Цікаво знати!!!!

Людина на ім'я Ганс Генсфлейш, або Йоганн (Henne, Hengin, Hanssen)

Гутенберг народився в останні роки XIV століття у великому німецькому місті

Майнці. Він був молодшим з дітей від другого шлюбу майнцського патриція Фріл

Генсфлейша і непатріціанкі - дочки сукноторговця Ельзи Віріх .

До Майнцський патриціанських родам належали батьки винахідника друкарства: батько - Фріл Генсфлейш, мати - Ельза Віріх ЦУМ Гутенберг;Останнім найменування належало її родовому дому в Майнці . У Фріл і Ельзи мав двох синів і дочку, молодший одержав ім'я Йоганна Генсфлейш ЦУМ Гутенберг. Генсфлейш мали спадкову привілей карбування монети, звідки стає зрозумілим знайомство молодшого сина з ювелірними роботами. Прозвання його відбувається, мабуть, від батьківського подвір'я в Майнці (батько позначений ЦУМ Гутенберг посмертно, за життя прозивався ЦУМ Ладен).

Під час повстання цехів деякі члени роду Генсфлейш і споріднених з ними родин були змушені піти з Майнца. Ця доля спіткала і сім'ю Йоганна. За іншою версією Гутенбергом родина переїхала до сусіднього Страсбургзі тієї причини, що місто складався у феодальній розбраті зі своїм сюзереном,єпископом Нассаускім. Про дитячі та юнацькі роки Йоганна достовірно нічого не відомо. Чи не встановлено точно рік його народження, записів про хрещення не виявлено. Прийнято, що він народився між 1394-1399г.г. Умовно його народження відзначається як день Івана Хрестителя - 24 липня 1400г. Що стосується його освіти, то немає достовірних відомостей про його навчання та освіті, але знанням латині, хоча б пасивною, він володів, а значить,навчався в парафіяльній, міської чи монастирській школі. Але він досконально знав ювелірна справа і мав звання майстра, без якого вона не мала б права навчати, а Гутенберг навчав у Страсбурзі ювелірної техніки. Певні біографічні дані про життя Гутенберга починаються лише з 1434. Достовірний документ свідчить, що в цей час Гутенберг проживав у Страсбурзі. Там він займався справою, близьким до традицій його сім'ї: він був золотих справ майстром. Оскільки він був обдарований видатними технічними здібностями, Гутенберг з'єднав з цим основним заняттям і інші, як,наприклад шліфування каменів, що застосовувалися для ювелірних робіт. Перші його друковані досліди датуються 1440, очевидно, це були: «Граматикалатинської мови »Елія Доната, астрологічний календар, папські індульгенції.

У 1444 Гутенберг залишає Страсбург і повертається в Майнц і приймається за підготовку до друку повної Біблії латинською мовою. У Майнц Гутенберг привіз цілком розроблену ідею винаходу, і в 1445 або в 1446 приступив до безперервного друкування книг .

Друкарство позбавляло заробітку в першу чергу ченців -переписувачів. Їм нічого не варто було оголосити його творіння дияволом, а винахідника - прислужником сатани.

Що така небезпека для Гутенберга була цілком реальною, доводить спалення в Кельні перших екземплярів друкованої Біблії, як справу рук сатани. З-під друкарського верстата Гутенберга близько 1445. вийшла так звана "Севільські книга» - поема німецькою мовою. В даний час вона невідома ні в одному примірнику, і до кінця XIX століття ніхто не підозрював про її існування. У 1892 році був виявлений в Майнці невеликий клаптик паперу - все, що залишилося від книги, яка мала приблизно 74 сторінки, по

28 рядків у кожній. Цей клаптик паперу, за своїм змістом отримав назву »фрагмент про страшний суд», зберігається в Гутенбергском музеї в Майнці. Далі, крім кількох Донато, їм було надруковано астрономічний календар на 1448, тобто є всі підстави вважати, що видрукуваний пізніше кінця 1447.

Перші твори Гутенберга являли собою невеликі брошури іоднолісткі; для більш великих робіт він не мав капіталу і повинен був шукати його у інших. На початку 1450 Гутенберг вступив до спільноти з багатим Майнцський бюргером Іоганном Фустом, які позичили йому грошові кошти. У початку 1450г. проект капітального видання почав опановувати думками першодрукаря - проект з того часу грандіозний. Припущено було видати повний текст Біблії латинською мовою. Саме для цієї роботи Гутенбергу довелося позичати в Фуста величезні суми грошей. Є відомості,що для друкування Біблії була обладнана самостійна майстерня.

У 1450-1455 роках Гутенберг надрукував свою першу Біблію, називаемую42 - малої, тому що в ній на кожній сторінці набрано і видрукувано 42рядки тексту у дві колонки. Всього вона налічує 1282 сторінки. Всі художні елементи ілюстровані від руки. Частина тиражу виконана на папері, а частина видрукувана на пергаменті.

Довгий час перших Біблія шанувалася як перша друкована книга взагалі. Але все ж вона є першою книгою, бо книги, які виходили раніше,за своїм обсягом, швидше, заслуговують на назву брошур. Крім того цеперша книга дійшла до нас цілком, притому з досить великою кількістюпримірників, тоді як всі попередні їй збереглися лише в фрагментах. За своїм оформлення вона належить до числа найпрекрасніших книг, а що стосується вартості в XIX початку XX століття, то ні за яку іншу книгу не сплачувалися настільки надзвичайні суми. На лихо, після того як друкування було розпочато, стався розрив між Гутенбергом і Фустом,що призвів до усунення Гутенберга від робіт другого друкарні. У самий розпал робіт над Біблією, Фуст зажадав повернення позики. В наслідок неможливості сплатити більшу частину боргу виникло судоверозгляд, закінчилося трагічно для Гутенберга: він позбувся не тільки друкарні, але й значної частини обладнання своїй першій друкарні. У складі втраченого були, мабуть, і матриці першу гутенбергского шрифту; сам же шрифт, вже сильно збитий, залишився власністю Гутенберга. Геніальний творчий задум Гутенберга і Шеффера був закінчений, мабуть, одним Шеффер, а прибуток, отриманий після виходу в світ Біблії, потекла в кишеню Йоганна Фуста. Але найбільш тяжким ударом було те, що таємниця друкування перестала бути таємницею, і тим самим Гутенберг втратив монополію застосування винайденого ним процесу. При таких умов він не міг витримати конкуренції свого багатого суперника і,випустивши кілька невеликих книг, повинен був припинити справу. Відновити друкування йому вдалося лише на короткий термін, в 1460-1462 роках. Після розграбування і пожежі Майнца 28 жовтня 1462, Гутенберг не виступав більше в ролі друкаря. На початку 1465 архієпископ Майнцський (єпископ

Нассаускій), в нагороду за заслуги в справі друкування включив Гутенберга всвій придворний штат, що на той час дорівнювало призначенням пенсії.

Гутенберг помер 3 лютого 1468 і похований у Майнці в церкві францисканців.

Тема № 8.

Культура України другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст..

(2 години)

План.

1. Формування української козацької держави і розвиток національної культури.

2. Культурно-національна еліта Козацької доби.

3. Монастирі як осередки національної культури.

4. Стиль бароко в українському мистецтві.

І. Формування української козацької держави і розвиток національної культури.

На межі ХVI i ХVII століть у суспільне й духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали полiтичнi реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все, що торувало собі дорогу у ХVI столiттi, проросло й задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо, в ці віки формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина -- як загальнонаціональне піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак політичної й культурної творчості. Виникли нові, вiдповiдні часові світовiдчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'язок часів: Україна -- правонаступниця Київської Русі -- відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак i дiяльностi козацтва.

Козацтво протягом півтора століть вiдiгравало не тільки зачну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова iнтелiгенцiя, яка взяла на себе й утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох дiячiв епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився органiзацiєю шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економiчнiй пiдтримцi козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним i все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви i дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень. В умовах боротьби за незалежність, за розбудову державносi і культури змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних діячів: це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Були й iншi особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освiченiстю, обдарованiстю. Хоча належали вони вже iншiй культурній добі - добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: свiтовiдчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, i тому так повно виразило i його фiлософiю, i психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким».

Українське козацтво мало свої символи, або клейноди. Серед них -- хоругв, бунчук, булава і печатка з гербом. З часом клейнодами стали перначі, литаври, значки. Головною святинею козацтва вважався хоругв -- прапор. Його шили з дорогих тканин і прикрашали вишивкою й шиттям. Найчастіше золотом вишивали образ Пресвятої Богородиці Діви Марії -- заступниці козацтва або козака з шаблею й мушкетом. Траплялися на бойових козацьких прапорах зображення святих, хрестів, сонця, місяця, зірок, зброї, звірів. Козацькі прапори були переважно блакитного, жовтого, жовто-блакитного, білого, малинового, червоного і чорного кольорів. Найважливішим символом влади кошового отамана була булава -- палиця з деревини горіха завдовжки 50--70 см із срібною або визолоченою кулею на кінці. Булава прикрашалася переважно смарагдами й перлами.

Важливим атрибутом влади був бунчук -- держак завдовжки 2--2,5 м, верхівку якого прикрашала куля -- маківка, від якої донизу звисали пасма кінського волоса і червоні вірьовки.

Символом влади судді був військова печатка. Нею підтверджувалися всі офіційні документи Війська Запорізького, видані кошем: універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування. На печатці зображали герб -- фігуру козака, озброєного мушкетом і шаблею. Символом влади військового писаря була срібна чорнильниця, відзнакою довбиша -- литаври. Без ударів довбиша в литаври не можна було скликати Січову раду. Отамани куренів носили жезли-перначі. Всі козацькі клейноди, за винятком палиць для литавр, які постійно знаходилися у довбиша, зберігалися в січовій Покровській церкві, в скарбниці і виносилися тільки за особливим наказом кошового..

Звичайно, більшість лiтописiв писалася в монастирях, там вони й переписувалися. Один з таких манускриптів, що датується 1623-1627 р., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернiгiвщинi). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення iсторiї України. Зокрема, в науці: широко знаний «Літопис Самовидця», названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину ХVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, росiйськi вельможі. За «Літописом Самовидця» можна також вивчати тодішню географію України -- тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи iншi події. Вони написані невiдсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнiрiв і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами , що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису -- людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнiщнiми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний пiдскарбiй Сiчi Роман Ракушка-Романовський.

Через кілька років після завершення «Літопису Самовидця» почав писати iсторiю козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб`янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних “Сказаній”, які охоплюють всі найголовнiшi битви визвольної боротьби. Йому цiкавi не лише події, а й мотиви, якими керувався зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає й народні настрої, i легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й iншi улюблені iсторичнi дiячi -- це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорiем Граб'янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий -- на чотири томи -- літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярiї козацького війська. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші подiї в Українi протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів'я та приказки.

Однак козацька визвольна боротьба, а пiзнiше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пiснi, плачі, панегірики, діалоги, рiзнi драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: “Україна, татарами терзана” М. Павковського, “Чигирин” О. Бучинського-Яскольда, “Розмова Великоросiї з Малоросією” С.Дiвовича та iн. Особливо показові твори деяких поетів “часів Мазепи”, який i сам писав вiрші. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, інколи -- як у захiдноєвропейськiй лицарській поезії -- звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького. І це не мусить викликати подиву, оскільки чоловіче населення України майже на два століття забуло смак мирно праці і не могло остудитись від войовничих пристрастей.