Свята чи свята

В українських акцентованих пам'ятках кінця XVI ст. іменник свято у відмінкових формах множини послідовно вживається з наголошеним коренем. Кореневе акцентування у множині (Різдвяні свята, Великодні свята, Зелені свята) має ця лексема у лексикографічних працях кінця XIX — початку XX ст. (у Словниках М. Левченка. М. Уманця і А. Спілки; Словнику української мови за ред. Б. Грінченка). Уперше подвійне наголошування (свята і свята) подає І. Гануш (1884). Сучасні українські словники засвідчують різне наголошування названого слова. У виданнях '"Правописний словник" Г. Голоскевича, "Словник наголосів" М. Погрібного, "Українська літературна вимова і наголос" кодифіковано наголос свята, а в Орфографічних словниках 1968 p., 1994 p. — свята. "Орфоепічний словник" М. Погрібного і словник-довідник "Складні випадки наголошення" С. Головащука рекомендують: свята і свята, різдвяні свята, але два свята. В . одинадцятитомному Словнику української мови простежується ^; непослідовність щодо засвідчення наголосу в множині згаданого іменника: Зелені свята (т. НІ, 554) і Зелені свята (т. IX, 105). Така к розбіжність у наголошуванні того самого слова пояснюється * хитанням мовних норм. Хоч словники переважно рекомендують у множині кореневий наголос свята, протягом двох останніх років по радіо і телебаченню послідовно чуємо лише флексійне наголошування свята. Це впливає і на поширення флексійного *' наголошування в мовній практиці. Однак варто пам'ятати, що в > українській мові існує прикметник святий, у жіночому роді — свята, . а мова не любить такого збігу в акцентуванні, бо має бути різниця •-в наголошуванні іменника і прикметника, які збігаються за * написанням.

До речі, колись прикметник святий мав кореневий наголос. Ще й досі таке наголошування виступає як церковне. Можливо, через відштовхування від кореневого наголосу іменника свято у множині (свята) прикметник святіш (свята) і перейшов у тип із флексійним акцентуванням.

КУЛЬТУРА ФАХОВОЇ МОВИ ЖУРНАЛІСТА

Можливе протиставлення форм однини й множини, коли наголос виконує розрізнювальну функцію: свята, родовий відмінок однини — свята, називний відмінок множини.

Отже, не варто захоплюватися флексійним наголошуванням іменника свято у множині — свята, як це роблять наші диктори радіо і телебачення, оскільки рекомендованим треба вважати кореневий наголос у множині — свята, а прийнятним (можливим) — свята.

Серафими — херувими

Коли ми говоримо шеспшкріиип серафим або херувимський спів, чи завжди розуміємо, про що йдеться, звідки походять ці усталені вислови? Та й що взагалі означають слова серафим, херувим'¹

З довідкових релігійних та реліпєзнавчих видань дізнаємося, шо насамперед херувими та серафими — це назви ангелів. Вони зафіксовані у Книзі книг, функціонують у канонічних молитовних текстах. Особливість полягає в тому, що це ангели верховні, їм у трактаті візантійського богослова Діонісія Аеропапта (V-VI ст.) "Про небесну ієрархію" відведено місце найбільш наближених до Бога.

Узагальнено серафими трактуються як найвищі духовні істоти. які оточують престол Господа, виконують його повеління і невпинно співають йому величальні пісні. Зображаються за людською подобою, але з шістьма крилами — звідси й згаданий вислів шестикрилий серафим.

Херувими — теж особливий вищий чин у небесній ієрархії. Вони

займають друге місце у ряду дев'яти чинів ангельських. Поряд із

серафимами вони є "найбільш наближеними до Бога розумними

силами, обдаровані від Бога особливими досконалостями і мають

своє особливе служіння... У них повнота життя і вище відображення

слави Божої" (Библейская энциклопедия. 1891). За загальним

переконанням, херувими теж мають людську подобу, що відповідає

■ усім вимогам ідеальної. Звідси й популярне переносне значення

\ демінутивної форми херувимчик — "дівчина або хлопець (дитина).

-і які наділені вродою". Можна припустити, що в цьому разі на сему

118

19

М. ЯЦИМІРСЬКА

КУЛЬТУРА ФАХОВОЇ МОВИ ЖУРНАЛІСТА

"приємна зовнішність", нашаровується також сема "безгрішність, незлобивість" (пор. ангелятко).

Сучасні тлумачні словники, які уже відбивають входження релігійної та релігієзнавчої лексики до активного фонду української літературної мови, фіксують також слово херувимська і зазначають, що це субстантивована назва церковної пісні, яка є обов'язковою частиною літургії й отримала назву від початкових слів "Ми, херувимів тайно являючи...".

Звичайно, розглянуті слова належать до пласту специфічної лексики, якою свідомо послуговуються лише зацікавлені люди. Але знати їх значення не завадить нікому.

ТИРАЖ — НАКЛАД

Сьогодні у різних текстах на позначення загальної кількості примірників одного видання уживаються рівноцінно два слова — наклад та тираж. Скажімо, з однаковою ймовірністю можна прочитати або ж почути: "Книга вийшла тиражем..." і "Книга вийшла накладом". Якому з цих слів надати перевагу?

Уживання названих слів показує, наскільки суттєву роль у нашій мовній практиці відіграє сила стилістичної традиції, мовної звички.

Насамперед зауважмо, що слово наклад як синонім до тираж в академічному одинадцятитомнику марковане як діалектне. Тож і не дивно, що у статусі літературної лексеми усталилося згадане іншомовне запозичення. Тираж, а також похідні від нього тиражний, тиражувати, розтиражований та ін. стали популярними і широко вживаними у функціональних стилях, української мови.

Слово тираж прийшло у нашу mobv з французької і-прищепилося у ній з кількома значеннями: "1. Розіграш виграшів у.| позиці або лотереї; 2. Погашення облігацій державних позик або] інших зобов'язань установами, .що їх випустили; 3. Загальна^ кількість примірників друкованого видання; наклад" (Словник іншомовних слів, 2000). Зауважмо: останнє значення — власне, теЦ

що нас цікавить, — тлумачиться через слово наклад. Тобто між ними поставлено своєрідний знак змістової рівності, яка, зрештою, простежується і в мові: "Наклади інтелектуальної (і наукової, і художньої) літератури трагічно губляться у потоці тиражів ширвжиткового чтива" (з газ.).

А що ж наклад'¹ Штучно витіснене на периферію лексичної системи, слово усе-таки не зникло цілковито і віднедавна знову повернулося в активний мовний обіг. І сьогодні спостерігаємо не тільки послуговування ним у текстах різних стилів і жанрів, але й закономірний процес його лексикалізації.

Щоправда, Великий тлумачний словник української мови (Ірпінь, 2001) усе ще подає до гасла наклад ремарку зах., — можливо, враховуючи морально застарілу на сьогодні ремарку СУМ, а можливо, й орієнтуючись на активне побутування його у мові західноукраїнських письменників-класиків. Однак більш авторитетний Словник синонімів української мови подає наклад v синонімічному ряду до тираж, не супроводжуючи спеціальними ремарками чи обмеженнями щодо вживання.

Отже, сьогодні не варто обмежувати ареал життя слова наклад, тим паче, що останнім часом воно переконливо засвідчило свою нормативність.

ХРАМ — ЦЕРКВА — СОБОР — КАПЛИЦЯ

Людям, не байдужим до духовних цінностей, мабуть, цікаво знати, чому культові релігійні споруди називаємо то храм, то церква, то собор, а іноді — каплиця. Адже згадаймо, тільки у Києві маємо Андріївську церкву, Покровську церкву, Успенський собор. Також пишаємося Софійським собором, Михайлівським золотоверхим собором.

Як же правильно уживати ці назви?

Найзагальнішим у цьому ряду є слово храм. У Реліпєзнавчому

словнику (К.. 1996) подано таке його тлумачення: "узагальнене

визначення сакральних будівель для відправлення культу". Тобто

^спеціально збудована і освячена, призначена для спілкування

120

М. ЯЦИМІРСЬКА

людини з Богом споруда, незалежно від релігії чи конфесії. — це храм. Саме цим словом послуговуємося, коли хочемо сказати "культова споруда" взагалі, не наголошуючи, ідеям якого віросповідання вона служить. Загальність, всеохопність слова, храм виразно звучить також у глибоко мудрій, актуальній для усіх віросповідань сентенції: "Для чого потрібна дорога, якщо вона не веде до храму⁷" Інша річ, що у кожній релігії храм має специфічну, традиційну архітектурну форму і свою назву: у православних християн та греко-католиків — церква; у християн-католиків — костел; у юдеїв — синагога; у мусульман —мечеть тощо. Так, звична для українців назва церква походить від гр. kyriake і дослівно означає Бозісий дім. У християнстві це традиційна назва культових споруд з вівтарем і приміщенням для здійснення богослужінь, пор.: "Справжньою окрасою давнього Подолу стала церква Пирогощі" (з газ.).

Помітно урочистіше забарвлення має слово собор. Так називають "кафедральний чи головний храм міста або монастиря, де здійснюють Богослужіння особи вищої духовної ієрархії" (Рслігієзнавчий словник. — К., 1996). Зрозуміло, що такі храми мають особливе значення, тому й особливе, благоговійне ставлення до них віруючих відбилося і на експресивній виражальності слова—■ воно закріпилося у мові з однозначно позитивним, навіть урочисто-піднесеним забарвленням: "Собор святого Юра у Львові — це велична греко-католицька святиня" (з журн.); "Никольський собор, збудований Мазепою, — надзвичайної краси церква в стилі українського бароко" (О. Довженко). Цікаво, що помітне семантичне ускладнення слова відбулося після ознайомлення-широкого читацького загалу з однойменним романом Олеся; Гончара. Завдяки авторській художній та морально-етичній інтерпретації собор набув додаткового метафоричного значення "символ духовності".

А яку ж культову споруду маємо на увазі, коли кажемо каплиця;, капличка? За цією назвою — "невелика молитовна будівля або Ж) церква без вівтаря". Саме остання обставина суттєво відрізняє 21 від церкви, адже через відсутність вівтаря — підвищеної частини*

122

КУЛЬТУРА ФАХОВОЇ МОВИ ЖУРНАЛІСТА

храму, де відбувається священнодійство. — капищі є функціонально обмеженими. Традиційно їх споруджували на цвинтарях, біля святих місць, на місцях чудотворного явлення, у пам'ять про важ­ливі події релігійного або державно-суспільного життя, на виконання обітниць тощо. Про це є багато свідчень в історико-етнографічних працях, публіцистиці, художній літературі. Неважко помітити, що у науково-популярних текстах слова церква та каіииця часто уживаються поряд, у межах одного контексту, пор.: "Належне місце в розписах займали пам'ятки народної дерев'яної та кам'яної архітектури — церкви, каплиці, дзвіниці" (з наук. літ.).

В Україні сьогодні тисячі храмів, соборів, церков, каплиць — давніх, відновлених і новозбудованих. Вони є архітектурними свідченнями глибокої віри нашого народу, елементами його духовної культури. Так само і розрізнення та правильне вживання цих назв є складником нашої мовної культури.