9.3. Естетика Канта та його філософська антропологія

Естетичнi погляди Канта викладено у “Критицi здiбностi судження” (1790). Тезово їх можна звести до таких тверджень. Естетичне займає промiжне мiсце мiж iстиною i добром, красота немовби зливає цi два полюси воєдино. Сприйняття прекрасного – це в той же час окрема галузь людської духовної активностi, воно потребує певних зусиль, часу i рiвня культури. Естетичнi судження базуються на апріорних почуттях задоволення i незадоволення. Задоволення ми можемо вiдчувати i вiд доброго, i вiд корисного, маючи на увазi утилiтарне використання. До естетичного ж належить гарне само по собi, тут доцiльнiший вираз “незацiкавлене приємне”. Це чисте спостереження, в якому затихають будь-якi бажання, занепокоєння волi, ми не прагнемо нiчого одержати вiд предмету, анi пiзнати, анi використати його. Естетичнi судження – це судження смаку виключно на основi задоволення чи незадоволення. Предмет такого задоволення i зветься прекрасним.

Слід звернути увагу на смисли терміну «судження» оскільки у філософії Канта вони присутні у різних контекстах. У логічному смислі «судження» - форма думки у вигляді вислову, у якому дещо стверджується або заперечується стосовно предмету думки. У іншому смислі «судження» - одна з пізнавальних здібностей, яка полягає в умінні користуватися правилами при підведенні окремого під загальне. Людину, нездатну до такої мисленевої процедури вважають за дурня. У третьому смислі «судження» - розумовий акт, що виражає ставлення суб’єкта до чого-небудь, його оцінку. У роботі Канта “Критика здiбностi судження” мається на увазі «судження» у цьому останньому смислі.

До Канта предметом естетики вважались тільки витвори мистецтва, природа не бралася до уваги. Кант же до мистецтва і природи поставився однаково: явища природи теж можуть бути предметами людської оцінки з естетичної точки зору. Так, напр., розглядаючи піднесене стосовно явищ природи, Кант зауважував, що воно переживається нами естетично у тому разі, якщо ми спостерігаємо набагато превершуючі людину сили природи, природні катаклізми, але при цьому самі знаходимося у безпеці.

Фiлософська система Канта завершується вченням про людину, яке він найбільш повно виклав у творi “Антропологiя з прагматичної точки зору” (1798). Людина – головна мета i головний предмет, заради якого здiйснюються всi досягнення науки та культури. У своїй останнiй роботi Кант виступає як гуманіст, але не зачаровується людською природою, далеко не iдеалiзує її. В людях бiльше дуростi, нiж злостi, є й пихатість, i користолюбство i т. iн. Властива їм і “недоброзичлива товариськiсть” як антагонiстичне сполучення нахилу до спiлкування i готовностi до суперечки, наявнiсть злого начала. Та Кант має вiру в прогрес з допомогою розуму, так що добрi задатки, якi є в людях, врештi-решт одержать вiдповiдний розвиток, коли не в конкретнiй обмеженiй людськiй iстотi, то в прогресуючому людствi, в усьому людському родi. Вiн бачить суспiльну недосконалiсть, далекi вiд iдеалу моральнi якостi людей, однак вiрить в те, що вони вийдуть “iз стану неповнолiття”, зумiють як слiд скористатися своїм розумом. Нам часто, вважав він, не розуму не вистачає, а рiшучостi i мужностi у користуваннi цiєю могутньою зброєю, яку нам даровано.

Кант усiм своїм життям, широкою творчою спадщиною – результатом наполегливої повсякденної працi – вчить пильно вдивлятися в свiт, що оточує нас, в глибини нашого внутрiшнього Я, смiливо і вiдповiдально ставити та вирiшувати складні проблеми.