістю землями. Загальновідомі також працелюбність українського народу, його високий освітній рівень, науково-технічні, культурні та мистецькі досягнення. Проте, вступивши в період ринкових трансформацій, країна переживала неймовірні труднощі, що відобразилось в динаміці ключових макропоказників.

Серед країн Центральної та Південно-Східної Європи, країн Балтії та СНД Україна мала, по-перше, найтриваліший період спаду (10 років) і, по-друге, один із найгірших показників кумулятивного спаду.

Феномен безпрецедентного економічного спаду в Україні можна пояснити негативною дією багатьох об’єктивних факторів. Традиційно серед таких факторів вказують, насамперед, на успадковані мікро- і макроекономічні диспропорції планового господарства. Дійсно, економічна криза 1990-х рр. в Україні безпосередньо виходить із структурної кризи, в якій перебувала економіка СРСР у період, що передував його руйнації. Фактично структура народного господарства опинилася у кризовому стані вже з самого початку незалежного розвитку України, позаяк ми успадкували галузеву структуру, яка впродовж десятиліть формувалася як невід’ємна частка гіперструктури.

Потреби реструктурування самі по собі зумовлювали скорочення обсягів виробництва, яке підсилювалося катастрофічним звуженням усталених коопераційних зв’язків, втратою традиційних ринків, заощаджень населення тощо. Усе це призводило до обвального падіння виробництва товарів та послуг, що, в свою чергу, спричиняло подальше погіршення структурних пропорцій.

Слід зазначити, що дослідники і експерти визначали «стартові позиції» ринкового реформування в Україні як найсприятливіші хоча би в межах колишніх республік СРСР. Зокрема за оцінками Дойче-Банку, Україна позиціонувалась на першому місці із 83 балами (Прибалтика — 77 б., Росія — 72 б.). При цьому вищі оцінки характеризували ступінь індустріалізації, експортні можливості, мінеральні ресурси, інфраструктуру, освіту.

Можна стверджувати, що порівняно високий економічний потенціал України не дозволив реалізувати так звані «переваги відсталості». Адже чим більш розвиненою в минулому була планова економіка, тим важчим стало її ринкове реформування, оскільки структурні диспропорції були матеріалізовані в основних фондах. Іншими словами, «меншим» і «біднішим» країнам легше підтримувати позитивну макродинаміку. Капіталонасиченість економіки України у базових галузях звузила можливості розвитку за рахунок створення нових потужностей (як це було, наприклад, в Китаї), ставлячи завдання структурної перебудови величезного масштабу.

Ключовим суб’єктивним фактором негативного впливу була неефективна економічна стратегія. Це в тій чи іншій мірі визначають не тільки відносно незалежні вітчизняні та зарубіжні вчені-економісти, а й офіційні особи та їхні економічні консультанти. Підтвердженням є, зокрема, постійна «корекція» реформаторських програм, яка відбувалась майже щорічно із зміною чергового уряду. Водночас західні експерти відзначали усталений характер стагнації ринкових перетворень у контексті динаміки загальноприйнятих параметрів успіху чи неуспіху переходу від централізовано планової системи до ринку.

На наш погляд, украй важливим є не тільки вибір тієї чи іншої моделі ринкових перетворень як такої, а й її відповідність тенденціям світогосподарського розвитку, адже перехід України до ринку збігся зі зміною орієнтирів розвитку світової економіки, її якісними соціально-економічними, правовими та інституціональними перетвореннями.

Головна проблема розвитку українського товарного експорту — низький потенціал конкурентоспроможності на зовнішніх ринках продукції з високим рівнем доданої вартості, низькі технологічність і наукомісткість товарів. За Україною дедалі більше закріплюється місце постачальника напівфабрикатів, які виготовляються галузями з підвищеними рівнями трудомісткості (головним чином праці середньої кваліфікації), енерго-матеріаломісткості та з низьким рівнем екологічності. Така парадигма розвитку експортної структури суперечить національним структурним пріоритетам і перспективам розвитку структури світового господарства загалом. Більше того, в умовах обмеженості внутрішнього попиту експортне зростання стає каталізатором тенденцій до структурного спрощення економіки, її деіндустріалізації.

Конкурентоспроможність української економіки базується переважно на використанні національних порівняльних переваг у ціновій конкуренції. Однак дія одного з ключових факторів конкурентоспроможності — дешевої робочої сили, як правило, нівелюється низькою продуктивністю праці. Зокрема, надзвичайно низькою є продуктивність праці в українській металургійній галузі — провідній у забезпеченні експортної виручки України. Наприклад, число працівників у цьому секторі в Бразилії, яка виробляє приблизно стільки ж сталі, як і Україна, складає близько третини числа зайнятих у цій галузі в Україні. Продуктивність праці, що вимірюється обсягом виробництва сталі на одного робітника, в Україні становить чверть аналогічного показника ЄС. Отже, не варто й говорити про високу конкурентність українських товарів на міжнародних ринках (а часто і на власному), особливо, якщо враховувати ще й низьку якість вітчизняної продукції.

Навіть у випадках, коли внутрішній потенціал українських підприємств-експортерів відповідає критеріям міжнародної цінової конкуренції, на заваді ефективному виходу на зовнішні ринки стає нерозвиненість відповідної інфраструктури. Так, за підрахунками експертів, операційні витрати експортерів у 2000 р. становили в Україні близько 40% прибутку (в розвинених країнах 3—5%). Йдеться про оподаткування, бюрократичні процедури, неякісну роботу митних служб, банків тощо.

Наявність значних площ орних земель не створює додаткової конкурентної якості через недостатню забезпеченість аграрного сектору високоефективною технікою, нерозвиненість ринкової агроінфраструктури тощо.

Самостійна робота (3 год):

1. Інноваційна компонента забезпечення конкурентоспроможності країни.

Перехід у фазу сталого розвитку на основі інноваційно-інвестиційної моделі вважався пріоритетним завданням на найближчу перспективу економічного розвитку та ототожнювався з внутрішньо орієнтованою стратегією зростання. Проте, даний підхід не продемонстрував належних результатів.

Саме інноваційність розвитку покладено в основу пропонованої національної конкурентної моделі України. У стратегічному плані це сприятиме нарощуванню людського капіталу як основи розвитку національної конкурентоспроможності. У практичному плані поглиблення технологічних циклів на інноваційній основі має привести до максимізації доданої вартості на території країни, оптимізації умов проведення експортної діяльності, розширення ринкових ніш вітчизняних товаровиробників. Крім того, інноваційність постає важливою умовою покращення умов соціально-економічного розвитку держави, розв'язання нагальних екологічних проблем.

Аналізуючи стан об’єктів НІС - інновацій та прав власності на їх використання, слід відзначити основні складові інноваційного потенціалу з точки зору напрямків та результатів НДДКР. Українська наука зберігає світовий рівень у математиці, механіці, фізиці, інформатиці, матеріалознавстві, гірничих науках, зварюванні металів.

Інновації в Україні характеризуються такими вадами:

- нерозвиненість організаційних форм та інфраструктурного забезпечення інноваційної активності; 

- відсутність механізму комерціалізації та обміну продуктами інноваційної діяльності; 

- непослідовність та безсистемність державної політики в науково-технічній сфері.  

2. Інституційні фактори посилення конкурентоспроможності національної економіки.

1. Конкурентоспроможність країни має розглядатися як сукупність притаманних національній економіці факторів, які забезпечують пропозицію товарів і послуг за прийнятним співвідношенням ціна/якість для міжнародної торгівлі.

3. Стержнем сучасної української моделі міжнародної конкурентоспроможності має стати перехід до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку. Найбільш ефективним, в зв'язку з цим, може бути розвиток двох комплексів – транспортного і групи підприємств високотехнологічного машинобудування, що мають спільні корені й науково-технологічний супровід і тому є своєрідними кластерами, які слід підтримувати цілісним механізмом державного регулювання (субсидії, податкові пільги, пільгові кредити і т. п.).

4. Підвищення конкурентоспроможності української економіки потребує широкомасштабної модернізації виробничого апарату, перш за все подолання його технологічної неоднорідності на основі взаємодоповнення макроекономічних регуляторів та інструментів промислової політики.

5. В частині забезпечення позитивного впливу курсової політики на динаміку зовнішньої торгівлі українська модель має виходити з того, що в довгостроковому періоді доцільно дотримуватися політики стабільного валютного курсу, а короткочасні відхилення у бік девальвації чи ревальвації можливі як виняток, якщо держава не в змозі підтримати той чи інший сектор економіки іншими засобами. Така стратегія відповідає режиму керовано - плаваючого валютного курсу, який широко застосовується у світовій практиці.

6. Завдання нарощування конкурентоспроможності національних виробників у країнах, що здійснюють перехід до ринкової економіки, об'єктивно зумовлює взаємопов'язані тенденції розвитку: з одного боку, послідовну лібералізацію зовнішньоторговельного режиму країни і створення ефективного конкурентного середовища на внутрішньому ринку, а з іншого - активне використання механізмів державного регулювання з метою створення належних умов для прискореного зростання конкурентоспроможності в пріоритетних для країни галузях.

7. Стратегія нарощування конкурентоспроможності в умовах зростаючої глобалізації економіки повинна враховувати тенденцію до поширення дії міжнародних норм регулювання світової торгівлі.

8. З метою удосконалення інноваційного механізму та посилення конкурентоспроможності економіки країни запропоновано модель інноваційно-портфельної реорганізації, що являє собою реформу управління типового науково-виробничого об'єднання. Наслідком реформи має стати створення інноваційного холдінгу, що здійснює управління субординованими венчурними підприємствами через керування інноваційними портфелями акцій цих підприємств.

3. Роль зовнішньоторговельного регулювання у забезпеченні національних конкурентних переваг

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою адміністративних та економічних методів.

· Адміністративні методи безпосередньо впливають на господарські відносини. Адміністративні методи найдоцільніше застосовувати за умов економічної нестабільності, зростання дефіциту та інфляції. Ними користуються, як правило, протягом короткого терміну з метою захисту економіки країни або її відродження через мобілізацію та оптимальне використання ресурсів. До них належать ембарго (повна заборона зовнішньоекономічної діяльності), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товару та ін.

· Економічні —діють через ринковий механізм. Економічні методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. До них належать митні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту), пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків тощо (в галузі експорту).

Розрізняють два типи зовнішньоторгової політики держави:

1) Протекціонізм.

2) Фритредерство чи “вільна торгівля”.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ в еко номіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів. Як правило, країни ведуть гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає за умов високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а протекціонізм — за умов становлення ринкових відносин і недостатнього розвитку експортного потенціалу країни.

Рольдержавного зовнішньоторговельного регулювання полягає у:

— забезпеченні національних конкурентних переваг;

— сприянні забезпеченню збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку;

— стимулюванні прогресивних структурних змін в економіці;

— створенні найбільш сприятливих умов для залучення економіки країни в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур зарубіжних країн;

— захисті економічних інтересів суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності;

— створенні рівних можливостей для всіх суб´єктів зовнішньоекономічних відносин незалежно від форм власності;

— заохоченні до конкуренції та ліквідації монополізму в цій сфері.

Отже, державне зовнішньоторговельне регулювання має значення не тільки для забезпечення національних конкурентних переваг, а й на сьогодні є об'єктивною необхідністю кожної країни.