- •Питання для самоконтролю
- •1. Основні завдання й методологічні основи курсу.
- •2. Сутність поняття культура. Культура і цивілізація.
- •3. Мистецтво як центральний елемент художньої культури. Функції мистецтва.
- •4. З історії формування знань про українську культуру.
- •5. Концепція ментальності як один із підходів у вивченні історії культури.
- •6. Факторі формування ментальності (на прикладі українського етносу).
- •7. Витоки української культури. Найдавніші етнічні спільноти на теренах України (трипільська культура, скіфські впливи тощо).
- •8. Найдавніші слов’янські археологічні культури.
- •9. Особливості міфологічних уявлень сло’вян. Міф. Міфологічна модель світу. Відбиття міфологічних уявлень українців у символіці.
- •10. Відображення ранніх релігійних вірувань в українському фольклорі й сучасній культурі.
- •11. Історична трансформація первісних ритуалів і табу. Її відбиття в усній народній і календарній обрядовості українців.
- •12. Чинники культурного розвитку.
- •13. Своєрідність середньовічного світогляду давніх русичів. Її відбиття в літературі.
- •14. Храмове будівництво у Київській Русі. Софія Київська з позиції втілення релігійних уявлень і проявів художньої майстерності.
- •15. Прояви середньовічного канону у давньоруських пам’ятках монументального й станкового живопису. Своєрідність цих пам’яток.
- •16. Ідеал людини, вироблений давньоруською книжною традицією
- •17. Розвиток освіти й книжкової справи у Київській Русі.
- •18. Культура Галицько-Волинського князівства.
- •19. Особливості культурного процесу в Україні у XV-XVI ст.
- •20. Витоки драматичного мистецтва в Україні. Найдавніші жанри (інтермедія, вертеп).
- •21. Влияние идей Ренессанса и Реформации на развитие украинской культуры.
- •22. Деятельность украинских учёных гуманистов.
- •23. Деятельность братств.
- •24. Развитие книгопечатания и образования в Украине в 15-16 веках.
- •25. Історичні умови культурного розвитку України у 17-18 ст.
- •27. Прояви стилю бароко в літературі.
- •28. Бароковий іконопис в Україні.
- •29. Барокова архітектура в Україні.
- •30. Виды парсуны в украинском искусстве.
- •31. Дума як оригінальний жанр народної творчості українців.
- •32. Народна картина «Козак Мамай». Її зміст та символічність образів.
- •33. Розвиток освіти. Києво-Могилянська академія.
- •34. Рококо і класицизм в українському мистецтві.
- •35. Історичні умови культурного розвитку в Україні у 20 ст.
- •36. Доба романтизму в українській культурі.
- •37. Реалізм як творчий метод: умови виникнення, характерні риси, провідні майстри.
- •38. Імпресіонізм в українській культурі.
- •39. Становлення професійного театру в Україні (19 ст.)
- •40. Історичні умови культурного розвитку в Україні у 20 ст.
- •41. Стильові напрямі в українському мистецтві 20 ст. (модерн, авангард, соціалістичний реалізм, постмодернізм).
- •42. Культурне відродження 20-х-почю 30-х рр. 20 ст.
- •43. Театральна діяльність Леся Курбаса.
- •44. Шістдесятництво як культурне явище.
- •45.Основні історичні етапи розвитку музики в Україні.Сучасна музична культура.
- •46.Основні етапи розвитку української літератури. Сучасна українська література. Жанри,представники.
- •47. Україна в сучасному світовому культурному контексті
Питання для самоконтролю
1. Основні завдання й методологічні основи курсу.
Розробка загальних проблем теорії та історії культури вимагає також залучення понятійного і методологічного апарату, який створюється соціологією, філософією, етикою, естетикою, інформатикою. Тим самим досягається об'єднання емпіричного і теоретичного рівнів вивчення культури. При цьому використовуються загальнонауковий, філософські і спеціальні методи дослідження. Серед останніх особливе значення мають: 1) порівняльно-історичний метод (послідовне вивчення культурного об'єкту, який змінюється); 2) типологічний метод (порівняння різних культурних об'єктів з метою виявлення типових, загальних для них властивостей); 3) герменевтичний метод (інтуїтивно-художнє пізнання культурних значень).
В українській культурології визначилися три напрями дослідження:
Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної або регіональної культури, чи певної культурно-історичної епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та ін.).
Другий. Філософія культури або теорія культури. Її завдання полягає, по-перше, в осмисленні та поясненні культури через її найзагальніші та найістотніші риси, по-друге, у розкритті провідних тенденцій в еволюції культури, причин розквіту або кризових явищ.
Третій. Соціологія культури досліджує функціонування культури в цілому або наявні у ній субкультури – масову, елітарну, міську, сільську, жіночу, молодіжну та ін. Цей напрям дослідження вивчає зрушення та зміни, що відбуваються у культурі, а також реакцію на них різних верств населення.
2. Сутність поняття культура. Культура і цивілізація.
Термін «культура» походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає обробіток, «colore» — обробляти, вирощувати, а пізніше — поклонятися та вшановувати богів чи предків. До середини І ст. до н. є. ці слова пов’язувалися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н. е.) у своєму трактаті «Про землеробство» уже пише не просто про обробіток землі, а про «обробіток окремої ділянки, яка неможлива без особливого душевного настрою» селянина. Поступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто вдосконалення самої людини — у листах Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.), відомих під назвою «Тускуланські бесіди» (45 р. до н. е.), у вислові «культура духу є філософія» йшлося саме про це. В епоху Середньовіччя слово «культура» продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва («agri cultura»), але в інших сферах людського буття воно набуває значення «культу» («cultus»). У XVII ст. слово «культура» починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу починає протиставлятися «природній людині минулого».
Зараз культура — це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов’язані з рівнем розвитку культури.
Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подальшу долю людини, ціль її життя.
Отже, культура — це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб?єкта.
Культура та цивілізація. У значенні «культури» часто вживається поняття «цивілізація». Цивілізація — це матеріальна культура або доцільна впорядкованість людського середовища.
Поняття «культура» вживається:
- для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична культура, середньовічна культура і т. ін.);
- для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (українська культура, культура племені майя, американська культура тощо);
- для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політична культура, художня культура), у вужчому смислі — як сфера духовної життєдіяльності людей;
- як сумарний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.).
Під поняттям «культура» розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей.
Поняття «цивілізація» (лат. civilis— громадянський, державний) подекуди вживається як синонім культури, у вузькому смислі — матеріальної культури. У даному випадку — це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (антична цивілізація, християнська цивілізація, сучасна цивілізація).
Цивілізація виникає тоді, коли накопичення матеріальних і духовно-культурних здобутків призводить до необхідності організації їх у систему, що сприяє появі писемності, класової диференціації суспільства, утворенню держави, появі міст як окремих суспільних організмів, будівництву монументальних споруд.
Базове значення поняття цивілізація лежить в уявленнях стародавніх греків і римлян про переваги існування людей за законами й у державі. Держава — це суспільство, у якому править закон, за яким живуть усі люди даного суспільства, отже, вони розглядаються як цивілізовані, тобто такі, що мають громадянські права й відповідні достоїнства. Народи, що не знали законів і були підпорядковані царю, стародавні греки не відносили до цивілізованих, вважаючи, що ці народи позбавлені таких доброчесностей вільної людини, як мужність, справедливість та людська гідність.
Значення поняття «цивілізація» змінилося у XVIII ст., коли французькі матеріалісти-просвітники стали визнавати цивілізованими тільки суспільства, побудовані на засадах розуму, справедливості й приватної власності. У подальшій історії людства стало очевидним, що цивілізація разом із культурою становлять суперечливу єдність, виступаючи у ролі її функціонального підрозділу: якщо культура є системою смислу людського буття, то цивілізація становить предметний ресурс культури.
Цивілізація й культура також становлять два різні способи реалізації творчих сил людини. Якщо в культурі усе матеріальне й практичне слугує духовному, то в рамках цивілізації дух слугує матеріальному й практичному. Цивілізація характеризується засобом і рівнем оволодіння силами природи, а культура виникає у результаті оволодіння людиною своєю власною природою. Відтворення робочої сили, збільшення вільного часу — це ознака цивілізації, а відтворення особистих структур людини шляхом виховання й навчання — ознака культури, її традицій, норм і цінностей.
Співвідношення культур. Культура — це фактор, що організовує усі рівні життя людей. Вони взаємопов’язані, але неоднорідні:
- народна культура (корінна) створюється у глибинах народного духу, у повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями;
- «висока культура», до кращих зразків якої мають відношення окремі геніальні особи: художники, вчені, винахідники, проповідники, пророки, вожді, вони виховані народною культурою і справжні її носії;
- елітарна культура — культура, притаманна еліті суспільства, до якої належать родова аристократія, фінансово-промислові магнати, політичні лідери з владними повноваженнями. Вона включає у себе ритуально-етикетні, мовні та морально-етичні особливості, запозичення елементів інших культур, дистанціювання від народу й зверхнє ставлення до нього;
- демократична культура — культура, невіддільна від культурного буття трудового народу, цілий пласт його життя, культура вільна, майже не формалізована;
- масова культура з?явилася на початку XX ст. Для неї характерні стандартизація культурної діяльності, профанація, активне тиражування за допомогою ЗМІ (мода, кіно, телебачення і т. ін.). «Масова культура» суперечлива: з одного боку, вона робить доступними культурні здобутки «високої культури», а з іншого — вульгаризує їх, підмінює оригінальність копією, робить пересічним спілкування з мистецтвом, наукою, породжує конформізм та посередність.
Культура як цілісне явище умовно поділяється на підгрупи: побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича.
Побутова культура характеризується особливостями народів, що тривалий час проживають на певній території;
Політична культура — важливий фактор суспільства, що формується відповідно до реальних соціально-економічних відносин, які сформувалися у різних народів у різні часи;
Правова культура — формується на базі перших двох, чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але нині, з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур, дедалі важче стає впорядковувати правові відносини, які часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і служать не людині, а потребам партій і великого капіталу, хоча подаються як загальнолюдські чи загальнонаціональні;
Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Якщо народна творчість не передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, то для професійно-мистецької роботи потрібно пройти серйозну школу професійного навчання;
Технічна культура — оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні її характеру й поведінки, нагальним питанням є відносини та взаємозв’язки людини й машини, які визначає технічна культура;
Виробнича культура стосується проблем і норм етичних відносин між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керівництвом. Вона потребує вироблення оптимальних моделей виробничих відносин із максимальною адресною прив’язкою, тому загальні етичні норми, розроблені в часи колишнього СРСР, не придатні нині, бо не враховують психологічні особливості людей, сформованих в одній політичній системі і раптом кинутих у іншу.
Форми вираження культури. У своїй багатогранності та розмаїтті культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, мистецькі, світоглядно-релігійні та ін.
Наука як уособлення і найвищий рівень розвитку культурного процесу узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Це стимулює розвиток суспільної думки, що сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу та визначає суспільно-економічний рівень життя людей.
Технологічна культура забезпечується науковим рівнем розвитку суспільства. Вона полегшує працю людини, вивільняє кількість позаробочого й вільного часу, завдяки чому людина одержує більше можливостей для розвитку та самовдосконалення.
Світоглядно-релігійна культура розділилася на дві незалежні системи — партійну й релігійну. Якщо партійна обіцяє усі блага людині відразу, то релігійна, відволікаючи від земного буття, здійснення своїх програм переносить у потойбічний світ.