2.1. Театр корифеїв
1882 року було створено перший Український професійний театр — Театр корифеїв («корифей» у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач). Його засновником та організатором став Марко Лукич Кропивницький, який однаково володів усіма театральними професіями (але більш за все любив акторство). Він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи.
В історії культури важко знайти сім’ю, яка б дала таке сузір’я талантів, як скромна, роботяща сім’я Тобілевичів, де було шестеро дітей, і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва: драматург і актор Іван Карпенко-Карий, актори Микола Садовський і Панас Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка Марія Садовська-Барілотті. Усі вони продовжували розвивати славну справу зачинателя і, як його називали сучасники, батька українського театру М. Л. Кропивницького. [23]
За сто з гаком років до початку давно очікуваної «доби відродження національної культури», яку ми нині так натхненно переживаємо — поряд із придворною імператорською сценою, театр малоросійський являв собою жалюгідне видовище: мандрівний, як човникові наші контрабандисти, оточений з усіх боків злиднями й головне, — неначе партизан-підпільник у тіні офіційного мистецтва, лише наполовину легальний.
Проте дурні хлопці (сини Тобілевичі) мало того, що поприносили в жертву кар'єри і зіпсували своє майбутнє, ще й малого Фаню (Панаса Карповича), теж майбутнього корифея, якимись обіцянками богемного життя стали спокушати і таки принадили до сцени. Щоправда, перш ніж вийти на кін, кожний з них узяв собі, за тодішнім звичаєм, псевдоніма — аби не ганьбити рід свій сценічною практикою.
Отак із неслухняності й ганьби нащадків роду Тобілевичів та приятеля їхнього Марка Кропивницького постав 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді український театр корифеїв. Панас Карпович пристав до театру не одразу, оскільки в ті часи, десь на маневрах маневрував і тішив себе мрією про еполети, лампаси й шампанське. Проте вистачило його ненадовго, спокуса виявилася сильнішою за офіцерську маячню, після чого, вже остаточно, і розпочалася історія українського театру корифеїв. [14]
Найдивовижніша з усіх їхніх перемог, то будівля їхнього театру, та, котра, за впливом несприятливих обставин навколишнього буття, мусила б хилитися, як Пізанське диво, стояла струнко, неначе інакше й не могло бути.
Сама ж будівля найбільше вражала тим, що постала вона всупереч усьому — батьківським настановам і законам людської природи, царським указам і розпорядженням, заборонам і забобонам, імперському шовінізмові й малоросійському провінціалізму, та й взагалі — всупереч законам здорового глузду.
Не менш дивовижним було й те, що в неіснуючій ще державі Україні, з трупи як їх називали тоді «малоросійських мейнінгенців», або ж «хохлів і хохлушок», постав цілком державницький за своїм спрямуванням театр, котрий став не лише видатним мистецьким, а й громадським явищем.
І якщо справедливе твердження Шіллера, про те, що лише сформована нація остаточно формує театр, то у відношенні театру корифеїв справедлива й дзеркальна теза: саме театр корифеїв і довершував формування нації.
За кілька років трупа Кропивницього зміцніла і добилася права гастролювати в Києві, Петербурзі, Москві; зачаровувала своєю грою тисячі глядачів. Молодий театр недаремно став називатися Театром корифеїв. Кропивницький, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський були неповторними артистичними індивідуальностями. Самий стиль синтетичного театру, який поєднував драматичне й комедійне дiйство з музичними і вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав чисто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.[23]
В серпні 1883 р. відбулося об’єднання театру М.Кропивницького з трупою М.Старицького. В новий театральний колектив влився І.Карпенко-Карий та П.Саксаганський. Директором української трупи став М.Старицький, М.Кропивницький залишався режисером, актором, драматургом. Співпраця двох видатних діячів театрального мистецтва сприяла піднесенню престижу національного театру, рівня режисерської та акторської майстерності. До високопрофесійної української трупи входило більше 100 акторів. Трупа М.Старицького на короткий час об’єднала кращі театральні сили України, до неї входили М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпінська, Ф.Левицький. [23]
Не лише в Україні, а скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. Навіть реакційна преса не могла вже ігнорувати або замовчувати це значне і своєрідне явище — появу Театру корифеїв.
І тільки на початку ХХ ст. актори мали щастя отримати «свою хату» — театральне приміщення.
1907 року Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити у Києві постійний Український театр. Дарма, що актори, як і раніше, називалися малоросійськими або просто російськими, дарма, що з великими труднощами орендоване приміщення Троїцького народного дому (нині це приміщення Театру оперети) було далеко від центру. Тут, у цьому великому і не дуже затишному будинку, де раніше виступала російська драматична трупа «Товариства грамотності», все було перебудовано й перероблено М.К.Садовським.
Як керівник, він надавав однаково великого значення як зовнішньому, так i внутрішньому вигляду театру. І в цьому він був схожий на великого К.С.Станіславського.
Одержавши стаціонарний театр, Микола Карпович уперше міг сформувати трупу, яка була потрібна йому для великих постановочних вистав. Важливим елементом у театрі М. Садовського була музика. Крім справжніх опер («Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина») йшли вистави мішаного жанру — музично-драматичні, де велику роль мали пісні й танці, як, наприклад, «Енеїда» — інсценована самим М.К.Садовським поема І.П.Котляревського. Тому в театрі був постійний і зіграний оркестр. Який набував особливого звучання, коли за пульт диригента став український композитор О.Кошиць. Свої музичні твори охоче давали М.К.Садовському і М.В.Лисенко, і К.Стеценко й інші відомі композитори. [23]
Великою сміливістю, навіть зухвалістю реакційні кола тодішнього суспільства вважали постановку українською мовою «Ревізора» М.Гоголя у перекладі М.К.Садовського, яку театр здійснив 1907 року. Це була блискуча перемога українського театру (Садовський грав Городничого).
У репертуарі театру було чимало історичних п’єс з героїчного минулого українського народу. Більшість з них, що належали перу М.Старицького, М.Кропивницього, І.Карпенка-Карого, трактували минуле в романтично-національному дусі. Там нерідко допускалися анахронізми і довільне поводження з історичними фактами, але вони мали великий вплив на глядача. У режисерській практиці Микола Карпович не дотримувався заздалегідь розробленого плану постановки: працюючи з акторами, він давав волю фантазії й імпровізував не лише мізансцени, а й окремі сценічні пози.
Слід сказати, що М.Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за інші київські театри, навіть по десять копійок за місце, тоді як в Оперному і Соловцовському (Російський театр, тепер —Театр ім. І.Франка) найменші ціни були по 32 коп. за місце. Місць у театрі Садовського було лише близько 600, а в Оперному — вдвічі, у Соловцовському в півтора рази більше. [23]
Дешеві ціни на місця сприяли тому, що в цей Український народний театр валом йшли люди з усіх передмість — Деміївки, залізничної Солом’янки, робітничої Шулявки... [23]
Театр Садовського успішно пропрацював у Києві сім років: з 1907 до початку Першої світової війни 1914 р. Тоді царський уряд припинив не тільки існування цього театру, а й взагалі всіх українських газет, журналів, книгарень.
Сила й роль корифеїв були в тому, що вони, створюючи репертуар, формували по-справжньому народний національний театр, впливаючи цим на свідомість людей. Вони створили школу акторської та режисерської майстерності і, працюючи в умовах заборон з боку царського уряду, піднесли український театр на значно вищий щабель професіоналізму, зробили його впливовим і визначальним чинником національної культури. Завдяки їхній діяльності II пол. ХIХ ст. увійшла в історію української культури як «золотий вік» театру.