3.2. Доходи від операційної діяльності

У доходах від операційної діяльності важливе місце за­ймають доходи (виручка) від реалізації продукції (робіт, послуг).

Процес виробництва завершується доведенням продукції до споживача.

Реалізація продукції (Т — Г') — це кінцева стадія кругооборо­ту коштів підприємства (Г — Т ... В ... Т' — Г), яка є його важ­ливим показником. Рух товарів і коштів створює основу економі­чних відносин між виробниками, постачальниками, посередни­ками і покупцями.

Для підприємства-виробника реалізація продукції є свідчен­ням, що вона за споживчими властивостями, якістю та асорти­ментом відповідає потребам покупців, суспільному попиту.

На практиці можуть використовуватись два методи визначен­ня моменту реалізації продукції:

а) продукцію відвантажено або відпущено споживачу (відбу­лося передавання права власності), — метод нарахування;

б) одержано кошти на рахунок постачальника за реалізовану продукцію — касовий метод.

В обох випадках усі розрахунково-платіжні документи мають бути оформлені відповідно до чинного законодавства. Реалізація продукції завжди передбачає зміну форми вартості (Т — Г), тому бартер, або прямий товарообмін (Т — Т), не можна вважати реа­лізацією продукції. За бартерного обміну товарів не відбувається руху коштів, немає надходжень виручки від реалізації продукції, тобто не відбувається зміни форм вартості. В економіці України ще й досі залишається значною питома вага товарообмінних бар­терних операцій.

Податкові зобов'язання підприємств у податковому обліку, пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), вини­кають за події (однієї з двох — відвантаження продукції чи отри­мання коштів), що відбулася раніше. Винятком є малі підприєм­ства, де виручка від реалізації продукції (робіт, послуг) визнача­ється лише за касовим методом.

Отже, існують різні методичні підходи до визнання доходу (виручки) за податковим і бухгалтерським обліком.

Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) та інших активів за бухгалтерським обліком визнається у разі наяв­ності всіх наведених нижче умов, передбачених П(С)БО 15 «Дохід»:

• покупцеві передані суттєві ризики і вигоди, пов'язані з пра­вом власності на товар (продукцію, актив);

• підприємство не здійснює подальше управління та контроль за реалізованими товарами (активами);

• сума доходу (виручки) може бути достовірно визначена;

• є впевненість, що в результаті операції відбудеться збіль­шення економічних вигід підприємства;

• витрати, пов'язані із цією операцією, можуть бути достовір­но визначені.

Якщо підприємство отримало грошові кошти чи сталося збіль­шення інших його активів, але не виконано хоча б однієї з назва­них вище умов, то в бухгалтерському обліку дохід не визнається.

Так, одержаний від покупця аванс за товари, які ще йому не відвантажені, відображатиметься в бухгалтерському обліку як кредиторська заборгованість за одержаними авансами, оскільки не дотримано першої умови, коли покупцеві передаються суттєві ризики і вигоди, пов'язані з правом власності на товар. Водночас у податковому обліку ці надходження визнаватимуться дохо­дом, за яким виникають податкові зобов 'язання.

Як було щойно сказано, однією з важливих умов визнання до­ходу є можливість достовірної оцінки витрат, пов'язаних з одер­жанням указаних доходів. Стосовно бартерних операцій, то сума доходу за бартерним контрактом визнається за справедливою (ринковою) вартістю активів, які одержані або підлягають одер­жанню підприємством, зменшеною чи збільшеною відповідно на суму переданих або одержаних грошових коштів. Якщо справед­ливу вартість активів, які отримані або підлягають отриманню за бартерним контрактом, визначити неможливо, то дохід визначає­ться за вартістю активів, переданих за цим бартерним контрактом.

Зростання бартерних операцій в Україні зумовлене кризовим станом платежів. Багато підприємств за браком коштів на рахун­ках змушені користуватися бартерними операціями.

Згідно з чинним господарським законодавством, бартерні опе­рації нині включаються у звітність з реалізації продукції підпри­ємств, що певною мірою спотворює реальний стан справ.

Підприємство, здійснюючи господарську діяльність, може отримувати доходи від реалізації послуг — окремих або супутніх до іншої діяльності (готельні послуги і громадське харчування, продаж товарів з наступним обслуговуванням тощо).

Особливості визнання доходу в бухгалтерському обліку від на­дання послуг випливають зі специфіки даного виду господарських операцій. Дохід, пов'язаний з наданням послуг, визнається виходя­чи з рівня завершеності операції з надання послуг на дату балансу, якщо може бути достовірно оцінений результат цієї операції.

Існують певні особливості визнання доходу за цільового фі­нансування господарської діяльності підприємств, організацій та інших юридичних осіб.

Цільове фінансування не визнається доходом доти, доки не іс­нує підтвердження того, що воно отримане та підприємство ви­конує умови фінансування. Інакше кажучи, цільове фінансування

визнається доходом протягом тих періодів, у яких визнаються витрати, пов'язані з виконанням умов цільового фінансування.

Доходи (виручка) від реалізації групуються за такими видами діяльності:

• реалізація товарів;

• реалізація готової продукції;

• виконання робіт та надання послуг.

Розмір виручки від реалізації продукції, за інших однакових умов, залежить від:

1) кількості, асортименту та якості продукції, що підлягає реа­лізації;

2) рівня реалізаційних цін.

Обсяг (кількість) реалізованої продукції прямо впливає на ве­личину виручки, а сама кількість реалізованої продукції залежить від обсягу виробництва товарної продукції і зміни величини пе­рехідних залишків нереалізованої продукції на початок і кінець звітного періоду. Асортимент реалізованої продукції справляє двоякий вплив на величину виручки. Зростання в загальному об­сязі реалізованої продукції питомої ваги асортименту з більш ви­сокою ціною збільшує величину виручки, і навпаки.

Прямий вплив на розмір виручки справляє й рівень відпуск­них цін, тому підприємство має їх обґрунтувати.

Залежно від того, яку мету має підприємство на ринку, розріз­няють різні підходи до ціноутворення (оптимізації цін). Такими цілями можуть бути:

* виживання на ринку стає головною метою, коли ринок досяг майже граничної місткості (для Збереження життєздатності під­приємства можуть встановлювати низькі ціни, сподіваючись, що ринок буде чутливим до них);

* максимізація прибутку (у цьому разі зіставляються попит і витрати на виробництво з альтернативними цінами і вибирають ту з них, яка забезпечить максимальний прибуток);

«лідерство на ринку досягається через зниження витрат і одержання високого і тривалого прибутку (установлюються ни­зькі ціни з метою збільшення частки підприємства на ринку);

* лідерство щодо якості товарів передбачає встановлення від­носно високих цін, які мають компенсувати високі витрати на науково-дослідні роботи й забезпечення якості.

За умов ринкової економіки існують вільні, фіксовані та регу­льовані ціни. Фіксовані ціни встановлюються адміністративне (державою), переважно на послуги першої необхідності на това­ри (послуги), які монопольно виготовляються чи надаються дер­жавою (газ, електроенергія, пасажирський транспорт тощо). Ре­гульовані ціни встановлюються для регулювання рівня рента­бельності товарів першої необхідності, наприклад хлібобулочних

виробів, продуктів дитячого харчування тощо. Державою встано­влюються ще й індикативні ціни — мінімальний і максимальний рівні цін. У решті випадків користуються вільними цінами, тобто цінами, які склалися на ринку під впливом попиту і пропозицій за домовленістю сторін — постачальників і споживачів.

З метою встановлення оптимального рівня цін, ураховуючи фактори, що впливають на ціни, а також прийняту підприємством ринкову стратегію, використовуються такі методи ціноутворення:

1. Витратний метод («витрати + прибуток»).

2. Отримання цільової норми прибутку.

3. Оцінка споживної вартості.

4. Пропорційне ціноутворення.

5. Метод «очікуваного прибутку».

6. Метод швидкого повернення витрат.

За методом «витрати + прибуток» ціна (ЦІ) обчислюється за формулами:

Ц1=С + П,

де С — собівартість продукції, грн;

П — величина прибутку в ціні, грн.

Прибуток визначається у відсотках до собівартості, виходячи із міркувань забезпечення як прибутковості продукції, так і її конкурентоспроможності. У ринковій економіці сфера застосу­вання цього методу є обмеженою.

Установлюючи вільні ціни, за основу беруть собівартість і прибуток (планову рентабельність). Потім додають акцизний збір (для підакцизної продукції) і податок на додану вартість.

Ц₂ = С + П + ПДВ,

де Ц2 — ціна продукції з податком на додану вартість;

ПДВ — податок на додану вартість.

Ц3= С + П + A3 + ПДВ,

де Цз — ціна продукції з акцизним збором і податком на додану вартість;

A3 — акцизний збір.

Ц4 = С + П + АЗ + ПДВ + ТН,

де Ц4 — роздрібна ціна продукції;

ТН — торгова націнка.

Приклад 1

Собівартість виробу «А» становить 6 грн. Планова рентабельність реалізації — 35%. Ціна виробника «А» дорівнюватиме 8,10 грн (6 + 6 х 0,35). Ціна виробу «А» з податком на додану вартість за ставки податку 20 % дорівнюватиме 9,72 грн (8,10 + 8,10 х 0,2). Роздрібна ціна виробу «А» за торгової націнки 30% дорівнюватиме 12,64 грн (9,72 + 9,72 х 0,3).

Приклад 2

Собівартість підакцизного виробу «Б» становить 6 грн. Прибуток — 1,5 грн за планової рентабельності 25 % (6x0,25). Ставка акцизного збору — 2,5 грн. Тоді ціна підакцизного виробу «Б» дорівнюватиме 10 грн (6 + 1,5 + 2,5). Ціна підакцизного виробу «Б» з податком на додану вартість дорівнюватиме, за ставки податку 20 %, 12 грн (10 + 10 х 0,2). Роздрібна ціна підакцизного виробу «Б» з торговою націнкою 15 % до­рівнюватиме 13,8 грн (12 + 12 х 0,15).

Залежно від того, кому реалізується продукція, встановлюю­ться відпускні та роздрібні ціни. Відвантаження продукції здійс­нюється посередниками оптом або партіями за відпускними ці­нами. Посередники реалізують цю продукцію роздрібним торго­вим організаціям за цінами, які включають націнки, пов'язані зі збутом. Безпосередньо споживачам роздрібні торгові організації продають товари за роздрібними цінами, тобто з торговою націн­кою. Продаючи товари за фіксованими цінами, торгові організа­ції отримують торгову знижку.

За умов ринкової економіки ціни стають найважливішим фак­тором регулювання процесу виробництва та споживання і безпо­середньо впливають на попит і пропозицію.

Специфіка ринкового ціноутворення полягає в тому, що ви­трати, пов'язані із виробництвом і збутом продукції, безпосеред­ньо рівень цін не визначають.

Метод ціноутворення з урахуванням отримання цільової нор­ми прибутку орієнтований на витрати і цільову норму прибутку. Підприємства намагаються встановити ціну, включаючи в неї прибуток, що планується у відсотках на інвестований капітал. При цьому використовується концепція беззбитковості і за вста­новлення ціни відповідно до цієї методики враховується залеж­ність загальних витрат і виручки від обсягу продажу:

Ц = в_{зм +},

де В_зм — величина змінних витрат на одиницю продукції, грн;

Впост — постійні витрати на дану продукцію за певний період (рік), грн;

П_заг — загальна сума прибутку, яка має бути одержана за той самий період від продажу продукції, грн;

N— обсяг продажу продукції в натуральних одиницях.

Метод оцінки споживної вартості ґрунтується на оцінці ви­годи, яку матиме споживач від використання товару. Цьому ме­тоду ціноутворення властивий певний ризик внаслідок можливо­сті невиправданого завищення або заниження ціни.

Метод пропорційного ціноутворення характеризується тим, що, користуючись ним, підприємства виходять не стільки з влас­них витрат, оцінки споживної вартості чи попиту, скільки із цін конкурентів. За цього методу (його ще називають «за рівнем кон­куренції») ціна встановлюється як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів, тобто:

Ц = f(1„ Ц₂,..., Цn),

де п — кількість продавців аналогічної продукції;

f — функція цін на аналогічну продукцію.

Метод «очікуваного прибутку» застосовують найчастіше тоді, коли підприємство планує підписати контракт і, пропонуючи нижчі ціни, ніж інші підприємства, має шанси виграти боротьбу за контракт.

Метод швидкого повернення витрат використовується під­приємствами з метою активного продажу великих обсягів проду­кції і швидкого повернення витрачених коштів. Такої поведінки дотримуються здебільшого виробники, котрі не впевнені в три­валому успіхові їхньої продукції на ринку.

Існують ще й інші методи ціноутворення, але використання будь-якого з них потребує наступного коригування ціни, із засто­суванням різноманітних знижок і доплат (за оплату готівкою, ве­личину придбаної партії товару, доставку, сезонних знижок, вар­тості супутніх послуг тощо).

На практиці підприємства встановлюють не окремі ціни на окремі товари, а використовують цілу систему цін, щоб прода­вати весь асортимент своїх товарів, ураховувати попит на різ­них, у такому числі територіальна віддалених ринках.

Основною складовою грошових надходжень підприємств є виручка від реалізації продукції. Виручка від реалізації продукції є фінансовою категорією, яка виражає грошові відносини між постачальниками і споживачами товару.

Виручка від реалізації — це сума коштів, які надійшли на по­точний рахунок підприємства в банку або в касу підприємства від продажу товарів та надання послуг. Він є основним джере­лом грошових доходів і фінансових ресурсів підприємств.

Підприємство визначає як планову, так і фактичну виручку від реалізації продукції. Для забезпечення правильності її визначен­ня надзвичайно важливе значення мають дані про різницю між часом відвантаження і часом оплати продукції; питома вага поставок продукції за попередню оплату; поставок, які будуть опла­чені протягом одного-трьох місяців після відвантаження; поста­вок за бартером; змін дебіторської заборгованості. Узагальнення такої інформації дає змогу спрогнозувати реальне надходження грошових коштів у плановому періоді (місяць, квартал, рік).

Планову виручку від реалізації продукції визначають мето­дом прямого рахунку. За його використання виручка від реалізації визначається множенням кількості реалізованих виробів на їхню реалізаційну ціну і додаванням отриманих сум за всією номенк­латурою виробів.

Виручку від реалізації кожної номенклатури виробів визнача­ють за формулою:

В = Р-Ц,

де В — виручка,

Р — кількість реалізованих виробів,

Ц — ціна реалізації кожного виробу.

Обсяг реалізації можна розрахувати укрупненим методом, ви­ходячи з товарного випуску виробів у плановому періоді, додаю­чи залишки виробів на початок планового періоду і віднімаючи такі на кінець планового періоду.

Плановий обсяг реалізації об­раховують з формули:

Р = 31+Т-3₂,

де Р — обсяг реалізації в плановому періоді;

З1 — залишки кожного виду готових виробів на складі та від­вантажених на початок планового періоду;

Т — випуск товарної продукції в плановому періоді;

За — залишки кожного виду виробів на складі на кінець пла­нового періоду.

Реалізаційні ціни в плановому періоді визначають на основі цін базового періоду, які коригують на передбачувані зміни в плано­вому періоді, у тому числі з урахуванням попиту і пропозиції.

Порядок обчислення обсягу реалізації та виручки методом прямого рахунку наведено в таблиці 3.1.

Коли асортимент виробів надто великий, розрахунок плану реалізації можна здійснювати комбінованим методом. Виручку від реалізації основних видів продукції визначають методом пря­мого рахунку, а для обчислення виручки від реалізації виробів іншого асортименту користуються укрупненим методом. Для розрахунку беруть товарний випуск за всією номенклатурою за­лишків виробів, додають до нього вартість залишків на початок планового періоду і віднімають очікувані залишки на кінець пла­нового періоду за відпускними вільними цінами і за собівартістю (табл. 3.2).

Виручка від реалізації продукції, робіт і послуг є основним джерелом відшкодування коштів на виробництво і реалізацію продукції, утворення доходів і формування фінансових ресурсів. За ринкової економіки обсягу продажу і виручці приділяється особлива увага. Від величини виручки залежить не тільки внут­рішньовиробниче відшкодування витрат і формування прибутку, а й своєчасність і повнота податкових платежів, погашення бан­ківських кредитів, які впливають на рівень виплачених відсотків, що в кінцевому підсумку позначається на фінансовому результаті діяльності підприємства.

Визначаючи суми грошових надходжень, необхідно врахову­вати залежність між ними, обсягом реалізації і зміною залишків дебіторської заборгованості, бо остання в Україні із року в рік зростає. Основна частка її — це заборгованість за внутрішніми розрахунками між підприємствами України. Залишається висо­кою питома вага простроченої дебіторської заборгованості, що негативно впливає на грошові надходження підприємств.

Залежність грошових надходжень від реалізації продукції (ро­біт, послуг) і зміни дебіторської заборгованості визначається так:

Сума грошових надходжень = [Сума реалізації] + [Дебіторська заборгованість на початок періоду] -