Запитання для самоперевірки

1. Використовуючи рекомендовану літературу, охаракте­ризуйте нацистський окупаційний режим на українських землях та визначте особливості адміністративно-територіального роз­членування України.

2. Письмово дайте відповіді на запитання:

а) яке місце у загарбницьких планах фашистів відводилося Україні?

б) на які частини було поділено Україну та які цілі при цьому переслідувало німецьке командування?

в) у чому полягав зміст гітлерівського "нового поряд­ку"?

г) чому німецький окупаційний режим виявився не­ефективним?

Додаткові індивідуальні завдання (реферати, повідомлення)

1. На основі історичних документів та літератури охарак­теризувати німецький окупаційний режим на території вашого міста, села.

2. Бабин Яр та політика геноциду проти єврейського на­роду.

Література: 1, с 461 - 468; 3, с 311, 312; 4, с 303 - 307-

5, с. 317- 320; 6, с. 411-414; 7, с. 201.

Тема 12. Історія формування та діяльності громадських, культурологічних, освітніх, політичних організацій українського народу Питання для самостійної роботи

1. Перші кроки десталінізації культурного життя в 60-ті роки.

2. Культурне життя 60 - 80-х років. Еволюція шестидеся­тників. Русифікація 70 - 80-х років.

Питання 1. Перші кроки десталінізації культурного життя в 60-ті роки

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Проте з його смертю не зникли сталінізм і тоталітаризм, які пустили в суспільстві глибоке коріння.

У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. У суспільно-політичному житті країни назрівали суттєві зміни. Винятковою подією на цьому шляху став XX з'їзд КПРС (14 - 25 лютого 1956 р.). Він увійшов в історію насампе­ред через знаменну "секретну доповідь" М. Хрущова, в якій визнавався культ особи Й. Сталіна, його прояви і наслідки за минулі два десятиріччя. Завдяки М. Хрущову почався процес десталінізації.

Початок нового політичного курсу схвально зустріла Україна. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся в Київському педагогічному інституті.

У липні 1956 р. у пресі з'явилося перше повідомлення про реабілітацію українських письменників, що стали жертвами сталінського терору: В. Еллана (Блакитного), В. Чумака та І. Микитенка.

Було розпочато кампанію з реабілітації видатних діячів української культури - драматурга М. Куліша, режисера Л. Курбаса, кінорежисера О. Довженка та ін.

У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена.

Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з'явилися літературознавчі праці про них.

Стало можливим відкрите обговорення проблем збере­ження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання українських книг.

Проте з іншого боку здійснювалося заходи, які послаб­лювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв'язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки мали право відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, анг­лійської чи німецької мов, однак могли відмовитися і від україн­ської.

Непослідовність "українізації" особливо виразно вияви­лася в результатах книговидавничої справи. У 1959 р. книжки українською мовою становили 53 % усіх книг, опублікованих в Україні, у 1957 р. - 60 %, у 1960 р. - 49 %. А вже в 1965 р. цей показник знизився до 41 % і далі неухильно зменшувався.

Вживалися заходи з метою підвищення престижу україн­ської науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: "Українська Радянська Енциклопедія", "Історія української літе­ратури". Видаються фахові журнали українською мовою.

Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. по­чав видаватися "Український історичний журнал", розпочалася підготовка багатотомної "Історії міст і сіл України".

Процес десталінізації спричинив до появи на початку 60-х років нового покоління інтелігенції, яке назвали "шести­десятниками", дисидентами. В Україні дисидентський рух роз­почався в середині 50-х років. Його учасники піддавали критиці ідеї марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди, за вільний розвиток української культури. У дисидент­ському русі брали участь такі представники інтелігенції, як В. Мороз, М. Осадчий, Д. Іващенко, М. Масютко, М. Озерний, І. Гнатюк, Г. Баран та ін.

Набирала сили в цей час, за влучним виразом письменни­ка І. Еренбурга, "хрущовська відлига" у культурному житті. Були надруковані автобіографічна повість О. Довженка "Зачаро­вана Десна", романи і повісті Г. Тютюнника, Л. Первомайсько-го. Естафету старшого покоління підхопила талановита літера­турна молодь. Серед них "лицар українського відродження" В. Симоненко, Л. Костенко, І. Світличний, І. Драч, М. Він-грановський, В. Шевчук, Є. Гуцало, А. Горська. Молода генера­ція дістала назву "шестидесятників". Кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю.

Період "відлиги" тривав недовго. З другої половини 1958 р. починається тиск на всіх письменників, творчість яких припадала на цей час. В Україні критикували за вільнодумство С Голованівського, за перші збірки гостро накинулися на Л. Костенко і цим було зумовлено її майже трирічне мовчання. У 1962-1963 pp. "відлига" в національно-культурній сфері припинилася.

Питання 2. Культурне життя 60 -80-х років. Еволю­ція шестидесятників. Русифікація 70- 80-х років

Суперечлива ситуація склалася в духовній сфері респуб­ліки. На перший погляд кількісні показники свідчили про благо­получний розвиток. Наприклад, у галузі освіти: якщо в 1970 р. середню освіту одержати 651 тис, а вищу - 117,2 тис. осіб, то в 1980 р. відповідно - 924 тис. та 148,1 тис. осіб. Проте освіта дедалі більше відставала від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість знижувалася. До того ж освіта стала об'єктом форсованої русифікації: якщо в 1960/1961 навчальному році школи з українською мовою навчання охоплювали 68,7 % учнів, то в 1970/1971 н. р. - 60,4 %, в 1976/1977 - 57,8 %. А російською мовою навчалися відповідно - 30,4 %, 38,8 %, 41,3 %. Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, здавалося б, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювати вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернети­ка), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все біль­ше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаючі бюрократичні перегони уповільнювати фундаментальні розроб­ки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці від­криття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідеоло­гічний диктат зумовив посилення в українському суспільстві кон'юнктурщини, необ'єктивності, замовчування. Однак, не­зважаючи на тиск, у цей складний період залишатися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі "офіційних по­глядів", підходили до вирішення наукових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, філософ П. Копнін).

Таким чином, у 60-х - першій половині 80-х років сус­пільно-політичне життя України розвивалося вкрай суперечливо. З одного боку, посилювався наступ партійного апара­ту, його ідеології, з іншого - зростала національна самосві­домість. Цей суперечливий процес позначився на розвитку культурного життя в Україні. В українській літературі тих років провідними були теми Жовтневої революції і Великої Вітчизня­ної війни. Водночас з'явилися й неординарні твори. Серед них -роман "Собор" і "Циклон" О. Гончара, "Дума про тебе" М. Стельмаха, проза Ю. Мушкетика, Л. Дмитерка, Є. Гуцала, поезії І. Драча, Б. Олійника та ін. Знайшли своїх читачів й поезія В. Стуса, Л. Костенко, критичні праці І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Звичайно, слово правди стало причиною обструк­ції письменників з боку офіційної влади. Однією з перших жертв став О. Гончар зі своїм романом "Собор", в якому він передба­чав період застою. Така сама доля спіткала роман І. Білика "Меч Арея".

Виникли проблеми і в розвитку мистецтва. Кількість теа­трів в Україні у 1965 - 1985 pp. збільшилася з 61 до 89. У ті часи популярними були твори класиків у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Датьського, В. Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов'яненка та ін. Проте на сцені були суворо заборонені п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Укра­їнський театр дедалі більше втрачав національну особливість. З нього за роки застою майже зовсім було витіснено українську мову. Наприклад, із семи театрів юного глядача лише Львівсь­кий був українським.

У музичному мистецтві в ті роки плідно працювати Г. Майборода, В. Чубаренко, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабо-даш та ін. Втім, стало помітним зменшення інтересу до націона­льної музики. Та все ж її традиції намагалися зберегти Держав­ний заслужений академічний український хор ім. Верьовки, Державна заслужена академічна капела "Думка" та інші музичні колективи.

В образотворчому мистецтві того часу надто багато місця займати образ В. Леніна, теми народу творця. Відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна. Твори художників новаторів просто знищувалися. Така доля спіткала композицію рельєфів "Стіна пам'яті" художників А. Рибачука і В. Мельни-ченка на Байковій горі в Києві.

У 70-х роках схвалення глядачів дістали такі визначні твори вітчизняної кінематографії, як "У бій ідуть тільки "стари­ки", "Ати-бати йшли солдати..." режисера Л. Бикова, "Тривож­ний вересень" Л. Осики та "Вавилон - XX" І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети кінотворів "Женці", "Висо­кий перевал" В. Денисенка та ін. Водночас С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Миколайчук зазнали переслідувань. Вкрай нега­тивно партійна номенклатура сприйняла фільм "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка.

У цих умовах як протест проти антинародних дій партій­но-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух. Ядро українського дисидентства склали, як відомо, "шестидесятники" - Л. Костен­ко, М. Вінграновський, І. Дзюба, І. Світличний, А. Горська. Згодом до них приєдналися В. Стус, В. Голобородько, брати Горині та ін.

У 1976 р. в Україні для сприяння і контролю за реалізаці­єю Гельсінського Акта була створена Українська Гельсінська група, яку очолив письменник М. Руденко. Це була перша лега­льна дисидентська організація. її членами стали 37 осіб - усі найбільш активні дисиденти того часу: В. Чорновіл, Л. Лук'я-ненко, В. Стус, І. Кандиба, Ю. Шухевич та ін. Влада вчинила погром групи. 23 члени були заарештовані і позбавлені волі. У неволі загинули В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин. Розгром групи і репресії призвели до спаду активності дисидентського руху.

Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визнача­лася еволюцією всієї системи. Політичний курс на "стабілі­зацію" посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспіль­ства.