34. Соціально-економічне положення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії (2 пол. Хvii – поч. Хх ст.).Инет

У результаті поділів Польщі та згідно із Константинопольською конвенцією з Туреччиною (1775 р.), Галичина і Буковина увійшли до складу Австрії, Закарпаття перебувало у складі Угорщини ще із XVII ст. Галичина разом із частиною польських земель була виділена в окремий коронний край – «королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. У межах однієї держави західноукраїнські землі залишались адміністративне розмежованими.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, передусім землеробство, яке через кріпацтво і низьку агрокультуру перебувало на низькому рівні.

Промисловість у першій чверті XIX ст. пе¬ребувала у стані застою.

Перша половина XIX ст. для українців в Австрії була дуже тяжкою. Тут не було недавніх традицій державності, хоча б і в обмеженій формі, як це було в Придніпровської Україні в Росії. Не було тут і української шляхти, як у тій же Східній Україні, і роль національного чинника переважно виконувала греко-католицька церква. Це було пов'язано з тим, що нечисленна українська інтелігенція складалася на той час із власне священиків або їхніх дітей, які отримували освіту. У цьому була особливість національного відродження в Західній Україні і його відмінність від відродження у Східній Україні.

У 1830-х роках у Західній Україні достатньо рельєфно почав кристалізуватися національний рух. На його піднесення й активність справили значний вплив два чинники: 1) польське повстання 1831 р. і заперечення поляками взагалі українського питання в Галичині; 2) вплив українського національного відродження на Лівобережній Україні. Почалася пропаганда української мови, робота над українським словником і вивченням історії свого краю.

На початку 1848 р. у ряді європейських країн, у тому числі і в Австро-Угорщині, почалися буржуазно-демократичні революції. Уряд Австро-Угорщини змушений був відмінити кріпосне право (у квітні 1848 р.). У травні 1848 р. представники української ліберальної буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства створили у Львові українську політичну організацію – «Головну руську раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. «Головна руська рада» змушена була припинити свою діяльність у 1851 р.

У листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувалися вимоги введення автономії у Східній Галичині. Але воно зазнало поразки. Значення революції полягало у тому, що вона призвела до ліквідації кріпосного права і піднесення національно-визвольного руху.

У 1867 р. прийнято конституцію, згідно з якою Австрійська імперія стала двоїстою, перетворилася на Австро-Угорську, декларувався перехід від централізму до федералізму, розподіл законодавчої влади між імператором, рейхстагом і обласними сеймами. Офіційно проголошувалася рівноправність у державних установах, судах, школах. Але реально панівне становище на західноукраїнських землях займали австрійська, угорська, польська, румунська верхівки. Галичині надали обмежену внутрішню автономію.

За ліквідацію феодальних повинностей поміщики в 1851 р. отримали певну суму 5 % облігаціями, які погашалися з 1859 р. Селяни ж за це повинні були сплатити великий викуп, який для галичан був у 5 разів більшим, ніж для німецьких селян.

Характерними ознаками селянських господарств були малоземелля, кругова порука, обтяженість викупними платежами, податками і повинностями, аграрне перенаселення. Промисловість західноукраїнських земель розвивалася повільно. Промисловість мала дрібний, кустарно-ремісничий характер, була мало механізованою. Почалося будівництво залізниць. У 1864 р. залізнична колія була проведена із Кракова до Львова.

У суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях домінуюче становище посідали дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство – мовно-літературна, а потім – і суспільно-політична течія, яка об'єднувала частину консервативної інтелігенції та духовенства, зорієнтованої на Москву. Вони розчарувалися в австрійській монархії, яка не дала їм ніяких привілеїв, і сподівалися дістати їх від російського уряду. Москвофіли виступали за недоторканність існуючого ладу, не сприймали деякі суттєві аспекти капіталізму, який вже виявив себе в Західній Європі. Цим москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. У своїх виданнях вони використовували так зване «язичіє», що І було сумішшю церковнослов'янської, російської й української мов. їх лідерами були Д. Зубрицький, В. Ділицький. Під їх впливом знаходилися ряд культурно-освітніх товариств і часописів.

Народовці – політична течія ліберального напряму, яка бере початок від Львівського гуртка, заснованого у 1861 р. групою молодих письменників і громадських діячів. Це була українофільська тенденція у суспільно-політичному русі, яка виступала за єдність українських земель, розвиток української літератури та мови.Вони проводили значну культурницьку діяльність ліберального напряму. Лідерами народовців були: В. Шашкевич, В. Барвінський, А. Вахнянин.

Значну роль у розвитку самосвідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване 1868 р. народовцями у Львові. Воно видавало твори українських письменників, шкільні підручники, газети, організовувало читальні.

Важливе значення для консолідації наукових сил України мало створення у 1892 р. наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), яке, фактично, стало Українською академією наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, математично-природничо-лікарську, при яких діяли друкарня, книгарня та бібліотечна комісії. НТШ мало і свій музей. Деякий час очолював НТШ видатний історик М.С. Грушевський. До 1914 р. НТШ видало 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей, а найбільше – з українознавства.

У середині 70-х років у Галичині розгортається радикальний революційне-демократичний рух на чолі з І. Франком і М. Павликом. У 1890 р. засновується Русько-українська радикальна партія (РУРП) – перша легальна українська політична партія європейського типу і, водночас, перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. У програмі-максимум РУРП висунуто вимогу здобуття політичної, економічної та культурної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. У 1895 р. один із лідерів цієї партії Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), де вперше в історії українського політичного руху показав, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови, узагалі-передумовою самої можливості її існування. У другій половині 80-х років центр українського політичного руху переміщується до Східної Галичини («Український П'ємонт»). У 1899 р. була створена Українська національно-демократична партія – УНДП і Українська соціал-демократична партія, а у 1896 р. – Католицький русько-народний союз. УНДП і УСДС стояли на тих же позиціях, що й РУРП щодо своєї кінцевої мети. Політична, самостійність України стає головним гаслом національного руху в Галичині та на Буковині.

З виникненням партій національна ідея з гурткової стає масово-політичною.

Малоземелля та безробіття, низький рівень життя, аграрне перенаселення викликали масову еміграцію західноукраїнського населення, переважно – до Америки. Першими українськими переселенцями до США у 70-х р. XIX ст. були закарпатці. На кінець XIX ст. українська громада в США налічувала більше як 200 тис.осіб. Переселялися також у Канаду, Бразилію, Аргентину. На початок XX ст. у Південній Америці проживало близько 20 тис. українців. Вони засновували тут поселення, ферми, відкривали крамниці, зробивши свій внесок у розвиток цих країн.