Цивільний позов у кримінальному процесі

Під цивільним позовом у кримінальному процесі слід розуміти вимогу про відшкодування матеріальної чи компенсацію моральної (немайнової) шкоди, завданої безпосередньо злочином або іншим суспільно небезпечним діянням громадянину, підприємству, установі чи організації, яка пред'являється, розглядається та вирішується за правилами кримінального судочинства. Будучи за своєю природою кримінально-процесуальним інститутом, позов має комплексний ха­рактер, оскільки в ньому реалізуються положення інших галузей права. Так, при розгляді цивільного позову в кримінальній справі з питань, не врегульованих КПК, суд може керуватися відповідними нормами ЦПК (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 берез­ня 1989 року № 3 «Про практику застосування судами України законо­давства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 13, від 3 грудня 1997 року № 12) (далі — постанова Пле­нуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 року № 3)[1]. Оскільки обов'язковою є наявність прямого причинного зв'язку між вчиненим діянням і шкодою, що настала (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 року № 3), не підлягають розгляду в кримінальній справі позови про відшкодування заподіяної злочином шкоди, що не випливають із пред' явленого обвинувачення (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів»)[2]. Враховуючи, що в осно­ві позовних вимог, які безпосередньо не випливають із факту вчинен­ня злочину, лежать цивільно-правові відносини, при виникненні таких ситуацій суд повинен роз'яснити заінтересованим особам можливість вирішення спірних питань у порядку цивільного судочинства. У зв'язку з цим у кримінальній справі не можуть розглядатися регресні позови органів страхування і соціального захисту населення, підприємств, установ чи організацій, які відшкодували потерпілому шкоду до роз­гляду справи в суді (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 року № 3).

Цивільний позов може бути пред'явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до по­чатку судового слідства (ч. 3 ст. 28 КПК). У всіх випадках, коли зло­чином завдана шкода громадянинові, підприємству, установі чи орга­нізації, суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані роз'яснити потерпілому та його представникові їх права, зокрема, право заявляти цивільний позов під час провадження по кри­мінальній справі, а також забезпечити можливість здійснення наданих прав і виконання покладених на них процесуальних обов'язків, ство­ривши для цього відповідні умови (ч. 6 ст. 161, ст. 53, ч. 2 ст. 122 КПК). Отже, цивільний позов вправі пред'явити: 1) громадянин, підприєм­ство, установа чи організація, що зазнали матеріальної шкоди від зло­чину (ч. 1 ст. 28, ч. 1 ст. 50 КПК), та їх представники; 2) громадянин (потерпілий), якому спричинено моральну або фізичну шкоду (ч. 1 ст. 49 КПК). Обов'язок заявляти позовні вимоги на названих осіб не покладається.

Про визнання особи цивільним позивачем або про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Цивільний позов подається в письмовій формі та при­єднується до матеріалів кримінальної справи. Фізична або юридична особа, які пред'явили позов, вправі в будь-який момент провадження в кримінальній справі відмовитися від нього шляхом подання усної або письмової заяви. При цьому усна заява заноситься до протоколу, який складається з дотриманням вимог чинного КПК.

Цивільний позов у кримінальній справі, за загальним правилом, пред'являється до обвинуваченого, підсудного, оскільки він несе від­повідальність за заподіяну ним шкоду. Законом не передбачена необ­хідність винесення постанови чи ухвали про притягнення обвинува­ченого, підсудного як цивільного відповідача. Коли в силу вимог за­кону за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого, інші особи несуть матеріальну відповідальність, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу про притягнення громадянина, підприємство, установу чи організацію як цивільних відповідачів (ч. 1 ст. 28, ч. 1 ст. 51 КПК) (це може бути навчальний заклад, заклад охорони здоров' я чи інший заклад, на адміністрацію яких покладається функція опіки чи піклування щодо малолітніх, не­повнолітніх, недієздатних тощо (статті 1178, 1179, 1184 ЦК, ст. 245 Сімейного кодексу).

Цивільний позивач зобов' язаний на вимогу органу дізнання, слід­чого, прокурора і суду представити всі необхідні документи, пов'язані із заявленим позовом (ч. 3 ст. 50 КПК). Прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, повинні вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи (ч. 1 ст. 22 КПК), зокрема, характеру і розміру шкоди, завданої зло­чином (п. 4 ст. 64 КПК), які підлягають обов'язковому встановленню і доказуванню по кожній кримінальній справі. Виходячи з положень ч. 1 ст. 368 КПК та п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 року № 2 «Про практику застосування судами Украї­ни законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування»[3] однобічним і неповним визнається дізнання, досудове чи судове слідство в суді першої інстанції, коли всупереч ви­могам статей 22, 64 КПК залишилися недослідженими відповідними компетентними державними органами та посадовими особами або були досліджені поверхово такі фактичні обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи. Отже, по­рушення названих норм кримінально-процесуального закону є, по- перше, підставою для прийняття рішення про повернення справи на додаткове розслідування (ч. 1 ст. 246, ч. 1 ст. 281 КПК), а по-друге, підставою для скасування або зміни вироку в частині вирішення ци­вільного позову (ч. 1 ст. 370 КПК). За наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матері­альна шкода, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов' язані вжити необхідних заходів до своєчасного забезпечення як заявленого в кримінальній справі, так і можливого в майбутньому цивільного по­зову (ч. 1 ст. 29, ч. 1 ст. 125, п. 7 ч. 1 ст. 253 КПК). Окремо зауважимо, що оскільки згідно з ч. 1 ст. 148 КПК однією з цілей застосування за­побіжних заходів є забезпечення виконання процесуальних рішень, у всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільно­го позову, обґрунтованого достатніми доказами (ч. 2 ст. 1541 КПК), адже застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень (ч. 7 ст. 1541 КПК), у першу чергу, на відшкодування заподіяної зло­чином шкоди. Якщо ж заставодавцями були інші особи, звернення застави можливе тільки за їх згодою (п. 13 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України від 26 березня 1999 року № 6 «Про практику за­стосування судами застави як запобіжного заходу» (із змінами, вне­сеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 6 червня 2003 року № 5)[4].

Спільний розгляд цивільного позову з кримінальною справою має свої переваги, що сприяють її правильному розслідуванню, розгляду і вирішенню як у частині пред'явленого особі обвинувачення, так і в частині цивільно-правових наслідків злочину. Вони полягають у тому, що: 1) більш повно, всебічно і об'єктивно досліджуються обставини справи, оскільки розмір заподіяної шкоди нерідко впливає на кваліфі­кацію злочину, визначення ступеня винності особи, на міру покарання; 2) полегшується можливість доведення наявності підстав і розміру цивільного позову, оскільки характер і розмір шкоди, завданої злочи­ном, належать до обставин, що підлягають доказуванню в криміналь­ній справі (п. 4 ст. 64 КПК); 3) значно прискорюється відшкодування заподіяної шкоди, тому що позов є ефективним засобом якнайшвид­шого усунення негативних наслідків злочину та поновлення порушених прав, свобод та охоронюваних законом інтересів громадян, підпри­ємств, установ, організацій (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 року № 3); 4) заощаджуються час і засоби суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, адже виключається необхідність розгляду однієї і тієї самої справи двічі; 5) цивільний по­зивач і відповідач при розгляді цивільного позову в кримінальній справі або позову про відшкодування матеріальних збитків, завданих особою, щодо якої справу закрито з підстав, зазначених у статтях 7 і 71 цього Кодексу, звільняються від сплати державного мита (ч. 5 ст. 28 КПК); 6) прокурор пред'являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права (ч. 2 ст. 29 КПК).

Постановляючи обвинувальний вирок, суд, залежно від доведено­сті підстав і розміру цивільного позову, задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому (ч. 1 ст. 328 КПК). Так, при виправданні підсудного через недоведення його участі у вчиненні злочину або при відсутності події злочину суд відмовляє в цивільному позові (ч. 2 ст. 328 КПК). Процесуальним наслідком такої відмови є позбавлення цивільного позивача права звертатися з цими ж позовни­ми вимогами в порядку цивільного судочинства, і, навпаки, відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той же позов у кримінальній справі (ч. 3 ст. 28 КПК).

Суд залишає цивільний позов без розгляду: 1) у разі виправдання підсудного за відсутністю в його діях складу злочину (ч. 3 ст. 328 КПК); 2) коли в судове засідання не з'явиться цивільний позивач або пред­ставник його інтересів. Проте суд може за клопотанням цивільного позивача розглянути позов у його відсутності. У випадках, коли ци­вільний позов підтримує прокурор або позов заявлений підприємством, установою чи організацією, суд розглядає цивільний позов незалежно від явки цивільного позивача або його представника (ст. 291 КПК). Відповідно до вимог ч. 4 ст. 28 та ч. 1 ст. 291 КПК особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, а також особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальній справі, має право заявити його в порядку цивільного судочинства. Окрім цього, закриття справи з під­став, зазначених у статтях 7 і 7[5] цього Кодексу, не звільняє особу від обов'язку відшкодувати в установленому законом порядку матеріаль­ні збитки, завдані нею державним, громадським організаціям або громадянам (ч. 2 ст. 28 КПК). Згідно зі ст. 334 КПК суд має викласти у вироку мотиви прийнято­го рішення про задоволення чи відхилення цивільного позову, зазна­чивши, якою дією чи бездіяльністю її заподіяно, якими доказами це підтверджується, а також навести відповідні розрахунки сум, що під­лягають стягненню, вказати матеріальний закон, на підставі якого вирішено цивільний позов (п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 року № 3; п. 5 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практи­ку в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 року № 5)1. При визнанні підсудного винним у вчиненні декількох злочинів, якими заподіяно матеріальну шкоду, в резолютивній частині вироку слід вказати розмір стягнень на відшко­дування шкоди, завданої кожним з цих злочинів. Приймаючи рішення про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, вчиненим кількома особами, суд у резолютивній частині вироку має зазначити: на кого з підсудних покладається солідарна відповідальність, а на кого — част­кова, залежно від ступеня їх вини, в якому розмірі і на чию користь стягується сума на відшкодування шкоди. Солідарну відповідальність по її відшкодуванню несуть особи: а) діяння яких були об'єднані спіль­ним злочинним наміром, а завдана ними шкода стала наслідком їх спільних дій; б) по епізодах злочину, в яких встановлено їх спільну участь (пп. 13-14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 року № 3).

Завданням реформування кримінального процесу має стати запро­вадження процедури відновлення прав потерпілого та гарантоване відшкодування завданої йому злочином матеріальної і моральної шко­ди в повному обсязі[6]. Тому, покладаючи на підсудного обов'язок від­шкодувати матеріальну шкоду, суд повинен виходити з установленого законом правила про те, що шкода, заподіяна злочином, підлягає від­шкодуванню в повному обсязі (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 року № 3), тобто як реальні збитки, понесені внаслідок вчинення злочину, в тому числі неминучі в майбут­ньому витрати, так і упущена вигода. Суд може зменшити розмір від­шкодування завданої злочином шкоди лише з підстав, передбачених законодавством, з наведенням у вироку відповідних мотивів (напри­клад, залежно від ступеня вини потерпілого тощо). Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду справи також вправі внести у вирок зміни стосовно відшкодування шкоди, зменшити або збільшити розміри сум, які підлягають стягненню, однак лише за умови, що таке збільшен­ня не впливає на обсяг обвинувачення і кваліфікацію злочину, тобто не спричиняє небажані для засудженого кримінально-правові наслідки, не погіршує його становище (п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК, п. 17 постанови Плену­му Верховного Суду України від 31 березня 1989 року № 3).

[1] Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1972-2002 [Текст] : офіц. вид. / за заг. ред. В.Т. Маляренка. - К., 2003. - С. 277.

[2] Вісн. Верхов. Суду України. - 2004. - № 8 (48). - С. 8-9.

[3] Вісн. Верхов. Суду України. - 2005. - № 3 (55). - С. 18.

[4] Там само. - 2003. - № 3. - С. 10-13.

[5] Вісн. Верхов. Суду України. - 2001. - № 3. - С. 1-8.

[6] Концепція реформування кримінальної юстиції України, затверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008 [Текст] // Офіц. вісн. України. - 2008. - № 27. - Ст. 838.