Тема 11: Внесок видатних українських мислителів у розвиток національної культури. План.

1. Українська література як культурологічне явище: історія, теорія літератури.

2. Педагогіка: історична ретроспекція.

3. Право, його місце в життєдіяльності нації.

4. Історія медицини як складова українознавства.

І. Українська література як культурологічне явище: історія, теорія літератури.

Українська література мала важкий розвиток через постійне іноземне панування над українськими територіями. В деякі періоди використання української мови навіть було заборонено до друку. Однак, незважаючи на численні репресії, Україна має багату літературну спадщину, яку створила велика кількість відомих авторів. Теорія літератури — галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творів. Теорія літератури як абстрактна, узагальнююча наука про літературу, яка формувалася поступово на основі роздумів, аналізу художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань сформувалася наприкінці XVIII—XIX століть. у відносно окрему науку, продовжуючи взаємодіяти з філософією, естетикою, поетикою, історією літератури та літературною критикою.

Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною та різноманітною. Структурно вона поділяється на кілька розділів. Перш за все теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої літератури, особливостей віршування. Теорія літератури досліджує загальні й спільні для кожної окремої національної літератури закони й закономірності, що пов'язують літературу з навколишньою дійсністю, а також внутрішньолітературні закони.

Основними жанрами теорії літератури є монографія, стаття, есе. До основних завдань теорії лiтератури входить розгляд закономiрностей розвитку мови худ.лiтератури, особливостей віршування тощо.

Монографія – це наукова праця у вигляді книги з поглибленим вивчанням однієї або декількох (тісно пов'язаних між собою) тем. Серед учених прийнято будь-яку досить тривалу роботу з дослідження певної теми завершувати публікацією відповідної монографії, що містить детальний опис методики дослідження, виклад результатів проведеної роботи, а також її інтерпретацію.

Стаття – науковий або публіцистичний твір невеликого розміру у збірнику, журналі, газеті. Вона є результатом мисленнєвого процесу, в якому поєднуються аналіз, структурування, формулювання та висловлення думок.

Есе - невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Хоча художні тексти в стилі есе відомі з часів античності, появу цього жанру пов'язують з ім'ям Мішеля Монтеня, який з 1572 року й до кінця життя працював над своїм найбільшим літературним твором, що мав назву "Essai".

Література в перекладі з латинського означає буквене письмо, що має широкий пояснювальний спектр:

• сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства;

• різновид мистецтва, власне, мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси;

• результат творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер.

Літературу розділяють за змістом на:

• наукову

• художню, тобто призначену для задоволення пізнавальних, інтелектуальних та естетичних потреб.

Визначення література як такої, що відображає дійсність у художніх образах, створених засобами мови, передбачає вживання термінів «мистецтво», «вид мистецтва», «дійсність», «художній образ». Сутність мистецтва окреслюється на перехресті понять «естетичне освоєння дійсності», «суспільна свідомість», «культура», «модель дійсності». При такому підході до осягнення сутності мистецтва виявляють свою однобічність теорії мімезису (наслідування), гносеологізму, інтуїтивізму, конструктивізму. Маючи на увазі тисячолітню історію словесності, її еволюцію, змінюваність відомих літературних напрямків (класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, символізм і т.д.), варто сформулювати визначення літератури як виду мистецтва. Теоретична думка ще з часів Аристотеля намагається осягнути цю властивість мистецтва слова. Тривала традиція на цьому шляху пов’язана із зіставленням поезії (література) з історією (наука) та іншими видами мистецтва. Виходячи з теорії наслідування (мімезису), аналізуючи Аристотеля, можна вбачати специфіку література в тому, що вона показує те, що могло бути за ймовірності, і головну увагу в дослідженні специфіки літератури зосереджувати на співвідношенні, діалектиці об’єктивного і суб’єктивного, дійсного та явного, реального і вимишленого. Головна теза, що диференціює науку і мистецтво, звучить так: «Вчений мислить поняттями, митець - образами». З неї випливає висновок, що наука і мистецтво мають спільний предмет пізнання – об’єктивну дійсність.

Найдавнішою література вважається грецька, її проаналізувати можна за допомогою міфів, епосів, котрі збереглися до сьогодення. Міф – це розповідь про Богів, героїв, духів, надприродні сили, які брали участь у створення світу. Існував переважно в віршованій формі або розповідній, зумовлював створення національного фольклору та літератури. Сучасна літературознавча та філософська думка тлумачить міф як узагальнено-цілісне сприймання дійсності, що характеризується єдністю реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості.

Літературні роди

Трьома традиційними родами літератури є:

Лірика

Епіка

Драма

Підвиди літературних родів (жанри)

Лірика

• Балада

• Гімн

• Сонет

• Ода

• Дума

• Роман

Епос

• Саґа

• Оповідання

• Новела

• Казка

• Легенда

Драма

• Комедія

• Трагедія

• Трагікомедія

Епос (гр.. слово - розповідь) – багатозначний термін, який означає за літературною традицією оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення героїчних вчинків певного персонажа, важливих подій тощо. Прикладом є – «Іліада» та «Одісея» Гомера, ісландські саги, українські думи. Має власну образну систему мовних засобів, прагне відтворити довкілля в його об’єктивній сутності. Епос користується розмаїтими засобами викладу: розповідь, оповідь, діалог, монолог, авторські відступи. Мова епосу – зображувально-описова, пластична. В античну добу та в період середньовіччя великі епічні форми складалися шляхом об’єднання окремих сюжетів, епізодів довкола центрального героя: так виникли повість та роман. Уже в давній літературі прозорові категорії (казка, новела, притча, повість, роман) відрізнялися від віршованих категорій епосу (байка, ідилія, поема). Останні поширилися в добу класицизму та романтизму («Євгеній Онєгін» Пушкіна, «Пан Тадеуш» А. Міцкевич, «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка). Історичний розвиток епосу зумовив виникнення трьох структурних жанрових форм:

• малої (анекдот, байка, притча, казка, легенда, новела, оповідання);

• середньої (поема, повість);

• великої (роман, епопея).

Легенда (з лат. – те що належить прочитати)- це найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства з VІ ст.., що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, сповідників, святителів, пустинників, який називали патериком. У західноєвропейських країнах особливу популярність мало зібрання християнських легенд 13-14 ст.. під назвою «Золота легенда». В українському письменстві княжої доби одним із перекладів таких збірників легенд є «Пролог», тоді ж виник збірник оригінальних легенд «Києво-Печерський патерик»

Пізніше легенди стали називати розмаїті оповіді релігійного змісту з набожним і повчальним наставлянням, про святі місця, притчі про походження тварин та рослин. В Україні відомі патерики – Синайський, Афонський, Єрусалимський.

Тісно пов’язана з літературою пісня, вона являється одним з різновидів літературного мистецтва. Пісня це словесно-музичний твір призначений для співу. Основним показником пісні як жанру лірики є строфічна будова, повторюваність віршів строфи, розмежування заспіву та приспіву, виразна ритмізація, музичність звучання. В античні часи пісні була важливим компонентом обрядів, її текст виконувався під музичний акомпанемент, супроводжувався танком чи пантомімою. З часом пісня стає самостійним літературним жанром.

Бала́да (фр. ballade, від прованс. ballar — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового ґатунку з драматичним сюжетом.

Гі́мн (грец. hýmnos — похвальна пісня) — урочистий музичний твір на слова символічно-програмного змісту, вживається здебільшого як символ держави (поряд з іншими атрибутами: прапором, гербом тощо).

Соне́т (іт. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п. Микола Зеров називав сонет формою «ліроепічної мініатюри окремої схеми».

О́да (грец. oide) — жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб.

Ду́ма — лірико-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIIІ століть. Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Са́га (давньосканд. saga — сказання) — оригінальні та перекладні епічні (історичні та героїчні) твори з віршованими вставками, поширені в Ірландії та Ісландії (8-13 ст.). Поділяються на ранні (усні) та пізні (писемні), створені безіменним авторами (філідами) — знавцями давніх законів. Найпоширеніші мотиви саг — військові подвиги, викрадення худоби, сватання, плавання в дивні краї, бенкети. Саги нагадують за стилем рицарські романи. Систематизація саг розпочалась у 12 ст. Деякі їхні сюжети (сказання про Фінна) поширилися за межі Ірландії та Ісландії, вплинули на творчість Дж. Макферсона, Г. Ібсена, Дж. Голсуорсі та інших.

Художня література - складова літератури, сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва, власне, мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результат творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер.