23 Концепція «автономних понять» у практиці Суду ("верховенство права"; "виборчі права"; "цивільні права"; "злочин" і "покарання" тощо).

Концепція “автономності” понять є одним з важливих елементів сучасної практики Європейського суду з прав людини, яка в судовому тлумаченні дає можливість узгоджувати положення Конвенції та національне законодавство. Більшість основних понять Конвенції визнаються “автономними”: “кримінальне обвинувачення”, “громадянські права”, “власність”, “правомірне затримання”, “помешкання” тощо..

Концепція автономності конвенційних термінів формувалась Судом протягом тривалого часу. До її базових положень, які мають аналізуватись у контексті тлумачення поняття “майно” в ст. 1 Протоколу 1, належать такі.

По-перше, метод автономного тлумачення викликаний необхідністю формулювати конвенційні поняття, виходячи із загальних принципів та цілей Конвенції, що зближує його з методом цільового (телеологічного) тлумачення. По-друге, автономність понять має чітко визначену природу, що не дозволяє проводити прямі аналогії із повсякденним значенням терміна автономності. Суд наголошує, що автономність конвенційних понять — це такий спосіб тлумачення, який не дозволяє державам давати в національному законодавстві визначення, що відповідають інтересам виключно держави і порушують баланс публічних та приватних інтересів. По-третє, автономність конвенційних понять означає вимогу не уніфікації національного законодавства, а вимогу застосовувати єдині правила та принципи їх тлумачення. Саме цим забезпечується існування єдиного європейського стандарту захисту права власності. Сприйняття цього принципу ускладнюється традиціями позитивістського праворозуміння. Наприклад, болгарські експерти Звіту про відповідність законодавства та правозастосовної практики вимогам Конвенції наголошували на необхідності уніфікувати термінологію національного законодавства та конвенційну. Однак така позиція не знайшла підтримки європейських експертів, які виходили з принципу автономності конвенційних понять [2]. Необхідність держав орієнтуватись на автономні конвенційні поняття забезпечує їх пріоритет щодо національного законодавства. Так реалізується принцип субсидіарності конвенційного механізму захисту права власності [3]. На думку Н. Траверстона, “автономна інтерпретація виконує функцію гармонізації правових інструментів захисту права власності в країнах — членах Ради Європи” [4]. Регулювання відносин власності в національних правових системах здійснюється різними засоба­ми, у різних галузях законодавства, з урахуванням національних особливостей правової системи (тут варто лише згадати той факт, що вона поширюється на країни як прецедентного, так і статутного права). За таких умов можливість формулювання прийнятних для всіх стандартів захисту права власності стає винятково складним завданням.

24 Зміст права на життя у практиці Суду

Ст. 2 Конвенції, що передбачає право кожної людини на життя має особливий статус з-поміж інших положень Конвенції, Суд визнав у справі «МакКен та інші проти СК», оскільки держави не можуть відступити від своїх зобов’язань за цією статтею не допускається за жодних обставин. Вона тісно пов’язана зі ст. 3 Конвенції, оскільки вони разом захищають одну із основоположних цінностей демократичних держав Ради Європи.

Проте право на життя не є абсолютним (на відміну від заборони катування, передбаченої ст.3 Конвенції). Хоча ст.2 Конвенції й містить формулювання про неможливість позбавлення людини життя: «інакше як за вироком суду, винесеним після визнання особи винною у вчиненні злочину, за який передбачено таке покарання». Винятком з прав на життя є смертна кара, а тому ст.2 тлумачиться Судом у зв’язці з п.1 ст.2 Протоколу №6 до Конвенції, яка передбачає скасування смертної кари, хоча держави, які ратифікували Протокол №6 зберігають право застосовувати смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни. Крім того, у ст.15 Конвенції міститься положення про частковий відступ від зобов’язань, передбачених Конвенцією, «під час війни або іншої надзвичайної ситуації у державі, яка загрожує життю нації». І хоча відступи від ст.2 не допускаються за жодних обстави, крім «випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій», які визначаються міжнародним правом. Проте наразі у практиці Суду відсутнє тлумачення поняття «війни та правомірних воєнних дій».

Зміст права на життя є неповним без розгляду питань про початок права на життя та його завершення, які, на відміну від питань про смертну кару та винятки з права на життя, прямо у Конвенції не визначені, а отримали зміст безпосередньо у практиці Суду. Стосовно виникнення права на життя, національне законодавство держав-учасниць Конвенції, займає різні позиції – від надання жінці права самостійно вирішити питання про аборт – до імперативної заборони абортів. Комісія дала наступне тлумачення ст.2 Конвенції щодо виникнення права на життя: обмеження, передбачені як другим реченням п.1, так і п.2 ст.2 по своїй природі є такими, що відносяться лише до народжених осіб і не можуть застосовуватися у відношенні дитини, яка повинна народитися» («Н проти Норвегії» від 19 травня 1992р.). у рішенні у справі «Во проти Франції» суд вказав, що «потенціал і здатність ембріона людини стати людиною вимагають його захисту в ім’я людської гідності, однак це не вимагає розглядати його як людину, котрій належить право на життя у сенсі ст.2 Конвенції».

Закінчення життя людини у контексті Конвенції пов’язується і з проблемою евтаназії. Питання про право людини самостійно завершити своє життя у контексті ст. 2 Конвенції виникло у справі «Претті проти СК», у якій заявниці скаржилася на порушення права на життя через відмову органів влади СК їй у евтаназії за наявності відповідних медичних показників для цього. Проте Суду відмовився визнавати порушення права на життя у цьому випадку оскільки «ст.2 без викривлення змісту не може тлумачитися як така, що надає діаметрально протилежне право – право померти. Тому жодне право на смерть, чи то від рук третьої особи, чи за допомогою держави, не можу випливати із ст.2 Конвенції.

Підтвердження цього є і Рекомендація 1418 ПАРЄ». Тому Суд, збалансовуючи суспільний інтерес щодо збереження життя людей та особистої свободи людини, віддав перевагу суспільному інтересу.