Тема 16. Міжнародні і регіональні валютно – кредитні та фінансові організації

1. Міжнародний валютний фонд

Центральну роль у світовій валютній системі відіграє Міжнародний валютний фонд (International Monetary Fund), який було засновано у липні 1944 році відповідно до рішень Бреттон-Вудської конференції. Свою діяльність МВФ розпочав з 1 березня 1947 р. У 1959 р. членами Фонду були 49 держав, у 1970 р. - 116, у 1992 р. -157, зараз - 182 держави. Отже, МВФ - це валютно-фінансова організація, діяльність якої набула універсального характеру.

МВФ у системі валютного регулювання. Діяльність міжнародного валютного фонду (надалі – МВФ, або Фонд) – це складова масштабних зусиль міжнародної спільноти, спрямованих на стабілізацію та структурні реформи у сфері макроекономіки. Перші контакти України з Фондом датуються 1991 роком, коли на останніх етапах розпаду Радянського Союзу Україну відвідала попередня ознайомлювальна місія МВФ. Відтоді візити різних місій Фонду до України стали звичайним явищем. Упродовж усієї історії відносин із Фондом Україна отримала фінансову підтримку обсягом майже 3,5 млрд. доларів США, а також суттєву технічну допомогу. Після планових виплат непогашений борг України перед МВФ усередині 2002 року становив близько 2 млрд. доларів. У 1992 році до членів МВФ були прийняті країни колишнього СРСР, у т.ч. і Україна. Завдяки цьому фактично завершено процес глобалізації економічного простору валютного регулювання, яке ведеться цією важливою міжнародною організацією. Сьогодні її членами є практично всі (за невеликим винятком) країни світу.

Рішення про створення МВФ було прийняте Бреттонвудською конференцією у 1944 році. Угода про МВФ після відповідної ратифікації країнами – учасниками набула чинності в грудні 1945 року.

СРСР спочатку доволі прихильно ставилась до перспектив своєї участі в МВФ. На погляд СРСР участь у МВФ дасть можливість одержувати дешеві фінансові ресурси, здійснювати контроль за діяльністю міжнародних установ. Однак пізніше позиція СРСР змінилась, що було викликане певними ідеологічними міркуваннями. Уряд СРСР вирішив зачекати і придивитись до діяльності МВФ.

Ідея створення міжнародної організації, метою діяльності якої повинна бути стабілізація міжнародної торгівлі та системи валютних відносин, виникла в результаті кризи 1929-1933 рр. Система мала базуватися на досвіді реалізації стабілізаційних програм, запропонованих групою міжнародних експертів під керівництвом американського банкіра Ч. Дейвіса для Німеччини (1921-1923 рр.), а також Лігою Націй для Австрії (1922 рр.) та Угорщини (1923 р.). Пропонований підхід відображав нові реалії міжнародних відносин.

Як відомо, протягом кількох років після закінчення Першої світової війни здійснювалися спроби відновити систему золотого стандарту, яка ще здавалася цілковито природною і єдино можливою. Особливу увагу цьому питання було приділено під час Генуезької конференції 1922 року (тієї самої, на якій розглядалися також і питання першого російського дефолту – відмови більшовиків від сплати зовнішніх боргів попередніх урядів). Кінець таким спробам поклала криза 1931-1933 рр., у результаті якої в квітні 1933 року президент Ф.Д. Рузвельт припинив обмін доларів на золото, що мало фундаментальне значення для всієї міжнародної фінансової системи. Того ж року в Лондоні на Світовій конференції з монетарних та економічних питань (World Monetary and Economic Conference) востаннє спробували домовитися про колективні дії у цій галузі. Спроба скінчилася невдало, й індустріально розвинутим країнам не залишалося нічого іншого, як поодинці намагатися вирішувати питання валютного регулювання. Ще одна невдала спроба колективних дій – Тристороння угода між Великобританією, Францією та Сполученими Штатами 1936 року (відома також як “24-годинний золотий стандарт”, оскільки передбачала можливість виходу з неї за умови попередження щонайменше за добу). Справжній реформі валютних відносин довелося чекати кінця другої світової війни.

Теоретичною основою нового міжнародного фінансового порядку стали два плани, розроблені добре відомим у нас британським економістом Дж.М. Кейнсом (John Meynard Keyns) та заступником міністра фінансів США Г.Д. Вайтом (Harry Dexter White).

Планом Кейнса передбачалося створення міжнародного банку – Клірингового союзу, який емітував би власну валюту, що мала замінити золото (це підкреслювалося і назвою такої валюти – “банкор”). Центральні банки повинні були продати золото Кліринговому союзу за банкори, але викупити його вже не могли.

План Вайта базувався на ідеї пріоритетності державних фінансових інтересів щодо приватних і спочатку призначався лише для країн західної півкулі (для потреб яких планувалося створити Всеамериканський банк). Вперше план було оприлюднено у січні 1942 року на конференції міністрів іноземних справ американських країн у Ріо-де-Жанейро. Проте пізніше масштаби плану вирішили значно розширити, і в березні 1942 року його було надруковано вже під назвою “Пропонований план створення Стабілізаційного фонду Об‘єднаних та Асоційованих Націй і Банку реконструкцій та розвитку Об‘єднаних та Асоційованих Націй”.

В результаті до двох планів додавали ще й французьку альтернативу, основою якої став проект французько-британської угоди від 1939 року. На відміну від англосаксонських пропозицій, він не передбачав створення ніяких банків або клірингових союзів, жодних внесків до спільного фонду та випуску будь-якої нової валюти. Головним інструментом поліпшення ситуації у міжнародних фінансах французи вбачали встановлення жорсткішого валютного контролю, який на міжнародному рівні забезпечувався би спеціальною установою – Агентством валютної стабілізації (Monetary Stabilization Office або International Clearing Office). Для розробки цього проекту було використано згадану вище Тристоронню угоду, а загальна ідея полягала у черговій спробі повернутися до золотого стандарту.

Певні зауваження до цих пропозицій зробила канадська сторона: Канада розкритикувала ідею Кейнса про невід‘ємне право країн-членів на отримання кредиту на фінансування дефіциту платіжного балансу: по суті це означало б передачу діяльності банку під контроль позичальника, що не є в правилах для хороших банкірів.

США пристали до ідеї Кейнса, але замінили назву “кліринговий союз” на “фонд” (оскільки це здавалося їм меншим обмеженням власного суверенітету у валютних питаннях), “банкор” трансформували в “юнітас”/unitas (хоча пізніше запропонували йому на зміну долар як щось ближче, реальніше та рідніше), а кредити на фінансування дефіцитів платіжних балансів внесли пропозицію надавати лише за умови розробки відповідних програм погашення як самих дефіцитів, так і заборгованості перед фондом.

Це давало змогу настільки зблизити позиції двох сторін, що у квітні 1943 року було надруковано єдиний план, а через рік – спільну заяву Вашингтона і Лондона щодо створення Міжнародного валютного фонду. За цей час на підставі пропозицій відповідального працівника американського Казначейства Р. Майксела було розроблено і формулу обчислення квот окремих країн у новоствореному фонді. Відтак на підготовчій конференції в Атлантік-Сіті (червень 1944 р.) обговорювалися вже другорядні витання, такі як вибір місця розташування штаб-квартир фонду та Світового банку. Остаточні рішення було прийнято на конференції у Бреттон-Вудсі (штат Нью-Гемпшир), яка відбулася у липні 1944 року. В роботі конференції взяли участь 730 делегатів із 45 країн, у тому числі і з Радянського Союзу.

СРСР був не єдиним учасником Бреттон-Вудської конференції, який потім не вступив до фонду (і відповідно до Світового банку). Так само вчинили Австралія (приєдналася в середині 1947 р.), Гаїті (в 1953 р.), Нова Зеландія (в 1961 р.) та Ліберія (в 1962 р.). Але в даному разі йшлося головним чином про ідеологічне протистояння та великодержавні амбіції. По суті це була одна з перших ознак “холодної війни”. Пізніше під впливом позиції СРСР із фонду вийшли деякі країни “народної демократії”.

Перше засідання Ради керуючих МВФ, на якому були присутні представники 38 країн-засновників, відбулось у березні 1946 у м. Савана, штат Джорджія. На ньому було прийнято остаточне рішення про місце розташування штаб-квартири новостворених міжнародних фінансових установ: перевагу перед фінансовим центром (Нью-Йорком) було надано центру політичному (Вашингтону), що лише підтвердило справжні пріоритети їхньої діяльності.

Офіційно Міжнародний валютний фонд розпочав свою діяльність у травні 1946 року (після призначення керівництва), але перші операції було здійснено лише в березні 1947 року (тому в різних виданнях вказують різні дати початку роботи МВФ). Мета діяльності визначалася першою статтею Угоди про МВФ: “забезпечити розвиток і збалансоване зростання міжнародної торгівлі та сприяти таким чином досягненню і збереженню високого рівня зайнятості і реального доходу та розвитку виробничих ресурсів усіх членів”. “МВФ створено для того, щоб запобігти всесвітнім економічним депресіям”, – так свого часу резюмував цілі та завдання фонду один із його високих посадовців. “Загалом усі погоджуються з тим, що Бреттон-Вудська система обслуговувала світ у післявоєнний період досить добре, забезпечуючи стабільні умови, в яких розквітала світова торгівля та платежі... Американська гегемонія у міжнародній валютній системі встановилися природно, і не піддавалася сумніву впродовж років п‘ятнадцяти після війни”.

Протягом 1960 – 63 років за рахунок колишніх колоній кількість учасників МВФ зросла з 68 до 101. Це призвело до того, що МВФ поступово переорієнтувався на вирішення проблем країн третього світу.

Сьогодні основна мета та цілі діяльності МВФ визначаються статутом МВФ.

Статутом МВФ визначено, що метою цієї організації є забезпечення співробітництва у міжнародних валютних проблемах, сприяння стабілізації валют, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, досягнення рівноваги в платіжних балансах країн – учасниць.

У статті IV Статуту МВФ зазначено: “Фонд повинен слідкувати за розвитком міжнародної валютної системи і забезпечувати її ефективне функціонування”.

МВФ також має здійснювати аналіз виконання кожною країною – членом загальних зобов’язань. Статутом передбачено, що країни – учасники, вступаючи у Фонд, добровільно зобов’язуються співпрацювати з Фондом і між собою у питаннях стабілізації валютних відносин.

У розв’язанні цього комплексу завдань першочергова увага приділяється системі заходів щодо регулювання валютних курсів, які забезпечують сприятливі умови розвитку зовнішньоекономічної діяльності країн – учасниць, щодо зниження валютного ризику, кон’юнктурної невизначеності тощо.

У квітні 1977 року директорат МВФ у межах своїх повноважень щодо спостереження за політикою у сфері валютних курсів визначив три основні принципи, якими повинні керуватись країни – учасниці Фонду.

По – перше, кожна країна – член Фонду повинна не допускати такої маніпуляції валютними курсами, яка б дала їй змогу отримати несправедливі конкурентні переваги над іншими країнами.

По – друге, обов’язком кожної країни є здійснення валютного регулювання, спрямованого на уникнення руйнівних наслідків, які викликані короткостроковими коливаннями обмінних курсів.

По – третє, при проведенні політики регулювання валютного курсу мають враховуватись інтереси інших членів Фонду, включаючи інтереси тих країн, у валютах яких здійснюється інтервенція.

МВФ має змогу активно впливати на країни – учасниці в питаннях виконання ними відповідних вимог валютного регулювання. Для цього використовуються стабілізаційні програми та механізм взаємних консультацій. Стабілізаційні програми пов’язані з наданням кредитів на фінансування тимчасових дефіцитів платіжних балансів окремих країн. У встановленому порядку кредит надається в іноземній строком на 3 – 5 років в обсязі 25 % квоти автоматично. Понад цей ліміт надання кредитів супроводжується вивченням Фондом економічної ситуації у країні і вимогами проведення жорстких заходів стабілізаційного характеру.

Відмова країни, яка хоче отримати кредит, виконувати рекомендації Фонду фактично закриває їй допуск до світового ринку капіталів. Нині 55 країн – учасниць Фонду беруть участь у здійсненні такого типу стабілізаційних програм.

Етапи співробітництва України з МВФ є наступними:

Стосовно напрямів використання кредитів МВФ Україною слід зауважити, що значна частина цих коштів пішла на надання кредитів Міністерству фінансів і була використана для обслуговування дефіцитів платіжного і торговельного балансів, у тому числі – на закупівлі за імпортом для багатьох сфер діяльності, включаючи паливно-енергетичний комплекс, сільське господарство тощо.

Ще одним напрямом використання кредитів МВФ є формування валютних резервів. Допомога МВФ дала Україні змогу підтримувати стабільність національної валюти, успішно провести грошову реформу, запровадити конвертованість гривні за поточними операціями. Збільшення валютних резервів та їх високий рівень служать підтвердженням стабільності фінансової системи країни і підвищує рівень довіри до неї.

Першу широкомасштабну програму стабілізації і реформ було започатковано в Україні за допомогою МВФ у жовтні 1994 року. Крім траншів STF, Фонд підтримав реформи однорічною програмою стенд-бай, ухваленою у квітні 1995 року. Завдяки їй Україна отримала майже 700 млн. доларів, або трохи більше половини ухваленого обсягу. В травні 1996 року схвалено іншу програму стенд-бай, фінансування за якою (обсягом 800 млн. доларів) отримано повністю. У рамках цієї програми у вересні 1996 року Україна здійснила грошову реформу та взяла зобов‘язання дотримуватися вимог статті VIIІ Статуту МВФ щодо утримання від обмежень на виконання платежів за поточними зовнішніми операціями у валютній сфері. Третю програму стенд-бай ухвалено в серпні 1997 року. Україна отримала понад 200 млн. доларів (менше половини ухваленого обсягу) ще до того, як її фіскальна позиція опинилася під інтенсивним тиском через високий рівень дефіциту бюджету та погіршення зовнішньої кон‘юнктури. За великим рахунком три програми стенд-бай поспіль полегшили справу економічної стабілізації. На початку 1998 року рівень інфляції скоротився до менш як 10 % на рік, і падіння виробництва майже припинилося.

Україна отримала також важливу технічну допомогу МВФ. У податково-бюджетному секторі допомога зосереджувалася на системі адміністрування податків (включаючи адміністрування податку на додану вартість), запровадженні сучасного казначейства, систем управління боргом і соціального захисту. Головну увагу Фонд приділив створенню простих, прозорих та справедливих податкової і бюджетної систем з урахуванням міжнародного досвіду. Україна досягла важливого прогресу в галузі фіскального управління (особливо щодо впорядкування бюджетного процесу, контролю за видатками і скасування розрахунків у не грошовій формі). Водночас деякі завдання – оптимізація податкових привілеїв і спеціальних податкових режимів, поліпшення системи адресної соціальної допомоги – виявилися надто складними і все ще залишаються невирішеними.

Що стосується грошово-кредитних питань, то МВФ надавав активну допомогу в галузі бухгалтерського обліку центрального банку, монетарних операцій, банківського нагляду і реструктуризації. Фонд надавав також консультації щодо правових основ цих операцій, зокрема в контексті ухвалення законів «Про Національний банк України» та «Про банки і банківську діяльність». У 2002 році експерти МВФ та Світового банку провели детальне дослідження фінансової системи України в рамках Програми оцінки фінансового сектора (FSAP).

Значні ресурси МВФ використав на допомогу у сфері статистики, зокрема на проведення аналізу національних рахунків України, індексів промислового виробництва, споживчих цін та цін виробників. На ранніх етапах створення багатьох із цих індексів потрібно було починати практично з нуля. Фонд надання активну підтримку в галузі монетарної, фіскальної статистики та статистики платіжного балансу. Незважаючи на деякі недоліки (особливо в охопленні виробництва та цінової статистики). Україна стабільно рухається вперед, про що свідчить приєднання до Спеціального стандарту розповсюдження даних МВФ, яке відбудеться незабаром, та успішне завершення Звіту про дотримання стандартів і кодів (ROSC).

Щоб створити сприятливіші умови для постійного діалогу між місіями МВФ та урядом, а також для щоденного моніторингу подій в Україні, у 1993 році Фонд відкрив своє постійне представництво в Києві. Із часом коло завдань цієї установи розширилося, кількість співробітників зросла. Зокрема, постійне представництво прийняло на роботу кілька молодих українських економістів, навички та досвід яких виявилися дуже корисними під час оцінювання структурних проблем і прислужається Україні в майбутньому, коли вони працюватимуть на інших напрямах та в інших умовах. Постійні представники Фонду все активніше беруть участь у дебатах щодо державної економічної політики України, користуючись для цього місцевими засобами інформації, інтернет-сторінкою постійного представництва, а також виступають із лекціями в різних навчальних закладах, на конференціях тощо.

Із запровадженням політики стабілізації Україна дещо запізнилася. У перші роки після здобуття незалежності фінансової дисципліни практично не було, і тимчасова валюта, карбованець, знецінювалася гіперінфляційними темпами – більше 10 000 відсотків у 1993 році. Лише наприкінці 1994 року було започатковано амбітну програму стабілізації і реформ, спрямовану на скорочення рівня інфляції та створення підґрунтя для оздоровлення економіки. Програмі надавав фінансову підтримку МВФ. Після обнадійливого старту в другій половині 1995 року фактичні економічні показники згодом відхилися від програмних, а послаблення фінансової політики знову спричинилося до тиску на обмінний курс та рівень інфляції.

Ще одну спробу стабілізувати економіку зробили навесні 1996 року за підтримки коштів другої угоди стенд-бай з МВФ. Уряд України вважав, що програма фінансової реформи підготує грунт для запровадження гривні того ж року. Справді, курс карбованця спочатку стабілізувався і навіть трохи зріс у першій половині 1996 року. Це дало уряду підставу для висновку, що незабаром буде створено умови для встановлення офіційного валютного коридору та для зміни карбованця постійною валютою – гривнею.

Уряду вдалося утримувати гривню в рамках неофіційного коридору понад рік (до кінця 1997-го). Проте коригування податково-бюджетної політики, необхідне для стабілізації обмінного курсу, не набуло подальшого розвитку. Певний час це вуалювалося зростанням обсягів заборгованості з видатків (що свідчило про суттєве перевищення первинного дефіциту бюджету над касовим дефіцитом), а також купівлею ОВДП нерезидентами (що означало короткострокове фінансування касового дефіциту бюджету, яке з часом виявилося ненадійним). Зрештою, без коригування податково-бюджетної політики гривня не змогла утриматися в рамках неофіційного коридору, і в січні 1998 року її курс упав нижче 1,9 грн. за долар США.

Попри труднощі 1997 року, спричинені здебільшого слабкою податково-бюджетною політикою, запровадження гривні було одним із найуспішніших, хоча й коротких, епізодів співробітництва між урядом України та МВФ. Подальші події засвідчили, що стабільність валютного курсу потребує підтримки шляхом проведення адекватної фінансової політики і насамперед – жорсткої грошово-кредитної та податково-бюджетної політики.

Забезпечивши достатній ступінь стабільності цін на обмінного курсу після введення гривні, уряд протягом 1997-1999 рр. кілька разів намагався започаткувати економічну реформу. МВФ підтримував його зусилля, консультуючи з питань економічної політики, уклавши дві угоди про фінансування, а також надаючи технічну допомогу. Однак ці зусилля лише частково увінчалися успіхом, в основному через брак єдності поглядів в уряді, а також згоди між урядом та Верховною Радою. Це унеможливило проведення повномасштабної фіскальної та структурної політики. Інакше кажучи, уряд не відчув себе автором програми економічних реформ. Окрім того, процес прийняття політичних рішень ускладнився у зв‘язку з подіями у сфері зовнішнього фінансування – йдеться про фінансові кризи у Азії та Росії та відповідні коливання рівня довіри інвесторів.

У результаті наприкінці серпня 1998 року Україні опинилася на межі дефолту за своїми офіційними зобов‘язаннями. Аби подолати складнощі, програму було переглянуто буквально за кілька днів до того, як це питання розглядалося Радою виконавчих директорів МВФ. По-перше, уряд ухвалив жорсткішу фіскальну програму. Крім того, він почав уживати заходів, аби заохотити приватних кредиторів до продовження діяльності в Україні. Уряд також докладав зусиль для поліпшення ліквідності резервів Національного банку. Незважаючи на ці кроки, та з огляду на невеликий обсяг ліквідних резервів, схоже, потрібно було все ж вводити плаваючий обмінний курс. Однак, враховуючи нестабільність середовища та сумнівність наявної інформаційної про офіційні зовнішні зоов‘язання, уряд і експерти МВФ побоювалися, що стрімке падіння обмінного курсу може серйозно зашкодити економіці. У підсумку сторони дійшли згоди: гривня повинна рухатись у коридорі. Крім того, було введено певні обмеження щодо руху капіталів.

Із вересня 1998 р по червень 1999 р. з реалізацією програми EFF все було гаразд.

На заключних етапах угоди про EFF, строк дії якої закінчився 3 вересня 2002 року, макроекономічні показники України загалом були хорошими: високі темпи зростання, низький рівень інфляції, поліпшення зовнішньої позиції. Як зазначалося, завдяки кільком факторам (у тому числі й тимчасового характеру) результат виявився кращим, ніж передбачалося. Проте труднощі, пов‘язані з досягненням порозуміння із українським урядом щодо фіскальних заходів, необхідних для закриття фіскального розриву 2002 року, щодо строків і темпів погашення заборгованості з відшкодування ПДВ, а також зволікання Верховною Радою з їх ухваленням, призвели до того, що МВФ не зміг виділити чергові транші фінансування в рамках угоди про EFF. У підсумку Фонд надав кредит на суму, що становила менше ніж 60 відсотків від загального обсягу EFF, призначеного для України.

Функціонування МВФ (далі Фонд) регулюється Статтями Угоди -документом, який виконує роль статуту. Статтями Угоди закріплено і основні цілі створення МВФ:

• розвиток міжнародного співробітництва у валютній сфері через механізм консультацій з міжнародних валютно-фінансових проблем;

• сприяння розширенню та збалансованому зростанню міжнародної торгівлі, підтриманню високого рівня зайнятості та реальних доходів;

• забезпечення стабільності валютних курсів; недопущення конкурентного знецінення валют;

• допомога у створенні багатосторонньої системи платежів за поточними операціями між країнами - учасницями, усунення валютних обмежень, які гальмують розвиток світової торгівлі;

• надання загальних ресурсів Фонду у тимчасове користування країнам - учасницям для запобігання нерівновазі платіжних балансів.