5Питання

Можна впевнено сказати, що В. І. Вернадський своїми ідеями і відкриттями набагато випередив свою епоху. Це особливо стосується його загальнотеоретичних і філософських підходів, ідей і уявлень. Більшість його сучасників сприймала їх як оригінальні спроби некласичного філософствування або як літературні форми відображення сумнівних гіпотез. По-перше, це стосується ідеї про геологічну довічність життя. Разом з висновком про «всюдність життя» у просторі В. І. Вернадський зробив висновок про його «завждість», тобто довічність і безперервність у часі. Лише наприкінці його життя з’явилися перші фактологічні дані про біогенну природу стародавніх осадних порід Землі, про наявність у них бактеріальних організмів. По-друге, це стосується ще однієї ідеї В. І. Вернадського про геологічну роль людини і людства щодо переходу біосфери в стадію ноосфери. Ця його думка тривалий час сприймалась як гіперболічна метафора, і тільки в наш час знайшла підтвердження в зв’язку з виникненням екологічних проблем і спробами розв’язати їх у планетарних масштабах. По-третє, це стосується ідеї зростаючої ролі науки в розбудові ноосфери. Саме наука розглядається вченим як основна сила ноосферогенезу, як інтегратор культури, універсальна база освіти і виховання, морального вдосконалення людини. Безмежні можливості науки, на думку В. І. Вернадського і за результатами досліджень Римського клубу, можуть служити як на радість людям, так і примножити їхнє горе. Лише за певних зусиль з боку людства може здійснитися перехід біосфери в передбачений В. І. Вернадським стан ноосфери, тобто в «в царство розуму людського». За цим прогнозом оптимістичний варіант розвитку людства може здійснитися лише в тому випадку, якщо ідеали демократії ввійдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, законом природи, тобто відповідатимуть ноосфері. «Саме тому, — писав він, — можна впевнено дивитися на наше майбутнє. Воно в наших руках. Ми його не відпустимо»1.

6. Філософсько-методологічні основи глобалістики: методологія синергетики та системно-структурного підходу.

Cинергетика як методологія. Синергізм (від грец. συνεργόσ — який діє спільно) — термін, запозичений з біохімії він відображає ефект посилення дії одного каталізатора додаванням іншого. Синергетичний підхід перетворюється спочатку на загально-наукову методологію, а потім набуває деяких ознак філософської методології. Саме з питань методологічного статусу синергетики ведуться спори в межах сучасних філософсько-методологічних досліджень. На право включення принципів синергізму до складу власного методологічного інструментарію найбільше претендують постпозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, діалектичний та історичний матеріалізм. На наш погляд, уникненню таких спорів може сприяти віднесення методології синергетики до рівня загальнонаукових методологій. Саме на цьому рівні вона органічно пов’язується з методологією системно-структурного підходу. На це вказують такі ознаки синергетичних систем.

Перша з них — ієрархічність, тобто наявність певної субординації між усіма рівнями системи

Друга ознака — це емерджентність (від лат. emergens — виникнення нового, неочікуваного), згідно з якою поява нової якості сприймається вищим щодо неї рівнем ієрархії як біфуркація, втрата сталості і збільшення хаосу

Третя ознака — це гомеостатичність, згідно з якою існують певні програми підтримки функціонування системи з усіма її внутрішніми характеристиками у певних межах на шляху прямування до власної мети

Четверта ознака — це темпоральність (від лат. tempus — час), зміна темпу розвитку

П’ята ознака — це нелінійність, згідно з якою при переході з одного рівня організації до іншого система потрапляє з лінійної (одномірної) у нелінійну (багатомірну) зону

Шоста ознака — це відкритість, згідно з якою будь-яка закрита система приречена на загибель, життєздатною є лише відкрита до змін система. Відкритість системи означає наявність у ній джерел та стоків обміну речовиною та енергією з довколишнім середовищем.

Сьома ознака — це несталість, нестабільність. Згідно з нею для розвитку системи необхідна певна хиткість, її внутрішня неврівноваженість. Саме у точці несталості замкнена система стає відкритою до змін

Восьма ознака — необоротність. Вона виникає із несталості системи, яка має статистичні особливості

Дев’ята ознака — це релятивність (відносність; від лат. relativus — відносний) характеристик хаосу і порядку, їхня залежність від позиції спостерігача

Десята ознака — це атрактивність (від лат. attractio — притягування), на основі якої виникають режими з загостренням у розвитку системи

Одинадцята ознака — дисипативність (від лат. dissіpatus — розкиданий, пов’язаний із втратами механічної енергії, частина якої перетворюється на інші види енергії).

Дванадцята ознака — це відповідальність за вибір майбутньої структури (ця ознака характеризує системи, що включають людину або як спостерігача, або як активну її складову

Названі ознаки виконують також функції базових принципів синергетики як методології. Методологія синергетики дає можливість отримати наступні сценарії розвитку суспільства. У першому з них суспільство розглядається як самоорганізована система самодіючих процесів, які існують тільки тому, що вона здатна підтримувати стан гомеостазу, тобто створювати відносно сталі режими функціонування. У другому сценарії — суспільство в процесі свого розвитку використовує один з можливих шляхів еволюції, що являє собою послідовну реалізацію можливих гомеостатичних станів (він може містити поворотні точки з багатьма альтернативами розвитку та критичні моменти структурного реформування системи). У третьому сценарії кожний з альтернативних шляхів розвитку супроводжується прогресуючою диференціацією деяких соціальних структур поряд із збільшенням кількості ступенів свободи (або свободи вибору) та зростанням хаосу в інших сферах соціальної діяльності. У четвертому сценарії суспільство, всі його структурні одиниці взаємопов’язані, і зміни в одному структурному елементі спричиняють зміни в інших; причому процес розвитку суспільства визначається як необоротний. У п’ятому сценарії сус­пільство описується за допомогою латентних вимірів, що відповідають прихованим параметрам, які характеризують приховані структури внутрішніх функціональних зв’язків.

Системно-структурний підхід  полягає у з'ясуванні внутрішніх зв'язків і залежностей між елементами даної системи і дозволяє отримати уявлення про внутрішню організацію (будову) досліджуваної системи. Структурний аспект породжує проблематику впорядкованості та організованості. Результатом методологічного усвідомлення цієї проблематики є розширення поняття про зв’язки та їхню типологію, а тим самим створення безпосередніх методологічних передумов для переходу до поняття «системи» як центрального в орієнтації наукового дослідження. При цьому поряд із поняттям «структура» на чільне місце виходять поняття «взаємодія», «взаємосприяння», «динаміка» тощо. Системно-структурний аспект визначає організацію системи, а також обумовлює її будову, тобто морфологію.  При розгляді морфології системи доцільно використовувати певні методологічні засади елементаризму, що не втратив своєї актуальності для аналізу та синтезу систем . Для системного дослідження державного управління елементаризм залишиться актуальним при аналізі та синтезі його складових, визначенні їхніх якостей та властивостей. Саме розгляд питань державного управління на рівні органу державної влади, на рівні посади державного службовця в ньому надає можливість урахування системності та цілісності функціонування державного механізму і його складових: державного апарату та державної служби як підсистем державного управління. Кожний елемент системи, у свою чергу, є системою більш низького рівня та складається з певних відносно елементарних компонентів. Останнє притаманне системно-елементному аспекту системного підходу .

Основні принципи системного підходу

• Цілісність, яка дозволяє розглядати систему одночасно і як єдине ціле, і як підсистему вищестоячих рівнів.

• Ієрархічність побудови, тобто наявність множини (принаймні двох) елементів, які розташовані на основі підпорядкування елементів нижчого рівня елементам вищого рівня. Реалізація цього принципу добре видна на прикладі будь-якої конретної організації, яка являє собою взаємодію двох підсистем: керуючої і керованої. Одна підчиняється іншій.

• Структуризація, яка дозволяє аналізувати елементи системи і їх взаємозв'язки в рамках конкретної організаційної структури. Як правило, процес функціонування системи обумовлений не стільки властивостями її окремих елементів, скільки властивостями самої структури.

• Множинність, яка дозволяє використовувати множину кібернетичних, економічних і математичних моделей для опису окремих елементів і системи в цілому.

• Системність — властивість об'єкта володіти всіма ознаками системи.