43. Планування показників роздрібного товарообороту підприємства

1. Обгрунтування планового обсягу реалізації товарів

Плановий обсяг та структура товарообороту підприємства є вихідними для планування та прогнозування всіх інших показників господарської діяльності підприємства — валового доходу, витрат обігу, прибутку, потреби в ресурсах та капіталі. Тому планування роздрібного товарообороту, його обсягу та структури є найбільш відповідальним етапом при плануванні фінансово-господарської діяльності торгового підприємства загалом. Підвищення ефективності планування роздрібного товарообороту досягається шляхом постійного вдосконалення наявних та розробки нових методів планування цього показника. Плани товарообороту підприємства класифікують за різними ознаками: залежно від періоду планування, рівня управління, методів планування, цільової орієнтації. Від періоду планування розрізняють довгострокові та короткострокові плани. Довгострокові плани розвитку роздрібного товарообороту є невід'ємною частиною перспективного плану розвитку торгівлі та країни. Головною особливістю довгострокового плану є те, що він має стратегічний характер і формує концепцію економічної, соціологічної та технічної політики підприємства на перспективу. Короткострокові плани—це поточні або річні. Вони забезпечують послідовну реалізацію завдань довгострокових та середньострокових планів із урахуванням існуючої кон'юнктури ринку. Вони охоплюють ширше коло завдань і є найбільш гнучкою та оперативною формою планового управління торговельною діяльністю підприємства. При визначенні планового обсягу роздрібного товарообороту на рівні окремого торгового підприємства головна увага приділяється задоволенню попиту споживачів району діяльності цього підприємства, ефективному використанню наявних фінансових, матеріальних та трудових ресурсів та досягненню певних результатів фінансово-господарської діяльності. Це потребує розробки плану товарообороту торгового підприємства у 3 варіантах:

1. Передбачає потрібний обсяг товарообороту, достатній для досягнення цільового обсягу прибутку підприємства.

2. Передбачає можливий обсяг товарообороту, який обумовлюється обсягом споживчого попиту в районі діяльності підприємства та конкурентним оточенням.

3. Ресурсозабезпечений обсяг товарообороту, який може бути отриманий при наявному ресурсному потенціалі підприємства та його найбільш ефективному використанні.

Кожний варіант плану товарообороту може бути розрахований кількома методами, вибір яких залежить від тривалості планового періоду, наявності інформаційного забезпечення та досвіду проведення планових розрахунків.

2. Методи планування роздрібного товарообороту

Сутність методів планування, що можуть застосовуватися при обгрунтуванні кожного варіанта плану такі. Необхідний обсяг товарообороту, що забезпечує отримання цільової суми прибутку, розраховується шляхом сумування постійних витрат і цільової суми балансового прибутку, поділеної на різницю між рівнем чистого доходу до товарообороту (після виплати ПДВ) у % і рівня змінних витрат обігу у % до товарообороту, помноженому на 100. Розрахований таким методом плановий обсяг роздрібного товарообігу забезпечить торговому підприємству отримання в плановому періоді цільової суми прибутку, яка дасть змогу підприємству вирішувати стратегічні цілі розвитку та розширення своєї діяльності, забезпечить фінансову стійкість та платоспроможність підприємства, його конкурентоздатність. Можливий плановий обсяг товарообороту підприємства розраховується на основі вивчення основних закономірностей та тенденцій зміни обсягів реалізації товарів у попередні періоди. При цьому використовують таке припущення: тенденції розвитку товарообороту, що склалися, є об'єктивними, визначають зміни обсягу та структури споживчого попиту в районі діяльності підприємства, а не суб'єктивними факторами (недоліками в організації та забезпеченні торгового процесу). Одним із найбільш розповсюджених методів планування обсягу роздрібного товарообороту та його товарної структури є економіко-статистичний метод. Обсяг роздрібної реалізації товарів цим методом розраховується у такій послідовності:

1. Визначається очікуване виконання плану роздрібного товарообороту за поточний період.

2. Розраховуються середньорічні темпи зростання товарообороту і товарного забезпечення загалом за підприємством та в розрізі товарних груп.

3. Аналізується різниця в темпах товарообороту та товарних ресурсів, з урахуванням якої та середньорічних темпів зростання встановлюється темп зростання окремих товарів та товарних груп.

4. Шляхом множення очікуваного товарообороту за поточний рік і розрахованих темпів зростання реалізації в плановому періоді отримують можливий обсяг та структуру товарообороту.

5. Отримані дані коригуються на вплив факторів, які не були враховані при екстраполяції розрахунку планових темпів зростання (зміна торговельної мережі, чисельності населення, яке обслуговується тощо).

Більш обгрунтовано, з більшою точністю можливий плановий обсяг товарообороту може бути визначений методом екстраполяції динамічних рядів товарообороту. Його використання грунтується на тому, що розвиток товарообороту під впливом певних факторів довгострокової дії носить певною мірою інерційний характер, що дає змогу прогнозувати майбутній розвиток товарообороту, базуючись на аналізі минулого та виявленні закономірностей розвитку в майбутньому.

Вказану тенденцію можна охарактеризувати як функцію-тренд, в якій через певний час проявиться вплив усіх інших факторів.

Оцінка можливого обсягу товарообороту підприємства може бути проведена не тільки на основі вивчення тенденції його розвитку, але й шляхом вивчення та прогнозування попиту споживачів. Першочергове значення при цьому має глибоке вивчення обсягу та структури попиту споживачів, визначення незадоволеного попиту, який формується, дослідження факторів, що впливають на обсяг та структуру попиту, прогнозування їх зміни на плановий період.

При наявності інформації щодо обсягів або темпів зростання споживчого попиту (купівельних фондів населення району діяльності підприємства) у процесі планування використовують метод еластичності (чутливості) товарообороту. Цей метод орієнтований на врахування та максимальне використання можливостей споживчого ринку як основного лімітуючого фактора розвитку товарообороту.

Розрахунок планового обсягу товарообороту проводиться в такій послідовності:

1. Визначають коефіцієнт еластичності обсягу реалізації товарів торговельного підприємства від доходів населення району, що обслуговується цим підприємством.

2. Визначається можливий приріст доходів (купівельних фондів) населення району в плановому періоді.

3.3 урахуванням можливого приросту доходів населення визначають можливий приріст обсягу реалізації товарів на підприємстві.

4. Визначають можливий приріст товарообороту підприємства за рахунок найбільш повного задоволення попиту населення. Розрахунок можливого темпу приросту базується на результатах вивчення обсягів незадоволеного попиту та попиту, що формується, на товари, які реалізує підприємство у передплановому періоді.

Окремо слід виділити планування ресурсозабезпеченого обсягу товарообороту.

Воно здійснюється залежно від виду ресурсів, забезпеченість якими потрібно узгодити в плановому періоді. Для цього розраховують забезпеченість товарообороту товарними фондами, трудовими ресурсами, матеріально-технічною базою.

Тут використовується балансовий метод планування. При використанні цього методу плановий розмір товарообороту визначається на основі інформації про планові обсяги надходжень (Н) товарів, нормативів потреби в утворенні товарних запасів на кінець планового та фактичного обсягу товарних запасів на початок періоду. Крім цього, враховують плановий розмір іншого вибуття товарних ресурсів.

Для планування роздрібного товарообороту використовують нормативний метод планування. Він базується на використанні техніко-економічних нормативів товарообороту на 1 м2 торгової площі, які періодично розробляються та коригуються науково-дослідними установами України. Нормативи товарообороту на одиницю площі розроблені для прогресивних методів продажу товарів з диференціацією їх розмірів залежно від товарної спеціалізації відділів торгового підприємства, розміру середньодушового товарообороту, місця розташування підприємства та режиму його роботи.

44.Товарні запаси — частина сукупних запасів, що перебуває в підприємств-виготовлювачів у вигляді готової продукції й у каналах сфери обігу (запаси у дорозі та запаси на підприємствах торгівлі).

Товарні запаси підрозділяються на запаси засобів виробництва й запаси предметів споживання.

За функціями запаси підрозділяють на такі види:

• поточні (циклічні) запаси, створюються протягом середньостатистичного виробничого періоду, або запаси обсягом в одну партію;

• резервні (страхові, буферні) запаси — запаси для компенсації випадкових коливань попиту або пропозиції, а також спекулятивні запаси, створені на випадок очікуваних змін попиту або пропозиції;

• автономні запаси, створені для здійснення діяльності в кожному зі сполучних пунктів процесу з відносною незалежністю друг від друга.

За місцем розміщення поділяють на такі види:

• складські запаси — запаси розміщені на складах

• перехідні (технологічні, транзитні) запаси: рухаються з однієї частини логістичної системи в іншу

45.На ТП проводиться нормування ТЗ в результаті чого розробляються нормативи ТЗ за кожною товарною групою.

Мета нормування ТЗ – визначення їх оптимальних розмірів для забезпечення планового обсягу т/о, створення необхідних матеріальних передумов для ритмічного та безперебійного продажу товарів при найменших витратах по їх формуванню, зберіганню, регулюванню.

Принципи нормування ТЗ: оптимальність, надійність, науковість, реальність, ефективність.

При нормуванні ТЗ використовують наступні методи:

1) економіко-статистичний метод – полягає у по елементному розрахунку нормативу ТЗ;

2) метод експертних оцінок – заснований на експертній (суб’єктивній) оцінці перспектив розвитку т/о, попиту споживачів, швидкості обертання товарів та дій основних факторів;

3) метод техніко-економічних розрахунків – передбачає розробку потоварного нормативу за окремими видами запасів;

4) економіко-математичні методи – базуються на інструментарії математичної статистики.

На практиці найбільше застосовується метод техніко-економічних розрахунків. При цьому методі потоварний норматив ТЗ включає наступні види (елементи):

1) товарний запас (поточна реалізація товарів):

·        робочий запас:

-         представницький асортиментний набір;

-         запас на одноденну реалізацію;

-         запас на час приймання та підготовки товарів до продажу;

·        запас поточного поповнення;

2) страховий запас – створюється для забезпечення безперебійної торгівлі на випадок перебоїв у постачанні або стрімкого росту попиту.

Представницький асортиментний набір – це ТЗ, що знаходиться в торговому залі і призначений для забезпечення оптимальної кількості різновидів товарів.

Робочий запас у днях обороту визначається так:

 

                                         ∑m * Ці

РЗ = Зас + Зор + Зпідг = ————— + 1 + Зпідг

                                                     То

 

m – кількість різновидів товарів;

Ці – середня ціна;

То – середньоденна реалізація товарів.

 

Запас поточного поповнення створюється для забезпечення регулярної торгівлі в періоди між черговим постачанням товарів.

Розрахунок норми запасу поточного поповнення:

             t                          m

Зпп =  —— ;         t = r —— ; 

                     2                         n

 

t – період завозу товару;

r – середня частота завозу товарів;

m – кількість різновидів товарів, які повинні бути в асортименті магазину;

n – кількість різновидів товару, що надходять в середньому в одній партії.

Загальна норма ТЗ у днях обороту:

 

Нд = Зас + Зор + Зпідг + Зпп + Зстрах.

50. Витрати виробництва, їх сутність і види

   Сутність витрат виробництва та їх види. У процесі виробництва здійснюються витрати ресурсів, більшість яких купується на ринках і має вартісну форму. Деякі ресурси витрачаються, але не оплачуються. Наприклад, вода з криниці. Вона є для багатьох дарунком природи. Тому витрати — це не просто витрати, а витрати ресурсів, що набувають на ринку вартісної форми. У спрощеному вигляді витратами називають грошове вираження використання виробничих ресурсів, у результаті якого здійснюється виробництво і реалізація продукції.    Існує декілька підходів до розгляду витрат виробництва.    По-перше, з точки зору всього суспільного виробництва витрати виробництва поділяються на витрати суспільства і витрати його первинних ланок — підприємств. З позиції суспільного виробництва до витрат належать витрати, що відображені у вартості кінцевої продукції.    Витрати підприємства на виробництво являють собою важливий елемент відтворювального процесу первинної ланки і відтворюють у собі витрати підприємства на всі спожиті ресурси на виробництво продукції.    По-друге, на рівні підприємства одночасно існує два підходи до визначення витрат виробництва: бухгалтерський та економічний. В економічних дослідженнях особливу цінність мають економічні витрати, а в господарській практиці — бухгалтерські витрати. Саме бухгалтерські витрати законодавчо закріплені в законах про податок на прибуток підприємств.    У цій темі витрати виробництва розглядаються як категорія мікроекономіки.    При з’ясуванні сутності витрат слід пам’ятати, що їх існування в економіці зумовлено рідкістю ресурсів і можливістю їх альтернативного використання. Якщо для виробництва деякого конкретного товару використано певні ресурси, то це означає, що їх застосування вже неможливе для виробництва якогось іншого товару. Витрати в економіці пов’язані з відмовою від можливості виробництва альтернативних товарів і послуг. Отже, витрати, які слід ураховувати при прийнятті економічних рішень, — це завжди альтернативні витрати, тобто альтернативна вартість (цінність) ресурсів при найдоцільнішому, альтернативному варіанті їх застосування. Для кращого розуміння цього положення слід звернутися до теми 2, де розглядається проблема виробничих можливостей. Витрати на оплату ресурсів здійснюються в грошовій формі і часто називаються економічними витратами.    Економічні витрати — це ті виплати, які підприємство повинне зробити, або ті доходи, які підприємство повинно забезпечити постачальнику ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах.    Виходячи з цього визначення категорія витрат виробництва, або економічних витрат, належить до мікроекономічного рівня, хоча й не виключений вплив на неї з боку макроекономічних структур.    Припустимо, що за рік роботи підприємство одержало загальний виторг на суму 240 000 грн. Розглянемо підсумовування рахунків з точки зору бухгалтерії. 

   За цим підрахунком бухгалтерські витрати становлять 130 000 грн., а бухгалтерський прибуток — 110 000 грн. Однак цей бухгалтерський прибуток не точно відображає економічні результати підприємницької діяльності, бо в ньому не враховано неявні витрати. А вони становлять вагому частку загальної кількості використаних на підприємстві ресурсів. Використовуючи власні ресурси (основний і оборотний капітал, землю, власну працю та підприємницький хист), підприємець несе неявні витрати, тобто відмовляється від процента (ренти) на капітал, ренти від земельної ділянки, заробітної плати.    У зв’язку з цим розглянемо складові бухгалтерського прибутку (цифри довільні).

   Чому нормальний прибуток є складовою економічних витрат? Тому що підприємцю потрібна мінімальна плата (у нашому прикладі 10 000 грн.) для утримання його підприємницької діяльності в межах цього підприємства. Ця мінімальна плата називається нормальним прибутком, який підприємець одержує понад свою умовну заробітну плату, яку він одержував би на іншому підприємстві як найманий працівник. Нормальна винагорода за виконання підприємницьких функцій є неявними витратами поруч із неявним процентом, рентою і зарплатою.    Економісти вважають витратами всі платежі — явні та неявні, — які потрібні для залучення ресурсів до конкретного виду діяльності.    Виплати фірми, пов’язані з виробництвом продукції або наданням послуг, можуть бути або зовнішніми, або внутрішніми.    Зовнішні витрати являють собою плату постачальникам ресурсів (праці, сировини, енергії і т. д.), які не є власністю даного підприємства. Але підприємство може використовувати ресурси, що належать до його власності.    Використання будь-якого ресурсу пов’язано з певними витратами, незалежно від того, кому він належить, і власні ресурси підприємства хоча й не оплачуються, але чогось коштують. Виходячи з логіки економічної доцільності власні ресурси теж підкоряються загальним закономірностям альтернативності використання ресурсів.    Витрати на власний і самостійно використаний ресурс є внутрішніми витратами.    Приклад. Припустимо, що перукар, який надає відповідні послуги населенню, є власником приміщення і відповідного устаткування. Хоча на підприємстві відсутні зовнішні витрати, внутрішні є. Адже перукар, використовуючи власне приміщення, недоодержує щомісячний дохід, котрий він міг би одержати, здаючи це приміщення в оренду. Так само буде і з оплатою праці самого перукаря, яку він отримав би, виконуючи відповідні функції на підприємстві, що належить іншому власникові.    Крім того, як зазначалося, до економічних витрат належать нормальний прибуток — мінімальна плата, необхідна для утримання підприємницького таланту в межах даного підприємства. Якщо ця мінімальна винагорода не буде забезпечена, то підприємець переорієнтує свій підприємницький хист на інший напрям діяльності, в іншу сферу або навіть відмовиться від підприємництва заради одержання заробітної плати.    Виходячи з викладеного вище дамо кількісне визначення витрат виробництва, або економічних витрат. Економічні витрати — це сума зовнішніх і внутрішніх платежів, включаючи в останні і нормальний прибуток, необхідних для того, щоб залучити і утримати ресурси в межах даного напряму діяльності.    Постійні і змінні витрати. Виробництво потребує не тільки праці, землі і капіталу, але також і часу. Трубопроводи не можна збудувати за одну ніч. Щоб пояснити роль часу у виробництві і для витрат, треба розрізняти три різних часових періоди. Ми визначаємо миттєвий період як проміжок часу, який настільки короткий, що виробництво залишається сталим. Короткостроковий період означає час, протягом якого підприємства можуть пристосувати виробництво шляхом переміни змінних факторів, таких як матеріали і праця, але не можуть змінити сталі фактори, такі як основний капітал.    Довгостроковий період — це проміжок часу, достатній для того, щоб усі фактори виробництва, у тому числі й основний капітал пристосувати до потреб ринку протягом цього періоду.    В економічній теорії короткостроковий період використовують для визначення постійних, змінних і граничних витрат.    Постійні витрати (ПВ) — це витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу продукції. Які витрати підприємств є постійними? Такі як орендна плата, амортизація основного капіталу, страхові внески, утримання управлінського персоналу. Постійні витрати виплачують навіть тоді, коли продукцію взагалі не виробляють.    Змінні витрати (ЗВ) — це витрати, величина яких у короткостроковому періоді змінюється залежно від зміни обсягу продукції. Вони складаються з витрат на сировину, заробітну плату, пальне, тобто містять усі витрати, які не належать до постійних.    Валові, середні і постійні витрати. Постійні і змінні витрати у сукупності становлять валові витрати (ВВ).    За означенням завжди ВВ = ПВ + ЗВ.    Поділ витрат на постійні і змінні має важливе значення для аналізу діяльності підприємства, особливо в разі прийняття рішення про скорочення обсягів виробництва або навіть про закриття підприємства через його збиткову діяльність.    Аналіз динаміки змінних витрат необхідний для вирішення питання про обсяги випуску продукції. Змінні витрати, а отже, і валові, зростають зі збільшенням обсягів, але постійні не змінюються, і тому витрати на одиницю продукції зменшуються. Це зменшення має свої межі, після чого витрати збільшуються. Ця межа — граничні витрати.    Граничні витрати (ГВ) є одним із найважливіших понять у політичній економії. Вони визначають додаткові витрати на одну додаткову одиницю продукції. Щоб проілюструвати обчислення граничних витрат, використаємо дані табл. 7.1.

Розрахунок граничних витрат

   Цифри стовпця 3 отримуємо відніманням ВВ на певний обсяг продукції зі стовпця 2 від ВВ на попередній її обсяг. Оскільки змінні витрати завжди зростають, як і валові витрати, то єдина відмінність полягає в тому, що змінні витрати за визначенням повинні починатися з нуля, а не зі сталої суми постійних витрат.    Граничні витрати виробництва — це додаткові витрати на виробництво однієї додаткової одиниці обсягу продукції:

   Дослідження західних учених показують, що криві граничних витрат мають U-подібну форму. Ця U-подібна крива спадає на початковій стадії, досягаючи мінімальної точки, і потім починає підніматися. Криву граничних витрат показано на рис. 7.1. Для її обчислення використовують дані табл. 7.1.

   Закон спадної віддачі. Витрати на виробництво будь-якого продукту підприємства залежать не тільки від цін необхідних ресурсів, але й від технології — кількості ресурсів, які необхідні для виробництва. Протягом короткострокового періоду підприємство може змінити обсяг виробництва через поєднання кількості ресурсів з фіксованими потужностями. Так, кожна одиниця приросту витрат праці додає щоразу менше одиниць продукції, якщо інші фактори виробництва залишаються сталими.    Згідно із законом спадної віддачі продукт кожної додаткової одиниці фактора виробництва буде зменшуватися, якщо величина витрат цього фактора збільшується, а інші фактори залишаються сталими.    Дія закону спадної віддачі пояснює нам динаміку граничних витрат. Отже, взаємозв’язок між законами продуктивності і кривими витрат такий: у короткостроковому періоді, коли фактори виробництва, такі як капітал, є сталими, віддача змінних факторів спочатку зростає, потім знижується. Відповідно криві граничних витрат спочатку зменшуються, а потім зростають, після того як віддача починає зменшуватися.    Середні витрати — це витрати на одиницю випуску продукції, які дорівнюють валовим витратам, поділеним на вироблену кількість товару, виходячи з того що валові витрати є сумою постійних і середніх змінних. Іншими словами,

   Середні постійні витрати являють собою постійні витрати, поділені на обсяг випуску продукції. Відповідно розраховуються і середні змінні витрати. Слід зауважити, що валові середні витрати безпосередньо залежать від середніх постійних і середніх змінних.     Середні витрати мають велике значення для підприємця, оскільки вони дають змогу визначити, за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними. Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції, можна визначити ступінь прибутковості виробництва.    Кількісний вимір витрат виробництва продукції на рівні первинної ланки (підприємства, фірми) виражається за допомогою широковживаної у вітчизняній науці і господарській практиці такої економічної категорії, як собівартість, яка обчислюється у грошовій формі. Собівартість — це грошове вираження витрат господарського суб’єкта на виробництво продукції, що відбиває витрати засобів виробництва і заробітної плати на його створення. З цього питання К. Маркс писав так: “З точки зору капіталіста витрати виробництва складаються тільки лише з тих грошей, які він авансував або тільки з тієї частини витрат виробництва товару, які він оплатив” (Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-е вид. — Т. 26. — Ч. 3. — С. 265).    Фактично собівартість — це інша назва бухгалтерських витрат. Кожна країна законодавчо регулює структурні елементи собівартості, у тому числі норми та методи амортизації, ставки відрахувань на соціальні та інші потреби тощо.    Собівартість несе важливу інформацію про умови і стан виробництва на підприємстві і є одним з основних оперативних показників його господарської діяльності. Товаровиробник завжди прагне до найбільш раціонального використання ресурсів з метою зменшення собівартості, збільшення обсягів виробництва і підвищення на цій основі прибутковості.

51.Собівартість валової товарної і реалізованої продукції та порядок їх обчислення.

Собівартість валової продукції як показник , засовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва. По валовій продукції обчислюється виробнича собівартість, по товарній і реалізованій — повна. Основним є показник собівартості товарної продукції. Її величина обумовлює собівартість реалізованої і валової продукції.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, грунтується на кошторисі виробництва. Його суть і послідовність обчислень показані у табл.16.1. Кошторис виробництва коригується таким чином:

з кошторису віднімаються витрати, які з різних причин не включаються у виробничу собівартість продукції .витрати на підготовку і освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються із прибутку чи інших джерел, позавиробничі витрати, відшкодування винуватцями втрат від браку та ін.);

• віднімається приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів;

• додається приріст, віднімається зменшення залишків

майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж

роботи, за підготовчі роботи у сезонних виробництвах

тощо).

Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва по собівартості (приріст віднімається, зменшеня додається) одержуємо виробничу собівартість готової продукції. Додавши до неї позавиробничі витрати, маємо повну собівартість товарної продукції. За даними табл. 1, планова собівартість товарної продукції становить:

10000 - 450 - 300 + 200 + 350 = 9800 тис.т.о.

Цей спосіб цінний тим, що показує собівартість товарної продукції у зв'язку з загальною сумою витрат і динамікою їх списання.

Другий спосіб обчислення собівартості товарної продукції полягає у підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів, тобто

де Ст — собівартість товарної продукції;

n ~ кількість найменувань продукції (послуг);

Ci — собівартість одиниці і-ої продукції (послуги); '

Ni – виробництво і-ої продукції (послуг) у натуральному вимірі.

Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції, який широко застосовувався на наших підприємствах для визначення рівня і динаміки витрат за " умов директивного планування. Це пофакторний метод. Він методично непогано опрацьований і може ; застосовуватися як допоміжний. Згідно з цим методом

де Ст.р - собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат базового (минулого) періоду (розрахункова собівартість);

м — кількість факторів впливу на собівартість продукції в плановому періоді;

Сj — зміна собівартості у плановому (прогнозному) періоді під впливом j-ro фактору.

До числа факторів, що впливають на собівартість продукції, належать організаційно-технічні фактори (підвищення технічного рівня виробництва, удосконалення організації виробництва, праці, управління), а також зміна структури та обсягу продукції. Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів обчислюється на плановий обсяг виробництва як різниця витрат до і після впровадження заходу:

WC = (С2 – C1)N2,

де С1, С2 — витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу;

N2 — обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді. Оскільки у розрахунковій собівартості Ст.р. умовно-постійні витрати взяті на рівні .базового періоду, а в плановому періоді обсяг виробництва може змінитися, що відповідно вплине на собівартість продукції, то це треба врахувати як окремий фактор, тобто

Де Су.п. - відносна зміна умовно-постійних витрат в плановому періоді;

Су.п.б. - абсолютна сума умовно.постійних витрат у базовому періоді;

Рв, Ру.п ~ зміна у плановому періоді відповідно обсягу виробництва і умовно-постійних витрат, %.

Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції:

Ср = Ст + (Сс.п - Сс.к) + (Св.п + Св.к),

Де Ср — собівартість реалізованої продукції;

Сс.п, Сс.к — собівартість залишків товарної продукції на на початок і кінець розрахункового періоду;

Св.п, Св.к —- собівартість залишків відвантаженої , і.:ції на початок і кінець розрахункового періоду, яка перейшла у власність покупця.

Так, припустимо, якщо виробнича собівартість залишків продукції на початок розрахункового періоду відповідно на складі та відвантаженої без зміни її власника 200 і 100 тис. г.о., а на кінець — 248 та 150 тис. г.о., то повна собівартість реалізованої продукції

52.Собівáртість продýкції – сума грошових витрат підприємства (фірми), на виробництво і збут одиниці продукції, виконання робіт та надання послуг. Від собівартості продукції залежить кінцевий показник діяльності підприємств — прибутковість.

Собівартість визначається як сума сукупних витрат, поділених на кількість виробленої продукції, тобто як середні витрати на одиницю продукції.