Світовий ринок позичкового капіталу

Світовий ринок позичкового капіталу має довгу і складну історію, і бере початок ще з лифарського капіталу середньовіччя.

Сучасний світовий ринок позичкових капіталів, котрий сформувався на основі інтернаціоналізації та інтеграції національних ринків на початок 60-х років, включає в себе: світовий кредитний ринок, світовий фінансовий ринок та євроринок. Всі ці сектори світового ринку позичкового капіталу взаємопов'язані: на практиці постійно відбувається взаємне переливання капіталів.

Світовий кредитний ринок — це частина ринку позичкових капіталів, де здійснюється рух капіталу на основі терміновості, повернення та сплати відсотків.

Світовий фінансовий ринок — це частина ринку позичкових капіталів, де переважно здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, у тому числі й в євровалютах.

Розрізняють ринок короткострокових позичкових капіталів (грошовий ринок) та ринок середньо- та довгострокових капіталів (ринок капіталів), що включає і фінансовий ринок.

Євроринок — це частина світового ринку позичкових капіталів, на якому проводяться операції з кредитів та позик в євровалюті.

Євроринки визначаються як:

• ринки вільної конкуренції;

• світові ринки, на яких беруть участь і ведуть жорстоку конкурентну боротьбу міжнародні банки всіх великих країн, використовуються всі провідні конвертовані валюти, функціонують всі великі фінансові центри світу;

• новаторські: ініціатори нових фінансових інструментів та новітніх інформаційних технологій.

В наш час світовий ринок позичкового капіталу виступає як механізм акумуляції й розподілу фінансових ресурсів у світовому економічному просторі і він охоплює сукупність попиту та пропозиції на позичковий капітал позичальників і кредиторів різних країн світу. Здійснити акумуляцію і перерозподіл фінансових ресурсів з високою якістю і без втрат можливо тільки за допомогою відповідальних посередників.

Виходячи з попереднього аналізу і особливостей, які характеризують розвиток світового ринку позичкового капіталу (СРПК), у ньому можна виділити декілька структурних елементів.

Розглянемо досконаліше функціональні складові світового ринку позичкового капіталу. До їх складу входить світовий грошовий ринок та світовий ринок капіталів.

Світовий ринок — це система відносин, яка формується на підставі аналізу попиту і пропозицій на капітал, що функціонує як міжнародний купівельний та платіжний засіб.

Він є ринком короткострокових операцій, що здійснюються між банком або іншими кредитно-фінансовими інститутами.

До світового грошового ринку входять:

• міжнародний ринок;

• обліковий ринок;

• валютний ринок.

Міжбанківський ринок — це система або сукупність відносин між банком з приводу надання короткострокових позик.

До його функцій належать:

• перерозподіл банківського капіталу;

• раціональне використання банківських ресурсів;

• управління валютним ризиком;

• зниження витрат, що пов'язані з рухом капіталу.

Обліковий ринок — це також особлива система відносин, де основними інструментами виступають казначейські та комерційні векселі.

Валютний ринок — це система відносин з обслуговування міжнародного платіжного обігу, а також оплатою грошових зобов'язань юридичних і фізичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності.

Розглянемо механізм світового ринку капіталів. По-перше, визначимо, що він виступає джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів і формує систему відносин з приводу узгодження попиту і пропозиції на капітал для фінансування довгострокових капіталовкладень.

Світовий ринок капіталів поділяється на:

• світовий кредитний ринок;

• світовий ринок цінних паперів.

Світовий кредитний ринок являє собою систему кредитних відносин, що розвиваються і функціонують у світовому господарстві.

Світовий ринок цінних паперів — це також система відносин з узгодження попиту і пропозицій на цінні папери на міжнародному рівні.

Функціональна структура світового ринку позичкового капіталу постійно змінюється і удосконалюється виходячи з урахувань змін, що відбуваються в світовому господарстві під впливом різних факторів, таких, як конкурентна боротьба, регіональна і глобальна інтеграція. На нього великий вплив має рівень відкритості економіки, інтернаціоналізаційні процеси тощо.

Однак, сьогодні можливо окреслити певні тенденції, що йому притаманні.

1. Постійна активізація і удосконалення ринку цінних паперів завдяки майже постійному зростанню попиту на них.

2. Відбулося поступове переключення позичальника з кредитних форм надання позики на випуск цінних паперів.

Розглянемо характеристику елементів, що належать до інституціональної структури світового ринку позичкового капіталу.

Інституціональні елементи в структурі ринку характеризуються системою економічних відносин, що виникають між позичальниками і кредиторами різних країн з одного боку і посередниками — з іншого боку.

До посередників належать:

• фінансові компанії;

• фондові біржі;

• транснаціональні та інші фінансові установи;

Позичальниками і кредиторами виступають:

• державні установи;

• міжнародні організації;

• центральні банки країн;

• приватні господарські суб'єкти;

• страхові компанії;

• фонди, що мають можливість акумулювати кошти.

Інституціональна структура світового ринку також постійно удосконалюється і розвивається, і їй притаманні такі тенденції:

• постійне підвищення ролі потужних міжнародних фінансових організацій;

• постійне підвищення ролі держав як у регулюванні, так і в безпосередній участі в експорті капіталу;

• зменшення ролі банків.

Особливий інтерес являє собою географічна структура світового ринку позичкового капіталу. Її характеристика відображає рух капіталу між країнами і регіонами, інтеграційними угрупованнями. Цей рух капіталу переважно здійснюється через міжнародні фінансові центри.

Міжнародні фінансові центри мають довгий історичний розвиток. Початком формування таких центрів вважався бурхливий розвиток економіки у світі, шо був започаткований розвитком капіталістичних виробничих відносин.

Передумовами формування міжнародних фінансових центрів вважаються:

• вигідне географічне розташування;

• високий економічний потенціал і розвиток країни;

• наявність розвинутого національного ринку капіталів;

• висока активність країни (міста) у міжнародних економічних відносинах;

• політична стабільність і незалежність країни від зовнішньо-економічних факторів;

• стабільне і стандартизоване законодавство ліберального спрямування.

Основна частина міжнародних кредитних операцій відбувається в міжнародних фінансових центрах. Провідними світовими центрами є Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Париж, Люксембург. Значно підвищили свій вплив на міжнародний рух капіталу Гонконг, Сінгапур, Цюрих, Франкфурт-на-Майні. З'явилися і нові фінансові центри, такі як Бахрейн, Панама. Усі без винятку центри діють скориговано і виступають як частка єдиного світового ринку капіталів.

Основні тенденції, що притаманні географічній структурі:

1. Збільшення масштабів ввозу капіталу в країни, що мають можливість втілення в економічне життя нових високих технологій.

2. Збільшення обсягу руху приватного капіталу, що відбувається поміж розвинутими країнами.

3. Збільшення обсягів взаємокредитування в країнах, що входять до інтеграційних угруповань.

4. Зниження на ринку капіталу в частці країн, що розвиваються.

До валютного елемента в структурі світового ринку позичкового капіталу належать:

• міжнародні ринки;

• європейський ринок;

• національні ринки.

Міжнародний ринок, як сукупність національних валютних ринків, в своїх відносинах використовує як національні валюти, що вільно конвертуються, а також євро і спеціальні права запозичення (СПЗ).

Національні ринки проводять операції виключно з національною валютою.

Євроринок включає грошові засоби в валютах, які функціонують як позичковий капітал за межами країн походження. Операції на евровалютному ринку проводяться в евровалютах.

Євроваяюта — це іноземна валюта, в якій здійснюються операції за межами країн-емітентів усіх валют. Наприклад, долар США на рахунках в банках Великобританії, Німеччини чи інших країн називається євродоларом, фунт стерлінгів на рахунках Франції, США — євростерлінгом.

Зміст операцій на євроринку полягає в тому, що банки, розміщені поза межами країни-емітента будь-якої національної валюти, приймають за певні відсотки депозити , виражені в цій валюті, а потім надають їх в кредит за вищі відсотки. Причому в кредит надається не сама ця валюта, а лише її доларовий вираз, зафіксований на рахунках банку.

У євроринок входять: єврогрошовий ринок (ринок короткострокових кредитів); ринок середньострокових банківських єврокредитів; ринок єврооблігацій, або європозик.

Основними сучасними тенденціями ринку євровалют вважається:

1. Поступове підвищення ролі евровалют в міждержавних грошово-кредитних операціях.

2. Падіння ролі долара США на ринку євровалют, що підтверджується постійним зниженням курсу долара по відношенню до курсу євро. Хоча в деякі періоди ця тенденція змінюється.

Серйозною проблемою світового ринку позичкового капіталу є заборгованість і своєчасні розрахунки за борговими зобов'язаннями.

Головною причиною періодичної повторюваності міжнародної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації як відмови від платежів по боргу суверенними боржниками. Якщо уряди-боржники приходять до висновку, що виконання всіх платіжних зобов'язань не забезпечує більш чистого припливу коштів у майбутньому, з'являється стимул відмовитись від частини або від усіх платежів по боргу, аби тільки уникнути відпливу ресурсів з країн. Існування такого стимулу до відмови від платежів допомагає пояснити неодноразові випадки відмови від платежів латиноамериканських країн на початку XIX ст., одночасні масові відмови платити в 30-х роках і події 1982 p., коли величина сум обслуговування боргу збільшилась до розмірів нових надходжень капіталу, і багато боржників вимагали перегляду строків платежів.

Причина припинення платежів суверенними боржниками допомагає пояснити і деякі риси поведінки міжнародних кредиторів. Одна з них — наполегливість у встановленні більш високої відсоткової ставки в кредитах зарубіжним урядам порівняно з кредитами приватним та державним позичальникам у своїй власній країні. Вимоги більш відсоткової ставки є способом отримання своєрідної премії на випадок відмови від виплат по боргах: поки нема кризи, кредитори отримують цю премію, але у випадку кризи вони мають великі збитки.

Що здатне вирішити проблему відмови від платежів? Думаємо, що не може бути традиційного продовження, яке пов'язує надходження нових кредитів боржнику з виконанням вимоги «затягування пасків», шоб відтягти момент відмови від виплат по боргах. Нові кредити повинні щонайменше покривати суми виплат відсотків та основної суми боргу. Але навіть тоді нові кредити настільки великі, що їх надання збільшує загальну суму боргу, через що боржник врешті-решт може відмовитись платити незалежно від того, як довго здійснюватиметься нове кредитування.

Найбільш вірним способом вирішення проблеми права власності на кредити, що надаються суверенним боржникам, є введення застави або забезпечення, тобто активи того чи іншого виду, котрі можуть перейти у власність кредитора у випадку призупинення виплат по боргу позичальника. В угодах по позиках всередині країни юридично оформлені застава чи забезпечення відіграють важливу роль у підтриманні виплат по боргу і водночас у зміцненні кредитоспроможності боржника, дозволяючи йому отримувати позики за більш низькою відсотковою ставкою і за більш зручною тимчасовою схемою. В минулому країнами, що своєчасно сплачували борги, зазвичай виявлялись ті, чиї кредитори мали можливість накласти арешт на активи боржників у випадку недотримання строків виплат.

Незважаючи на прийняття зазначених вище заходів, сукупний борг країн світу у 1994 р. становив 1945 млрд. дол. Чистий приплив боргових ресурсів становив 108 млрд. дол., або 5,5 %, від загального обсягу зовнішнього боргу.

Основна частина заборгованості припадає на країни, що розвиваються, а відтак проблема міжнародної заборгованості цих країн є однією з центральних як теорії, так і практики міжнародної валютно-кредитної та фінансової політики.

За подібних обставин розвинутим країнам треба було б бити на сполох, однак у жодній з них проблема заборгованості не стояла і не стоїть на першому плані, оскільки державний борг, якщо він за своїми розмірами не виходить за прийняті параметри макроекономіки, не є чимось загрозливим. Крім того, у високорозвинутих країнах, як правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи менший борг інших країн-дебіторів.

Якщо державний борг зростає швидше, ніж зростає валовий внутрішній продукт, то обслуговування державного боргу може здійснюватися і за рахунок накопичення і споживання, тобто за рахунок зниження життєвого рівня населення.

Якщо державний борг зростає в умовах припинення зростання ВВП або його падіння, то наслідки для країни-боржника можуть бути більш негативними. Коли борги накопичуються з року в рік, то це може спричинити до поступового сповзання країни в боргову кабалу і навіть поставити на порядок денний питання про майбутню економічну незалежність та втрату політичних позицій у світовому співтоваристві.

Досить неоднозначна ситуація із зовнішньою заборгованістю склалася на сьогодні в Україні.

Основний обсяг державного боргу, накопиченого до 2000 року, протягом останніх років стабілізувався на рівні 14,1—14,2 млрд. дол. США.

Незважаючи на проголошений урядом намір поліпшити протягом 2001—2004 pp. структуру державного боргу шляхом збільшення питомої ваги його внутрішньої складової, фактично вона лишається майже незмінною — із значним переважанням зовнішньої складової.

Міжнародна платоспроможність України характеризується кількома макроекономічними показниками, серед яких обсяг державного боргу, співвідношення між внутрішньою і зовнішньою його складовими, експортний потенціал економіки, стан платіжного балансу та забезпечення зовнішнього боргу валовими валютними резервами НБУ.

Загальний державний борг України з 1992 р. поступово зростав.

Це зумовлювалося різними чинниками, у тому числі дефіцитністю державного бюджету та платіжного балансу, високою залежністю від імпорту енергоресурсів, неефективним використанням залучених кредитів та відсутністю належного контролю за цим процесом (у першу чергу — щодо запозичень, отриманих під державні гаранти), несприятливим інвестиційним кліматом. Найбільшою мірою формування боргу було пов'язане з бюджетними дефіцитами, які мали місце до 2000 р. Прийняття бездефіцитного державного бюджету на 2000 та 2001 pp. стабілізувало ситуацію. Так, у 2000 р. загальна сума державного зовнішнього боргу зменшилася на 2,113 млрд. дол. Але основні причини та джерела дефіциту, насамперед незбалансованість державного споживання і фінансових можливостей, залишилися. Це може у перспективі призвести до подальшого зростання державного боргу. Разом з тим рівень державного боргу України не є критичним. Згідно з міжнародними стандартами (наприклад, Маастрихтською угодою) критичними вважаються боргові зобов'язання держави, які перевищують 60 % від ВВП.

Щодо управління державним зовнішнім боргом, то суттєвою проблемою тут є високий рівень валютного ризику, що зумовлено значною питомою вагою зовнішнього боргу в загальній заборгованості держави (70 %). Залежно від ситуації на внутрішньому і міжнародному фінансових ринках слід використовувати можливості виваженого трансформування зовнішнього боргу у внутрішній, що у свою чергу вимагає від уряду та НБУ вживання ефективних заходів щодо радикального удосконалення внутрішнього фінансового ринку. Це можливо лише за належної ліквідності державних цінних паперів та високого рівня їхньої капіталізації.

У системі управління платоспроможністю України за умов фінансової кризи важливу роль відіграє лімітування зовнішнього запозичення. Цей механізм теж має бути повністю прозорим — від стадії розгляду доцільності запозичення до останнього боргу.

Зміцнення платоспроможності України лежить у площині загального прискорення соціально-економічного розвитку, ефективнішого використання власних матеріальних і фінансових ресурсів, поглиблення процесів ринкової трансформації економіки, а також її детінізації. Зміцненню фінансових позицій Української держави мають також сприяти легалізація та повернення в Україну вивезених коштів, удосконалення зовнішньоекономічної діяльності, її геостратегічна диверсифікація, поліпшення умов міжнародної торгівлі.

Таким чином, ми розглянули зміст, форми, структурні елементи та види міжнародного кредиту. Особлива увага приділена характеристиці світового ринку позичкового капіталу. Центральним напрямком цього аналізу виступають міжнародні економічні відносини, які діють у сфері валютно-фінансових зв'язків між країнами світу.

1. Міжнародний кредит та його роль в міжнародних економічних відносинах. Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають субўєкти різних країн. Субўєктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути. Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах:  - повернення; - терміновості; - платності; - гарантованості. Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу повўязаний з наданням субўєктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та виплати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка. На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних,міжнародних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондонський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як субўєкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми. Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поділяють на комерційні – ті, що повўязані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості та ін.) Функції міжнародного кредиту: - забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню; - збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах; - прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі. Водночас він може призводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці країн-кредиторів. Надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність позичальників внаслідок сплати величезних відсотків за кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення їх економічного зростання. Фактори поширення кредитних відносин у міжнародній сфері: - інтернаціоналізація виробництва і капіталу; - активізація міжнародних економічних звўязків; - зміцнення позицій ТНК; - НТР, досягнення у сфері комунікаційних технологій.

Міжнародний поділ праці

Міжнародний поділ праці, який відображається в спеціалізації країн щодо виробництва окремих видів товару, веде до інтернаціоналізації світового господарчого життя. Саму інтеграцію, яка має місце у світовій економіці, можна визначити так: інтеграція - тісне економічне співробітництво різних країн в єдиному або тісно пов'язаному виробничому процесі, що відбувається у світовому господарстві.

Базою становлення й розвитку міжнародної економічної інтеграції є міжнародний поділ праці. Спочатку він був обумовлений відмінностями між країнами в природно-кліматичних умовах. Виникнувши в сиву давнину, цей поділ праці довго існував у вигляді простої міжнародної кооперації, а формою його прояву була міжнародна торгівля. Саме через цю найпростішу форму організації міжнародних економічних відносин цей поділ праці сприяв зменшенню витрат на виробництво окремих товарів й розширенню їх пропозиції. Але якщо до великих географічних відкриттів цей поділ праці, а відповідно і кооперація окремих країн, мали більше епізодичний характер, то після них вони набувають сталого характеру. Яскравим підтвердженням цього став розвиток торгівлі між Індією та європейськими країнами. У Європу йшли прянощі, чай та інші екзотичні товари, а в Індію, переважно з Англії, - продукція промислового виробництва і, зокрема, тканини. Але, якщо з погляду загального прогресу людства в цьому був безсумнівний позитив, бо розширювались можливості задоволення потреб людини, зростала продуктивність праці тощо, то з погляду окремих конкретних наслідків було дуже багато й негативного. Останнє пов'язано як з нееквівалентним обміном між колоніями та метрополіями, так і з жахливими наслідками масового проникнення продукції вже машинного виробництва в країни з традиційними укладами еконемічного життя. Так, у тій самій Індії дешеві тканини з Англії призвели до того, що рівнини цієї країни, за образним висловленням К.Маркса, забіліли кістками індійських ткачів.

Новий етап у розвитку міжнародного поділу праці наступає наприкінці ХІХст. Він обумовлений новим станом економіки, перш за все, високорозвинених країн. Поява монополій докорінно змінює ситуацію. Вивезення капіталу, який епізодично мав місце і раніше, набуває потужних масштабів. Розподіл праці суттєво посилюється і переходить від спеціалізації в окремих сферах виробництва до предметної, а згодом і до поопераційної спеціалізації. На основі цього нового ступеня розвитку суспільного поділу праці формуються тісні взаємозв'язки між країнами, які виявляються в становленні виробничої кооперації.

Цей етап у розвитку світового господарства характеризується посиленим позитивним впливом міжнародної економічної співпраці на розвиток продуктивних сил у багатьох країнах. Монополістичний капітал несе з собою нові технології, нову організацію виробництва, підвищує продуктивність праці. У країнах, куди спрямовується вивезення капіталу, починає формуватись кваліфікована робоча сила і національний капітал.

Але в умовах панування монополій і колоніальної або напівколоніальної залежності великих територій і цілих континентів, як-то Австралія, цей етап розвитку світового господарства призводить до посилення суперечливого характеру міжнародних економічних відносин. Це виявляється в тому, що росте прірва між залежними країнами і територіями, з одного боку, і провідними капіталістичними державами - з іншого. Перші все частіше спеціалізуються на видобутку певних корисних копалин, а більшість готової продукції, особливо промислового виробництва, закуповують у розвинених країнах. Це ставить їх у жорстку залежність від кон'юнктури світового ринку. Нееквівалентний обмін, підтриманий економічною та військовою силами провідних країн, що всіляко захищають свої монополії, різко посилюється. І це поділяє все світове господарство на два протилежних полюси. На одному з них у відносно невеликої кількості держав зростуть рівень і якість життя, а на іншому, навпаки, - відбувається занепад, лютують хвороби і голод.

Третій етап у розвитку світового господарства починається з середини ХХст. і пов'язаний, перш за все, з подальшим розвитком продуктивних сил. Науково-технічна революція підняла продуктивні сили на такий рівень, що межі національної економіки стали їм затісними. Зросли масштаби виробництва, що вимагало не тільки розширення ринку збуту, але й гостро поставило проблему ресурсів. Водночас між монополіями посилилась конкуренція, а вже вона вимагала зменшення витрат на виробництво продукції. Останнє привело до переміщення виробництва в країни "третього світу" з дешевою робочою силою і наближеністю до ресурсів. Водночас формуються транснаціональні корпорації, які мають розгалужену мережу своїх виробництв в усьому світові і за рахунок пристосованості до особливостей національних ринків можуть оптимізувати реалізацію своїх товарів та отримати надвеликі прибутки.

Поява транснаціональних корпорацій припадає на ХХст., але особливо швидко зростає їх кількість в його останні десятиліття. Так, якщо у 80-ті рр. минулого століття у світі налічувалось близько 11тис. ТНК, то наприкінці 90-х рр. уже майже 53тис. Ці компанії перетворились на надмобільні, сприйнятливі до науково-технічної революції і, по суті, головні структурні елементи світового господарства. Вони концентрують свою увагу не стільки на організації торгівлі товарами, скільки на виробництві їх у тих країнах, де ринок збуту цих товарів є найбільш містким. Сьогодні транснаціональні компанії перетворились на надзвичайно потужний зовнішній фактор, без урахування впливу, якого на національну економіку тієї чи іншої країни не можна грамотно будувати й реалізовувати економічну політику.

Узагальнюючим наслідком третього етапу в становленні світового господарства стала інтернаціоналізація виробництва. Поступово всі країни, бажають вони того чи ні, втягуються в систему єдиного світового господарства. Це об'єктивний процес усуспільнення виробництва, але вже в планетарному масштабі.

Особливістю сучасного етапу інтеграції є те, що слаборозвинені країни поступово модернізують свою економіку і поліпшують її структуру. Справа в тому, що монополістичному капіталу стає не вигідною суцільна відсталість країн, де вони розміщують своє виробництво. Вона впливає на якість виробництва їх продукції, а це, у свою чергу, веде до зменшення прибутків.

Загалом суперечності, притаманні системі міжнародних економічних відносин зберігаються. Перш за все, це суперечність між високорозвиненими і слаборозвиненими країнами. Останні, часто за наявності достатньо багатої сировинної бази, залишаються обабіч прогресу і мають великі проблеми. За даними ООН, сьогодні більше ніж 1,5млрд населення планети не мають елементарної медичної допомоги. У багатьох країнах "третього світу" не вистачає питної води, а часто й продуктів харчування. Прогрес, який несе з собою розвиток світового господарства, безсумнівно, є, але він коштує людству дуже дорого.

Слід зазначити і той факт, що поряд із цею суперечністю є і гостра суперечність між найбільш високорозвиненими країнами. Після Другої світової війни сформувалися три основні центри, що ведуть між собою запеклу боротьбу. Це СІНА, Європейський Союз і Японія. Між ними постійно точиться боротьба за ринки збуту, за сфери вивозу капіталу, за доступ до мінеральних та інших ресурсів.

Інтернаціоналізація світового господарства означає не тільки певне переплетення виробництва різних країн. Вона виявляється в здійсненні узгодженої політики, у спільному прогнозуванні та плануванні. Світове господарство рухається до певної цілісності, а це у свою чергу, вимагає чіткої організації дій як у виробничій, так і в невиробничій сферах.

Інтернаціоналізація світового господарства на високому рівні свого розвитку веде до інтегративних економічних об'єднань. Вони виникають у другій половині ХХст. як регіональні об'єднання країн, що забезпечують глибокі економічні зв'язки їх національних економік. У межах цих об'єднань створюються єдині, часто пільгові, умови для пересування товарів, капіталу, робочої сили. Як правило, такі об'єднання закріплюються відповідними нормативними актами і в межах об'єднання формуються спільні органи управління й інші установи. Найбільш загальним елементом таких об'єднань є створення зони вільної торгівлі. Прикладом регіональних об'єднань такого типу стала Європейська асоціація вільної торгівлі, створена за ініціативою Великої Британії в 1960 р. Вона включила кілька десятків країн Британської Співдружності. Аналогічне інтеграційне об'єднання у формі зони вільної торгівлі було створено в 1988 р. найбільшими країнами північноамериканського континенту - СІНА і Канадою.

З розвитком інтеграційних процесів стали виникати інтеграційні економічні об'єднання більш високого типу. На відміну від зон вільної торгівлі та митних союзів, вони характеризуються вільним рухом не тільки товарів, а й капіталу і робочої сили. Такі інтеграційні об'єднання доповнюються валютними союзами, які характеризуються тісною співпрацею і навіть введенням єдиної валюти. Важливу роль починають відігравати спільні наднаціональні органи управління.

Об’єднання міжнародні.

Найбільш потужним регіональним інтеграційним об'єднанням став Європейський Союз. Він почав формуватись після Другої світової війни за ініціативи Німеччини, Франції, Італії та країн Бенілюкса. Це об'єднання пройшло довгий шлях, від найпростіших форм інтеграції у вигляді зони вільної торгівлі аж до економічного союзу, що має власні наднаціональні політичні органи. Сьогодні Європейський Союз об'єднує 27 країн Європи. Це надпотужне економічне угруповання, яке має надзвичайно вагомий потенціал. У цьому об'єднанні з 2002 р. діє спільна валюта, яку ввели вже 16 країн. Розроблена й ратифікована наприкінці 2009 р. нова угода про політичну структуру ЄС, обрано президента й розроблені нові способи прийняття спільних рішень. У перспективі буде уніфіковано податкове законодавство, організація та функціонування транспорту і зв'язку тощо.

Європейський Союз з його потужним і реальним переходом до все більш тісної інтеграції країн привів до великих масштабних позитивних змін у національній економіці кожної країни - члена ЄС Суттєво зменшились витрати на виробництво продукції. Зросла й без того висока якість товарів, що виробляються в межах ЄС. Цьому потужно сприяє стандартизація та сертифікація продукції. Значно підвищилася продуктивність праці. Тільки завдяки введенню єдиної валюти, країни, які увійшли в зону ЄВРО, за розрахунками експертів, змогли збільшити свій ВВП у розмірі від 1 до 1,5 %. Європейський Союз за цілою низкою макроекономічних показників (населення, показників ВВП, частки у світовому товарообігу тощо) досяг рівня СІНА, а за деякими з цих показників і перевищив показники СІНА.

Потужним міждержавним економічним інтеграційним об'єднанням стала і зона вільної торгівлі, утворена СІНА і Канадою, яка після приєднання до них у 1994 р. Мексики отримала скорочену назву НАФТА. Щоправда, порівняно з ЄС це інтеграційне об'єднання не є таким самим по глибині інтеграції, як Європейський Союз.

Відзначаючи позитивні риси таких об'єднань, слід зауважити, що ці процеси мають і певні суперечності. Так, усередині країн, що входять у такі об'єднання, наприклад, у тому ж Європейському Союзі, є проблема різних підходів до розвитку сільського господарства в кожній окремій країні. Викликає певний спротив (особливо з боку відносно невеликих країн, як-то Данія, Ірландія і деяких інших) втрата власного суверенітету, а частково і національної ідентичності у зв'язку з посиленням політичної інтеграції, що виявляється в зростанні ролі наднаціональних органів. Поряд з цими суперечностями, які можна умовно назвати внутрішніми, виникають і суперечності між цим угрупованням та іншими державами світу. Зрозуміло, що відстоюючи власні економічні інтереси, країни-члени ЄС, можуть проводити (і проводять), стосовно до інших країн-нечленів ЄС політику, що може помітно зачіпати інтереси останніх. Водночас можливість вступу до цього інтеграційного об'єднання для багатьох європейських країн, як-то, наприклад, для України, досить примарна. Хоча заради справедливості слід зазначити, що ця можливість дуже багато в чому залежить від нашої держави і реальності тих перетворень, які ми повинні здійснити в економічній , соціальній і політичній сферах життєдіяльності. Певним аспектом зовнішніх суперечностей є і те, що з посиленням таких об'єднань посилюється і конкуренція між основними центрами тяжіння, як-то ЄС, СІНА, Японією, а в останнє десятиріччя - і Китаєм.

Поряд з інтеграцією високорозвинених країн має місце і процес регіональної інтеграції слаборозвинених країн. На відміну від перших, така інтеграція спрямована скоріше не на досягнення потужного розвитку продуктивних сил, а на об'єднання зусиль, щоб створити реальні умови для подолання економічної відсталості, спільного вирішення найбільш гострих соціальних проблем і протистояння диктату високо-розвинених країн. Прикладами таких об'єднань можуть бути на Американському континенті Латиноамериканська асоціація інтеграції, що виникла на основі створеної в 1960 р. Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) - на Африканському континенті. Подібні об'єднання виникають і в Азії. До найбільш відомих належать Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН).

Регіональні інтеграційні об'єднання в найбільш повній формі реалізують загальносвітову тенденцію до усуспільнення світового господарства. Але вони є територіально обмеженими і в цьому їх певний локальний характер. Поряд з цим така тенденція загальносвітового усуспільнення виробництва виявляється й у формуванні об'єднань, по суті, загальносвітового масштабу. До таких організацій належать, наприклад, Світова організація торгівлі (СОТ), у яку входить близько 200 країн, членом якої у 2008 р. стала Україна. Ці організації посилюють свою роль і дедалі стають все більш впливовими у світовому господарстві. А останнє все чіткіше набирає ознак цілісності і єдності та все впевненіше перетворюється на єдиний світовий ринок, на якому реалізуються товари, послуги, капітал, робоча сила, знання та інформація з багатьох країн. Взаємозв'язки і взаємодія національних економік посилюється й формується єдина світова економіка. її сучасними ознаками стало:

o швидке розповсюдження науково-технічної революції, яка в процесі свого розвитку і реалізації вже не може бути обмежена національними межами навіть великих країн. Оновлення виробництва, постійний прогрес техніки і технології стають можливими тільки за умов співпраці всіх країн світу;

o зменшення витрат, раціональне використання ресурсів, організація виробництва, яке б завдавало мінімальної шкоди навколишньому середовищу, вимагають постійної і тісної взаємодії всіх країн;

o обмеженість ресурсів вимагає вже в планетарному масштабі поступово знімати останні перешкоди на шляху вільного руху не тільки товарів, а й капіталу та робочої сили;

o виробництво в окремих країнах, з урахуванням максимально можливої ефективності й застосування новітніх досягнень науки і техніки, часто орієнтується не тільки на національний, але й на міжнародний світовий ринок.

Усі ці особливості повинна враховувати кожна країна для того, щоб у загальному, об'єктивному процесі формування єдиного світового господарства знайти своє достойне місце і не залишитись обабіч головного шляху розвитку людської цивілізації.

Економічна інтеграція.