Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Полтавський національний технічний університет іменя Юрія Кондратюка

Кафедра фінансів, банківської справи та державного управління

Реферат

з дисципліни «Соціальне страхування»

на тему:

«Порівняння Пенсійної системи в країнах Європи та снд. Сучасна пенсійна реформа в Україні»

Підготувала:

студентка групи 40-ЕФ

Перевірила:

к.е.н., доцент

Завора Т.М.

Полтава 2011

План

Вступ

1. Порівняння Пенсійної системи в країнах Європи та СНД

2. Пенсійна реформа в Україні – важлива вимога сьогодення

Висновки

Додатки

Вступ

В двадцятому столітті більшість розвинутих країн постало перед проблемою пенсійного забезпечення населення: кількість населення пенсійного віку збільшувалось у порівнянні із населенням працездатного населення, а тому надходження на державне пенсійне забезпечення зменшувалися і держава дедалі ставала неспроможною проводити пенсійні виплати у належному обсязі.

Пенсійні системи більшості країн світу зазнали значних змін протягом останніх десятиріч. Головними чинниками реформування є погіршення демографічних тенденцій – суттєва зміна співвідношення між працюючими та тими, хто отримують пенсії (соціальне забезпечення); зміна структури виробництва та споживання національного продукту. У минулому та поточному роках прискорення змін у пенсійних системах пов’язане з кризовими явищами на фінансовому ринку та їхнього впливу на економіку в майбутньому.

Тому пенсійна реформа є актуальною на сьогодніщній день.

1. Порівняння Пенсійної системи в країнах Європи та снд.

На початку перехідного періоду (1990-1994 роки) всi країни Східної Європи та Середньої Азії мали відреагувати на тиск, спричинений скороченням пенсійних внесків та зростанням чисельності пенсіонерів. У багатьох країнах проблема несплати пенсійних внесків (внаслідок переходу економіки в тіньовий сектор) ще більше загострила финансовi та політичні проблеми. Ці економічні потрясіння були настільки глибокими, що всім країнам довелося вносити зміни до нормативно-правової бази, на яку спиралася солідарна пенсійна система. Причому тягар деяких змін покладався переважно на плечі пенсіонерів і літніх працівників.

Загалом, чим кращим був економічний стан країни на початку перехідного періоду, тим захищенiшими від змін виявилися пенсіонери. Однак усі країни мусили модифікувати правила розрахунку та підвищення пенсій для стримування зростання витрат, іншою важливою зміною стало підвищення пенсійного віку. Більшість країн зуміла розпочати поступове підвищення фактичного віку виходу на пенсію. Так, наприклад, Молдова поступово піднімає пенсійний вік до 65 років для чоловіків і 60 – для жінок, Литва – до 62 і 60 років, Латвія – до 60 і 60 років, Естонія – до 63 і 63 років, Вірменія – до 65 і 63 років, Казахстан – до 63 і 58 років, Угорщина – 62 і 62 років, Словенія – 65 і 60 років, Чехія – 62 і 61 років. В одному випадку – в Грузії – обставини вимагали дуже різкого підвищення пенсійного віку, тому Грузія підняла пенсійний вік для чоловіків до 65 і жінок до 60 років (тобто відразу на п'ять років) протягом однієї доби.

Деякі країни змогли вирішити проблему існування та фінансового забезпечення дострокових (пільгових) пенсій. До проведення реформ такі пенсії майже в усіх країнах виплачувалися пільговим категоріям громадян за рахунок інших громадян. При проведенні багаторівневої пенсійної системи фінансування стало здійснюватися за рахунок роботодавців через приватні пенсійні фонди третього рівня пенсійного забезпечення або за рахунок держави (окремо від фінансування звичайних пенсій, що виплачуються в солідарній системі). Деяким країнам вдалося використати початковий період проведення пенсійної реформи для внесення змін у формули нарахування пенсійних виплат. Інші почали руйнувати державну монополію солідарної системи, впроваджуючи добровільне приватне пенсійне забезпечення, яке заохочувало громадян до відкладання коштів.

Країни також приймали рішення про перехід від однорiвневої солідарної пенсійної системи, яка грунтується на тому, що теперішнє покоління працюючих утримує своїми внесками теперішнє покоління пенсіонерів, до багаторівневої пенсійної системи. Розглядаючи можливі шляхи реформування пенсійних систем, східноєвропейські країни мали продумати взаємодію між пенсійним забезпеченням, фіскальною політикою держави та економічним розвитком, а також переглянути соціальні пріоритети. Отож частина обов'язкових внесків із солідарної пенсійної системи була спрямована до приватних фінансових установ – пенсійних фондів, які відкривають для кожного працівника персональний рахунок обліку внесків (система пенсійного забезпечення, яку часто називають "другим рівнем") та інвестують нагромаджені кошти задля отримання прибутку. Таким чином, остаточна пенсія особи складається з виплат "першого рівня" (з солідарної пенсійної системи) і виплат "другого рівня" (за рахунок нагромаджених коштів у приватних пенсійних фондах та отриманого інвестиційного доходу).

Чому більшість країн обрала багаторівневу пенсійну систему? Бо персональні пенсійні рахунки другого рівня стимулювали трудову діяльність та сплату внесків на пенсійне забезпечення. Брався до уваги й той факт, що розмір трудових доходів, котрий впливає на розмір солідарної пенсії, та інвестиційний доход, який суттєво змінює розмір виплат другого рівня, є мінливими впродовж трудової діяльності конкретної особи. Тому багаторівневі пенсійні системи дозволяють зменшити ризик.

Кошти, заощаджені в нагромаджувальній пенсійній системі та розумно інвестовані у виробництво, можуть створити кращі умови для економічного розвитку країни.

Другий рівень пенсійної системи вже запроваджено в чотирьох країнах Центральної та Східної Європи. В Угорщині відповідне законодавство набуло чинності 1998 року. Частина пенсійних внесків (шість відсотків фонду заробітної плати) від 2,1 мільйона працівників, котрі здебільшого мають вік до 40 років і складають половину чисельності робочої сили, направляється в недержавні пенсійні фонди та інвестується далі приватними компаніями з управління пенсійними фондами. А от охоплення нагромаджувальною пенсійною системою працівників, котрі тільки починають працювати, є обов'язковим.

1999 року в Польщі працівникам у віці від 30 до 50 років надали можливість добровільно вирішити, чи направляти п'яту частину своїх загальних пенсійних внесків (7,2 відсотка фонду заробітної плати) новоствореним недержавним пенсійним фондам. Працівники у віці до 30 років автоматично стали учасниками нової пенсійної системи другого рівня. Зараз багаторівневою пенсійною системою у Польщі охоплено понад вісім мільйонів осіб.

У Латвії 2000 року запроваджено другий рівень з відносно меншим обсягом відрахувань – два відсотки фонду заробітної плати. А в Хорватії другий рівень (п'ять відсотків фонду заробітної плати) почне функціонувати з 1 січня 2002 року.

У деяких країнах другий рівень пенсійного забезпечення знаходиться у стадії впровадження або така можливість обговорюється. В Болгарії та колишній югославській республіці Македонія ухвалено закони щодо введення другого рівня в перспективі, але фактичне запровадження цього рівня і розмір внесків до нього залежатимуть від економічного розвитку країни.

Питання про можливість запровадження нагромаджувальної пенсійної системи активно обговорюється також в Естонії, Литві та Словаччині. В Румунії урядова робоча група, яка розробляє законопроект про введення другого рівня пенсійного забезпечення, запропонувала направляти до другого рівня 10 відсотків загального пенсійного внеску. А уряд Росії оприлюднив план реформи, котрий передбачає невеликий відсоток відрахувань до другого рівня пенсійного забезпечення.

Перша модель – повністю приватизованого пенсійного забезпечення – грунтується на тому, що внески до другого рівня спрямовуються і в недержавні пенсійні фонди, обрані самими застрахованими особами. Подальше адміністрування персоніфікованих пенсійних рахунків здійснюється приватними компаніями, які мають спеціальний дозвіл (ліцензії) та наймаються пенсійними фондами.

У другій моделі – напівприватизованого пенсійного забезпечення - кошти збираються державними органами та направляються у спеціальний державний фонд. Його адміністрування (зокрема ведення персоніфікованих пенсійних рахунків) здійснюється державною інституцією. Але інвестування накопичених коштів здійснюється приватними ліцензованими компаніями, обраними на відкритих конкурсах (тендерах).

В обох моделях за державою залишається важлива функція контролю та нагляду: державні органи видають відповідні ліцензії, проводять необхідні перевірки, збирають звіти та можуть відібрати ліцензії у разі виявлення порушень законодавства або надання послуг низької якості.

Деякі країни, приміром, Угорщина, Хорватія та Литва, також намагалися вдосконалити формули розрахунку розміру пенсій у солідарній системі. Інший, фундаментальніший підхід, полягав у запровадженні так званих умовно-нагромаджувальних пенсійних рахунків. Застосування таких рахунків виявилося ефективними у країнах, де реформування солідарної системи не знаходило підтримки. А саме, не сприймалися пропозиції про врахування при обчислені розміру пенсії заробітної плати за весь період трудової діяльності, врахування зростання тривалості життя та (можливо) зменшення народжуваності.

Серед країн з перехідною економікою приклад проведення реформи через запровадження умовно-нагромаджувальних пенсійних рахунків подали Латвія і Монголія. Вони застосували метод проведення реформи, розроблений Швецією. Починаючи з 1998 року, латвійську пенсійну систему перетворено в нову систему на основі персональних пенсійних рахунків. Розмір пенсійних внесків, які обліковуються на умовно-нагромаджувальних рахунках, коригується відносно рівня зростання середньої заробітної плати в країні. Розмір пенсії кожної особи залежить від умовно-нагромадженої суми, облікованої на персональному пенсійному рахунку, які ділять на середню тривалість життя для особи пенсійного віку в момент виходу на пенсію. Отже, система автоматично реагує на зміни у базі внесків та середньої тривалості життя.

Використання умовно-нагромаджувальних рахунків заохочує до продовження трудової діяльності після досягнення пенсійного віку й відкладення початку отримання пенсії з метою її пізніше в більшому розмірі. Наприклад, відкладення виходу на пенсію після досягнення 62 чи 63 років і робота впродовж ще одного року дають підвищення розміру пенсії на вісім-дев’ять відсотків, тоді як у більшості традиційних формул розрахунку пенсії підвищення у подібному випадку становить, зазвичай, лише два-три відсотки. Найпоширеніші системи пенсійного забезпечення складаються з трьох рівнів: перший – обов'язковий солідарний; другий – обов'язковий нагромаджувальний; третій – добровільний нагромаджувальний.

У третьому рівні беруть участь особи, котрі бажають на пенсію достроково або після виходу на пенсію мати рівень пенсійного забезпечення вищий, ніж той, що можна отримати за рахунок обов'язкових страхових внесків на соціальне забезпечення. Другий рівень має неоднозначний характер. З точки зору методу фінансування пенсій другий рівень, як і третій, є нагромаджувальний. З точки зору виконуваних соціальних функцій він, як і перший, є обов'язковий і фінансується в рамках єдиної ставки страхових внесків на соціальне забезпечення. Хоча другий рівень має ознаки приватної власності, він є часткою загальної системи державного соціального забезпечення.

Третій рівень є повністю приватним, добровільним та грунтується на приватних (недержавних) пенсійних фондах, з якими громадяни за власним бажанням укладають пенсійні контракти. Внески до таких пенсійних фондів можуть робитися як за рахунок працівників, так і за рахунок їхніх роботодавців, або й тих, й інших одночасно. Особливо велику увагу приватні пенсійні фонди мають в Угорщині, Чехії та Польщі. Але й в інших країнах дедалі більша частина населення робить заощадження на старість саме в недержавних інституціях.

Але як і в другому, так і в третьому рівні за державою залишається важлива функція контролю та нагляду за діяльністю у сфері пенсійного забезпечення.

Вибір багаторівневої системи відповідає також економічним цілям. Створення обов'язкової системи, пенсійні кошти якої інвестуються у виробництво, потенційно прискорює економічний розвиток країни завдяки ефективнішому розподілу коштів і, що менш очевидно, зростання в країні заощаджень та інвестицій. Запровадження нагромаджувального рівня також створює можливості для міжнародної диверсифікації ризиків втрати накопичень. Враховуючи, що певну країну чи навіть регіон може уразити системна економічна криза, іноземні інвестиції можуть забезпечити такий самий або більший інвестиційний прибуток з меншим ризиком.

Хоча кореляція між прибутками на ринках капіталу високорозвинених країн підвищується, все ж існує можливість мати інвестиційний дохід і в країнах, що розвиваються.

Запровадження багаторівневих пенсійних систем посилює відчуття особистої відповідальності працівників за свій майбутній рівень добробуту після виходу на пенсію. Бо у більшості випадків системи другого рівня покладають на працівників функцію вибору інвестиційного менеджера, який управлятиме інвестуванням їхніх пенсійних внесків у рамках фондованої схеми. Працівники, по-перше, самі вибирають той чи інший пенсійний фонд, а по-друге, впливають на рішення пенсійного фонду щодо укладення контракту з тим чи іншим інвестиційним менеджером.

Наслідки пенсійної реформи особливо важливі для молодих працівників, адже вони можуть дозволити їм отримати постійні пенсії в майбутньому, незважаючи на демографічні проблеми країни.

Звісно, Україна може обрати власний шлях пенсійної реформи, але варто оцінити й врахувати досвід інших країн.

«Реформування систем соціального захисту: друга хвиля». За такою назвою відбулася нещодавно в Будапешті міжнародна конференція, в якій взяли участь міжнародні експерти Світового банку, Європейського союзу, а також делегації з країн пострадянського блоку. Довелось побувати в Угорщині й представникам Української освітньої програми ринкових реформ. Метою поїздки було вивчення міжнародного і, зокрема угорського досвіду пенсійної реформи.

Угорщину не випадково було обрано місцем для проведення такої представницької конференції. Саме ця країна першою серед східноєвропейських держав розпочала реформування системи соціального захисту. Вже в 1998 році тут почалися радикальні зміни, які мали відчутні наслідки. Угорський досвід переходу від солідарної до накопичувальної системи надзвичайно цікавий для нашої країни, де нині не лише широко обговорюються шляхи проведення пенсійної реформи, а й у деяких регіонах розпочато експеримент. Важливо за цих умов використати все позитивне і не повторити помилок наших сусідів. А проблеми, які доводиться вирішувати нашим країнам, багато в чому схожі.

Привнесення в Угорщину наприкінці 40-х років минулого століття елементів економіки радянського типу вже само собою дисбалансувало соціальну систему загалом. Упродовж післявоєнного періоду угорська система солідарних виплат мала чимало проблем, спричинених погіршенням демографічної ситуації, деякими соціально-економічними явищами.

По-перше, постійно зростала чисельність пенсіонерів щодо працюючих громадян. Якщо в 1950 р. на одного пенсіонера припадало до восьми працюючих, то в 1995 р. загальна чисельність угорських пенсіонерів досягла 75% загальної чисельності працюючих. Лише цей факт засвідчує, що пенсійна система мала зазнати фінансового краху.

По-друге, швидко зростала чисельність пенсіонерів щодо чисельності людей пенсійного віку (чоловіки, старші за 60, та жінки, старші за 55 років) Якщо в 1950р. лише 40% осіб похилого віку були пенсіонерами, в 1995р. – вже 130%. Тобто пенсіонерів в Угорщині стало набагато більше за тих, хто досяг пенсійного віку. Найбільше зростала частка пенсіонерів у 90-х роках.

Це пояснюється тим, що в 90-х роках в Угорщині було зафіксовано значне зростання безробіття. Різко зросла чисельність порівняно молодих людей, які прагнули одержати пенсію по інвалідності. Оскільки добре знайоме явище "популізм влади" мало місце і в цій державі, це бажання було реалізовано. Як наслідок, у 1994р. в Угорщині було зафіксовано один з найвищих показників інвалідності. Зрозуміло, що в цій ситуації чисельність пенсіонерів зростала значно швидше. ніж чисельність людей похилого віку.

По-третє, на початку 90-х років в Угорщині скорочувались надходження від податків, а водночас і надходження до Пенсійного фонду. Як наслідок, у 1993р. з'явився дефіцит, солідарної пенсійної системи. Видатки перевищували надходження. В Угорщині вчасно зрозуміли, що пенсійну систему потрібно негайно реформувати. Всі ці про6леми з'явилися в першій половині

90-х років на тлі відставання Угорщини від своїх сусідів, що вже стояли на шляху реформ (Польща, Чехія, Словаччина й Словенія). Темпи зростання економіки були в них значно вищі, ніж в Угорщині. Тому пенсійна реформа, у разі успішного впровадження, мала стимулювати піднесення економіки.

Урядову концепцію пенсійної реформи в Угорщині було ухвалено 15 липня 1997р., а з 1 січня 1998 р. вона запрацювала. Вона передбачала надання права вибору: залишитися в рамках модернізованої солідарної системи чи взяти участь у новій системі, побудованій за накопичувальним принципом. Молоді люди, які лише починали працювати, мали автоматично включитися до нової системи. В цьому розумінні угорський варіант є радикальним, ближчим до чилійського варіанта пенсійної реформи.

Модернізована солідарна система виглядає так. Вік виходу на пенсію було підвищено до 62 років для чоловіків і жінок. За працівників, які залишаються в солідарній системі, їхні роботодавці мали перераховувати пенсійні внески (до 22% фонду заробітної плати) до цієї системи. Також у розподільчу, солідарну систему частина (1% зарплати) внесків сплачується самими працівниками. Отже, дві третини своєї пенсії ці працівники в майбутньому одержуватимуть через розподільчий механізм солідарної системи.

Основна відмінність нової пенсійної системи від модернізованої солідарної в тому, що ті обов'язкові внески, котрі сплачують самі працюючі із своєї заробітної плати (крім зазначеного вище 1%), надходять до накопичувальної системи (6% з поступовим підвищенням до 9). Крім цих обов'язкових внесків працівники мають право відраховувати додаткові кошти, доводячи загальний обсяг своїх відрахувань до 10% зарплати. Відповідно третину своєї майбутньої пенсії ці працівники одержуватимуть через накопичувальну систему.

За попередніми планами уряду, внески працівника, котрий обрав нову пенсійну систему, мали бути розміщені в пенсійних фондах (приватних пенсійних касах), що управляються самими їхніми членами. Але згодом право утворювати приватні пенсійні каси було надано широкому загалу структур.

Зокрема, засновниками таких кас можуть бути роботодавці або їхні представники, галузеві палати, сама Національна адміністрація пенсійного страхування, органи місцевого самоврядування. Нині в Угорщині середня пенсія еквівалентна 140 дол., що становить близько 55% середньої заробітної плати. На запитання, чому, приміром, на підприємстві ВАТ “Гедеон Ріхтер” вирішили створити пенсійну касу, заступник генерального директора Ласло Ковач сказав, що стара пенсійна система не гарантує забезпеченої старості. Пенсійні каси нині створюють на багатьох угорських підприємствах. Відсотки від зарплати «скільки перераховує працівник, скільки додає адміністрація підприємства) визначають самі організатори. Для працівників ця справа абсолютно добровільна. Щоб заохотити і працівників, і працедавців, такі внески не оподатковуються.

Як засвідчують регіональні координатори мережі з нагляду та регулювання пенсійних систем країн Організації Європейського співробітництва та розвитку (ОЄСР), початок був успішним. Протягом трьох років, починаючи з 1993 р., чверть працюючого населення Угорщини стала членами добровільних пенсійних кас. У такий спосі6 люди дізналися про управління пенсійними фондами і про те, як заощаджувати кошти на забезпечення власної старості. Це стало доброю базою для впровадження другого рівня – загальнообов'язкової системи соціального захисту.

Фонди (каси) обов'язково мають користуватися послугами найманих за контрактом менеджерів, які безпосередньо розміщують капітал пенсійних фондів і відповідають за виконання вимог щодо створення обов'язкових резервів. Щодо цього угорський механізм нагадує той, що існує в Чилі та інших латиноамериканських країнах. Як деяке обмеження діяльності пенсійних кас було передбачено заборону вкладати пенсійні кошти за кордон. Цей момент також відповідає чилійській практиці на ранньому етапі розвитку пенсійної системи.

В Угорщині пенсіонери мають кілька варіантів для одержання пенсій з накопичувального рівня. Перше, вони можуть укладати угоди про надання довічних, виплат без права, успадкування будь-якої суми. Друге, можна отримувати ренту протягом раніше визначеного терміну. Якщо пенсіонер не доживає до зазначеного терміну, пенсію в повному обсязі одержують його спадкоємці. Трете, пенсіонер може одержувати пенсію і одночасно визначить термін, протягом якого пенсію можуть одержувати спадкоємці в разі його смерті. Четверте, можна укласти угоду, за якою пенсія сплачуватиметься не лише довічно самому пенсіонерові, а й останньому з осіб, що перебуває на його утриманні. Пенсії можуть виплачуватись безпосередньо через приватні пенсійні каси і страхові компанії.

На відміну від українських приватних фондів, які називають себе пенсійними, угорські збирали кошти на законодавчо визначеній базі й підлягали суворому державному контролю. Компанії, що не мають достатніх капіталів для утримання адміністративного штату власних пенсійних кас або просто вирішують доручити цю справу професіоналам, співпрацюють зі страховими компаніями, котрі започаткували приватні пенсійні фонди. Такий шлях обрало, приміром, відоме підприємство "Ікарус". Воно перераховує кошти на персональні рахунки своїх працівників до одного з 30 приватних пенсійних фондів Угорщини. Чимало з цих фондів є філіями мультинаціональних банків, що працюють в Угорщині. На їх рахунках є чималі капітали, які забезпечують майже абсолютні гарантії надійності накопичення й інвестування коштів людей. Про довіру до приватних пенсійних фондів в Угорщині свідчить і той факт, що вони акумулювали понад 3 млрд.дол. Це перевищує 5% ВВП країни.

Отже, для молодих людей, здатних працювати і заробляти, нова пенсійна система значно привабливіша. Накопичені кошти залишаться у власності тих, хто їх заробив.

Приклад реформування пенсійної системи в Чилі не може правити за ідеальний зразок для України. Однак, з огляду на певні успіхи після запровадження недержавної системи пенсійного забезпечення, дещо з цього досвіду варто запозичити.

До 1980 року в Чилі діяла державна солідарна система пенсійного забезпечення. Загалом на соціальне забезпечення уряд країни витрачав 18,1% валового внутрішнього продукту (ВВП). Систему соціального захисту регулювали 2000 законів.

На початку 70–х років державна пенсійна система повністю вийшла з-під контролю. Різко зросли податки підприємств із заробітної платні працівників, зменшилася кількість зайнятих: два працівники були змушені утримувати одного пенсіонера. Так далі тривати не могло...

1978 року уряд зважився на перші кроки: було скасовано пільгові пенсії і запроваджено однаковий для всіх пенсійний вік (65 років для чоловіків та 60 – для жінок).

1981 року почала діяти недержавна пенсійна система. Люди нагромаджували пенсійні кошти на особистих рахунках у приватних пенсійних фондах. Система стала обов'язковою для тих осіб, які почали працювати після 1 січня 1983 року. Старшим людям запропонували вибір: або перейти на нову систему, або далі переказувати гроші колишній, державній системі, яка теж гарантувала пенсію.

Вже протягом 19 років усі ті чилійці, що працюють, щомісяця вносять 10% своєї платні на свої власні (а не “нічиї”!) пенсійні рахунки. Сьогодні такі заощадження мають 95% зайнятих, кошти пенсійних фондів зросли до 34 млрд. доларів США. Завдяки вдалому вкладенню цих грошей суми на власних пенсійних рахунках щороку зростають приблизно на 11%. Добрий додаток до пенсії, чи не так?

Скільки ж коштів знадобилося, щоб запровадити нову систему? Чилійські економісти визначили цю цифру. Витрати нової системи на адміністративні потреби є на 42% нижчими, ніж середні витрати старої системи.

Висновок може бути тільки один: що рішучіші та швидші реформи, то швидшими й ефективнішими будуть їх результати.