41. Презумпція невинуватості в інтерпретації Суду (ч.2 ст.6 Конвенції).

Ч.2 ст 6 конвенції зазначає «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Презумпція невинуватості – відображає ідею, відповідно до якої той, хто підозрюється чи формально обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, має право на незалежне і безстороннє правосуддя, суттєвою рисою якого повинна бути терпимість духу.

Презумпція невинуватості спрямована насамперед на захист обвинуваченого від обвинувального вироку, якщо останній не буде законно встановлений. Вона діє протягом усього кримінального процесу, незалежно від результату розслідування, а не тільки при розгляді обґрунтованості обвинувачення. Вона вимагає, аби при здійсненні своїх повноважень судді відійшли від упередженої ідеї, що підсудний вчинив злочин, оскільки обов’язок доведення покладено на сторону обвинувачення, і будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого.

Практика суду надала принципу презумпції невинуватості зміст, який виходить за рамки суто процесуального аспекта. Презумпція стосується не лише судді у кримінальній справі, її зміст є набагато ширшим і стосується адміністративних і дисциплінарних правопорушень. Цей принцип гарантує будь-якій особі те, що представники держави не можуть розглядати її як винну у вчиненні правопорушення, якщо це не буде встановлено компетентним судом на основі закону. Тому посягання на презумпцію невинуватості може виходити не лише від судді чи суду, але також від інших органів державної влади. Це не повинно перешкоджати інформуванню органами влади громадськості про хід кримінального процесу. Проте, п. 2 ст. 6 вимагає, аби це відбулося делікатно та обережно, оскільки цього вимагає дотримання презумпції невинуватості.

45. Права обвинуваченого у практиці Суду як гарантії права на суд.

Відповідно до ч.3 ст. 6 Конвенції кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, – одержувати безоплатну допомогу перекладача.

Частина 3 ст. б Конвенції містить лише перелік окремих випадків застосування загального принципу справедливого судового розгляду, проголошеного у ч.1 ст. 6 Конвенції. Права, перелічені у ч. З ст. б не є вичерпними та представляють аспекти поняття справедливого судового розгляду у кримінальних справах. Тому ч.3 ст. б Конвенції повинна тлумачитися з урахуванням загальної частини ст. б. Це означає, що дуже часто суд приступає до розгляду заяв на основі ст. З у світлі одночасно цієї норми та більш загальної норми ч.1 ст. б Конвенції, яка гарантує одночасно право на справедливий судовий розгляд. Гарантії, що містяться у ч. З ст. б Конвенції прагнуть забезпечити дотримання принципу змагальності у кримінальному процесі і тим самим, дотримання принципу справедливого судового розгляду. Ці гарантії самі по собі не є метою; вони повинні тлумачитися у світлі функції, яку вони виконують у загальному контексті судового розгляду.

Необхідний зв'язок об'єднує право на точну інформацію у найкоротші строки і зрозумілою для заявника мовою про природу та підстави обвинувачення обумовлює права на захист, ефективне здійснення якого передбачає, що обвинувачений може мати достатньо часу та можливостей, аби підготовитися до захисту.

46. Зміст права на повагу до приватного і сімейного життя. Див. також пит. 47.

Стаття 8 Конвенції. Право на повагу до приватного і сімейного життя

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Норми ст. 8 Конвенції належать до тих норм, котрі не встановлюють прямих заборон, а встановлюють право та допустимі (встановлені законом та необхідні у демократичному суспільстві) обмеження цього права з боку держави. При цьому, обмеження прав, передбачених ст.8 Конвенції сформульовані досить загально, що і обумовлює найбільшу кількість питань при розгляді конкретних справ Судом. Така специфіка формулювання ст. 8 Конвенції обумовлює особливості її тлумачення, що склалися у практиці Суду. У рішенні у справі «Кrооn v. the Netherlands» Суд визначив мету ст. 8 Конвенції - захист особи від свавільного втручання з боку державних органів у приватне та сімейне життя.

Стосовно змісту цього права Суд сформував низку положень у своїй практиці. По-перше, норма, що міститься у ч.1 ст.8 Конвенції не гарантує сама по собі ні права на освіту, ні права батьків на виховання своїх дітей. Однак не виключено, що заходи, вжиті у сфері освіти, можуть зачіпати право на повагу до приватного чи сімейного життя або посягнуть на нього або, якщо наслідком нових заходів буде порушення приватного чи сімейного життя незаконним способом, зокрема шляхом свавільного віддалення дітей від батьків.

Як вказують окремі дослідники практики Суду, ст.8 Конвенції захищає чотири види інтересів: приватне життя, сімейне життя, житло та кореспонденцію.