4.4. Філософія епохи еллінізму

У історії античності період від початку персидського походу Олександра Македонського прийнято називати епохою еллінізму. Поняття „еллінізм” було введено у XIX ст. німецьким істориком Г. Дройзеном (1808–1884) у його “Історії еллінізму”. Воно мало позначити відрізок часу з виникнення окремих держав після розпаду створеної Олександром імперії і до наступного підкорення їх Римом. Історію еллінізму ділять на три періоди:

• Виникнення елліністичних держав (кінець IV – початок III ст. до н. е.);

• Розквіт елліністичних держав (III – початок II ст. до н. е.);

• Занепад і підкорення їх Римом (середина II – кінець I ст. до н. е.).

Що стосується держав, про які тут ідеться, то після О. Македонського у Єгипті виникло царство Птолемеїв, у Сирії і Месопотамії царство Селевкидів, у Македонії та Греції царство Антигонідів. Четверте царство Лісімаха, що склалося у Фракії та на півночі Малої Азії проіснувало недовго і розпалося на Пергамське, Віфінське, Галатське та Понтське.

Хоч, як бачимо, історики обмежують еллінізм інтервалом „кінець IV – кінець I ст. до н. е.” у культурному відношенні цей період можна було продовжити мабуть ще на одне-два століття. Греки раніше поділяли світ на еллінську частину і варварську, ототожнюючи себе з першою. Після завойовницького походу Олександра все змішалось. Елементи культури Сходу прийшли у Грецію, а традиції культури античної Греції укорінилися на Сході, отже еллінський світ став незрівнянно ширшим. Зі Сходу у Грецію надходив містицизм, символізм, магія, нові релігії, інше мистецтво й архітектура, а з Греції поширювався на Схід раціоналізм, наукові й політичні досягнення. У філософському відношенні теж сталися зміни. Втрата полісної незалежності, а разом з нею і відчуття особистої свободи й гідності дуже болісно відбилася на філософських вченнях. Виникають течії, які ставлять і вирішують переважно соціально-політичні й етичні проблеми, адже надзвичайно актуалізувалось питання – як жити і досягти щастя в умовах політичної несвободи, яку слід обрати стратегію життя та як її обґрунтувати. Фактично йдеться про вироблення зразків належного існування у соціальному світі, який здебільшого став чужим людині традиційного античного полісу. У часи еллінізму набули популярності три нові філософські течії, що переймалися переважно цими питаннями: епікуреїзм, скептицизм і стоїцизм. Розглянемо основні положення кожної з них.

Епікуреїзм

Названа течія ім’ям її засновника Епікура (342-271 р. до н. е.), який вперше з’явився у Афінах у 18-ти літньому віці для підтвердження свого громадянства. Школу, яку він назвав „Сад”, оскільки розміщена була в саду, засновано у 306 р. до н.е. Це була досить замкнута, напівсектантська спільнота, яка прагнула практикувати або втілити у перебіг особистого життя принципи свого вчення. Сам Епікур був автором близько 300 книг (кожна книга – папірусний свиток), з яких перед нами постає прихильник атомістичного вчення, сенсуаліст та переважно моральний філософ. Головне, чим переймався Епікур, це питання про те, що таке благо та як досягти щастя. Вищим благом він вважав блаженство, насолоду. Суть його полягає у задоволенні природних потреб і досягненні душевної рівноваги, душевної заспокоєності. Досягши цього, людина й прийде до щастя.

Дорозі до щастя особливо шкодять три групи страхів: природні явища, боги і страх смерті. Епікур використав всі засоби (фізику, логічні аргументи тощо) аби позбавити ґрунту людські страхи. По-перше, боятися природних явищ примушує нас незнання їх причин. Використовуючи атомістичну теорію Левкіппа і Демокріта, Епікур прагне пояснити абсолютно все те у природі, що може породжувати страх. По-друге, богів теж боятися не слід, бо їм немає абсолютно ніякого діла до нас, боги заклопотані власними проблемами, частими скандалами у своєму розгалуженому сімействі. По-третє, найбільш обтяжливі страхи, що пов’язані з переживанням смертності людської, він радить долати простим міркуванням: наші шляхи і шляхи смерті ніде й ніколи не перетинаються, бо коли ми є, її ще немає, а коли вона приходить, то вже нас немає.

Занурення у політичне життя, вважав Епікур, – абсолютно небажана й зайва справа, бо щастя вона аж ніяк не принесе. Він радив запобігати політичної діяльності, додаючи – „Живи непомітно!” [31]

Скептицизм

Засновником скептицизму вважається Піррон (бл. 360–275 р. до н. е.), учень Анаксарха. Разом зі своїм учителем він був учасником індійського походу О. Македонського і вже там практикував поведінку, що випливала з основ його вчення. Творів не писав, а викладав свої думки усно.

Назва течії походить від грецького слова, яке буквально значило „озиратися”, а у переносному значенні – „бути у стані нерішучості”. І це цілком відповідає суті вчення, бо вона (ця суть) полягає у принциповій відмові від твердих, переконливих суджень стосовно будь-чого. Головне питання, яке порушує скептицизм, відповідає загальному духу еллінізму: Як жити? Як досягти щастя? Піррон саме так і говорив: «Філософ – той, хто прагне щастя». І додавав: «Щастя у незворушності і відсутності страждань.» Щоб досягти такого стану, слід спочатку поставити (як про це говорив учень Піррона Тімон Фліунтський (320–230 р. до н.е.)) перед собою такі три питання й дати на них чіткі відповіді:

• У якому вигляді речі існують, тобто якими вони є?

• Як ми повинні ставитись до них?

• Якою має бути наша поведінка через таке наше ставлення до речей?

Відповіді пропонувалися наступні. Ми не знаємо якими є речі насправді, вони невідмінні одна від одної й нетривкі, ми не знаємо з чого вони складаються, а всі численні школи з їх суперечливими судженнями стосовно природи речей тільки демонструють нам людську безпорадність у цьому питанні. Відповідь на друге питання пропонується у такій формі: ми не можемо довіряти ані нашим сприйняттям речей, ані нашим уявленням про них, оскільки те й інше через нетривкість речей не є ані істинним, ані хибним. Отже слід утримуватись від судження стосовно природи речей (під „речами” розуміється що завгодно від природного предмета до моральної якості). Тут пірроністи вживають термін έποχή (затримка, призупинення судження). Відповідь на третє питання складала суть загальної життєвої позиції піронізму: вигідною для нас від такого ставлення до речей є повна свобода суджень, з якої випливає незворушність (άταραξία) і байдужість (άπάθεια). У цьому й полягає щастя.

На відміну від Піррона Тімон Фліунтський свої твори писав, був першим логіком пірронізму. У якості прикладу типового судження, у якому зберігається цілковита непевність у характеристиці предмета, можна навести такий вислів Тімона: „Те, що цей мед солодкий, я відмовляюся стверджувати; те, що він здається солодким, я цілком припускаю” [32]¹. Уже в цьому вислові помітне вміння так обережно поводитись з оцінками, щоб максимально зберегти чистоту неупередженості; а краще за все рухатись у контурах улюбленого звороту скептиків: „На будь-яке слово є й зворотне.”

Ідеї скептицизму були підтримані послідовниками Платона. Голова так званої другої (Середньої) Академії Аркесілай (315-240 до н. е.) суттєво змінив спрямованість академічних досліджень, захопившись застосуванням скептичного методу для спростування стоїчних догм. Виправданням такого повороту було посилання на елементи скептицизму, які були притаманні ще Сократу, вчителю Платона. Не зважаючи на те, що скептицизм не вичерпував усього змісту середнього платонізму, він відіграв певну роль у підтримці найскептичніших традицій. Аркесілай пропагував принцип έποχή, тобто повне утримання від «наукових» суджень стосовно сутності речей, а критерієм правильності практичної дії мала бути орієнтація на її успішність.

Через сотню років після Аркесілая на чолі Академії перебував Карнеад (214-129 до н. е.). Під час його керування заклад отримав назву Нова Академія. Про його працьовитість та ораторські здібності ходили легенди. Діоген Лаертський, зокрема, повідомляє, що через свою зайнятість науками Карнеад навіть не мав часу постригти волосся й нігті. Карнеад теж був скептично спрямованим і вважав, що однозначну межу між істинним і хибним провести неможливо, однак одні погляди є більш вірогідними за інші і саме на них можна спиратися у розумній поведінці.

У пізніші часи послідовники скептицизму склали тропи (спеціальні аргументи) на користь та захист свого вчення. Перші 10 троп склав Енесідем (1 ст. до н. е.), який походив з о. Кріт, а жив у м. Олександрія (Єгипет). Агріппа (II ст.) додав ще 5 троп. У тропах ішлося про те, що людські судження базуються на досить непевних підставах: відчуттях, які часто відбивають суб’єктивний стан, суб’єктивних гадках, нечітких висловленнях тощо. Часом здається, що була б лише зайнята певна світоглядна позиція, а аргументи до неї завжди знайдуться. Є історики філософії, які вважають, що скептицизм не мав характеру школи у смислі якогось позитивного вчення, це був скоріше деструктивний метод руйнування догматів інших шкіл (напр., догматизму стоїків).

З часів Піррона скептицизм вже ніколи не покидав європейську філософську думку, а в окремі часи його позиції навіть зростали. Так було в епоху Відродження (Мішель Монтень), у Новий час (Девід Юм) є прояви скептицизму й у наступні століття.

Стоїцизм

Стоїцизм формується з кінця IV ст. до н. е. у Греції (Афіни) і поступово стає найбільш поширеною школою, охоплює Рим як республіканських, так і імператорських часів і існує аж до II ст. н. е. Назва школи походить від грецького слова ςτοά – портик, крита колонада, часто прикрашена фресками. На афінській агорі стою (портик) збудували ще у V ст. до н.е., а розмалював її кращий художник тих часів Полігнот. У цій стої заснував нову школу Зенон (336–264 р. до н.е.), який прибув із Кітіону в Афіни після тяжких випробувань долі. Стоїчне вчення було досить довго популярним і у історії стоїцизму виділяють навіть свої періоди: старша, середня і молодша Стоя. До першої відносять класиків – Зенон (333–262 р. до н. е.), Клеанф (331–233 р. до н. е.), Хрізіп (281–208 р. до н. е.); до середньої – Панетій (185–110 р. до н. е.), Посідоній (140–51 р. до н. е.); до молодшої – Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е. – 65 р. н. е.), Епіктет (50–138), Марк Аврелій Антонін (121–180). Основи вчення були закладені ще старшою Стоєю, однак у різні часи акценти робились на різних частинах вчення. Так напр., римські стоїки обмежувались суто моральними проблемами, проблемами особистої свободи і практично не зачіпляли природознавчі питання, і, навпаки, середня Стоя значну увагу приділяла саме їм.

Філософія стоїків була повною суперечністю епікуреїзму. Вченню про безліч атомів, з яких побудований епікурейський світ, вони протиставили вчення про сувору єдність світу; замість реальності пустоти, в якій рухаються атоми, відстоювали вчення про суцільну наповненість світової кулі тілами і пневмою (пневма – фізичне й духовне начало, світовий дух і навіть розум), за рахунок якої Всесвіт немов тілесно дихає. Замість думки про безліч світів, говорили про один лише світ, а замість заперечення будь-якої цілеспрямованості – переконання у тому, що всі частини світу мають мету.

Усі частини свого вчення стоїки демонстрували на прикладі саду, у якому є огорожа (це їхня логіка), дерева (фізика) і плоди (етика). Отже, як це було і у випадку з епікурійцями, всі частини вчення підпорядковані врешті-решт вирішенню моральних питань. Головна думка у етиці стоїків полягає у тому, що людина повинна свідомо, розумно визначити своє місце і призначення в усьому устрої світу; кожен повинен встановити, яка поведінка відповідає його природі і його природному відношенні до інших істот. Як наслідок, складається формула життя: „Жити відповідно природи – значить жити відповідно розуму.”

Стоїки вели безкомпромісну боротьбу з принципами вчення Епікура, критикували гедонізм, як прагнення до насолоди, вважали, що утіхи засмічують ясність розуму. Природа створила тваринам інстинкт самозбереження, а не прагнення до насолоди. Усі стоїки вважали, що справжнє щастя полягає у звільненні від пристрастей, у спокої духу. Вони першими в історії зробили аналіз пристрастей. Вважали, що головне – зрозуміти що є добро, а що – зло, а що не є і ні те, й ні інше. Останнє уявляє собою досить велику сферу морально нейтрального і тут позиція мудреця – неупередженість.

Оскільки все ж таки в нас є елементи негарних пристрастей, то доброчинність має характер боротьби з противними природі й розуму бажаннями. Треба з корінням виривати ці хвороби нашої душі. Релігійна покірність необхідності, єдиному закону, що панує у природі, – цілком відповідає внутрішній свободі розумного людського духу.

Уся мораль стоїків несе в собі подвійну тенденцію. З одного боку, вони сповідують образ мудреця, який ставиться з повною байдужістю до всього, що коїться; людина вважається до такої міри вільною, що за нею визнається право вибирати між життям і смертю – покінчити з собою, якщо на тебе чекають нестерпні страждання (і багато стоїків дійсно згубили себе). З другого боку, у стоїків є значна гуманістична тенденція, яка визначається моральним завданням перед зв’язками з другими людьми. Звідси йде обов’язок жити для цілого, гуманно ставитись до інших людей, нести в собі ідею загального братства і мріяти про всесвітню державу.

За стоїками, мудрим є той, хто досяг повної безпристрасності, ніщо зовнішнє не здатне його обурити, не знає він гніву і жалю, страху й страждання, бо він здійнявся над всесвітом немов бог. Як і бог він перебуває у стані недосяжної величі духу. Хоч у цьому й бачиться індивідуалістична спрямованість етики, водночас стоїки пропагували і моральний універсалізм. Усі люди – брати, як діти єдиного батька. Національні та соціальні відмінності тут нівелюються, Усі люди – члени єдиного божественного тіла.