Висновки
Діалектна лексика є органічним складником загальнонаціональної мови. Вивчення живого народного мовлення – актуальна проблема сучасного українського мовознавства, оскільки воно – це не тільки основа літературної мови, але й свідок її історії, джерело для подальшого її розвитку та збагачення. Українська літературна мова перебуває в тісних зв’язках з народними говорами. Навіть сьогодні, незважаючи на унормованість, українська літературна мова не перестає вбирати в себе лексичні елементи з народних говорів. З іншого боку, літературна мова впливає на територіальні діалекти. Цьому сприяють сучасні форми виробництва, наявність в селах та містечках інтелігенції, шкіл, вплив преси, художньої літератури, радіо, телебачення тощо. Таким чином, літературна мова через засоби зв’язку та спілкування розмиває діалектні говори і зближує їх.
Як відомо, діалектизми – це характерні для територіальних діалектів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. Діалектизми виділяються на всіх рівнях мови.
Слід розрізняти поняття ”діалект“ та ”говірка“. Діалект – це група однотипних говорів із спільними мовними ознаками. Говірка – це найменша діалектна одиниця, яка охоплює мову одного або кількох однотипних у мовному плані населених пунктів. Найбільшою діалектнотворчою одиницею є наріччя, яке об’єднує мову декількох однотипних говорів.
Український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Цей процес перетворення відбувався дуже повільно і нерівномірно в зв’язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилося на особливостях виникнення нової української літературної мови. Розчленованість та нерівномірність розвитку окремих територій обумовили те, що українська літературна мова виникла у вигляді кількох потоків (східноукраїнського, західноукраїнського, або галицького, закарпатського) на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків один визначається як головний: утворений на основі середньо наддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX століть, стає загальнонаціональною літературною мовою.
Ця нова українська літературна мова, основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, зокрема ж південно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі). Останнє пояснюється тим, що серед потоків становлення нової української літературної мови досить потужним був той, що базувався на наддністрянських говірках – галицький.
На основі багатьох фактичних даних, зокрема і лінгвістичного картографування, що проводилося в 60-х роках XX століття, можна визначити такі три діалектні групи (наріччя) української мови: 1)північну, 2)південно-західну, 3)південно-східну. Ці діалектні групи мають свої говіркові масиви.
Усі діалектні групи періодично зустрічаються у творах художньої літератури в основному на лексичному рівні, значно рідше на всіх інших рівнях. Це відбувається в основному з стилістичною метою: для відтворення місцевого колориту, індивідуалізації мови персонажів тощо. Використання діалектної лексики, крім досягнення виразності художнього мовлення, сприяє розширенню кола понять, які з регіональних, обласних, можуть переходити в розряд широковідомих.