5. Культурний процес за радянської влади

Калейдоскопічні зміни властей і воєнних дій не змогли при­пинити розвиток культурного процесу в Україні, хоча й при­гальмували його. Негативно позначилося на культурних явищах різне трактування ролі та місця культури та її творців у суспільстві представниками тих режимів, які приходили до влади.

Більшовицька ідеологія з її принципом колективізму в інте­ресах правлячої партії не залишала місця для вільного розвит­ку творчої особистості. Ставлячи класові (а по суті партійні) інтереси над загальнолюдськими, комуністи приземляли куль­туру до ролі обслуги ідеології. На цьому хиткому фундаменті базувалася політика РКП(б) і КП(б)У у галузі культури.

Політико-виховну й культурно-масову роботу серед насе­лення України координував та спрямовував створений на

153

початку 1919 р. Народний комісаріат пропаганди, який очо­лювали Артем (Ф.Сергеев), а пізніше - О.Коллонтай.

Згідно з рішеннями VIII з'їзду РКП(б), масова політична і культурна робота на селі мала проводитися в трьох напря­мах: комуністична пропаганда, загальна освіта, культурно-масова робота. Основним культурним осередком на селі стали хати-читальні, положення про які Наркомат освіти УСРР виробив у липні 1920 р., а в містах - народні будинки, бібліо­теки, клуби. В 1920 р. на території республіки діяло 1300 клубів, понад 550 хат-читалень, близько 400 «просвіт», 3100 бібліотек. Однак потенціал цих закладів не міг бути використаний на повну потужність у зв'язку з масовою не­письменністю. Було створено республіканську комісію по ліквідації неписьменності (серпень 1920 p.). Випуск підруч­ників, букварів, навчальних програм дозволив розпочати по­долання неписьменності. На кінець 1920 р. 51,9% населення України вже вміло читати й писати.

2 липня 1919 р. уряд УСРР схвалив «Положення про єди­ ну трудову школу», яке закріплювало обов'язковість та без­ платність навчання дітей віком від 7 до 16 років, спільне навчання хлопчиків і дівчат, викладання навчальних пред­ метів рідною мовою, політехнічний характер освіти. У кінці 1920 р. в Україні налічувалося 22 тис. шкіл, у яких навчали­ ся 2 млн. 250 тис. учнів, половина з них - українською мовою.

Внаслідок тривалої війни стали сиротами й безпритульни­ми десятки тисяч дітей. 1 липня 1920 р. Наркомат освіти УСРР оприлюднив «Декларацію про соціальне виховання дітей», згідно з якою в республіці розгорнувся рух на допомогу знедо­леним підліткам. У всіх губернських центрах та промислових містах було відкрито дитячі будинки, проводився збір коштів і пожертвувань на адресу сиріт та безпритульних.

3 метою забезпечення педагогічними кадрами середньої й вищої школи Наркомат освіти УСРР прийняв рішення про мо­ білізацію професорсько-викладацького складу. Для підготовки вчителів протягом 1920 р. було відкрито 20 педінститутів, 48 пе­ дагогічних технікумів, близько сотні вчительських курсів.

Система вищої освіти зазнала істотних змін. Замість уні­верситетів, які скасовувалися, було створено на їх базі кілька

154

спеціалізованих самостійних інститутів. У 1920 р. в УСРР діяло 38 інститутів, у яких навчалися 57 тис. студентів. На­вчання у вузах було безплатним.

Радянська влада створила умови для професійної освіти: в 665 професійних школах і на 13 робітничих факультетах навчалися 60 тис. студентів.

Радянська влада в 1919 р. поновила діяльність Українсь­кої Академії наук, у складі якої 3 інститути й 26 кафедр проводили дослідження в галузі історико-філологічних, фізи-ко-математичних і соціально-економічних наук.

Прагнучи створити в країні відповідну ідеологічну атмо­сферу, комуністична партія не шкодувала коштів на розви­ток видавничої справи. У кожному губернському та повітовому центрі виходила одна або кілька газет російською, українсь­кою, а інколи й єврейською мовами. А всього у 1919 р. на­лічувалося 388, у 1920 р. - 360 періодичних видань. У поєднанні з літературою агітаційно-пропагандистського спря­мування періодична преса стала могутнім засобом формуван­ня нової суспільної свідомості народу України.

Серед робітників і селян набули широкої популярності поетичні збірки «Сонячні кларнети» (1919), «Плуг» (1920) П.Тичини, «Заспів» (1920) В.Чумака, «Удары молота и серд­ца» (1920) В.Блакитного, «В польському раю» (1920) І.Кули­ка, «Новели» (1920). Успіхом у Харкові користувалася літературна група «Гроно» (1920), серед учасників якої точи­лися гарячі дискусії на поетичних диспутах. Тут сперечалися про те, кому та як будувати соціалізм, про революційні на­строї мас, чи буде місце романтиці й ліриці у новому суспільстві. На той час припадає початок творчої діяльності майбутніх класиків української літератури - А.Головка, О.Вишні, О.Дон-ченка, І.Ле, С.Скляренка.

Поетичну скарбницю України поповнили твори О.Олеся (Кан-диби), В.Сосюри та інших поетів.

Керівні органи радянської влади визначали напрямок розвитку й театрального мистецтва. Так, Харківський губ-ревком уже 4 січня 1920 р. запропонував відділу народної освіти в двотижневий строк закрити аполітичні театральні установи та підготувати список тих театрів, які «необхідно

155

відкрити для робітників, підібравши відповідний репертуар як для театрів, так і для кінематографів*. У Києві були організовані професійні та робітничо-селянські театри, зок­рема, народний театр профспілки артистів сцени та арени «Синяя птица», театр Першого комуністичного полку, театр Червоної армії, театр «Арлекин».

Талановитий творчий колектив склався у київському те­атрі ім.Т.Шевченка, в спектаклях якого брали участь відомі актори Г.Борисоглібська, Л.Гаккебуш, О.Мар'яненко, О.Сер­дюк та інші. Справжнім явищем театрального життя став вінницький театр ім.І.Франка, заснований на початку 1920 р. Г.Юрою.

Розвиток музичного мистецтва пов'язаний з симфоніч­ним оркестром ім.Лисенка, організованим у Києві 1919 p., a також концертною діяльністю Державної української мандр­івної капели («Думка») під керівництвом Н.Городовенка, а також симфонічними оркестрами у Харкові, Катеринославі, Одесі.

Продовжувала плідно діяти Українська академія мис­тецтв, заснована за доби Центральної Ради. Вона об'єднувала таких майстрів пензля, як М.Бойчук, М.Бурачек, М.Жук, В.Кричевський, А.Маневич, О.Мурашко, Г.Нарбут. На той час припадає сплеск «монументальної пропаганди» - ство­рення скульптур видатних діячів революційного руху, діячів культури і мистецтва минулого.

Перші кроки робив український кінематограф, який про­дукував стрічки агітаційно-пропагандистського змісту.

Особливість заходів радянської влади в культурній сфері у роки революції й громадянської війни полягала в тому, що «пролетарська» культура формувалася під важким ідеологіч­ним пресом. Метою більшовицької політики було формування принципово нової особистості, вихованої на цінностях класо­вого світосприйняття. Внаслідок цього духовна культура на­гадувала частину тієї гігантської революційної печі, в якій «гартувалася сталь». Тому кількісний стрибок у розвитку куль­турної мережі, пробудженні в робітничих масах прагнення до засвоєння духовних цінностей та інші позитивні явища не мож­на розглядати відокремлено від інших сторін життя, які впли-

156

вали на формування особи. Найістотнішим чинником при цьому була теза про непримиренність класового протистояння, не­обхідність будь-якими засобами знищити противника. Врешті-решт, це сприяло викоріненню гуманістичного змісту культури, втраті орієнтирів на загальнолюдські цінності. В обстановці, коли через призму воєнних перемог розглядалося все сучасне і майбутнє, здавалося просто недоцільним сприймання світо­вого досвіду духовної культури.