2. Господарський розвиток та статус колоністів
Німецькі колоністи прибували на території українських земель здебільшого по запрошенню спочатку галицько – волинських князів для відбудови міст та розвитку торгівлі й ремесел. Для заохочення колонізації німцям надавалися різні привілеї (звільнення на деякий час від податків тощо), широке самоврядування та власне судівництво згідно з магдебурзьким правом.
На Закарпатті угорські королі надавали колоністам деякі привілеї, а зобов`язання німців обмежувались грошовою платою за землю. На західноукраїнських землях німецька колонізація посилилась після зайняття Галичини Польщею, а Волині і Поділля – Литвою. Сприяли цьому різні привілеї та магдебурзьке право, надані українським містам польськими королями й Великими литовськими князями. Німці осідали, передовсім, у великих містах. Сільські поселення також одержували спеціальні привілеї (користувались німецьким правом). Згодом прибували на Україну поодинокі німецькі фахівці і ремісники: майстри-зброярі, друкарі, броварники, золотарі, будівничі міст й фортець.
У Козацько – Гетьманській державі багато німців осіли по містах і старшинських маєтках. Були це, переважно, різні ремісники, які працювали як у промисловості (головним чином як управителі й майстри на мануфактурах), так і в деяких спеціалізованих галузях сільського господарства (садівництво, городництво, вирощування технічних рослин, зокрема тютюну і лікарських рослин, вівчарство тощо). Гетьманський уряд запрошував різних фахівців-німців: архітекторів, лікарів, військових спеціалістів, вчителів та ін. Німецькі наймані військові частини були у гетьманів Івана Виговського й Петра Дорошенка. Німці відіграли помітну роль у промисловому розвитку південних міст, зокрема Одеси. Тут із найстаріших був завод мила і свічок Санценбахера, продукція якого користувалася попитом в усій Європі, заводи Й.Гена виробляли сільськогосподарську техніку.
Для того щоб заселити землі Південної України німцям, як і на інших українських територіях, пропонувалися певні пільги. Німецькі поселенці безкоштовно одержували наділи землі, їм гарантувались свобода релігії і звичаїв, місцевого самоврядування, звільнення від податків на 10-30 років тощо; також вони мали право купувати землю.
Німецькі колонії налагоджували свої внутрішні справи на демократичний лад, вибирали на зборах управу («шульца» й ін.), учителя, в євангелійських громадах – священиків. Внутрішньою мовою урядування, як і навчання в школах, була німецька. Колонії об`єднувались в округи з німецькою мовою.
У 1871 р. були скасовані привілеї 1763 та 1804 р. для німецьких колоністів. Відтепер вони не звільнялись від військової служби; урядовою і викладовою мовою в школах з 1875 р. стала російська, було обмежено самоуправу громад. Ці фактори спричинили еміграцію німців з України до Америки.
З початком війни (за розпорядженням від 2 лютого 1915 р. та 13 грудня 1915 р) німецькі колоністи були виселені у Сибір та на Поволжя. Частина з них повернулась до своїх осель у 1919-20 рр.
1916 р. російський уряд видав ліквідаційний закон, на підставі якого німці позбавлялись землекористування на всій території Росії. Значних втрат завдали німцям погроми Махна у 1919 р., зокрема на Катеринославщині, голод 1921-22 рр. Чимало німців виїхало з півдня України до Німеччини та емігрували до Америки, частина переселилися в міста. Внаслідок подій 1914-22 рр. число німців на українській етнічній території зменшилось. Значно потерпіли німці під час так зв. колективізації, коли більшість з них зарахували до «куркулів», і голоду 1932-33 рр. Водночас було знищено німецьке церковне життя, а їхні церкви використовували переважно в господарських цілях. У 1930-х роках німецькі національні райони й сільради були ліквідовані. 1936-38 рр. позначені винищенням більшості німецької інтелігенції: священиків, вчителів, лікарів та ін. Водночас все більше німців переселялися в міста.
Західноукраїнські землі в 1930-х роках мали тісніші зв`язки з Німеччиною. На Волині німці спорадично співпрацювали з українцями, входячи разом з ними до блоку національних меншостей при виборах до сейму й сенату в 1922 і 1928 р. На Буковині німці співпрацювали з правлячими румунськими партіями, здобуваючи собі з їх допомогою представництво в парламенті.
Після розподілу Польщі 1939 р. між СРСР та Німеччиною та зайняття Радянською армією Буковини та Бессарабії 1940 р. німців, що проживали на цих територіях, на підставі радянсько-німецьких угод від 18 вересня 1939 р. та 5 вересня 1940 р., було репатрійовано до Німеччини. 20 серпня 1941 р. німці були виселені з Криму та Лівобережжя України спочатку на Північний Кавказ, а згодом у Казахстан. Під час окупації німецька влада надала українським німцям статус так званих “фольксдойчів”. Вони мали більш привілейоване становище порівняно з українцями; їх було залучено до служби в поліційних й напіввійськових формуваннях та зроблено співвиконавцями окупаційного режиму. Все це спричинило непрості, а часом ворожі взаємини між українцями і німцями. При відступі німецьких військ з України 1943 р. німецька влада переселила 350 тисяч українських німців спочатку до Західної Польщі, в так зв. Вартегав, а пізніше до Німеччини. Після зайняття частини Німеччини радянськими військами тих українських німців, яких радянська влада встигла захопити було вивезено до СРСР, але не на Україну, а на північ – в Комі АРСР, на роботи в лісах і копальнях вугілля, та до Середньої Азії.
13 грудня 1955 р. німцям оголошено амністію і дозволено вільне поселення без повернення на колишнє місце проживання. Ця заборона була скасована Указом Верховної Ради СРСР від 13 листопада 1972 р. «Про зняття обмежень у виборі місця проживання, передбаченого в минулому для окремих категорій громадян».