Вариант 25

1. Украї́нська культу́ра ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами^[1]

Національне відродження (1917—1933) 

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».

Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956) 

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987) 

В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

Національно-духовне оновлення (з 1987) 

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

Політика «українізації»

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти:

• 1) українізація як така;

• 2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.

Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 році питома вага газет українською мовою становила 56 % загальних тиражів, то у 1930 р. — 89 %. Вже у 1924—1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.

3. Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

4. Значення спадщини Огієнка не може бути осягнуте поза порівняльно-історичними дослідженнями. Компаративний метод допоміг дослідникам створити контекст творчості І.Огієнка, що є особливо вагомим з огляду на його емігрантську долю. За матеріалами канадських архівів простежено стосунки Івана Огієнка з Наталеною Королевою у статті доктора історичних наук, професора кафедри українознавства Київського національного університету харчових технологій І.Тюрменко «Наталена Королева та її сучасники: Іван Огієнко, Олександр Кошиць, Василь Королів Старий». Дослідниця залучила епістолярій, збережений в архіві Української Православної церкви в Канаді (м. Вінніпег), що уможливило проаналізувати особисті контакти письменниці і митрополита, проникнути в суть дискусії, яка зав’язалася між ними з приводу тлумачення образу Варвари в нарисі «Леп- розний». Про християнський пафос творчості Наталени Королеви, перша книжка перекладів якої вийшла у світ саме за сприяння Івана Огієнка, йдеться також у статті доктора філології, професора Ягеллон- ського університету Я.О.Поліщука «Наталена Королева та митрополит Іларіон (спільність концепції віри)». Дослідник всебічно висвітлює різні грані взаємин цих діячів. Зібрані ним у процесі роботи біографічні, критичні матеріали, епістолярій дали змогу провести виважений аналіз світоглядів Митрополита Іларіона та Наталени Королевої. Опираючись на часописи «Віра й культура», «Рідна мова», Я.Поліщук показує, наскільки уважним читачем та критиком зокрема християнських творів Наталени Королеви був І.Огієнко. У статті зі знанням справи говориться про перегук оцінок, висловлених у повісті «Без коріння» з висновками релігієзнавчої монографії «Дохристиянські вірування українського народу». З історичними студіями І.Огієнка дослідник зіставляє «Легенди старокиївські» Н.Королевої. Автор слушно зазначає: «Історія творчих взаємин видатної письменниці Наталени Королевої та духовного провідника й блискучого інтелектуала Митрополита Іларіона (Івана Огієнка) підтверджує спільність багатьох поглядів та інтенцій, передусім у питаннях стратегічної ваги — про віру й духовність, культуру й літературу, людську душу, пам’ять тощо. Не випадково ці харизматичні особистості, реалізую- чи свій вплив в середовищі еміграції, утверджували одні й ті самі цінності, працювали на відродження духовності та вірили в майбутнє українського народу» [4, с.107]. Дотичними до окреслених у статтях І.Тюрменко і Я.Полішука проблем є дві роботи професора Кам’я- нець-Подільського університету М.Васьківа, що були опубліковані у другому і третьому випусках збірника: «Наталена Королева: від «монологічного» до поліфонічного роману», «До проблеми вивчення біографії Наталени Королевої та її творчої самоінтерпретації».

5. 1)а 2) а 3)с 4)а 5)а

Вариент 26

1. Зародження української геополітики обумовлене виникненням та діяльністю на території України масонських лож, кількість яких з початком ХІХ ст. Стрімко зростає (найбільш відомими були одеська ложа “Полт Евксінський”, київська “З’єднання слов’ян”, полтавська “Любов до істини”). Головною метою діяльності масонських організацій було проведення союзу національних держав слов’янських народів на федеративних засадах. Після участі масонських лож у антидержавних повстаннях у 1820-1830-х рр. вони були змушені піти у підпілля, через заборону царським указом їхньої діяльності.

Масонство справило певний вплив на організацію і діяльність першої таємної політичної організації національного характеру – Кирило-Мефодіївського товариства, яке діяло на засадах демократичного, республіканського панславізму. Серед членів товариства були такі відомі постаті ХІХ ст. Як В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров, Т.Шевченко тощо. Головною метою товариства було досягнення національно-державної незалежності України. Ще панувала ідея слов’янського відродження та об’єднання усіх слов’янських народів. Керуючись ідеєю національного визволення та відродження України, кирило-мефодіївці бачили Україну однією з рівноправних республік у складі Всеслов’янської Федерації. Програмні положення товариства були викладені у статутному документі “Закон Божий” або “Книга буття українського народу”. Визначався характер федеративного союзу, як наддержавної політичної структури в якій “Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою” [9; с. 30]. Отже, йшлося фактично про об’єднання національних держав на конфедеративній основі. Кирило-мефодіївці розуміли, що самостійно стати незалежною Україна не мала сил. А тому порятунку для української державності необхідно було шукати в союзі таких же поневолених народів як українці, тобто серед слов’ян, з якими українців поєднувало спільне походження. Братчики наголошували на тому, що задля національного і культурного визволення своїх народів з-під імперської влади “усі слов’яни повинні з собою поєднатися” [9; с.33]. І тоді не буде у слов’ян “ні хлопа, ні пана” і будуть вони входити у сім’ю культурних, державних народів Європи.

Власний проект федерації розробляв один із членів товариства Георгій Андрузький. Його ідеї викладені в “Начерках Конституції республіки”. На відміну від інших братчиків Г.Андрузький до слов’янської федерації не включав Росію. Він пояснював це тим, що Росія ніколи не зможе жити у рівноправних відносинах з іншими народами через її прагнення до панування, до підкорення інших народів. До складу “государства штатов” входила “Украина с Черноморьем, Галицией и Крымом; Польша с Познанью, Литвою и Жмудью; Бессарабия с Молдавией и Валахией; Сербия; Остдея; Болгария; Дон” [8; с.570]. Г. Андрузький добре розумів значення такого союзу для країн Східної і Центральної Європи, зокрема для України. Існування між Адріатикою, Чорним морем і Балтикою такого союзу стало б гарантом незалежного розвитку цих народів.

Наприкінці ХІХ сторіччя проблемами геополітичного становища України переймається Михайло Драгоманов (1841-1895). Розглядаючи геополітичне становище України у своєму конституційному проекті “Вільна Спілка”, М.Драгоманов, що “уважне вивчення географічних особливостей цієї країни і її розташування відносно інших країн неодмінно відкриє кожному існування особливих завдань її внутрішньої і зовнішньої політики” [6; с.139]. Для України важливими є завдання згуртування усіх українських земель, а також здобуття Причорномор’я і Криму, що забезпечило б Україні першість на Чорному морю та зняло б загрозу набігів із Півдня. У зовнішній політиці для України, на думку М.Драгоманова, важливими в першу чергу є південний і західний напрям, а вже потім – східний. М.Драгоманов виступав проти відокремлення України від Російської імперії через те, що таким чином українське населення втратить простори Донсько-Каспійської області і Кубанської області для колонізації” [6; с.139]. Найкращим способом вирішення проблеми української державності, він вважав створення федеративного союзу на землях Російської імперії, де основну роль у політичному житті відігравали демократичні цінності, а особливо політична свобода. Суб’єкти цього союзу мали мати широке самоврядування. Проблему роз’єднання українських земель, на думку М.Драгоманова, може вирішити одна із держав, “що тепер володіють нашою землею”, шляхом завоювання українських земель у іншої держави. На його думку, таку місію швидше може виконати Росія, ніж Австрія [25; с.294]. Аналогічно М.Драгоманов підійшов і до проблеми польської державності. Він вважав, що здобути незалежність Польща може лише за допомогою Німецької імперії, але таким чином Польща потрапила б у залежність від Німеччини. Тому найкраще для поляків було б створити разом з росіянами, білорусами та українцями федеративний союз – “Вільну спілку”.

Розглядаючи історію часів козаччини, М.Драгоманов звертає увагу на те, що Україна віками намагалася здобути узбережжя Чорного моря. У своїх “Листах на Наддніпрянську Україну” він писав: “Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край, ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмумараканської Русі; ми відбили вп’ять частину їх перед нападом турків у ХV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось нам цього зробити під Польщею, із самим козацтвом, то мусимо це зробити під московськими царями” [7;с.444]. Саме цим М.Драгоманов пояснював орієнтацію запорізьких козаків на Російську імперію.

Щодо духовної сфери, то М.Драгоманов відстоював думку про “повернення української нації в сім’ю культурних європейських народів, в яку вона входила до кінця ХVIII ст .” [6; с.139]. Українці, за Драгомановим, повинні входити у “сім’ю Європейських народів” тому, що культурна співпраця між європейськими країнами та Україною має глибоке коріння, і саме європейська культура відіграла визначальну роль у формуванні української національної культури.

Погляди М.Драгоманова на геополітичне становище України та оцінка її геополітичних потреб і можливостей стали, поряд із геополітичними розробками кирило-мефодіївців, базисними у формуванні теоретичної української геополітики.

Геополітичні вчення дореволюційного періоду відіграли важливе значення у формуванні української національної і політичної свідомості і стали, певною мірою, каталізатором до національно-державного визволення України в роки Першої світової війни.

Негативним для розвитку геополітичного напрямку було те, що погляди мислителів ХІХ – поч. ХХ ст. не були сформовані у геополітичній концепції, а тому достатньо не були обґрунтованими. Це в свою чергу, не сприяло українській державності в період революції через те, що молода українська держава не мала власної геостратегії у внутрішньополітичній і зовнішньополітичній діяльності. Україна не змогла відстояти свою незалежність тому, що до певної міри, не була готова до самостійності.

3.Становлення і розвиток української етнографії

Після основних відомостей про етнографію як наукову дисципліну, її завдання, предмет і місце серед інших наук перейдемо до української етнографії.

В країнах, поневолених чужими державами, етнографія у витоках була спрямована на пізнання власного народу і розвивалася як народознавча дисципліна. Це було властивим для національних етнографій західнослов'янських та інших європейських народів, поневолених австрійською і турецько-османською імперіями, та народів, підвладних Росії. Визначальною така особливість була і для української етнографії.

Історія кожної науки складається з двох частин: історії накопичення фактів з певної галузі знання та історії осмислення й узагальнення фактологічного матеріалу. Коріння української етнографії сягає глибокої давнини. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї містяться в давньоруських літописах, українському літописанні XIV—XVII ст., козацьких літописах XVII—XVIII ст., у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час відвідували Україну. Важлива етнографічна інформація зафіксована, зокрема, в щоденниках австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI ст.), арабського мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.), мандрівника Ульріха Вердума (XVII ст.), в "Описі України" французького військового інженера Гійома де Боплана (XVII ст.), у творах давніх українських і польських письменників, у різних грамотах, документах правового характеру тощо.

В останні десятиліття XVIII ст. істотно посилилося спеціальне вивчення України у складі російської та австрійської імперій. Це був час знищення решток політичної автономії України, ліквідації Запорозької Січі та Гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до Росії Правобережної України, безоглядного зміцнення царизмом централізаторської політики і феодально-кріпосницької системи. Це ж стосується і західноукраїнських земель, які внаслідок складних міжнародних відносин останньої третини XVIII ст., поділу Польщі захопила в 1772—1774 p. Австрійська монархія, зберігши тут панування польських, угорських і румунських феодалів.

Інтереси до України наукових осередків Петербурга, Москви, Відня, Будапешта кінця XVIII ст. мали здебільшого характер пізнання туземців маловідомих і новопридбаних провінцій з метою їх ефективного "освоєння" імперськими структурами. Вивчення в цьому руслі мало стосувалося історичної, етнічної індивідуальності українського народу, її часто залишали поза увагою або безцеремонно трактували українців просто складовими росіян, поляків, угорців, румун. Такою нігілістичною тенденцією позначені великою мірою навіть ті праці, що містять цінні описи різних місцевостей України, безпосередні спостереження і фіксації побуту українців, їх матеріальної та духовної культури і становлять унікальне джерело етнографічної інформації. Йдеться, зокрема, про видання "Черниговского намесничества топографическое описание" А. Шафонського (1786), "Топографическое описание Харьковского намесничества" Н. Переверзєва (1788), "Топографическое описание Киевского намесничества" (1786), кількатомних описів німецькою мовою подорожей по Галичині та Буковині австрійського професора Бальтазара Гаке (1790—1796) тощо. У низці праць з того часу простежується і певне розуміння етнічної специфіки українського народу, його історії та культури. Це "Описание свадебных украинских простонародных обрядов..." Григорія Калиновського (1777) — деякі дослідники вважають його початком української етнографії; книжки про Україну В. Рубана, зокрема "Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России" (1773) і "Краткая летопись Малой России с 1506 по 1770 гг..." (1777); "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях" (1798) Я. Маркевича, нарис про українців М. Антоновського в книзі І. Георгі "Описание всех обитающих в Российском государстве народов..." (1799); статті Ф. Туманського (кінець XVIII ст.), "История русов" невідомого автора.

Відомості з етнографії України в тогочасних публікаціях є складовими їх загальноісторичного, географічного чи краєзнавчого змісту. Далі увага до вивчення традиційно-побутової культури народу посилюється під впливом наростання антифеодальної боротьби, піднесення хвилі буржуазно-революційних і національно-визвольних рухів у Європі, зокрема слов'янських народів, що виконала надзвичайно важливу роль у розгортанні народознавчих досліджень, пропагуванні народності і в активному та якісно новому зацікавленні народною культурою, літературою, мистецтвом.

Розгортання народознавчої роботи є істотним чинником і показником початку національно-культурного відродження в Україні, творення нової літературної мови на народній основі, ознаменованого появою 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського.

На противагу офіційній науці, яка не визнавала українців окремим народом, у середовищі передових вчених, письменників зростав інтерес до вивчення походження українського народу, особливостей його мови — не як діалекту російської чи польської мов. Майже водночас у всіх частинах України опрацьовувалася граматика української мови. При цьому і "Граматика малороссийского наречия" наддніпрянця Олександра Павловського (1818), і філологічні праці (в тому числі й граматика) галичанина Івана Могильницького (20-ті роки), і опублікована латинською мовою "Граматика слов'яно-руська" закарпатця Михайла Лучкая (1830), ґрунтовані переважно на практиці живої народної мови. В них аргументовано відстоюються положення про самобутність української мови і, що дуже важливо, її єдність на всьому просторі розселення українського народу. Мова закарпатських русинів, стверджував М. Лучкай, така ж, як і Наддніпрянщини, Галичини та Буковини.

Саме в контексті утвердження поглядів на український народ як самобутню етнічну й етнокультурну спільність у всіх частинах його розмежованої загарбницькими кордонами землі є підстава стверджувати про початки переходу від накопичення етнографічних відомостей і знань про Україну до формування української етнографії як українознавчої галузі знання. В цьому процесі виразно простежується протистояння діячів демократичного, прогресивного спрямування і представників великодержавно-шовіністичної ідеології. Наприклад, галицькі вчені та письменники 20—30-х років не погоджувалися зі шляхетською тенденційною характеристикою українських селян в етнографічній монографії польського автора І. Червінського "Задністрянська околиця між Стриєм і Лімницею" (1811), категорично заперечували трактування українського народу як частки польського в праці польського вченого Л. Голембйовського "Польський люд" (1830), у збірнику українських і польських галицьких пісень Вацлава з Олеська (В. Залеського, 1833) та інших публікаціях.

Важливе значення для активізації інтересу до народної культури мала подвижницька праця видатного слов'янського народознавця Зоріана Доленги-Ходаковського, зокрема його дослідницькі мандрівки по Україні та публікація трактату "Про дохристиянську Слов'янщину" (1818). Його заклики збирати і вивчати пам'ятки "з-під сільської стріхи" захопили багатьох сучасників.

У 20—30-х роках склалися три основні осередки науково-літературного руху в Україні — у Харкові, Києві та Львові. З ними великою мірою пов'язаний і розвиток етнографічного вивчення українців. Їх роль полягала в активізації й організації народознавчої роботи в різних регіонах України, утвердженні свідомої цілеспрямованості українознавчого характеру цієї діяльності.

5. 1) д 2)д 3)с 4)с 5)а

Вариант 27

1. Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українських літераторів на захист Вітчизни з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського.

Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співпрацювали з армійською, фронтовою, республіканською періодикою ("За Радянську Україну!, «За честь Батьківщини!»). З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К. Гордієнко, В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.

Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Було випущено декілька книг: «Україна у вогні», «Україна звільняється». Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків.

У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!». Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років.

Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори, члени ОУН, О. Теліга та І. Ірлявський страчені гестапо.

Тема війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив ім'я О. Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

2. Украї́нська діа́спора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовий зв'язок з Україною.

Станом на 2004 рік за межами України проживає від 10 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько чверті народу. Відповідно до статті 12 Конституції України ( 254к/96-ВР ) держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців.

Причини утворення діаспорних груп народів

Міграційні, етнічні та демографічні процеси не раз кардинально змінювали біосоціальну будову українських теренів і всієї земної кулі. Спрямованість та інтенсивність цих процесів залежала від багатьох природних та соціальних чинників. Міграційні рухи, наприклад, визначалися змінами кліматичних умов, вичерпанням чи віднайденням нових природних ресурсів, прирученням коня, відкриттям колеса, геополітичними змінами, економічними кризами, воєнними подіями, дискримінаційною внутрішньою політикою тощо. Міграційні рухи людності між територією України (в сучасних межах) та рештою світу почалися сотні тисяч років тому – ще в часи заселення її первісними людьми, коли певні групи людей ще й не були сформовані як етнічні спільноти^[2]. Прагнення захищати власні території та власні традиції також прослідковується з давніх часів, хоча й мало різну форму й різні вияви. Потрапляючи в іншоетнічне оточення територіальні групи певного етносу не поспішали перейняти чужі етнічні риси (хоча, звісно, було по-різному, в залежності від конкретних суспільно-історичних обставин). Важливою умовою виживання етнічної групи в іншоетнічному оточенні були аткивні контакти в середині групи (шлюбні, культурні, виробничі тощо). При розпорошеному (дисперсному) проживанні підтримувати етнічну однаковість групи (за відсутності сучасних засобів зв‘язку) надто складно. Дисперсно розселені частини мігрантів швидко зливалися з етнічним оточенням. Тому етнічні гетто та етнічні анклави були тривалий час основою діаспорних частин багатьох народів, у тому числі й українського.

3. Художня культура Загальні особливості

Картина художнього життя XX ст. не порівнянна ні з однією з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю. Виникає безліч нових жанрів — або завдяки новим технічним можливостям (кінематограф — більше ста років тому, комп'ютерна графіка — в наші дні), або внаслідок іншого переломлення традиційних (наприклад, концептуальне мистецтво, коли в картинах зображення заміняють написи). Вже не можна знайти минулої стильової єдності, відмічається як традиціоналізм, так і нестримне новаторство. Надзвичайно поширюється синтез мистецтв.

Концептуальне мистецтво.Інтерактивна 3D-Moдель

Серйозні дискусії пов'язані з трактуванням місця й ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. У XIX столітті серед творчих людей сильними були прагнення своїм мистецтвом змінити життя на краще і віра в те, що це досить швидко станеться. Ці надії зазнали краху. Відповідно, якщо в минулу епоху майстер прагнув бути зрозумілим, донести свій твір читачеві, глядачеві, слухачеві, то тепер все частіше виникає уявлення про самоцінність творчої особистості, певну замкненість творчості в собі самій. У мистецтві виникає тенденція перетворення його на елітарне (мистецтво для обраних, посвячених).

XVII—XVIII ст. пройшли під знаком раціоналізму, віри у всемогутність розуму людини, у XIX ст. посилюється увага до почуттів, емоцій. У XX столітті в центрі знаходиться сфера несвідомого. Надзвичайно істотну роль у виникненні нових художніх течій відіграла теорія психоаналізу Зигмунда Фрейда. Йому належить сама постановка питання про те, що підсвідомість бере участь у визначенні поведінки людини. Основу підсвідомого, за Фрейдом, складають сексуальні інстинкти (при цьому під «сексуальним» Фрейд розумів всю гамму позитивних почуттів). Вони ж зумовлюють більшість дій людини. З сексуальних конфліктів у глибинах психіки Фрейд виводить мораль, мистецтво, релігію. Пізніше неофрейдизм збереже його основну логіку, оцінку ірраціональних мотивів у вчинках людини, але усуне абсолютизацію сексуальних мотивів. Ось, наприклад, як описує творчий процес художник Андре Массон. Він вважає, що треба:

• 1) звільнити свідомість від раціональних зв'язків, досягнути стану, близького до трансу;

• 2) повністю підкоритися неконтрольованим позарозумовим імпульсам;

• 3) працювати за можливості швидко, не затримуючись для осмислення зробленого.

Якщо в кінці століття глобальні проблеми, які загрожують самому існуванню людства, очевидні всім, то відповідні настрої в мистецтві виникли ще на межі XIX—XX ст. Серед художньої інтелігенції набирає популярності філософія Фрідріха Ніцше з його недосказаністю, відкиданням традиційних цінностей, включаючи християнство, переконаністю у власній обраності (характерний підзаголовок його книги «Як говорив Заратустра» — «Книга для всіх і ні для кого»). Показовим є феноменальний успіх книги Освальда Шпенглера «Захід Європи», пронизаної песимізмом стосовно майбутнього цивілізації. Після Першої світової війни і з новою силою під час і після Другої у світоглядному центрі творчості багатьох великих майстрів опинилася філософія екзистенціалізму. Екзистенція — людське існування як єдність зовнішнього світу і внутрішніх переживань, але осягнути себе людина може тільки в пограничних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть).