Лекція № 3. Тема: Політичні вчення Нового часу.

Мета: в ході лекції вивчити зміст і сутність наступних проблем, понять і категорій політології: Відродження – новий етап розвитку політичної думки; Н. Макіавеллі – засновник світської політичної науки; Теоретики утопічного соціалізму (Т. Мор, Т. Кампанелла, Ж. Мельє) про ідеальні форми суспільно-політичної організації..

Політичні концепції Просвітництва. Ф. Бекон про походження політики і права. Д. Локк – родоначальник теоретичної системи класичного лібералізму. Т. Гоббс про походження і сутність держави. Ш. Монтеск’є про форми держави та поділ влади.

Політичні вчення XVIII-XIXст. І. Кант про правову державу, етичні основи політики. Г. Гегель про співвідношення громадянського суспільства, держави і права.

Література:

Азаркін Н.М. Монтескье. – М., 1988.

Бурлацкий Ф. Загадка и урок Никколо Макиавелли. – М., 1977.

Гоббс Т. Левиафан // Соч.: в 2 т. – М.,1990.

Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.

История политических и правовых учений. – М., 1988.

Макиавелли Н. Государь // Избр. произв. – М., 1982.

Зайченко Г.А. Джон Локк. – М., 1973.

Основи політології: Курс лекцій. – 2-ге вид. / Відп. Ред. Б.Л.Кухта. – К., 1992.

Політологія / За ред. О.І. Семківа 2-ге вид. – Львів, 1994.

План.

1. Відродження: суть та вплив на розвиток політичної думки.

2. Просвітництво. Френсіс Бекон, Томас Гоббс і Джон Локк про державу та правові основи людського буття.

3. Французькі просвітники. Шарль Луі Монтескє, Жан-Жак Руссо.

4. Політико-правові вчення в німецькій філософії.

1. Відродження: суть та вплив на розвиток політичної думки. В XIV-XVI ст. починаються соціально-економічні процеси, які в підсумку приводять до формування в Європі індустріального суспільства. Незадоволення католицькою церквою переросло в Реформацію. Її діячі в різних країнах (М.Лютер, Т.Мюнцер, Ж.Кальвін) сприяли зміцненою світського розуміння держави, виникають ідеї рівності всіх людей перед законом. Світогляду церкви окремі мислителі цього періоду протиставляють віру в людину – творця. Центральною проблемою стає проблема співвідношення держави і особи.

Епоха Відродження – період у культурному та ідейному розвитку країн Західної та Центральної Європи (в XIV-XVI ст.). Це період переходу від середньовічної культури до культури Нового часу. Відмінні риси світогляду епохи Відродження: антифеодальний в своїй основі, світський характер, звернення до культурної спадщини античності, ніби його “Відродження” (звідси і назва епохи).

Філософська та політична думка Відродження пройшла три періоди розвитку:

1) Гуманістичний, або антропоцентричний (сер. XVI- сер. XV ст.) в якому людина з притаманними їй особливостями буття стає в центр концепцій соціально-політичного розвитку;

2) Неоплатонічний (сер. XV – перша третина XVI ст.) пов’язаний з постановкою проблем буття, в тому числі соціального;

3) Натуралістичний (сер. XVI – початок XVII ст.), що характеризується намаганням застосувати закони природи до пізнання соціальної дійсності.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Італьянський політичний діяч і мислитель в своїх творах “Князь” і “Роздуми” аналізує концепцію людини. Головним стимулом поведінки він вважає інтерес, який виявляється в бажанні людини зберегти своє майно і набути нової власності. Приватновласницький інтерес передує людській турботі про честь і почесті. Мислитель вказував, що невикоріненний егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації як вищої сили, що може поставити його у вузькі межі. Звідси випливають передумови диктатури суспільного договору.

Макіавеллі розглядав релігію як явище соціального життя, без якого суспільство немислиме, оскільки релігія як форма суспільної свідомості забезпечує духовну єдність народу та держави. Він стверджував, що християнство перебуває у великій невідповідності з повсякденним життям, а його етичні засади непридатні для зміцнення держави. Йому імпонували древні релігії обряди яких супроводжувалися жорстокістю і кровопролиттям.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі і закони, незалежні не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої – зміцнення держави, є користь і успіх у досягненні поставлених завдань. Політичний результат повинен досягатись будь-якими засобами, в тому числі з допомогою обману і відкритого насильства. Його ідеал державного устрою – сильна, жорстоко централізована республіка де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який враховуючи негативні якості людини від природи, повинен бути “лисом, щоб бачити гадів і левом, щоб нищити вовків”. Відрив учення Макіавеллі від історичного контексту породив так званий феномен макіавеллізму – зневажання нормами моралі та етики при досягненні політичних цілей.

Важливе значення має введення Макіавеллі у політичну науку загального поняття “держава” як загального політичного стану суспільства, його певної політичної організації. Держава стає особливою соціальною системою, яка передбачає ту чи іншу конфігурацію панування і підкорення.

Виділяючи дві форми держави – монархію і республіку, він надавав перевагу останній. В республіканському Римі Макіавелі вбачав приклад стійкості держави яка грунтується на роз’єднанні політичної влади, коли народні збори є засобом обмеження влади нобілітету і одночасно конституційним “виходом” народу до правителя. Пізніше ці положення були розвинуті Локком та Монтеск’є у теорії розподілу влади.

Утопічний соціалізм. В XVI-XVII ст., в суспільно-політичній думці Західної Європи з’являється радикально новий концептуальний напрямок в основі якого лежить модель соціалістичної держави. Соціалізм – форма суспільно-політичного устрою заснована на колективній власності на засоби виробництва та його результати.

Томас Мор (1478-1535) – засновник утопічного соціалізму. Він був лордом-канцлером короля Великої Британії Генріха VIII, але будучи переконаним католиком, вийшов у відставку, після того як король розірвав відносини з папським престолом. Головним твором Томаса Мора є “Утопія” – книга, що складається з двох частин. В першій частині описуються соціально-політичні відносини Англії XVI ст. Т. Мор критично ставився до існуючих порядків, вказував на непомірний гніт який приходилося терпіти народові зі сторони невеликої кількості знатних людей. Він вважав закони Англії надто суворими, а головною причиною усіх соціальних негараздів вважав приватну власність. У другій частині “Утопії” Т. Мор описує одноіменну державу, засновану на принципах свободи і рівності. Головними відмінними рисами цієї держави є: відсутність приватної власті, республіканська форма правління, загальнообов’язковий труд, мала кількість законів, зневажливе відношення до золота і грошей, віротерпимість.

Томазо Компанелла (1568-1639) продовжив розвиток ідей утопічного соціалізму. Своє життя Компонелла віддав боротьбі за незалежність Італії. Твір “Город солнца” дуже схожий на “Утопію”: немає приватної власності, труд обов’язковий для всіх, республіканський лад.

Ідеальні конструкції Т. Мора і Т. Компанелли були утопічними оскільки втілення їх в життя було об’єктивно неможливим та й самі автори не бачили шляхів досягнення своїх ідеальних цілей.

Жан Мельє (1664-1733) був першим в ряду нового покоління прибічників ідей утопічного соціалізму. Ж. Мельє написав твір під назвою “Заповіт” в якому він гнівно критикує феодальні порядки у Франції XVIII ст., виступає проти кріпосницької експлуатації та нічим не виправданих привілеїв дворянства. Ж. Мельє вважав що всі біди народу пояснюються його оманою, яка використовується дворянством в своїх корисних інтересах. Він критикує релігію за те, що вона підтримує такий стан речей. Соціальній нерівності він протиставляє ідеї природних прав та рівного масштабу свободи. Ж. Мельє пропонував організувати життя суспільства на комуністичних засадах.

В якості шляхів досягнення справедливого соціального устрою він вказував на просвітництво, розповсюдження правильних уявлень про взаємовідносини людей, висвободження від догматів християнської моралі. На ряду з цим і на відмінну від своїх попередників Т. Мора і Т. Кампанелли, він відкрито закликає до озброєної боротьби проти тиранів.

Ідеї утопічного соціалізму отримали подальший розвиток у творах Мореллі, Мабли, Бабьофа.

2. Просвітництво. Логічним продовженням ідей, висловлених мислителями епохи Відродження, стали суспільно-політичні погляди мислителів епохи Просвітництва, що виникло в Європі на рубежі XVII-XVIII ст. Цей загальнокультурний рух як ідеал висував утвердження на Землі “царства розуму” шляхом поширення знань. В основу процесу пошуку нових підходів до дослідження природи і характеру держави і права, були покладенні принципи раціональності, закономірності.

Проблема співвідношення особи, суспільства і держави стає основним пунктом роздумів представників новочасної політичної думки. Загальною концептуальною основою для вироблення того чи іншого варіанту розв’язання проблеми стали теоретичні конструкції “природних прав” людини та “суспільного договору”. Згідно з ними людська особистість від народження завжди володіла і володіє сумою невідчужуваних природних прав. Для створення певної гарантії їхнього дотримання та ефективної реалізації людське співтовариство укладає вільну угоду – суспільний договір про створення держави.

Найвідомішими мислителями епохи просвітництва є: Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Т. Джеферсон, Ш. Монтеск’є , Руссо, Вольтер, Гольбах.

Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) представник Просвітництва. В обгрунтуванні походження держави і права Бекон стояв на позиціях мислителів Нового часу, які намагалися звільнити поняття про державу та право від містичних намулів і розмежувати істини науки від поглядів релігії.

Бекон зазначав, що при зверненні до джерел права апеляція до Бога має сенс, якщо він ототожнюється з “природним законом” або “природним розумом”. Тому слід залишити надприродність і керуватися практикою та розумом.

Природний шлях виникнення державної влади за Беконом, реалізується через розростання сім’ї або завдяки завоюванням. Основи права, за Беконовою теорією, такі: людей об’єднує справедливість, “справедливість полягає в тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі”. Це принцип буржуазного права і коли хтось чинить несправедливість заради власної вигоди, інші вбачаючи в цьому небезпеку для всіх, об’єднуються і приймають закони для захисту від несправедливості. Загальнодержавна законність, з точки зору Бекона, виявляється не тільки в підпорядкаванні дій судів на місцях одному законові, а й в обмеженні влади короля законом. Цими міркуваннями в політичну науку були закладені дві раціональні думки, які знайшли подальше теоретичне доопрацьовування і практичну реалізацію: про необхідність розмежування властей та статус конституційної монархії.

Бекон визнавав закон об’єктом боротьби між різними суспільними групами. Якщо закон “загрожує інтересам більш чисельної і сильної групи людей, то це угруповання знищує закон”. Закон, таким чином, може існувати лише спираючись на силу.

Сила ж виступала у Бекона як основа міжнародного права. Так, у взаєминах між державами він проповідував стан ”війни всіх проти всіх”. Бекон розрізняв справедливі і несправедливі війни. Справедливою є наступальна війна заради знищення тиранії, а війна, яка б велася для збереження її, навіть шляхом оборони – несправедлива.

Томас Гоббс (1588—1679). Свої політичні погляди він виклав у трактаті “Про громадянина” (1642) та книзі під назвою “Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” (1651).

На думку Гоббса, для природного людського стану властива жорстока “війна всіх проти всіх”. В інтересах загального добробуту та соціального миру людям необхідно відмовитися від своїх політичних прав та перенести їх на державу, яка, виражаючи спільну волю всіх, зможе примусити кожного не порушувати “статус кво”, дотримуватися прийнятого рішення. Державу Гоббс визначає як “єдину особу”, воля якої складає в собі волю всіх. Це не означає, що нею має бути обов'язково одна особа – верховним сувереном може бути і “зібрання осіб”, – головне, щоб влада була абсолютно, єдиною і неподільною.

Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх громадян, крім права на життя. Він виходить з того, що верховна влада (окремої людини або зібрання осіб) ніякою угодою зі своїм на­родом не пов'язана, бо підданці уклали угоду не з нею, а між собою, “кожен з кожним”, а тому вона не несе ніякої відповідальності перед ними. Концепція Гоббса цілком виключає будь-яку форму контролю над верховною владою з боку суспільства; нема нікого, хто міг пред'явити до неї якісь вимоги, а тим більше притягти до відповідальності за її дії. Суверенові належать усі види влади, він не підлягає суду, стоїть вище законів, адже всі вони встановлені ним самим.

Для того щоб не поширювалися думки і вчення, які можуть підривати суспільну стабільність, однією з най­важливіших функцій держави стають контроль і регламентація духовного життя. Гоббс вважає не тільки мож­ливим, але й необхідним введення цензури над книгами, проповідями, зверненнями до народу.

Відмова індивідів від політичної свободи й передання прав вер­ховної влади над собою державі повинні, на думку Гоб­бса, якось стримати зіткнення політичних інтересів різних партикулярних груп, забезпечити безпеку підприєм­ницькій діяльності та приватновласницьких прав індивідів, створити, нарешті, сприятливі умови для економічного зростання.

Видатний англійський філософ і політичний мисли­тель Джон Локк (1632-1704) розробив ліберальну концепцію суспільно-політичного устрою. Можливість поступального руху вперед без соціальних потрясінь і громадянських воєн, “модернізації без революції” теоретично обгрунтована Локком у “Двох трактатах про правління” (1688) – його основній політичній праці.

Суть локкової концепції полягає в тому, що він постулює нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних та економічних прав людини. Виводячи, як і Гоббс, загальну необхідність державної організації з потреби гарантії економічних прав індивідуумів. Локк рішуче розходиться з ним у трактуванні питання про те, як держава забезпечує виконання цієї гарантії (тобто у способах досягнення цієї мети). На відміну від Гоббса у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не втрачаються (переходячи до держави), а зберігаються при індивідах.

Політичні права громадян (що випливають з їхніх природних прав) стають обмежувачами повноважень держави, перепоною для будь-якого замаху з її боку на економічну свободу і власність приватних осіб. У моделі ж авторитарної модернізації Гоббса відмова від політичної свободи стає для індивіда “платнею” за економічну та особисту безпеку, яку повноцінно гарантувати може лише абсолютна (і необмежена) влада держави. Економічне зростання, особливо у перехідні епохи, можливе, на думку прихильників авторитарної парадигми, тільки за умови приборкання політичних амбіцій різних партикулярних груп суспільства, суворого обмеження і контролю політичної та духовної свободи індивіда.

Локк же виходить з того, що цілковиті гарантії індивідуальної економічної свободи є можливими лише при підкріпленні її свободою політичною. Втративши політичні права, особа втрачає і гарантії своєї економічної самостійності, ставить під загрозу своє життя і власність. Адже абсолютна влада може, якщо вважатиме це за потрібне, у будь-який момент замахнутися і на матеріальний добробут громадян.

Саме тому створення державності у Локка пов'язане з відмовою лише від небагатьох, строго “відмірених” повноважень, пов'язаних з тією чи іншою охороною власності, життя і свободи. Та воно не пов'язане з відмовою від своїх власних прав як таких (у тому числі від права контролю над владою, вільного політичного волевиявлення і т.ін.). Дихотомія “особа” – “держава” розв'язується Локком, без сумніву, на користь першого елемента. Права людини переважають над будь-якими державними правами; сама держава створюється тільки з метою кращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи. Тому громадянин зобов'язаний підкорятися державі до тієї пори, поки вона не починає загрожувати його основним інтересам.

Щоб уберегти людину і суспільство від необгрунтованих зазіхань з боку державної влади, гарантувати захист від можливого деспотичного її використання, Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різними її структурними елементами, які повинні обмежувати й урівноважувати один одного. Законодавчу владу має бути віддано загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавчу –королю або кабінетові міністрів. При цьому законодавча влада повинна бути обмежена дією нею ж встановлених законів, застосування яких залежить вже не від неї, а від виконавчої влади.

Ідеї Локка заклали концептуальні підвалини ліберальної парадигми політичної думки нових часів. Уперше в новочасівській теорії так виразно прозвучала теза про те, що “соціального миру” можна (і треба) досягти за рахунок не тоталітаризації державної влади, а її внутрішньої диференціації та самообмеження.

3. Французькі просвітники. Концепція розподілу влади одержала подальший розви­ток у творчості французького філософа-просвітителя Шарля Луї Монтеск'є (1689–1755).

У своїй основній праці “Про дух законів” (1748) він стверджує тезу про те, що гарантією політичної свободи індивідуума можуть бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої та судової влади. Будь-яке їхнє сполучення однієї з одною являє для політичної свободи безпосередню загрозу. Так, при сполученні в одних руках законодавчої та виконавчої влади стає можливим створення спеціальних тиранічних законів “для того, щоб також тиранічно їх застосовувати”. При поєднанні законодавчої та судової влади життя і свобода громадян опиняться під владою сваволі”. Коли ж “судова влада буде поєднаною з виконавчою владою, то суддя одержить можливість стати гнобителем”. Більше того, на думку Монтеск'є, навіть у тому випадку, коли органи, які здійснюють різні влади, перебувають у руках хоча й різних, але належних до одного стану осіб, свобода також перебуває в небезпеці.

Для забезпечення свободи необхідні ще, крім розподілу влади, й певні гарантії, які надають права одній владі зупиняти іншу “щоб не було можливості зло­вживати владою, за якої різні влади могли б стримувати одна одну”.

Конкретний конституційний проект Монтеск'є полягає в тому, щоб законодавчою владою наділити парламент, який складається з двох палат –верхньої та нижньої, аристократичної та народної. Нижня палата, будучи представництвом народу, базується практично на загальному виборчому праві. Верхня палата є представництвом панства і має спадковий характер. Вихо­дячи з ідеї розподілу й рівноваги влад, Монтеск'є розглядає обидві палати як рівноправні заклади, які повинні стримувати і угамовувати один одного: особливо збори панства, наприклад, повинні “будуть мати право скасовувати рішення народу, так само як і народ має право скасовувати їхні рішення”. Виконавча ж влада має бути зосередженою в руках короля. Рівновага між виконавчою та законодавчою владами повинна досягатися у такий спосіб, щоб перша мала право припиняти дію законів, затверджених законодавчими зборами, а також визначати час скликання і три­валість засідань цих зборів. Разом з тим законодавчі збори повинні мати можливість визначати межі діяльності виконавчої влади, контролювати виконання прийнятих ними законів.

Обмеження владних повноважень кожної влади по­лягає тепер не просто у забезпеченні ними різних сфер діяльності, але й у тому, що в разі необхідності вони мо­жуть стати на перешкоді виконанню рішень одна одної (але без права заміни чужого рішення своїм рішенням). Просте обмеження сфер діяльності доповнюється ще й контролем за діями один одного. Крім того, відносна самостійність кожної влади тепер додатково гаранто­вана тим, що кожна з них має власний суттєво відмін­ний порядок формування.

Загальний зміст ліберальної конституційної про­грами Монтеск'є полягає у пошуках прийнятого компро­місу між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою, дворянською верхівкою. Меха­нізм розподілу влади, запропонований Монтеск'є, не тільки приборкував політичні амбіції кожного елемента тріади, але й пропонував прийнятне їхнє сполучення, яке забезпечувало безконфронтаційну модернізацію “за загальною згодою”. Хоча конкретний проект Монтеск'є так і не було реалізовано, загальні принципи організації вла­ди на базі внутрішніх “стримувань і противаг” стали фун­даментом ліберального владно-політичного концепту.

Видатний мислитель епохи Просвітительства (XVIII в.) Жан-Жак Руссо (1712-1778) при розв'язанні проблеми співвіднесеності особи, суспільства і дер­жави на перше місце поставив суспільство, його інте­реси і потреби. У своїй праці “Про суспільний договір, або принципи політичного права” (1762) Руссо запро­понував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства і держави. Суспільний договір, на його думку, не може бути угодою про обрання уряду або угодою, за якою одна сторона обіцяє підкоритися, а друга – владарювати. “Замість конкретної особи кожного того, хто договорюється, цей акт асоціації одразу створює моральне і колективне ціле, складене зі стількох членів, скільки збори мають голосів, – ціле, яке одержує через цей самий акт свою єдність, своє спільне “я”, життя і волю”.

Тому індивід повинен підкорятися ”загальній волі”, якщо його приватні інтереси розійшлися з суспільними. Адже якщо взяти суму волевиявлень конкретних осіб і відкинути від них “взаємознищуючі крайнощі”, то “внаслідок складання решти розходжень постає загаль­на воля”.

Суспільство як універсальне “моральне і колективне ціле” стає джерелом і носієм усякої влади.

У цьому плані Руссо багато в чому спирається на ідею народного суверенітету, що була висловлена числен­ними мислителями передмодернізаційної епохи значно раніше від нього.

Народний суверенітет для Руссо стає перш за все виразом колективної (“загальної”) волі, яка принци­пово не може бути ні поділеною, ні передорученою будь кому. Звідси йде різке заперечення ліберальних рецептів організації публічно-владних структур (принципу розподілу влади і депутатського представництва). На думку Руссо, суверенітет, який “є тільки реалізацією загальної волі, не може ніколи відчужуватися”, а сам його носій, який “є не що інше, як колективна істота, може бути представлений лише самим собою”. Тому Руссо не приймає всі представницькі форми правління. Суверенітет, за Руссо, є загальною волею, а “воля не може бути представленою”, ”це або та ж сама воля, або вже інша”. Тому народні депутати “не можуть бути представниками народу, вони лише його комісари; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно; усякий закон, який народ не ратифікував особисто, не дійсний; це навіть не закон”. Так само рішуче Руссо відкидає принцип розподілу влади: “воля або є загальною, або нею не є; вона являє собою волю народу як цілого або – тільки однієї його частини”.

Альтернативу системі ліберальної державності має становити, на думку Руссо, система послідовного народоправства. Оскільки інститут представництва може суттєво спотворити волю народу, то прийняття законів (реалізація законодавчої влади) повинно спиратися на безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму (плебісциту).

Уряд як виконавчий орган не є чимось самостійним. Він виконує волю суспільства, будучи лише посередником між ним і народом як сукупністю підданців. Руссо таким чином, істотно перебудовує загальну композицію влади. Ліберальна схема передбачає тріаду “особа – суспільство – держава”, де лімітованим (залежним) елементом є держава, проміжним – суспільство, а визначальним – особа. Він пропонує інший розподіл “суспільство – держава –особа”, де лімітованим і за­лежним елементом є особа, проміжним – держава, а панівним – суспільство.

Радикально-демократична парадигма влади Руссо є антитезою парадигми ліберальної демократії. Її побудовано на запереченні самостійної ролі особи у суспільстві, повному підкоренні її “громадському цілому”. Руссо вимагає, щоб кожна людина стала нічим і могла б діяти лише вкупі з іншими. Виявлена референдумом “загальна воля” стає обов'язковою для всіх, у тому числі для тих, хто опинився у меншості. Останні повинні “покаятися” за попередньо сповідуванні погляди й уніфікуватися з іншими або залишити країну.