Література

Першоджерела

Бруно Д. Диалоги. – М.: Госполитиздат, 1949. – 551 с.

Валла Лоренцо. Об истинном и ложном благе. О свободе воли. – М.: Наука, 1989. – 475 с.

Кампанелла Т. Город солнца. // Утопический роман XVI–XVII веков. – М.: «Художественная литература, 1971. С. 140–190.

Кузанский Н. Сочинения в 2-х томах. М.: Наука, 1980.

Кузанский Н. О мире веры // Вопросы философии, 1992. №5.

Мак’явеллі Нікколо. Флорентійські хроніки. Державець. К., 2001. – 492 с.

Монтень М. Опыты. В 3-х книгах. – М.: Голос, 1992.

Петрарка Ф. Канцоньере. Моя тайна. Книга писем о делах повседневных. Старческие письма. – М.: РОСАД, 1997. – 736 с.

Роттердамський Е. Похвала глупоті. Домашні бесіди. – К.: Основи, 2001. – 320 с.

Роттердамский Э. Философские произведения. – М.: Наука, 1986. – 703 с.

Сочинения итальянских гуманистов епохи Возрождения (XV век). – М.: Изд-во МГУ, 1985.– 381 с.

Навчальна

Горфункель А. Х. Философия епохи Возрождения. – М.: Высшая школа, 1980. – 371 с.

Рассел Б. Історія західної філософії. – К.: Основи, 2001. – 760 с.

Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Том 2. Средневековье (Часть 4). – СПб.: ТОО ТК «Петрополис», 1995. – С. 212 –322.

Додаткова

Баткин Л. М. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. – М.: Наука, 1978. – 199 с.

Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. – М.: Наука, 1989. – 272 с.

Бёрлин И. Оригинальность Макиавелли // Человек, 2001, №№3-5.

Брагина Л. М. Итальянский гуманизм. Этические учения 14-15 в. – М.: Высшая школа, 1977. – 253 с.

Буркхардт Я. Культура Возрождения в Италии. Опыт исследования. – М.: Юристъ, 1996. – 591 с.

Гарен Э. Проблемы итальянского Возрождения. – М.: Прогресс, 1986. – 394 с.

Примітки

1. Джованни Пико делла Мирандола Речь о достоинстве человека // Эстетика Ренессанса: Антология. В 2-х т. Т.1. – М.: Искусство, 1981. - С. 250.

2. Кузанский Н. Об ученом незнании // Кузанский Н. Сочинения в 2-х томах. Т 1. - М.: Мысль, 1979. - С. 173.

3. Цит. за: Геггель. Лекци по истории философии. Книга третья. М.-Л.: Соцэкгиз, 1935. - С. 173.

4. Эразм Роттердамский. Похвала Глупости. - М.: Государственное издательство художественной литературы, 1960. - С. 55.

5. Там само. - С. 29.

6. Макиавелли Н. Государь. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. - СПб.: Азбука-классика, 2006. - С. 96,97, 127.

7. Там само. - С. 130.

6. Філософія нового часу

7.1. Формування нової парадигми філософування у XVII ст.

XVII ст. відкриває нову епоху у розвитку філософії. Незважаючи на те, що хвилі Ренесансу ще продовжували поширюватись Європою, не можна було не помітити й народження нового в житті континенту. Відбулися перші буржуазні революції у Нідерландах (1609) та у Англії (1688). Саме у ці країни перемістився центр економічного життя. Ремісницьке виробництво перетворювалось у мануфактурне, розквітла торгівля, особливо та, що пов’язана з морем, зникають феодальні відносини. Поряд зі старими класами з’являються й нові: робітничий клас та буржуазія.

Складався переворот і в духовному та культурному житті. Він виявився зокрема у зростанні об’єктивної потреби в розвитку природознавства. Промислове виробництво вимагало подальшого розвитку науки, особливо у її прикладному аспекті. Наука все більше постає як безпосередня виробнича сила. «Knowledge itself is power» («знання саме по собі є силою») – вислів, який приписується першому мислителю доби Нового часу Ф. Бекону, яскраво виражає усвідомлення такої ролі науки. Тому на стан науки в суспільстві все більше звертають увагу державні діячі, вона стає предметом державної політики. Та й самі науковці усвідомлюють своє значення в суспільстві, що виявилось у виникненні нових форм організації дослідницької діяльності – академії наук, різноманітні наукові співтовариства. XVII ст. було часом діяльності таких видатних учених як Г. Галілей, І. Ньютон, Р. Бойль, Й. Кеплер, Х. Гюйгенс, а також періодом великих географічних відкриттів, політичного й економічного засвоєння нових земель.

Врешті-решт виявилось, що на відміну від середньовіччя, яке орієнтувалось на вирішення питань у їх теологічній формі, і на відміну від Відродження, яке зосереджувалось на моральному й художньо-естетичному зображенню людини, Новий час орієнтується переважно на природознавство. „Переважно” тому, що за цим стоїть загальне прагнення адекватно відтворити дійсність, бажано щоб якісно нове пізнання спиралось на розум та практичний досвід.

Орієнтація на природознавство вела до зміни співвідношення власне філософських знань і знань про природу. У часи античності і середньовіччя майже не було чітких кордонів між філософією і тими галузями наук, що вивчали окремі сторони дійсності. З переходом же до Нового часу стан справ у системі знань почав докорінно змінюватись, оскільки поряд з філософією виникають і самостійно розвиваються конкретні науки про природу й суспільство. Відокремлення від колись єдиної натурфілософії механіки, астрономії, математики, фізики, хімії, фізіології з їх специфічними методами пізнання вело до зміни самого статусу філософії, її предмету й ролі. Філософи самі починають приділяти переважну увагу питанням методології та теорії пізнання. Усвідомлюються проблеми, що стосуються походження знань і пізнання, його джерел, співвідношення чуттєвого, досвідного й раціонального, питання істини. При відповідях на такі питання філософи схилялись чи то до емпіризму, чи то до раціоналізму. Представниками першого були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк, другого – Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц. Ясна річ, що вказані тут імена далеко не вичерпують список.

Окрім гносеологічних питань філософів цікавлять також питання упорядкування, систематизації досягнень науки. Саме потреба вирішення цих питань, очевидно, й живила раціоналістичні мотиви у філософії, тоді як загальна досвідна орієнтація науки більше сприяла укріпленню позицій емпіризму.

Що стосується інших рис філософії Нового часу, то слід відзначити поширення матеріалістичних тенденцій у її розвитку. Правда це був матеріалізм механістичного ґатунку, оскільки спирався на найбільш розвинену тоді науку – механіку. Механіка була лідером природознавства і ясно, що філософи-систематизатори знань поширювали „механістичне” мислення на всі природні й соціальні явища.

Специфічно складались і співвідносини філософії та релігії. У XVII ст. філософія займає проміжну позицію між релігією і наукою. Ім’я і поняття Бога майже не сходить зі сторінок творів філософів, однак те, що є в цих творах оригінального, все воно від орієнтації на науку, а не релігію. У цю епоху, як і в попередню, була поширена концепція „двох істин” (вважалося, що є істини розуму, які відкриваються через науку, та істини віри, котрі доступні тільки релігійній людині). Філософи Нового часу спирались на неї, щоб захистити незалежність наукової творчості від церкви.