ВАРИАНТ 17

1. 1. Геополітика Київської Русі за часів правління князя Ярослава Володимировича.

В історії розвитку Київської Русі визначне місце посідає період, коли у Київській Русі княжив Ярослав, шанобливо названий сучасниками Мудрим. Правління Ярослава Мудрого було одним із найблискучіших періодів нашої минувшини. Саме в роки княжіння Ярослава було закладено ті підвалини вітчизняної культурної традиції, які, проявляючись в архітектурі та історіографії, образотворчому мистецтві, книжній освіченості й монастирському житті, продовжували розвиватися у східнослов’янських народів упродовж усіх наступних століть. При Ярославі Мудрому культура Давньої Русі розкрилася в усій повноті й багатстві, а Київ перетворився на одне з найбагатолюдніших й найкрасивіших міст Європи.

Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав Мудрий не стільки князем-дружинником, князем-завойовником, скільки князем-будівником, князем-просвітителем. За князювання Ярослава Мудрого на Русі остаточно утвердилося християнство. З його ім'ям пов'язаний і небачений доти розквіт давньоруської культури. Князя можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною зазначав, що Ярослав «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень. І зібрав книгописців силу, що перекладали з грецької мови на слов'янську. І написали вони багато книжок...»[1].

Предметом дослідження є висвітлення аспектів внутрішньої та зовнішньої політики, дипломатичної діяльності та культурних процесів Київської Русі за часів княжіння Ярослава Мудрого.

Часи князювання Ярослава Мудрого у Києві позначилися значним посиленням держави, зміцненням нових кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням ремесел і сільського господарства, міських та сільських промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Ці успіхи сприяли зростанню авторитету Київської держави у середньовічному світі. А це, в свою чергу, поклало династичні зв'язки дому Ярослава з панівними династіями Європи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є державотворча та культурна діяльність Ярослава Мудрого.

Актуальність теми даної курсової роботи визначається тим, що розвиток української історичної науки на сучасному етапі зумовлює вивчення свого минулого через дослідження діяльності кращих державних правителів. Адже ставши князем, Ярослав пішов по шляху батька. При ньому була відтворена єдність Русі, зосередження влади в руках великого князя, підпорядкуванню Києву окремих російських земель, за допомогою напряму туди великокняжих синів-намісників стало тією політичною основою, на якій розвинулися нові господарські процеси, розцвіли міста, ускладнилося суспільне життя, рушила вперед культура країни.

Метою даної курсової роботи є проведення об’єктивного аналізу історичної спадщини Ярослава Мудрого, визначення його особистого внеску у розквіт багатьох аспектів українського суспільства: внутрішньої та зовнішньої політики, дипломатії та культури.

Для досягнення визначеної мети, ми поставили перед собою ряд наступних завдань:

·  охарактеризувати діяльність Ярослава Мудрого як видатного державного діяча;

·  проаналізувати внутрішню політику Ярослава Мудрого ті її результати для Київської Русі;

·  дати оцінку дипломатичній діяльності Ярослава Мудрого;

·  висвітлити основні аспекти розквіту культурного життя Київської Русі та визначити внесок в нього князя Ярослава Мудрого.

Джерельною базою нашого курсового дослідження виступають опубліковані пам’ятки та літописи української та руської історії. Зокрема це «Іпатіївський літопис»[2], який є компіляцією двох пам'ятників: київського зведення 1198 р. і продовжуючого його галицько-волинського повіствування, яке було доведено до кінця XIII ст. «Лаврентіївський літопис»[3] – пергаментний рукопис, що містить копію літописного зведення 1305 року. Складений в 1377 року групою невідомих переписувачів під керівництвом ченця Нижегородського Печерського монастиря Лаврентія за списком початку 14 століття. Історичний твір «Хроніка польська» («Chronica Polonoruir»). Автору «Хроніки польської» історики дали ім'я Галла Аноніма. Вона доведена до 1113 р. До історії України має найбільше відношення опис походу Болєслава Хороброго на Київ у 1018 р. та відомості про міжусобну боротьбу на Русі.[4] Об’єднуючим джерелом є для нас «Повість врем'яних літ»[5] літописне зведення, складене у Києві на початку ХІІ століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Розглядаючи джерельну базу, ми можемо зазначити, що вона для є досить широкою. На сторінках перерахованих нами пам’яток висвітлено багато подій пов’язаних з політичною та державною діяльністю Ярослава Мудрого, що говорить про достатність джерельного матеріалу для вивчення даної теми.

Історіографічною базою курсової роботи виступають ґрунтовні праці провідних вчених присвячені вивченню біографії та діяльності Ярослава Мудрого. В першу чергу акцентуємо увагу на змістовній праці Толочко П. П. «Ярослав Мудрий».[6] На нашу думку, книга представляє інтерес, тому що написана на багатому документальному матеріалі й присвячена детальному опису життя та діяльності видатного будівничого Київської Русі – князя Ярослава Мудрого.

Змістовна праця видатного історика М. Грушевського «Ілюстрована історія України» заслуговує нашої уваги тим, що в ній вчений не обійшов своєю увагою діяльність видатного князя Ярослава Мудрого. В цій праці присвячено цілий розділ «Ярослав; Ярославичі»[7] аналізу політичної діяльності Ярослава чим, на нашу думку, і є важливим для нашого дослідження, адже М. Грушевський відомий вчений в галузі історії України. І його положення заслуговують пильної уваги.

Для вивчення культурно-просвітницького вкладу у розвиток Київської Русі інтересною є праця російського вченого Глухова А. Г. «Мудрые книжники Древней Руси: От Ярослава Мудрого до Ивана Федорова».[8] В книзі розказується о найбільших і найвидатніших книжних зібраннях починаючи з першого, заснованого Ярославом Мудрим.

Законодавча діяльність Ярослава досить змістовно висвітлена в монографії російського вченого Зиміна О. О. «Правда русская»[9]. Монографія підводить висновки його вивченню юридичним кодексом Давньої Русі – Правди Руської, яка закладена в основу пам’ятників феодального права на території Русі и Росії, України та Білорусії.

Серед посібників треба відзначити працю Дорошенко Д. «Нарис історії України»[10], у першому томі якої автор досить вдало розкриває державницьку діяльність Ярослава Мудрого.

Крім змістовних праць та посібників в роботі нами використано ряд статей у збірниках та перевиданнях відомих вчених, які стосуються різних питань діяльності Ярослава Мудрого. Це Крип'якевич І. «Князь Ярослав Мудрий»[11], стаття Панаса К. Ярослав Мудрий у його книзі «Історія Української Церкви»[12] та багато інших.

В процесі написання даної курсової використано сукупність загальнонаукових методів: метод аналізу наукових праць, метод аналізу, метод порівняння, а також – поєднання історичного та логічного методів, і міждисциплінарного підходу з використанням даних історії, політології, країнознавства та інших дисциплін.

Хронологічні межі дослідження визначені роками життя та діяльності Ярослава Мудрого – близько 978 – 20 лютого 1054 року, Ростовський князь – 987-1010 рр., Новгородський князь – 1010-1034 рр., великий князь Київський 1016-1018, 1019-1054 рр..

Географічні рамки дослідження визначається історичними кордонами Київської Русі на момент правління князя Ярослава Мудрого – від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів’їв Волги та Дону на сході.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому розділі роботи «Внутрішня політика Ярослава Мудрого» нами висвітлено питання внутрішньої політики Ярослава Мудрого та її наслідків для розквіту Київської Русі. В другому розділі даної роботи «Дипломатія Ярослава Мудрого» ми проаналізували зовнішньополітичну діяльність Ярослава Мудрого та дали оцінку його внеску в розширення дипломатичних відносин Київської Русі. У третьому розділі «Ярослав Мудрий як розбудовник на ниві культури» ми розглядаємо внесок Ярослава Мудрого у просвітницьку, книжну справу, а також релігійні питання Київської Русі.

Розділ 1. Внутрішня політика Ярослава Мудрого

Початок формування державності на території України тісно пов’язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIIІ – на початку ІХ ст. відбувається об’єднання територій між Чорним і Балтійським морями.

Але найбільшого розквіту на зміцнення кордонів Київська Русь зазнала за часів правління князя Ярослава Мудрого. Самостійну державну діяльність він розпочав дуже рано. У 988 році батько відправив Ярослава намісником у Ростово-Суздальську землю (на Поволжі).

Коли у Новгороді помирає Вишеслав, старший син київського володаря, Володимир переводить туди не наступного за віком і старшинством сина Ізяслава, а малого Ярослава. Це свідчило про те, що мудрий державний діяч Володимир розгледів у ньому риси майбутнього правителя. Чверть століття просидів Ярослав на новгородському престолі. Там він виріс і змужнів, звідти вперше рушив у похід проти ворогів.

Влітку 1015 р. раптово помирає і великий князь Володимир. Несподівана смерть призвела до нечуваного на Русі спалаху чвар між його нащадками. Певний час Ярослав не відав про смерть батька і продовжував залишатись у Новгороді.[13]

Навесні 1019 р. Святополк, прозваний Окаянним з нечисленною дружиною й велелюдною печенізькою ордою здійснив свій останній похід на Київ. «Ярослав зібрав силу воїнів і вийшов йому назустріч, – пише Нестор. – На сході сонця зійшлись супротивники, і бій був жорстокий, якого не бувало на Русі. І, за руки хапаючи один одного, рубались і сходились тричі, так що низинами кров текла. І надвечір взяв гору Ярослав, а Святополк побіг».[14] Ярослав сів у Києві. Після цього розпочинається велика державотворча діяльність князя.

Давньоруська держава була спустошена і розорена чотирилітньою братовбивчою війною. За час боротьби між нащадками Володимира Київ постраждав від великої пожежі, був пограбований польським військом. Ярославу довелось зосередити зусилля на відбудові країни і Києва. Владнавши миром справу з братом Мстиславом, який отаборився у Чернігові, й, приборкавши племінника Братислава, котрий княжив у Полоцьку, він спершу зміцнив західні рубежі Русі.[15]

Ярослав зробив величезний внесок в остаточну перемогу над печенізькими ордами. Коли 1036 р. вони взяли в облогу Київ, князь дав генеральну битву ворогові, яка завершилась повним розгромом степових хижаків.

В боротьбі із печенізькими ханами Ярослав зміцнював і південні кордони Русі. Він продовжив справу свого батька Володимира, який насипав на межі зі степом величезні й довгі (на багато сотень кілометрів) земляні вали з розташованими на них фортецями. У народі їх прозвали»Змійовими валами».[16]

Усунення печенізької загрози дозволило Ярославу зосередитися на внутрішніх справах. Князюванню Ярослава Мудрого був притаманний виразно державотворчий підхід, він більше дбав про консолідацію, розбудову й захист своїх земель, аніж про силове приєднання нових територій. Хоча й нові території теж додавались. На кінець 30-х років ХІ ст. володіння Великого князя простягалися від Фінської затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морів, від Карпат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги і верхів’їв Північної Двіни, перевершуючи за розмірами решту християнських країн.[17]

Відтворення єдності Русі, зосередження влади в руках великого князя, підпорядкуванню Києву окремих російських земель, за допомогою напряму туди великокняжих синів-намісників стало тією політичною основою, на якій розвинулися нові господарські процеси, розцвіли міста, ускладнилося суспільне життя, рушила вперед культура країни.

Особливу увагу Ярослав приділяв поширенню і зміцненню християнства. Він, як і його батько, добре розумів значення християнства для Київської Русі. За часів Ярослава християнська церква набула на Русі ширшого поширення і придбала певну вагу в суспільстві. Цьому сприяв і сам великий князь, який, по відгуках сучасників, відрізнявся великою набожністю, знанням церковних обрядів.

Важливим кроком Ярослава в області внутрішньої політики стало призначення (близько 1051 р.) київським митрополитом відомого письменника і культурного діяча Іларіона, що створив церковно, – політичний трактат «Слово про Закон і Благодать».[18]

Він багато зробив для утвердження Києва в ролі політичного осередку країни. Князь виступив ініціатором упорядкування законодавства. За його правління в Києві було створено перше писане зведення законів Київської Русі – «Руську Правду».

Цей збірник відіграв велику роль у зміцненні держави, звів загальноприйняті закони до єдиної цілісної системи. Новий юридичний кодекс узагальнював ті зміни, що відбулися у суспільстві та свідомості людей. Основним об’єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини. Правовий кодекс «Руська правда» закріплював основні юридичні норми ранньофеодальної епохи. Чимало зусиль доклав великий князь справі розвитку торгівлі, створення фінансової системи країни.[19]

Ярослав розбудував Київ, прикрасивши його величними спорудами. На жаль, «Повість минулих літ» лише в найзагальніших рисах оповідає про цей бік діяльності князя-реформатора: «Заклав Ярослав місто велике, у якого нині Золоті ворота, заклав і церкву Святої Софії, митрополичу, і далі церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастирі Святого Георгія й Святої Ірини...».[20]

Ярослав докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим. Ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в чудській землі заклав місто Юр’їв.[21]

Ярослав не полишав будівництва, розпочатого Володимиром, на південному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городи по Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню битву з печенігами, що відбулася під мурами Києва, вміщена в літописі під 1034 р., однак сучасні дослідники відносять її до 1017-го. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм – Софію Київську, яка стала символом поєднання божественного начала і державної влади. Тут відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл, прийняття іноземних послів тощо.[22]

Що стосується господарства Русі, то провідне місце в ньому протягом всього існування держави займав «аграрний сектор», а найбільше – землеробство. Селяни використовували різноманітні знаряддя праці та застосовували кілька агротехнічних систем – парову, підсічну й перелогову. За ствердженням П. Толочко[23], продуктивність праці була настільки високою, що валовий збір зерна набагато перевищував потреби населення. Тваринництву також приділялася постійна увага; крім того, важливою допоміжною галуззю господарства були промисли: полювання, рибальство, бджільництво. Мед і віск становили не останню статтю в зовнішній торгівлі.

Ремісниче виробництво зосереджувалося переважно у містах. Провідними видами ремесла були чорна металургія і металообробка. До числа масової продукції відносяться також вироби з глини, кістки, дерева, каменю. У ХІІ-ХІІІ ст. посадські ремісники почали об’єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви міських «кінців» (Гончарний Злотницький, Кожум’яцький), а також згадки писемних джерел про артілі «городників» і «мостників».[24]

Важливу роль в економіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначався станом сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Основною тенденцією економічних зв’язків був обмін у межах невеликих районів у радіусі 10-30 км: саме на такій території розходилися вироби сільських ковалів, гончарів, ювелірів, шевців. Активно розвивалася також торгівля в межах усієї країни. Жвава торгівля сполучала різні за природними умовами частини Русі. На Русі існували купецькі об’єднання, спеціалізовані на торгівлі певними видами товарів або з певними країнами. У багатьох великих містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців. Торгівля покликала до життя інтенсивний грошовий обіг. За Володимира та Ярослава Русь карбувала власну монету – срібники і злотники.

Державний лад Русі в цей період характеризувався типовими рисами феодалізму. На чолі держави стояв великий князь, який на удільні землі держави призначав удільних князів (зазвичай когось зі своїх родичів). Влада на Русі повністю зосереджувалася в руках феодалів, насамперед князівсько-боярської верхівки. Володарю-князю підлягали дружина і люди. Окремим класом було духівництво, яке поділялося на біле і чорне. Найчисленніший клас серед мешканців Русі складали «люди праці» – селяни, ремісники, купці. Руські селяни поділялися на два підкласи: вільних (смердів) та рабів (холопи, челядь, закупи). На Русі існував спеціальний суспільний інститут – віче, загальне зібрання міської маси вільних городян. Аналіз діяльності віча свідчить про значне посилення великого боярства. За висловом П. Толочка, віче як суспільний інститут ніколи не був органом справжнього народовладдя, оскільки керівну роль і право представництва в ньому утримували за собою верхи.[25]

Розвиток феодальних відносин супроводжувався соціальною диференціацію поселень. Більшість із них являли собою села, які були безпосередньо пов’язані з сільським господарством. Міста Київської русі структурно поділялися на дитинець і посад. Основний контингент городян становили князі, великі землевласники, дружинники, ремісники, торговці, челядники, служителі культу.

Отже, ми можемо зробити висновок, що Ярослав Мудрий був не тільки князем завойовником, але й мудрим правителем і розбудовником Київської Русі, за що і прозвали його Мудрим його сучасники.

За часів правління Ярослав Мудрий зміцнив і розширив кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів’їв Волги та Дону на сході. Зробив величезний внесок в остаточну перемогу над печенізькими ордами. Коли 1036 р. вони взяли в облогу Київ, князь дав генеральну битву ворогові, яка завершилась повним розгромом печенізького війська, що дало змогу Ярославу Мудрому значну увагу приділити внутрішнім проблемам Київської Русі.

За його правління була проведена кодифікація юридичних норм, які існували, а також постав перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.

Ярослав сприяв зміцненню та розповсюдженню християнства на Русі, а також призначив на вищу церковну посаду – митрополита – не грека, як то було раніше, а слов’янина – Іларіона.

При Ярославі Мудрому завершилось будівництво Давньоруської держави. було остаточно зламано місцевий сепаратизм, вдосконалювався державний апарат. Князь доклав багато зусиль для створення нових і розбудови існуючих міст (площа Києва за його правління зросла у 7 разів). Інтенсивно розвивалося землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилась внутрішня і зовнішня торгівля. З ім’ям Ярослава Мудрого пов’язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності.

За часів правління Ярослав також багато зусиль приділяв розвитку економіки Київської Русі. Високому рівня досягнули сільське господарство та торгівля, зокрема зовнішня – основні сили тодішньої економіки. Не останню роль грали ремесла та чорна металургія.

Завдяки всім цим досягненням Ярослава Мудрого, Київська Русь зміцнила свій авторитет серед інших держав, що сприяло розвитку дипломатичних та політичних міждержавних відносин.

Розділ 2. Дипломатія Ярослава Мудрого

Багато істориків схиляються до того, що дипломатія слов’ян виникла ще в далекій старовині. Перші відомості про дипломатичну практику східних слов'ян містяться у візантійських джерелах і датуються V-VI століттям. На той час відносяться дуже часті згадки про набіги антів на територію Візантійської імперії. Так, наприклад, візантійський історик Прокіп Кесарійський відзначає про регулярні вторгнення антів за Дунай, на Балкани і про рейди до Фракію. Під час слов’яно-візантійської війни 550-551 рр. слов'яни підступили до Константинополя і спробували оволодіти столицею імперії. Але Візантія тоді змогла відкупитися різними дарами, поступками і відкупами і таким чином небагато ослабити тиск слов'янського світу.[26]

Перша згадка про дипломатичні стосунки слов'ян в російських джерелах міститься в «Повісті врем’яних літ» і відноситься до легендарного Кия, засновника Києва. За даними літопису, він був прийнятий візантійським імператором і отримав від нього «велику честь», що на мові візантійської дипломатії може означати лише одне: Кий уклав, як і багато «варварських» вождів, кого дарунками і підкупами залучали греки до себе на службу, договір про союзницькі зобов'язання по відношенню до Візантії і, повертаючись назад додому, спробував здійснити цей договір, заснувавши на Дунаї невелику фортецю, але потерпів невдачу і був витиснений звідти місцевими жителями. Так, рядовий договір про військову допомогу слов'ян в обмін на золото і гроші став першим зведенням про зародження російської дипломатії: східнослов'янський князь вів переговори в константинопольському палаці і уклав з імперією договір. Правда, багато учених заперечують цей факт, ставлячи під сумнів існування особи Кия, якого вважають просто легендою.[27]

Ярослав Мудрий був наступником Володимира, свого батька. Головною заслугою Володимира в зовнішній політиці стало визнання Русі християнською державою, що піднялася на рівень вище в своєму розвитку в порівнянні з язичеською «варварською» державою. Володимиру удалося здійснити те, що не удалося 30 років тому Ользі – прийняти нову, єдину християнську релігію і укласти династичний брак зі своїм великим союзником – Візантією. І в цьому відношенні Київський князь значно підвищив авторитет Русі, вивівши її на передову європейської міжнародної арени.[28]

Як ми вже наголошували у першому розділі, часи князювання Ярослава Мудрого у Києві позначилися значним посиленням держави, зміцненням нових кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням ремесел і сільського господарства, міських та сільських промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Ці успіхи сприяли зростанню авторитету Київської держави у середньовічному світі. А це, в свою чергу, поклало династичні зв'язки дому Ярослава з панівними династіями Європи.

Ярослав проводив глибоку зовнішню політику, укріплюючи позиції Русі перед лицем Європейських держав. Саме при ньому вона досягла найбільшої могутності, перетворившись на впливову силу як на Заході, так і на Сході.[29]

Досить переконливо доводять це династичні зв'язки, які були встановлені Ярославом з багатьма європейськими дворами. Династичні браки у той час були невід'ємною частиною дипломатії, в них кожна із сторін шукала політичну вигоду. Престиж династичних зв'язків опинявся в прямій залежності від могутності держави.

Сам Ярослав узяв в дружини Інгігерду – дочку шведського короля Олафа. Сини Ярослава були одружені: Ізяслав – на дочці польського князя Мешко II, Святослав – на дочці німецького графа Леопольда фон Штаде, Всеволод – на дочці візантійського імператора Костянтина Мономаха.

Дочки ж Ярослава стали королевами Угорщини (Анастасія), Франції (Ганна), Норвегії і Данії (Єлизавета). Всі ці браки можуть говорити лише про одне – Київська держава розширювала свої зовнішньополітичні зв'язки і збільшує свій вплив в Європі.

Сестру самого Ярослава Добронігу було видано заміж за польського короля Казіміра, що забезпечило Русі спокій на західному кордоні. Один із синів Ярослава Святослав одружився із сестрою трірського єпископа Бурхарда, інший, Ізяслав, – з родичкою Германського імператора Гертрудою.[30]

Ярослав проводив гідну великої держави зовнішню політику, вступивши у рівноправні стосунки з головними європейськими державами середньовічного світу: Німеччиною та Візантією. Особливо пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською імперією. В 1030 – 1031, 1040 та 1043 рр. держави обмінялися посольствами.[31]

Зокрема, відбувається подальше зближення Русі з Німеччиною. 30 листопада 1040 р. в Альштедті побувало російське посольство з дарами. Там були врегульовані всі спірні питання, що стосуються торгівлі і російсько-німецько-польських стосунків. Якщо говорити про ці три держави, то можна сказати, що їх взаємини сильно перепліталися. Ще в початку XI ст.. Польща вела війну з Руссю, а Ярослав організовував походи в польські землі, правда, невдалі. У 1018 р. він програв битву на Бузі, відкривши польському князеві Болеславу I, що воював разом з братом Ярослава Святополком, дорогу на Київ, а в поході в 1022 році на Бересьте успіху не добився. Проте в кінці 30-х років Польщі довелося зіткнутися з народним рухом, в результаті якого держава розпалася. Але незабаром воно знаходить допомогу Русі, а новий правитель Польщі Казимир Пяст укладає в 1042 році мирний договір, по якому Червенська земля (захоплена раніше) і Берестьє відходили до Русі, Польща відмовлялася від Ятвяги і повертала полонених, узятих за час війни. Союз з Руссю істотно полегшив Казимиру боротьбу за возз'єднання Помор'я і повернення Сілезії, оскільки можна було не побоюватися за напад русів з тилу.[32]

Укладення нових союзів з Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Чехією був викликаний розривом військово-політичних, торгівельних і церковних зв'язків з Візантією. Причини конфлікту не цілком ясні, але, імовірно, ними була зміна політичного курсу Костянтина IX, що викликала ніяковість прав російського купецтва, розформування «російського корпусу» і вбивство посла. Ярослав зібрав велике військо, на чолі якого поставив свого сина Володимира і воєводу Вишату. У 1043 р. російські раті рушили на Константинополь. Коли російський флот підійшов до столиці, російські посли запропонували Візантії укласти світ, запитавши за нього величезну суму, але не отримали відповіді. Потім відбулася морська битва двох флотів, в результаті якої російські судна знов, як і в 941, були знищені «грецьким вогнем» і частково розвіяні бурею. Володимир із залишками флоту повернувся додому, а воєвода Вишата був викинутий на берег разом з 6-тисячним загоном. Біля Варни він був оточений візантійським військом і узятий в полон. Але Візантії було важко ворогувати з Руссю, що зміцнила свої позиції в Європі і зв'язку, що зав'язав, з Німеччиною і Францією. Ось чому Візантія була вимушена шукати угоди, переймаючи на себе відшкодування збитку російським купцям. Укладений в 1046 році договір був скріплений браком Всеволода Ярославіча на дочці імператора. Від цього шлюбу народився славетний державний діяч і полководець, мислитель і письменник Володимир Мономах.[33]

Договором передбачалося видача полонених і продовження служби російського корпусу.

Окрім вирішення питань співпраці з європейськими країнами, Ярослав Мудрий проводив і активну східну політику. Продовжується розширення Російської держави, заселення в степові зони. Головна оборонна лінія переноситься далі на південь – на річку Рось. Але найзнаменнішою подією стає розгром Ярославом печенізької орди під Києвом в 1036 році. Розбиті дружинами Ярослава, такі, що тіснять іншими кочівниками, печеніги відкочовували на Балкани і перестали бути загрозою для Київських земель.[34]

За час свого правління, Ярослав зумів забезпечити зміцнення на Європейській політичній арені статусу Русі як великої держави. Укладаючи нові союзи і розвиваючи міждержавні відносини, Ярослав постійно балансував, не допускаючи посилення якої-небудь країни, але при нагоді прагнучи підвищити авторитет Російської держави.

Отже, таким чином, вклад Ярослава Мудрого у зовнішню політику та розвиток дипломатії Київської держави неоцінимий. В області зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше сподівався на дипломатію, чим на зброю. Він зумів забезпечити для Київської Русі визнання і високий авторитет на міжнародній арені. Відомо, що положення тієї або іншої країни в епоху середньовіччя нерідка визначалося династичними зв'язками. Чим могутніше була держава і ніж більший авторитет мав його глава, тим більше було що бажають серед іноземних правителів поріднитися з ним. Королі майже всіх західних держав вважали зарахувати зв'язати себе родинними зв'язками з Ярославом Володимировичем.

Усі розглянуті нами факти ще раз засвідчують високий міжнародний авторитет Київської Русі як передової й могутньої держави, що утвердилася на очах Європи впродовж життя двох поколінь. Велич діянь Ярослава, який підніс Давньоруську державу до рівня тогочасного цивілізованого світу, дала можливість майбутнім поколінням відчувати себе невіддільною частиною загальноєвропейського історичного процесу.

 

Розділ 3. Ярослав Мудрий як розбудовник на ниві культури

Українську культуру неможливо зрозуміти ігноруючи її зв’язки з античною, візантійською, російською, білоруською, польською, литовською, німецькою, єврейською, вірменською, та іншими.

Культура Давньоруської держави була не лише продовженням тенденцій матеріально-виробничого та духовного розвитку попередніх часів, але й виявом якісних зрушень в житті східного слов’янства, пов’язаних із розкладом родового ладу та визріванням нових феодальних відносин.

Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави вчені пояснюють тісними зв’язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ в Київський Русі був справді значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливом сусідніх народів.[35]

З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язаний і небачений доти розквіт давньоруської культури й наукових знань. Високий авторитет Київської Русі підтверджувався династичними браками укладеними з найвпливовішими домами Європи і не тільки. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: «За згодою дружини моєї ...» або «... у присутності королеви Анни».[36] Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

Князя Ярослава Володимировича можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю пише, що князь «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень. І зібрав книгописців силу, що перекладали з грецької на слов'янську мову. І написали вони багато книжок... Цей же (Ярослав) засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчення одержуючи книжне».[37]

Роль і значення князя Святослава у зміцненні та розширенні географічних меж Київської Русі.

. Святослав (962-972). Відважний і палкий, прямолінійний і суворий, Святослав був насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолі, а його бурхливе князювання влучно описував як велику авантюру. Безперервно воюючи, Святослав полюбляв грандіозні й славетні справи. Його слов'янське ім'я, варязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейського та азіатського начал. Його правління ознаменувало апогей ранньої героїчної доби в історії Київської Русі. У 964 р. двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його безпосередньою метою є підкорення вятичів - східнослов'янського племені, що жило на р. Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, попливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої сутички з могутніми хозарами. У кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хозарському каганату й стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання вятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а також відкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі, що є сьогодні складовою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразії та поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепаді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикам зі сходу, таким як печеніги, проникати в українські степи. У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгарським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищує своїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собі опорним пунктом місто Переяславець. Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися до своєї столиці. Але як тільки загроза минула, Святослав, якому тепер належали землі від Волги до Дунаю, сказав: "Не любо мені є жити в Києві, Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там усі добра сходяться: із греків - паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів - серебро й коні, із Русі ж - хутро і віск, і мед, і челядь". Відтак, посадивши свого старшого сина Ярополка в Києві, середнього сина Олега - у древлян, а молодшого, Володимира - в Новгороді, Святослав повертається до Болгарії. Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київського князя й після тривалих та жорстоких сутичок змусила його відступити. По дорозі до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені сили русичів напали печеніги і вбили Святослава. "Повість временних літ" оповідає, що печенізький хан наказав зробити з його черепа кубок. Так закінчилися славні справи Святославові. Київ у зеніті слави Розповідаючи про походи й завоювання, слід також сказати, наскільки великим був вплив київських князів. Установити географічні межі Київської Русі можна лише приблизно. Вони охоплювали майже всі населені східними слов'янами землі (пізніше були втрачені території на нижній Волзі, Північному Кавказі та в Болгарії, завойовані Святославом). Проте влада перших київських князів у різних частинах їхніх володінь була обмеженою й неоднакової сили. Примітивна політична організація, надто великі відстані, значна відокремленість стояли на перешкоді встановленню якогось об'єднаного політичного цілого. Якщо не брати до уваги періодичні походи за даниною, перші київські князі мали дуже обмежені контакти і вплив на підвладні їм племена, особливо ті, що жили далеко від головних міст і поселень. Що ж до княжих прав збирати данину, то вони забезпечувалися виключно грубою силою, на яку була спроможна княжа дружина, що спочатку набиралася з варягів. Між князем і дружиною, що ділилися як небезпеками, так і добром, добутим у походах за даниною, виникали особисті, безпосередні та взаємозалежні стосунки, які були основою політичної організації ранньої Київської держави. Так, у походах за даниною і в намаганнях підпорядкувати собі торгові шляхи до далеких країн князі з їхніми дружинами менш ніж за сто років створили величезне й могутнє об'єднання - Київську Русь.

Християнська лірика і епос Київської Русі.

Література – твори писемності. Термін література у широкому значенні вживається щодо творів писемності взагалі, включаючи літературу художню, наукову, політичну і т.д. Література художня – різновид мистецтва, особливої форми суспільної свідомості, що зображує дійсність у художніх образах. Образи літератури створюються за допомогою мови. У літературі мова виражає думку, ідею. Головний предмет художньої літератури – людина у багатогранності її життєвих проявів, духовності, характеру, творчості.

Виділяють три основні літературні роди: епос, лірику, драму; основні літературні напрямки – класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм.

У процесі історичного розвитку виникла спеціальна наука – літературознавство, що вивчає художню літературу, її походження. В Україну художню літературу в історико-теоретичному й філософському аспектах досліджували такі вчені як Ф.Прокопович, М.Довгалевський, Г.Сковорода, М.Максимович, Д.Драгоманов, М.Грушевський та ін.

Початки української літератури належать до часів формування Київської Русі. З хрещенням Русі набуває розвитку красне письменство, в якому взаємодіють церковнослов’янська і давньоруська мови. З поширенням християнства література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури. Із Візантії на Русь поширилися християнська лірика й епос. Ліричними поетами були Єфрем Сірин, Василій Великий, Іоанн Дама скін. Набув популярності Псалтир. Особливе місце серед перекладної літератури належать апокрифам 7 некананізованим переказам на біблійні теми.

Апокрифи поділяються на: старозавітні (про створення світу і перших людей) і новозавітні (апокрифічні Євангелії, які розповідають про життя Ісуса Христа). До найраніших видів церковної літератури належать проповіді священиків.

Унікальним явищем світової літератури Середньовіччя є “Слово о полку Ігоревім”.

У європейській літературі провідну роль виконує ренесансний гуманізм.

На розвитку української літератури своєрідно позначилися ідеї Відродження та Реформації. Ідеї громадського гуманізму яскраво виявилися в ораторсько-учительській прозі другої половини ХVІІ ст. Серед її представників – Лазар, Баранович, Дмитро Туптало.

Якісно нова доба в історії українського письменства починається умовно з 1798 р., коли були опубліковані перші частини “Енеїди” І.Котляревського. Зовсім інший характери художнього мислення відзначає “Наталку Полтавку” – п’єсу з вагомим елементом сентименталізму. Представники сентименталізму прагнули розкрити почуття й пристрасті простої людини. У дусі сентименталізму написана повість “Маруся” Г.Квітки-Основ’яненка. Характерним явищем виступає романтизм у 20-40 роках. Важливе значення для розвитку романтизму в Україні мали європейські романтичні школи і французька, англійська, німецька, польська. На світовий рівень підніс українську літературу Т.Шевченко. У формуванні його поетичного космосу важливе значення мала усна народна творчість. Його ранні історичні поеми “Іван Підкова”, “Гамалія”, “Тарасова ніч”. У ХІХ ст. інтенсивно розвивався жанр байки, Л.Боровиковський один із перших байкарів видав збірник “Байки та прибаютки”. Його байки тісно пов’язані з українським фольклором. Чільне місце в українській літературі другої половини ХІХ ст. посідає Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Степан Руданський. Найвагоміші здобутки української літератури кінця ХІХ – поч. ХХ ст. пов’язані з діяльністю І.Франка. І.Франко розвивав ідею “світової літератури”. Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього збірка “З вершин і низин”. Цінним внеском стали філософські поеми І.Франка “Смерть Каїна” і “Мойсей”. До визначних творів нової української літератури належить збірка “Думи і мрії” Л.Українки. Вона створила понад 20 драматичних творів. Одна з перших поетес, яка звернулася до емансипації жінки була О.Кобилянська. Література української діаспори – невід’ємна складова частина української літератури.

4.1 Хто є авторои праці „Українці: звідки ми і наша мова”:- б)Г. Півторак

4.2 Євшан-зілля уособлює у Галицько-Волинському літописі образ:-Батьківщини

4.3.Софія – образ в культурі-мудрості

Варіант № 18

1.Культурно-політичний контекст історії Київської Русі за часів праління Володимира Мономаха

С 1116 по 1123 гг. Владимир, одолевая внешних не­приятелей, смирял и внутренних. Князь минский, Глеб, не хотел ему повиноваться, сжег город Слуцк, захваты­вал людей между Припятью и Двиною: за то сын Мо­номахов, Ярополк, опустошил Друцк и вывел жителей в новый городок, для них основанный. Сам великий князь, соединясь с Давидом Черниговским и с Ольго-вичами, взял город Вячеславль, Оршу, Копыс; осаждал Минск, смирил Глеба и, вновь им оскорбленный, при­вел его как пленника в Киев, где он и скончался.— Беспокойные новогородцы, употребляя во зло юность своего князя Всеволода, мятежными поступками заслу­жили гнев Мономаха, который призвав всех тамошних бояр в Киев, велел им торжественно присягнуть в вер­ности, удержал некоторых у себя, а других заточил. Правые или не столь виновные возвратились домой уз­нав опытом, что самый человеколюбивый, но мудрый государь не оставляет дерзких ослушников без наказа­ния. Уже несколько времени посадники новогороцские были, кажется, избираемы из тамошних граждан: Вла­димир, опасаясь их мятежного духа, дал сей сан киев­скому вельможе Борису.

Сын Святополков Ярослав, или Ярославец, князь вла­димирский, ненавидел жену свою, дочь Мстислава, и не боялся огорчать ее деда: Мономах выступил с вой­ском, соединился с Ростиславичами, князьями юго-западной России, около двух месяцев держал город Вла­димир в осаде и принудил Ярослава покориться; но сей легкомысленный племянник снова оскорбил дядю, с презрением удалив от себя нелюбимую супругу: он бежал в Польшу. Никто из бояр не хотел за ним следо­вать, и великий князь отдал Владимирский удел сыну своему, Роману, Володареву зятю, который в том же году умер. Мономах послал на его место другого сына, Андрея (женатого на внуке половецкого князя, Тугоркана) и велел ему предупредить замыслы Болеслава Кривоустого, зная, что сей король, свойственник изгнан­ного князя владимирского, ожидает только удобного случая для объявления войны россиянам. Андрей опу­стошил соседственные владения королевские и возвра­тился с добычею. Ляхи, приведенные Ярославом, хоте­ли взять Червен; но с великим уроном были отражены тамошним наместником, Фомою Ратиборовичем. Тогда Ярослав прибегнул к государю венгерскому, Стефану, который, желая отметить россиянам за отца своего, по­бежденного ими на берегах Сана, вступил в область Вла­димирскую вместе с богемцами и поляками Великий князь, не имев времени собрать войско, с малою дру­жиною отправил Мстислава к городу Владимиру, где юный Андрей, осажденный многочисленными неприяте­лями, не терял бодрости. Уже надменный, Ярослав, подъехав к стенам, грозил сыну Мономахову и народу страшною местию в случае сопротивления; осматривал крепость и в уме своем назначал места для приступа, отложенного только до следующего дня. В одну мину­ту все переменилось. Два человека вышли тайно из крепости, засели на пути, между неприятельским ста­ном и городом, и копьями пронзили неосторожного Яро­слава, когда он сам-третий возвращался к союзному войску. Несчастный умер в ту же ночь; а союзники, изумленные его бедствием, спешили заключить мир с великим князем. Летописец венгерский повествует, что Стефан, огорченный смертию Ярослава, клялся взять крепость или умереть; но что воеводы его не хотели ему повиноваться, сняли шатры свои и принудили короля возвратиться в Венгрию.

В стане Владимировых неприятелей были и Ростиславичи, до того времени усердные защитники отече­ства: каким образом сии два брата, славные благород­ством и великодушием, могли присоединиться ко вра­гам России? В древнейших летописцах польских находим объяснение. Мужественный Володарь, ужас и бич соседственных ляхов, не умел защитить себя or их ко­варства. Они подослали к нему одного хитрого вельмо­жу, именем Петра, который вступил в его службу, прит­ворно изъявлял ненависть к Болеславу, вкрался в до­веренность к добродушному князю перемышльскому, ездил с ним на охоту и в лесу с помощью своих людей, внезапно схватив безоружного Володаря, увел его свя­занного к себе в замок: что случилось незадолго до оса­ды Владимира. Брат и сын выкупили знаменитого плен­ника из неволи, отправив в Польшу на возах и вер­блюдах множество золота, серебра, драгоценных одежд, сосудов. Сверх того Ростиславичи обязались жить в союзе с Болеславом и находились, кажется, в его стане под Владимиром, единственно для заключения сего до­говора или желая быть посредниками между изгнанником Ярославом и великим князем.

Завоеванием Минска и приобретением Владимира Мономах утвердил свое могущество внутри государст­ва, но не думал переменить системы наследственных уде­лов, столь противной благу и спокойствию отечества. Долговременное обыкновение казалось тогда уже зако­ном; или Владимир боялся отчаянного сопротивления князей черниговских, полоцких и Ростиславичей, кото­рые не уступили бы ему прав своих без страшного кро­вопролития. Он не имел дерзкой решительности тех лю­дей, кои жертвуют благом современников неверному счастию потомства; хотел быть первым, а не единствен­ным князем российским: покровителем России и главою частных владетелей, а не государем самодержавным. Справедливость вооружила его против хищника Глеба и князя владимирского (ибо сей последний хотел обе­счестить семейство Мономахово разводом с дочерью Мстислава и звал иноплеменников грабить отечество): та же справедливость не позволяла ему отнять закон­ного достояния у князей спокойных. По кончине гор­дого Олега и кроткого Давида, вообще уважаемого за его правдивость, меньший их брат, Ярослав, мирно кня­жил в области Черниговской, а сыновья Володаревы, Владимирко, Ростислав, и Васильковичи, Григорий с Иоанном, наследовали Перемышль, Звенигород, Теребовль и другие места в юго-западной России, когда в 1124 году умерли отцы их, оставив навсегда в России память своих счастливых дел воинских, верности в обе­тах и любви к отечественной славе.

Не раз содействовал Владимир мирному исходу возникавших распрей, являясь, обыкновенно, защитником обиженной стороны. Когда, например, Василько Ростиславич был ослеплен Давыдом Волынским, с согласия киевского великого князя Святополка, Владимир предупредил грозившую стать общей усобицу, убедив князей восстановить нарушенную справедливость наказанием виновника. Эта миротворческая деятельность Владимира принимает особенно широкие размеры с того времени, как он становится великим князем Киевским. Отдельные его мероприятия теперь начинают складываться в определенную политическую систему. Он стремится к сосредоточению в своих руках наиболее важных русских областей, поручая их своим сыновьям; в Новгороде сажает Мстислава, в Переяславле - Святополка, а после его смерти - Ярополка, в Смоленске - Вячеслава, в Суздальской земле - Юрия. Путем брачных связей, а частью и с помощью силы, он подчиняет своему влиянию и более отдаленные земли - турово-пинскую, волынскую и полоцкую. В результате Владимир становится действительно "старейшим князем" в Русской земле, который мог направлять на общее дело разрозненные силы удельных князей и страхом наказания удерживать их в повиновении. С другой стороны, в политике Владимира заметно выступает желание закрепить достигнутое объединение владений, а с ним и старейшинство за своим родом, чтобы самую идею старейшинства поставить на более прочное династическое основание. В этих видах он еще при жизни переводит старшего сына своего Мстислава из Новгорода в Белгород, обеспечивая тем возможность передать ему киевский стол, уже по новому порядку. Большое внимание уделял Владимир и внутренней жизни населения, в частности - устройству суда и управления. С его именем, например, связаны вошедшие в состав "Русской Правды" постановления о процентах ("о резе") и закупах, принятые на созванном им в Берестове съезде "мужей" его и Олега Святославича. В его "Поучении" детям содержатся разнообразные наставления, явно внушенные ему собственным опытом. Блестящие результаты деятельности Владимира привлекли к нему симпатии населения и окружили его имя в народной памяти особым ореолом.

Княжив в столице 13 лет, Владимир Мономах скон­чался (19 мая 1125 г.) на 73 году от рождения, славный победами за Русскую землю и благими нравами, как говорят древние летописцы. Уже в слабости и не­дуге он поехал на место, орошенное святою кровию Бо­риса, и там, у церкви, им созданной на берегу Альты, предал дух свой богу в живейших чувствованиях уте­шительной веры. Горестные дети и вельможи привезли его тело в Киев и совершили обряд погребения в Со­фийском храме. Набожность была тогда весьма обык­новенною добродетелию; но Владимир отличался хри­стианским сердечным умилением; слезы обыкновенно текли из глаз его, когда он в храмах молился вседер­жителю за отечество и народ, ему любезный. Не менее хвалят летописцы нежную его привязанность к отцу (которого сей редкий сын никогда и ни в чем не ос­лушался), снисхождение к слабому человечеству, ми­лосердие, щедрость, незлобие: ибо он, по их словам, творил добро врагам своим и любил отпускать их с да­рами. Но всего яснее и лучше изображает его душу поучение, им самим написанное для сыновей. К счас­тию, сей остаток древности сохранился в одной хара­тейной летописи и достоин занять место в истории.

Великий князь говорит вначале, что дед его, Яро­слав, дал ему русское имя Владимира и христианское Василия, а отец и мать прозвание Мономаха, или Еди­ноборца: для того ли, что Владимир действительно был по матери внук греческого царя Константина Монома­ха, или в самой первой юности изъявлял особенную во­инскую доблесть? — «Приближаясь ко гробу,— пишет он,— благодарю всевышнего за умножение дней моих: рука его довела меня до старости маститой. А вы, дети любезные, и всякий, кто будет читать сие писание, на­блюдайте правила, в оном изображенные. Когда же сердце ваше не одобрит их, не осуждайте моего наме­рения; но скажите только: он говорит несправедливо!

Страх божий и любовь к человечеству есть основа­ние добродетели. Велик господь; чудесны дела его!» Описав в главных чертах, и по большей части словами Давида, красоту творения и благость творца, Владимир продолжает:

«О дети мои! Хвалите бога! Любите также человече­ство. Не пост, не уединение, не монашество спасет вас, но благодеяния. Не забывайте бедных; кормите их, и мыслите, что всякое достояние есть божие и поручено вам только на время. Не скрывайте богатства в недрах земли: сие противно христианству. Будьте отцами си­рот: судите вдовиц сами; не давайте сильным губить слабых. Не убивайте ни правого, ни виновного: жизнь и душа христианина священна. Не призывайте всуе име­ни бога; утвердив же клятву целованием крестным, не преступайте оной. Братья сказали мне: изгоним Ростиславичей и возьмем их область, или ты нам не союзник. Но я ответствовал: не могу забыть крестного целова­ния; развернул Псалтырь и читал с умилением: векую печальна ecu, душе моя? Уповай на бога, яко исповемся ему. Не ревнуй лукавнующим ниже завиди творящим беззаконие.— Не оставляйте больных; не страшитесь видеть мертвых: ибо все умрем. Принимайте с любовию благословение духовных; не удаляйтесь от них; твори­те им добро, да молятся за вас всевышнему. Не имейте гордости ни в уме, ни в сердце, и думайте: мы тленны; ныне живы, а завтра во гробе.— Бойтесь всякой лжи, пиянства и любострастия, равно гибельного для тела и души.— Чтите старых людей как отцов, любите юных как братьев.— В хозяйстве сами прилежно за всем смот­рите, не полагаясь на отроков и тиунов, да гости не осу­дят ни дому, ни обеда вашего.— На войне будьте дея­тельны; служите примером для воевод. Не время тогда думать о пиршествах и неге. Расставив ночную стражу, отдохните. Человек погибает внезапу: для того не сла­гайте с себя оружия, где может встретиться опасность, и рано садитесь на коней.— Путешествуя в своих обла­стях, не давайте жителей в обиду княжеским отрокам; а где остановитесь, напойте, накормите хозяина. Всего же более чтите гостя, и знаменитого и простого, и куп­ца и посла; если не можете одарить его, то хотя брашном и питаем удовольствуйте: ибо гости распускают в чужих землях и добрую и худую об нас славу.— При­ветствуйте всякого человека, когда идете мимо.— Люби­те жен своих, но не давайте им власти над собою.— Все хорошее, узнав, вы должны помнить: чего не знаете, то­му учитесь. Отец мой, сидя дома, говорил пятью язы­ками: за что хвалят пас чужестранцы. Леность — мать пороков: берегитесь ее. Человек должен всегда зани­маться: в пути, на коне, не имея дела, вместо суетных мыслей читайте наизусть молитвы или повторяйте хо­тя самую краткую, но лучшую: Господи помилуй! Не засыпайте никогда без земного поклона; а когда чувствуете себя нездоровыми, то поклонитесь в землю три раза. Да не застанет вас солнце на ложе! Идите рано в церковь воздать богу хвалу утреннюю: так делал отец мой; так делали все добрые мужи. Когда озаряло их солнце, они славили господа с радостию и говорили: Просвети очи мои, Христе Боже, и дал ми ecu свет твой красный. Потом садились думать с дружиною, или су­дить народ, или ездили на охоту; а в полдень спали: ибо не только человеку, но и зверям и птицам бог при­судил отдыхать в час полуденный.— Так жил и ваш отец. Я сам делал все, что мог бы велеть отроку: на охо­те и войне, днем и ночью, в зной летний и холод зим­ний не знал покоя; не надеялся, на посадников и бирючей; не давал бедных и вдовиц в обиду сильным; сам назирал церковь и божественное служение, домашний распорядок, конюшню, охоту, ястребов и соколов».— Исчислив свои дела воинские, уже известные читателю, Владимир пишет далее: «Всех походов моих было 83; а других маловажных не упомню. Я заключил с полов­цами 19 мирных договоров, взял в плен более ста луч­ших их князей и выпустил из неволи, а более двух сот казнил и потопил в реках.— Кто путешествовал скорее меня? Выехав рано из Чернигова, я бывал в Киеве у родителя прежде вечерен.— Любя охоту, мы часто ло­вили зверей с вашим дедом. Своими руками в густых лесах вязал я диких коней вдруг по нескольку. Два ра­за буйвол метал меня на рогах, олень бодал, лось топ­тала ногами; вепрь сорвал меч с бедры моей, медведь прокусил седло; лютый зверь однажды бросился и низ­вергнул коня подо мною. Сколько раз я падал с лошади! Дважды разбил себе голову, повреждал руки и ноги, не блюдя жизни в юности и не щадя головы своей. Но гос­подь хранил меня. И вы, дети мои, не бойтесь смерти, ни битвы, ни зверей свирепых; но являйтесь мужами во всяком случае, посланном от бога. Если провидение оп­ределит кому умереть, то не спасут его ни отец, ни мать, ни братья. Хранение божие надежнее человече­ского».

Без сего завещания, столь умно писанного, мы не знали бы всей прекрасной души Владимира, который не сокрушил чуждых государств, но был защитою, сла­вою, утешением собственного; и никто из древних князей российских не имеет более права на любовь потомства: ибо он с живейшим усердием служил отечеству и доб­родетели. Если Мономах один раз в жизни не усомнился нарушить права народного и вероломным обра­зом умертвить князей половецких, то можем отнести к нему слова Цицероновы: век извиняет человека. Считая полозцев врагами христианства и неба (ибо они жгли церкви), россияне думали, что истреблять их, каким бы то образом ни было, есть богоугодное дело.

К сожалению, древние летописцы наши, рассказы­вая подробно воинские и церковные дела, едва упоми­нают о государственных или гражданских, коими Вла­димир украсил свое правление. Знаем только, что он желая доставить народу все возможные удобности, сде­лал на Днепре мост; часто ездил в Ростовскую и Суз­дальскую землю, наследственную область Всеволодова дома, для хозяйственных распоряжений; выбрал пре­красное место на берегу Клязьмы, основал город, на­звал его Владимиром Залесским, окружил валом и построил там церковь св. Спаса. Сын его, Мстислав, распространил в 1114 году укрепления новогородские, а посадник, именем Павел, заложил каменную стену в Ладоге ¹.

Реформы Владимира набирали силу целенаправленного движения - одно новшество вызывало к жизни другое, возникали невиданные учреждения княжеского управления.

Наиболее замечательным нововведением Владимира Святославовича было его распоряжение ”собирать у лучших людей детей и отдавать их в обучение книжное”. Сам князь выступал в качестве русского просветителя, проявляя при этом волю и настойчивость настоящего государственного реформатора.² Учреждалась им первая детская школа. Нечто похожее происходило много столетий спустя при Петре I, когда в обучение наукам насильно определяли боярских и прочих детей.

Проведя реформу, Владимир опирался на сложившиеся к тому времени условия и возможности, ибо уже тогда на Руси имелось немало грамотных людей, существовала русская письменность и книжное богослужение во многих городах.

Русская письменность зарождалась на заре феодализации западных, южных и восточных славян. Но сама письменность возникла в районах торговых центров, городов и морских портов.

Не зря Владимир в первое время своего княжения вёл частые войны. Он увеличил русские владения. При нём границы были такие: на север - до Финляндии и нынешней Архангельской губернии; к востоку - до нынешних Вятской и Казанской губернии; к югу - русские всё больше продвигались в степи над Чёрным и Азовскими морями. Вот такое пространство занимало Русь при князе Владимире.

Но русские постоянно продвигались дальше своих пределов. Внутри самой тогдашней Руси были беспрестанные отношения жителей одного края с другими. Главный путь шёл от Киева к Новгороду, и дальше. Главные пути были по рекам. Нелегко было ездить по Руси в то время. Везде стояли дремучие леса. Народу на огромных землях было очень мало; дорог не было, приходилось ездить по рекам.

Князь Владимир стал известен иноземцам прежде всего своими походами. Он много воевал до своего крещения. Он сражался с дунайскими болгарами, помогая греческим царям, своим новым родственникам по супруге. Воевал с дунайскими сербами. Бился с камскими болгарами и, наконец, заключил с ними мир. Владимир помогал чешским славянам против поляков. Поляки боялись Владимира и думали, что он хотел завоевать всех славян, чтобы стать всеславянским царем.

Последние годы своей жизни Владимир жил в мире со всеми народами, кроме печенегов. Из Чехии или Богемии от короля Ольдриха, также из Венгрии от короля Стефана посылались не раз ко Владимиру мирные посольства. К этим королям ходили и Владимировы мирные послы. Польский король даже отдал свою дочь замуж за старшего Владимирова сына Святополка. Дунайская Болгария и Греция мирно торговали с Русью. Купцы часто наезжали к нашим предкам. Существует такое предание, что Владимир посылал выборных русских людей в далекие чужие земли присматриваться, какими обычаями живут разные народы.

Молва о православном русском государстве князя Владимира доходила до отдаленных стран.

Гостеприимен и ласков с иноземцами был князь Владимир! В старину всякий русский хозяин должен был оберегать от любой опасности того, кто пришел к нему погостить. Так же и Владимир оберегал своих гостей.

Существует придание, что сам римский папа присылал своих послов к Владимиру, а потом князь посылал своих в Рим. Однако, цареградский патриарх убедил Владимира не ссылаться больше с папой, как с отступником от Православной восточной Церкви. В самом деле, римский папа тогда уже воображал себя главою целого света. Он думал, что он не только церковный начальник, но и царь над всеми князьями и королями. Папы везде хотели вводить свою католическую латинскую веру; хотели через своих латинских епископов и священников управлять самими государствами и их землями, чтобы за их счёт обогащаться.

Благодаря богу, Русь избавилась от подчинения латинянам. Но русские никогда не чуждались их и считали их христианами. Только не хотели принимать их веру.³

Князь Владимир старался утверждать в народе православную веру, принятую в Греции.

Постоянно заботился Князь Владимир о построении церквей. Для этого он вызвал из Греции каменщиков; или по старинному “каменосечцев“. Среди русских тоже имелись каменщики, но их было немного. Рабочих часто не доставало для постройки многих церквей, поэтому греческие каменщики как более искусные учили русских.⁴

По повелению великого князя и в других городах ставились каменные и деревянные церкви. Так, в России была выстроена дубовая церковь. Предки говорили о ней, что она “такая чудесная, какой не бывало и не будет!”

В Переяславле была построена каменная церковь Воздвижения Честного Креста. На западе в землю Червенскую Владимир сам ходил с епископами, учил и крестил там людей и во Владимире - городе построил церковь Богородицы. Много строилось тогда церквей и по селам.

Князь отдыхал от трудов праведных в своём тереме с дружинниками. Он очень любил свою дружину. С ней думал думу об устройстве земли, о войнах, о земском уставе. В дружине Владимировой собирались люди из всего русского народа: кто особенно хорошо умел служить русской земле и князю, показал себя храбрым, сильным и разумным человеком, тому легко было сделаться дружинником. Иные дружинники были богатырями, сами объезжали концы земли русской, неся свою богатырскую службу.

Само слово “дружина” показывает, что дружинники составляли дружный кружок. Князь особенно дружил со старшими дружинниками - опытными, разумными слугами, отважными и сильными. Ещё были младшие дружинники - это отроки, детские, мечники, гриди. Они несли службу при дворе княжеском, и провожая князя на войну, берегли его коня, смотрели за оружием и т. д. Они же и бились на войне под управлением старших дружинников, либо самого князя. Только старшие дружинники назывались княжими мужьями, боярами и думцами, т.е. советниками князя. Они и в битвах бывали воеводами. С ними то князь Владимир совещался и отдыхал в своей гриднице.⁵

Гридницею называлась горница в тереме великокняжеском; это название от слова грида, то есть сборище. В гридницу собирались дружинники для пиров и совещаний с князем. В своей просторной расписной гриднице Владимир угощал дружинников; сидели они на скамьях за большим столом. Жены и дочери дружинников тут же в гриднице пируют со всеми и с великой княгиней, супругой Владимира. Разряжены они в золото, серебро, парчу. Мужья и отцы их - люди богатые. Князь не скупится щедро платить им за службу, делает им дорогие подарки.

Больше всего русские люди ездили для торговли по городам. В одних городах они покупали товары, в другие везли продавать, в городах Смоленск, Ростов, Любеч исстари шла торговля и были рынки. После крещения Руси Владимир поручил духовенству наблюдать за верностью рыночных мер и весов, чтобы торговцы не обмеривали и не обвешивали никого. Наряду с Царьградом и Корсунем русские часто ездили за товарами в города хазарские.

Небольшая часть народа занималась торговлей. Главным занятием русских было земледелие. Большинство людей жило в деревнях. Князь Владимир покровительствовал людям, ищущим новые места на нетронутой никем земле. В самых глухих местах русские пахали, сеяли, косили, заводили свое хозяйство. ⁶

Бурное развитие торговли резко увеличило спрос на деньги. И Владимир Святославович учреждает собственную чеканку монет. Под надзором надсмотрщиков около ста кузнецов день и ночь варили серебро, отливали в опоках длинные стержни, резали их на кружки.

На одной стороне выбивалась княжеская печать - Владимир с венцом на голове, с крестом в правой и скипетром в левой руке; на обратной - княжеский знак: три перекрещенных копья и надпись: “Володимир на столе, а се его серебро”.⁷ Такой вид имела гривна Владимира.

Такой же печатью помечалось его серебро и золото.

Денежное обращение прочно вошло в жизнь государства. Помимо дани в натуре - житом, мехом, воском каждая земля теперь обязывалась выплачивать ежегодно определенную сумму гривен: Новгород - 2 тыс. Гривен, Червен и Волынь - по полторы, Тьмутаракань - по тысяче и т.д. Денежными податями облагалась каждая долина, место на торгах, переезды через мосты.

Наряду с русскими гривнами широкое хождение имели монеты греческие, арабские, персидские.

С введением русской монеты заметно оживились городские торги, вырос их денежный оборот, усилились торговые связи между городами.

Рост денежного обмена повлек за собой не только увеличение товарооборота и емкости внутреннего рынка, но и распространение различных видов денежного накопительства. Одновременно начало развиваться ювелирное ремесло, а изделия киевских ювелиров стали пользоваться огромным спросом во всех русских и заморских городах.

Итак, Киев становится самым многолюдным, богатым и красивым городом Руси, центром ее экономической, политической и культурной жизни, а его князь удостаивается звания “кагана земли Русской”.

Князь оберегал русскую землю от всяких соседних недругов. Он заботился, чтобы и внутри ее было мирно. При Владимире еще до крещения вздумали восстать против власти киевского князя вятичи, но были Владимиром усмирены.

2. Княгиня Ольга – видатна постать в історії культури.

КНЯГИНЯ ОЛЬГА

Легендами овіяний , образ княгині київської, дружини князя Ігоря — Ольги, мудрої державної діячки, керівника і воїна. її діяльність залишила помітний слід у східнослов'янській історії X ст. Велика княгиня Ольга (скандінавською — Хельга) відома широкому загалу як свята й рівноапостольна церковна діячка. Стародавні літописці, без сумніву, симпатизували княгині — дружині Ігоря й регент-ці у пору неповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергійну, хитру й передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить цій жінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її «чоловічий розум». Вихваляння, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти, можна пояснити тим, що 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цього Ольга лишалася б видатною правителькою. Прибула вона до Києва 903 р. «Літопис руський» свідчить: «Коли Ігор виріс, він ходив у походи вслід за Олегом, і кожен слухався його. І привели йому жону із Пскова, на ім'я Ольга». І стала вона не лише дружиною, а й мудрою помічницею Ігоря. Дослідники по-різному відповідають на питання: де й коли народилася Ольга, з якої родини походила, чи була князівського роду? Найпоширенішою є думка, що дитинство княгині минуло в селі Вибути поблизу Пскова, де, мабуть, вона і зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, який покохав її за красу та незвичайний розум. Ігор ходив у походи, він підкорив древлян, уличів, інші східнослов'янські племена, що відокремились від Києва на початку його князювання. 915 р. уклав мирну угоду з печенігами, які з'явилися тоді в південноруських степах. 941 р. здійснив невдалий похід на Константинополь. А 944 р. Знову вирушив на Візантію і, отримавши викуп, уклав з нею договір. Ольга взяла на себе всі турботи по управлінню державою. Скоро після того, як був укладений мир з Візантією, відбулась одна з найцікавіших подій в історії Русі X ст. — древлянське повстання 945 p., причиною якого стала спроба Ігоря запровадити в Іскоростені повічний збір данини. Повсталі древляни убили Ігоря й рушили на Київ. Однак Ольга, котра лишалася у Києві з малим Святославом, зуміла обхитрити їх і згодом розгромила. Вона швидко й жорстоко помстилася за чоловіка. Літописець Нестор так розповідає про цю помсту та про початок князювання Ольги. Після вбивства Ігоря древлянські посли приїхали до Києва і запропонували Ользі піти заміж за їхнього князя Мала. Княгиня веліла тих послів разом з човном, на якому припливли, скинути в глибоку яму, викопану за городом на теремному дворі, і потім закопати живими. Розправившись таким чином зі сватами, Ольга звернулася до древлян з проханням прислати за нею найбільш знатних мужів — князівського роду, бояр, купців. Коли ті прибули до Києва, Ольга наказала витопити баню, яку потім запалили разом з послами. Такими були перші дві її помсти древлянам. ^ Сватання князя Мала за Ольгу, на думку дослідників, відбивало пережитки матріархату, архаїзм у поглядах древлян. Дії Ольги — поховання сватів у човні, наказ витопити баню для послів — прикмети поховального обряду, що сягають сивої давнини й пов'язані з кривавою помстою. Третя помста за жорстокістю була найстрашнішою. Ольга сповістила древлян про своє бажання поплакати над труною чоловіка і вчинити тризну. Поблизу міста Іскоростеня наказала вона насипати величезний курган. Коли ж древляни повпивалися, Ольжині отроки посікли їх п'ять тисяч. Наступного року княгиня зібрала військо, взяла з собою малолітнього сина Святослава, воєводу Свенельда й рушила в Древлянську землю, щоб остаточно «примучи» ти», тобто приборкати древлян та обкласти їх тяжкою даниною. Битву було виграно, але древляни втекли й зачинились у своїх градах. Облога тривала цілий рік, доки Ольга КЄ запропонувала древлянам відкупитися малою даниною: <>д двора по три голуби і по три горобці. Кожному з птахів Ольга звеліла прив'язати трут з вогнем й, коли смеркнеться, відпустити на волю. Птахи полетіли у свої гнізда, і спалахнув Іскоростень з усіх боків одночасно. І побігли люди з міста, а воїни Ольги ловили їх... Так узяла Ольга город хитрощами, старійшин його спалила, багато людей побила ібо віддала у рабство, а решту примусила платити тяжку данину. Дві третини її одержав Київ, а третину — Вишгород, що був Ольжиним городом. Так літописець Нестор у «Повісті временних літ» розповів про початок князювання Ольги та її помсту древлянам Разом а тим Ольга розуміла, що необхідно змінити доти і,піні і а безладний спосіб збирання данини, який спричинився до смерті Ігоря. Вона запровадила перші в Київській Русі «реформи», чітко окресливши землі, з яких через пенні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Княгиня водночас стежила за тим, щоб підлеглі не позбавлялися засобів до існування й відтак могли сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, вона в такий спосіб забезпечила себе постійним прибутком. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожувала. Піддані відчували її рішучість 1 державну розсудливість. Вона здійснила ряд реформ, створила так звані погости для стягування данини, запровадила регламентацію феодальних повинностей тощо. У зовнішніх відносинах Ольга віддавала перевагу дипломатії перед війною. 956 р. княгиня їде до Константинополя для переговорів з візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами, переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва. При ній розширилися міжнародні зв'язки, зміцніли торговельні й політичні стосунки з Візантією. Константинополь, або Царгород, як його називають давньоруські літописи, в X ст. був справжньою світовою столицею. Константин Багрянородний, при якому Ольга відвідала Царгород, письменник і історик, 949 р. у своєму творі «Про народи» з подробицями описав торговельний шлях між Києвом та Константинополем — по Дніпру та Чорному морю. Далі шлях йшов на північ — до Новгорода та Балтійського (Варязького) моря, й тому мав назву «з варягів у греки». Велика армада лодій-човнів, як розповідає Нестор, доставила у гавань Константинополя Золотий Ріг понад 100 осіб посольства Ольги з обслугою і вошами — майже 1500 чол. Розкішно оздоблена лодія княгині привернула увагу візантійців: посередині її стояв намет з коштовної тканини, борти, весла і щоглу прикрашала різьба, ніс лодії мав вигляд якоїсь химерної тварини — грифона чи дракона, шовкове вітрило було прикрашене князівською емблемою — золотим тризубом. Намет охороняло кілька воїнів у бронях зі списами у руках, снували численні служниці. Константин Багрянородний описує перший офіційний прийом Ольги, який відбувся 9 вересня у Магнаврському залі імператорського палацу. То був дивовижний спектакль. Для нас важливо, що Ольгу було звільнено від проскінесису, тобто потрійного укліна, який відвідувачі повинні були робити перед імператорським троном, падаючи ниць. Препозит біля дверей голосно вигукнув: «Шляхетна архонтиса Ольга-русинка з посольством від архонта Русі Святослава». Княгиня повільно, з гордовитою постановою, дивлячись просто на імператора, що сидів на троні, увійшла до залу і, приклавши руку до серця, вклонилася. Так само вчинили й члени посольства. Після відповіді Ольги на різні запитання імператора з бічних дверей до зали почали заходити служники з скриньками, діжками, посудинами, сувоями. Це були подарунки від шляхетної архонтиси та посольства Русі великому імператорові ромеїв. Найбільше враження справили внесені на двох жердинах хутра соболів, горностаїв, бобрів, великі ведмежі шкури. Трохи пізніше відбувся ще один прийом і бенкет-кліторій в іншому залі — Трикліні Юстініана. Тут Ольга була разом з імператрицею Оленою та її невісткою Феофано. Ділова ж розмова з імператором Константином відбулася між прийомом та бенкетом. Ольга говорила про причини, що привели її з посольством до Царгорода. Серед дослідників і нині точаться суперечки щодо змісту розмови — джерела не дають вичерпної відповіді на це запитання. Але найбільш вірогідно те, що Ольга вела переговори про хрещення Русі. Сама княгиня таємно, з огляду на язичеське оточення, хрестилася у Києві ще до подорожі у Царгород. Просила прислати єпископа для Русі, мудро вбачаючи в прийнятті рідною країною християнства шлях до розквіту зв'язків з найрозвиненішими державами світу. Ольга чекала на відповідь майже півтора місяця. Вона сама, її почт та посли жили у Константинополі, а решта і київського посольства — у своїх човнах-лодіях. Нелегким було те чекання. Та Ольга не втрачала часу — знайомилась Константинополем, Різні дива Царгорода, його собори, іподром вона потім довго згадувала у рідному Києві. Побудувала православні церкви. За свідченням пізнього Іоакимівського літопису, збудувала дерев'яну церкву святої Софи поблизу Золотих воріт. Присвячена премудрості Божій церква мала стати кафедрою митрополита Київського, запрошеного на Русь єпископа. Та не діждалась княгиня здійснення своєї мрії — церква згоріла 1017 р. Пізніше Ярослав Мудрий на тому місці збудував кам'яний Софійський собор, який досьогодні стоїть як святиня України. Чому ж відмовив імператор візантійський в прилученні Київської Русі до християнського світу? Тому, що син Ольги, великий київський князь Святослав, верхник Русі, був язичником. Сама ж Ольга була вже християнкою. Приїхала з священиком Григорієм. Подарувала імператору золите з коштовним камінням блюдо, яке довго прикрашало ризницю Константинопольського головного собору. На ньому були християнські символи — зображення Христа на коштовному камені, и призначене воно було для церковної служби. Язичниця не могла б зробити такого дарунку. Ольга прийняла благословіння патріарха під час урочистої відправи у Константинопольській Софії. Ця акція за згодою самої княгині й завдяки візантійцям була сприйнята як її дійсне хрещення. Подія поступово набула розголосу в середньовічному світі і переросла з особистої справи Ольги у важливий державний акт. «Повість временних літ» стверджує, нібито імператор сватався до Ольги, але княгиня його перехитрувала: сказала, що тому не годиться знатися з язичницею, й попросила, щоб цар сам її охрестив, однак після хрещення, під час якого Константин назвав її за обрядом «дщерею», відмовилася стати дружиною. Мовляв, закон християнський не дозволяє такого шлюбу. Цей факт, як і багато інших, без сумніву, потрапили до літопису з народних переказів про Ольгу, її хрещення та перебування в Царгороді. 18 жовтня, в неділю, був прощальний прийом. І відмова... Повернувшись додому, Ольга почала вмовляти сина Святослава перейти до християнської віри, але той, боячись насмішок і незадоволення власних дружинників, відмовився. 959 р. Ольга звернулася до германського імператора Оттона І з проханням прислати єпископа для хрещення Русі. Оттон погодився — прислав Адельберта. Та непривітно зустріли його на Русі. Прибічники Святослава відправили посольство ні з чим. Ольга не втратила реальної влади. Від безсилля почала руйнувати язичницькі капища, силою віри своєї впливала на співвітчизників... Ольга померла 11 липня 6467 р. (від створення світу), тобто — 969 p., проживши у християнстві 15 років. Перше місце її поховання невідоме. Але знаємо, що князь Володимир, який хрестив Русь, переніс її останки до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам'яному саркофазі. Церкву було зруйновано 1240 р. татаро-монголами. Знайдена археологами шиферна гробниця княгині Ольги — справжній витвір середньовічного мистецтва — зберігається нині у Софійському соборі. Ольгу не просто вшановували нащадки — її було канонізовано. Прилучення Ольги до лику святих відбулося ще в домонгольські часи. Вона була п'ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печерського, Микити Новгородського) святою. Вже з першої половини XI ст. зображення Ольги з'являються у Візантії й Київській Русі. Фрески Софійського собору в Києві були добре знані на Русі та в інших країнах. Портрети княгині у вигляді ікон прикрашали житла багатьох людей Русі. Іларіон порівнює Ольгу та Володимира з Константином Великим та його матір'ю Оленою, за яких у Візантії християнство стало державною релігією. Нестор-літописець прославляє Ольгу як зорю, що передвіщала схід християнства на Русі. Іаков Мніх описує Ольгу напрочуд розумною, привабливою, мудрою, святою духом і тілом. Безцінні мініатюри хроніки Іоанна Скилиці, а також Радзівілівського літопису XV ст. зображують її як державного діяча. 4 вересня 1911 р. в Києві, на перехресті Караваївської, Пушкінської та В. Васильківської вулиць (сучасна пл. Толстого) було освячено багатофігурний пам'ятник «Княгине Ольге Св.». На жаль, 1919 р. скульптуру Ольги скинули, а на її місце встановили бюст Т. Шевченка. Бокові постаті Андрія Первозванного, Кирила та Мефодія було сховано під фанерними кубами. 1920 р. пам'ятник Т. Шевченкові перенесли до іншого місця, а в березні 1923 р. комунальний відділ Києва розпорядився остаточно зняти фігури. Постамент лишався цілим до 1926 p.- Тепер там клумба.

3.Виникнення словянської писемності та поширення грамотності на Русі.

2.10. Виникнення східнослов'янської писемності та розвиток української мови

1. Формування української мови. 2. Диглосія. 3. Слов'янська писемність. Формування української мови — це складний і тривалий процес. Свій початок вона бере з племінних діалектів слов'янських племен, що мешкали на території України. Під впливом зовнішніх культурних впливів і внутрішнього розвитку у загальному масиві східнослов'янських діалектів утворюються попервах дві (згодом чотири) мовні групи: південна (з центром у Києві) і північна (з центром у Новгороді). У цих мовних групах відбувалися одні і ті ж мовні процеси але вони перебігали у різний час і давали різні мовні комбінації звуків, інтонацій, наголосів. На південну групу великий вплив справив південнослов'янський мовний і культурний світ. У період другої половини XII — першої половини XIII ст. у південній групі відбуваються зміни, які становлять підґрунтя особливостей фонетичної системи української мови: насамперед затвердіння м'яких приголосних, що після приголосної змінює "є" на "е", "і" на "и". У XII ст. також формується і сфера поширення української мови, в її найархаічнішому вигляді. Також слід зауважити, що від часів Київської Русі (особливо після прийняття християнства) аж до XVI ст. існувала двомовність, у розумінні диглосії, коли паралельно існують дві мови, що вживаються тільки в певній ролі, у визначеній функції. У Київській Русі мовою літератури, культури, права була спеціальна "висока", книжна мова, сформована на салонійському діалекті, що був близький до староболгарської, яка була знайома великим просвітителям Кирилу і Мефодію. У побуті розмовляли племінними діалектами. Не можна було розмовляти на книжній мові чи перекладати з книжної на побутову тощо. Але не зважаючи на це, діалекти впливали на мовні стилі літературних пам'яток залежно від місця їх створення і соціально-культурної функції. Не менш складним питанням є проблема виникнення писемності слов'ян. Попри суперечності, більшість дослідників сходиться на думці, що у другій половині IX — на початку X ст. слов'яни користувалися власним письмом, яке являло собою спробу пристосувати буква грецької абетки для запису відповідної інформації. Свідченням цього є напис на стінах Софієвського собору абетки, яка відрізнялася написом і кількістю букв від пізнішої кирилиці. Також Кирил залишив нам відомість, що, перебуваючи у 60-ті роки IX ст. у Херсонесі (Корсуні), він познайомився з Євангелієм, що була написана слов'янськими буквами. Також достеменно відомо, що договори між Руссю і Візантією першої половини X ст. писалися на слов'янській мові. Деякі дослідники витоки слов'янського письма знаходять і у більш ранні періоди. Охрещення Русі дало могутній поштовх подальшому розвитку писемності і грамотності. З християнством відбувається поширення кирилиці, на якій написано більшість книг, що 40 дійшли до нас з тих часів. У період князя Володимира на Русі з'являється багато грамотіїв — переписувачів і перекладачів книг. Зароджуються і розвиваються центри літописання. Особливістю Київської Русі було широке поширення грамотності, про що свідчать археологічні знахідки (берестяні грамоти та написи на різних предметах), а також графіті на стінах споруд тієї доби. Берестяні грамоти, в яких містяться листи, документи, приватна переписка, ділові записи тощо, свідчать про поширення грамотності у широких верствах суспільства Київської Русі.

4.1-д

4.2-б

4.3-с

Вариант 19