Лекція № 4. Тема: Основні тенденції розвитку політичної науки у хіх – XX ст.

Мета: в ході лекції вивчити зміст та сутність наступних проблем, понять і категорій політології: Лібералізм як політична ідеологія XIX ст. Основні цінності лібералізму. Позитивізм – новий метод підходу до дослідження суспільного життя О. Конт, Г. Спенсер. Консерватизм як доктрина захисту одвічних цінностей. Політична доктрина анархізму М. Штірнер, П. Прудон. Теоретики анархо-комунізму М. Бакунін, П. Кропоткін. Соціалістичні концепції політики: 1) критично-утопічний соціалізм Сен-Сімон, Шарль Фур’є, Р. Оуен, 2) марксистська теорія політики.

Основні тенденції розвитку політичної науки к.19-поч.20ст. Теорія влади та раціонального характеру бюрократії М. Вебера. Політологічні теорії еліти Г. Моска, У. Парето, Р. Міхельс.

Література:

1. Бакунин М. А. Федерализм, социализм и антитеологизм. Государственность и анархия // Философия. Социология. Политика. – М., 1989.

2. Бердяев Н. А. Истоки й смысл русского коммунизма. – М., 1990.

3. Гальчинський А. Ідеї Маркса і сучасність // Політика і час. – 1991. – № 2.

4. Волкогонов Д. А. Тріумф і трагедія: Політичний портрет Й. В. Сталіна. – К., 1989.

5. П. Толочко. Політична еліта і народ у новій Україні. – Голос України, 31 травня 1997, № 94.

6. Из истории социально-политической мысли // Социал.-полит. журнал. – 1992. – № 6–9.

7. Мадіссон В. В. та ін. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: Навч. посібник. К., 1996.

8. Політологія / За ред. О. І. Семківа. – 2-ге вид. – Львів, 1994.

9. Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. – К., 1995.

План

1. Політичні теорії ХІХ ст.:

а) лібералізм як політична ідеологія того часу;

б) позитивізм – новий метод підходу до дослідження суспільного життя;

в) політична доктрина анархізму.

2. Соціалістичні концепції політики:

а) критично-утопічний соціалізм XIX ст.;

б) марксистське вчення про політику.

3. Політична думка представників буржуазного лібералізму та елітаристських теорій XVIII-XX ст.

1. Політичні теорії XIX ст.: а) лібералізм як політична ідеологія того часу. Перша половина XIX ст. – час становлення індустріальної цивілізації в провідних європейських країнах. Цей період характеризується остаточним оформленням основних політичних ідеологій, появою нових методологічних підходів до вивчення політичних явищ. Провідною політичною ідеологією цього часу стає лібералізм: Б. Констан (1767-1830), І. Бентам (1743-1832), І. Кант, Г. Гегель та ін. Основ­ними цінностями лібералізму проголошуються права і свободи особи, її недоторканість, свобода приватної власності і економічної діяльності, невтручання держави в економіку, розподіл властей. Тобто мова йде про ідеї, які беруть початок ще в період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. і отримали поширення в XIX ст.

Можна дати таке визначення лібералізму. Лібералізм (лат. ІіЬегаІіs) – сукупність ідейно-політичних вчень, політичних і економічних програм, що ставлять за мету ліквідацію або пом'якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо індивіда.

Позитивізм – новий метод відходу до дослідження суспільного життя. Філософським обгрунтуванням лібералізму став позитивізм. Його засновник – французький філософ Огюст Конт (1798-1857 рр.) та ін. Відмовляючись від пізнання сутності політичних явищ, пози­тивізм зводить задачі політичної науки лише до описання їх статис­тики і динаміки. Цей метод дав поштовх початку конкретних соціо­логічних досліджень у галузі політики. Його в рівному ступені використовували прихильники різних політичних ідеологій. У своїй пращі “Система позитивної політики” Конт зазначає, що розвиток суспіль­ства, політичної влади і держави тісно пов'язаний з еволюцією людської свідомості, послідовною зміною трьох пануючих типів світогляду: теологічного, метафізичного і позитивного (наукового). Цим трьом етапам мислення відповідає розвиток політичних, економічних і правових відносин і інститутів соціально-політичного життя.

На теологічній стадії держава розглядається як результат дії надприродних сил, а всі політичні явища є волею Бога.

На другій стадії панівним стає метафізичний світогляд. Влада переходить до філософів-метафізиків. Метафізична епоха породжує іншу крайність – революції і монархічну республіку, в якій панує індивідуалізм, лібералізм і демократія. Все це, на думку Конта, викликає претензії особи до держави, захоплення влади некомпе­тентними людьми і є головною перешкодою для нормального розвитку суспільства.

На третій стадії панує позитивна свідомість. Реакційну аристок­ратію “монархічну республіку” змінює соціально-політична система “соціократія”. Основний закон соціократїї висловлюється формулою: “Любов, як принцип, порядок, як основа, прогрес, як мета”. Невід'ємною рисою й властивістю нормального суспільного життя виступає солідарність. Порушення цієї солідарності, цієї суспільної гармонії неодмінно веде до розкладу суспільства і держави. Політична влада в соціократії належить банкірам, що спираються на професій­них радників-вчених.

Значною мірою ідеї позитивізму розвинув далі англійський філо­соф і соціолог Герберт Спенсер (І820-1903 рр.). У своїй основній деся­титомній праці “Система синтетичної філософії”, яку написав майже за 30 років, виклав основи еволюційної соціологи. Основна думка Спенсера – це аналогія держави з біологічним організмом. Він вбачав головне завдання держави в охороні прав громадян, засуджуючи розширення втручання держави в соціально-економічні процеси, висловив цікаві думки щодо бюрократії, заклав основу системного аналізу в дослідженні політики.

У той самий період (перша половина XIX ст.) оформлюється політичний консерватизм. Конкретні ідеї, що становили його зміст, змінювались в процесі історичного розвитку, але загальні світоглядні принципи, сформульовані в ті роки, залишаються по сьогоднішній час: збереження форм політичного життя, які сформувалися, пріоритет державних інтересів над особистими правами і свободами, заперечення рівності людей, демократичних інститутів і т. ін.

Політична доктрина анархізму. На противагу лібералізму в середині XIX ст. формується суспільно-політична теорія анархізму. В літературі зафіксовано два його напрями: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм.

Основні ідеї анархо-індивідуалізму сформульовані німецьким філософом Максом Щтірнером (1806-1856 рр.) і французьким філософом П’єром Прудоном (1809-1865 рр.). Ці ідеї зводились до того, що нове суспільство повинно грунтуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава і особа несумісні, анархо-індивідуалізм виступив проти держави, будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялось анархо-індивідуалістам як суспільство обліку послуг, угоди дрібних власників, в якому нема місця антагонізму класів і насильства, досягнутий “взаємний договір”.

Теоретиками анархо-комунізму були Михайло Бакунін (1814-1876 рр.) і Петро Кропоткін (1842-1921 рр.). Головна мета їх учення – звільнення людини від насилля. Здійснення цього вони пов'язували з відмиранням держави, побудовою бездержавного соціалізму, при якому народ позбавиться від примусу якої б то не було влади. М. Бакунін піддав гострій критиці ідею К. Маркса про диктатуру пролетаріату. Нездійсненність марксової ідеї він пояснював тим, що весь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. Диктатура пролетаріату поступово опиниться в руках управляючої меншості, яка буде відстоювати не народні, а свої власні інтереси, захищаючи своє привілейоване становище. В результаті, – робить висновок М. Бакунін, – відбудеться переродження пролетарської держави. Сформується політична система, яку він назвав “авторитарний комунізм”, або “державний соціалізм”. Логічність його міркувань і правомірність висновків підтверджені практикою казарменого соціалізму в колишньому Радянському Союзі. Теорія анархізму пустила свої корені в міжнародному робітничому русі. На початку XX ст. сформувалася течія анархо-синдикалізм (Італія, Франція, Іспанія, Росія та ін.).