3. Культура та релігія українських німців
Німецькі переселенці в своїх країнах здебільшого були селянами або представниками найбідніших верств міського населення. Серед них значний прошарок становили також сектанти (меноніти, сепаратисти та ін.), які зазнавали в країнах виходу переслідувань за релігійні переконання.
У 1300-1550 рр. німецькі поселенці у Львові мали настільки великий вплив, що починаючи з 1352 р. з них вибиралися війти і переважно члени міської управи, а міські книги і документи писалися німецькою мовою.
Присутність німців надавала українським містам певних рис середньоєвропейських міст в архітектурі будівель, в господарстві та самоврядуванні. Вплив німецької колонізації на західноукраїнських землях позначився також на термінології в галузі торгівлі і ремісництва, в організації ремісничих цехів і будівництві тощо.
Значна частина визначних українських діячів XVII – XVIII ст. були німцями за походженням: церковний діяч Інокентій Гізель, теолог і військовий інженер Адам Зернікав, архітектори Ян Баптиста й Йоган-Готфрід Шедель, генерал артилерії Фрідріх фон Кенігсек та ін.
Зокрема, І.Гізель (?-1683) за дорученням митрополита Петра Могили керував Печерською друкарнею. Був професором і ректором Могилянської Колегії, з 1653 року – архімандритом Києво-Печерської Лаври. Видав чимало книг, у т.ч. перший підручник з історії України. Й.-Ґ. Шедель(1680-1752), який жив у Києві від1731 по1752 рік, керував роботами по будівництву дзвіниці Києво-Печерської Лаври(1731-1745), по надбудові будинку Київської академії на Подолі(1732-1740), очолював у1744-48 рр. будівельні роботи по надбудові дзвіниці Софійського собору, реконструкції палацу митрополита та по зведенню огорожі з брамою Заборовського.
Німецькі поселення відрізнялися від українського оточення своїм плануванням, виглядом й конструкцією будівель, користувалися широкою самоуправою. Жителі поселень розмовляли німецькою мовою, сповідували свою релігію.
За релігійними віруваннями, німців - колоністів поділяли на католиків, та різного спрямування протестантів, але було серед цих спрямувань і особливе - меноніти. Ця назва походить від імені Симеона Денно, який у 1536 році в процесі реформування Голландської Анабаптиської церкви заснував нову секту. В основу її ідеології лягла вимога особливої лагідності в поводженні, простоти в житті. Меноніти не мають церков і духівництва - лише обрані старшини наглядають, наскільки ревно моляться члени громади та чи не прагнуть, крий Боже, розкоші. Секта рішуче виступала проте насильства, особливо збройного. При всьому цьому, була відсутність релігійної ворожнечі між поселенцями й місцевими жителями. Про це свідчить навіть той факт, що, в багатьох колоніях діяли православні храми, в спорудженні яких брали участь колоністи - лютерани і католики.
Організоване життя німців зосереджувалось навколо їх церковних громад, особливо євангелістів і менонітів. При них існували школи, в яких і після 1875 р. навчались німецькою мовою. Крім нижчих початкових шкіл існували й вищі. Деякі з них мали педагогічні класи, а в Одесі діяла реальна школа. Після 1905 р. було створено ряд середніх приватних шкіл з німецькою мовою навчання. Німці мали чимало періодичних видань, чимало друкували альманахи і календарі.
Через велику етнічну і культурну різницю (мовну, релігійну тощо) взаємини між українцями і німецькими колоністами були обмежені. Це були, головно, сусідські контакти. Високий рівень німецького сільського господарства слугував прикладом для наслідування з боку українських селян, у німців працювало багато сезонних українських робітників. Під впливом німецьких колоністів серед українців у другій половині XIX ст. поширився євангелізм, зокрема штунда. Одна з головних причин, що привертала українців до німецьких релігійних сект було те, що вони пропагували роботу на землі, яка очищувала та допомагала спокутувати свої гріхи. У кожного був свій земельний наділ на якому він повинен був працювати та збирати врожай. Сектанти не розуміли свого існування без землі та придбання господарства. Окрім цього праця на земельному наділі приносила власний прибуток, тобто українці, що вступали до релігійної секти, на відміну від тих, що залишалися православними і працювали на панських землях отримували змогу мати власну земельну ділянку, ще й отримувати з неї прибуток.
Значним був внесок німців у розвиток науки та освіти. Зокрема, від часу заснування університету св. Володимира (нині столичний університет імені Тараса Шевченка) вони становили вагому частку відсоток його професорсько-викладацького складу. Засновником ботанічного саду університету, професором ботаніки, а в 1847-50 рр. ректором університету був Е. Р. Траутфеттер; тричі виборним ректором був М. Бунге; цю ж посаду обіймав у 1883-90 рр. правник М. Ренненкампф. Серед професорів університету були К. Кесслер, О. Ейхельман, В. Бестер, В. Беккер, В. Бец, Х. Гюббенет та інші.
Проявом уваги до потреб національних меншин в УРСР слід вважати утворення у 1920 рр. Національно-територіальних одиниць: районів, селищних та сільських рад. У місцях компактного проживання німців у 1924 р. існувало 5 районів, у 1927 р. – 7 (у Мелітопольській, Маріупольській, Миколаївській, Одеській, Херсонській, Житомирській округах), сільських рад – відповідно 98 та 251. Крім того, в районах УРСР налічувалось 156 німецьких колгоспів. Німці мали свої школи (охоплення дітей школою з німецькою мовою викладання становило 73,2 % - найвищий показник в республіці), педагогічний інститут в Одесі, судові та слідчі камери (у 1928 р – відповідно 10 та 2), видавництва (у 1927 р. було 47 видань німецькою мовою загальним накладом 239 500 примірників), пресу (газети «Дас Нейе Дорф», «Діс Заат», «Діс Тромпете», «Нейла»), культурні установи.
В 30 – х роках ХХ ст., із завершенням політики коренізаціі, радянська влада знищила німецьке церковне життя, а їхні церкви використовували переважно в господарських цілях. Німецькі національні райони й сільради були ліквідовані. 1936-38 рр. позначені винищенням більшості німецької інтелігенції: священиків, вчителів, лікарів та ін.
На кінець 1980-х припадає початок етнічного самоусвідомлення громадян України німецького походження. У цей час виникають культурні та громадсько-політичні товариства у Києві (“Відерштраль”, “Відергебурт”), Одесі, Тернополі, Мукачеві, Ялті, Харкові, Чернівцях, створюються недільні класи, з`являються пресові видання (“Deutscher Kanal”), відновлюється діяльність євангелійсько-лютеранських общин.