12

Лекція 3 Державна політика в сфері інформаційних ресурсів

1. Національний документний ресурс

2. Завдання і методи державної політики

3. Організація управління державними ресурсами

4. Організація моніторингу інформаційних ресурсів України

1. Національний документний ресурс.

Документні ресурси країни надзвичайно різноманітні. Вони є складним конгломератом, що сформований, зберігається і використовується у всіх без виключення соціальних системах.

До ІР України належать ті з них, які становлять суспільний інтерес і мають міжвідомчий універсальний характер. Це, насамперед, – Національний архівний фонд, Державний бібліотечний фонд, довідково-інформаційні фонди Державної системи науково-технічної інформації. Кожна з названих систем має неоднаковий ступінь завершеності й досконалості, хоча в сукупності це поки що конгломерат.

Органи управління всіх рівнів, будь-які господарюючі суб’єкти, установи, суспільні об’єднання, окремі громадяни для забезпечення своєї діяльності користуються документними ресурсами, різними за обсягом, способами організації і представлення інформації. На складання, обробку, виконання службової документації адміністративно-управлінський персонал витрачає до 30 % робочого часу. Документні ресурси кожного громадянина складають від декількох сотень до декількох тисяч одиниць (з урахуванням домашніх бібліотек, що включають книжковий, журнальний і газетний масив, фотоальбоми, фоно-, відеозапису, колекції поштових марок і інших документів), що в цілому по Україні перетворюється на багатомільярдний масив.

У бібліотеках суспільного користування зосереджений мільярдний фонд. На 2000 р. в Україні на кожні 2,5 тис. населення припадала одна стаціонарна публічна бібліотека, а всього налічувалося 45 тис. бібліотек усіх систем і відомств з 700 млн. книг (за кількістю бібліотек Україна стоїть поряд із високорозвиненими країнами світу: США, Великою Британією, державами Північної Європи). Окрім бібліотек, в країні функціонують архіви, музеї, інформаційні центри, і їх сукупний документний фонд за обсягом схожий з бібліотечним.

Наступною за обсягом є продукція засобів масової інформації, видавництв, науково-дослідних інститутів. Учні початкової, середньої і вищої школи ведуть конспекти лекцій, робочі зошити для виконання учбових завдань, і цей вид документів виробляється сотнями мільйонів одиниць в рік. До них додаються мільйони одиниць інформаційно-аналітичної продукції, бібліографічних довідок і т.п. Але весь цей багатомільярдний документний ресурс суспільства можна сміливо подвоїти, якщо включити в нього найпоширеніший вид документа – паперова і металева готівка, зокрема в іноземній валюті. Вони знаходяться і в персональному користуванні і зберіганні, і в суспільному (банк), постійно перетікаючи від одного ресурсоутримувача до іншого.

Проте і цим документний ресурс українського суспільства не вичерпується. У останні десятиліття до нього додався непіддатливий чисельно документний ресурс Інтернету, і таким чином зовнішні документні джерела (держави, що знаходяться за межами) виявляються включеними у вітчизняний документний ресурс.

Суспільний інтерес і основний об’єкт державної інформаційної політики представляє лише та частина документних ресурсів, яка обслуговує зовнішніх користувачів, тобто не пов’язаних з формуванням і зберіганням таких ресурсів. Але і ця частина вельми і вельми значна. Найбільш суспільно значущими ДР, сформованих документними системами, що функціонують в державному, а також в недержавному (у комерційних структурах і муніципальній власності) секторах є перш за все чотири наймогутніші і впорядковані документальні системи України, що мають міжвідомчий і універсальний характер:

• бібліотеки суспільного користування;

• архівний фонд;

• органи державної статистики;

• державна система науково-технічної інформації.