2.2 Флюїдоупори

Флюїдоупори – це практично непроникні породи, які при наявних у земній корі перепадах тисків між пластами, здатні утримувати нафту і газ в колекторі. Флюїдоупори перешкоджають виходу нафти і газу з колектору. Якщо флюїдоупор перекриває колектор згори, то він називається покришкою. Наявність покришки є необхідною умовою існування в надрах скупчень нафти і газу. Якість покришки, тобто її екранувальні й утримувальні здатності, залежать від складу породи, ступеня її однорідності, структури порожнинного простору і здатності породи розтріскуватись або пластично деформуватись, а також від товщини і характеру поширення на площі. Для газу, який має набагато більшу рухливість, ніж нафта, при інших рівних умовах, покришка повинна мати більшу товщину. Особливо це стосується газових покладів з великими поверхами газоносності і аномально високими тисками.

За літологічним складом порід розрізняють такі типи покришок:

– глинисті (глини, глинисті сланці, аргіліти);

– галогенні (соленосні);

– карбонатні (мергелі, глинисті і закременілі вапняки);

– змішані (піщано–глинисті, глинисто–карбонатні, теригенно–галогенні тощо);

– розшаровані (складені шарами різних літологічних різновидів порід).

Перші три типи належать до однорідних покришок, останні два – до неоднорідних.

Проте глинисті, карбонатні і змішані покришки можуть бути тріщинуватими і тоді вони втрачають свої утримувальні властивості і стають колекторами.

При оцінці екранувальних властивостей глин необхідно враховувати вплив тиску і температури. Із зануренням на великі глибини відбувається зневоднення глин, зміна їх мінерального складу та зниження пластичності, в результаті чого збільшується тріщинуватість глин. Іноді глини перетворюються в тріщинний колектор (наприклад, баженівська світа Західного Сибіру).

Найпоширенішими на родовищах є глинисті покришки, а найнадійнішими – соляні, які мають високу пластичність.

За площею поширення і тим значенням, яке вони мають у розподілі скупчень вуглеводнів у розрізі, покришки поділяють на:

• регіональні, які літологічно витримані в межах нафтогазоносної провінції (НГП) і мають значну товщину;

• зональні, які поширені над групою родовищ в межах нафтогазоносного району (НГР);

• локальні, які зумовлюють збереження окремих покладів в межах одного родовища.

2.3 Природні резервуари нафти і газу

В природі середовищем для флюїдів служить колектор, який знаходиться серед слабкопроникних порід. При цьому колектор є немовби посудиною (трубою), в якій проходить переміщення нафти, газу і води. Така система одержала назву природного резервуару.

Природний резервуар – це така сукупність породи–колектора і порід–флюїдоупорів, яка утворює в надрах сприятливе середовище для руху флюїдів.

За характером будови породи–колектора і його співвідношення з флюїдоупорами виділяють три основні типи природних резервуарів:

• пластовий, у якого колектор представлений проникним пластом незначної товщини (до десятків метрів), що обмежений флюїдоупорами в покрівлі і в підошві. При цьому колектор повинен залягати не горизонтально, а під кутом до горизонтальної поверхні.

В такому резервуарі товщина і літологічний склад зазвичай зберігаються на значній площі, хоча трапляються окремі лінзовидні прошарки непроникних порід. Найбільш характерним в такому резервуарі є боковий рух флюїдів в пласті–колекторі (по нашаруванню).

• масивний, у якого колектор складений потужною (до кількох сотень метрів) товщею порід однакового або різного літологічного складу і перекритий зверху породою–покришкою.

Здебільшого колекторські властивості такої товщі значно коливаються. Найхарактернішим є рух флюїдів по вертикалі, оскільки боковий рух обмежений проникними зонами і флюїди не можуть переміщуватись на великі відстані. Окремим випадком масивного резервуара є викопні рифи, що являють собою поховані під товщею непроникних відкладів рифові споруди.

• літологічно обмежений (або неправильної форми), у якого колектор оточений з усіх боків непроникними породами. Наприклад, лінза піску в товщі глинистих порід.