Діалектизми як лексика обмеженого функціонування
Слова, активне користування якими обмежується певним середовищем, належать до лексики обмеженого функціонування. Насамперед це діалектизми.
Діалектизми – позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність. Словник літературознавчих термінів так подає тлумачення даного поняття:
Діалектизми (від грец. διάλεκτοζ —говір, наріччя) — це слова, вживання яких характеризується територіальною обмеженістю і більш-менш різко контрастує з прийнятими в літературній мові нормами.
Діалектизми віддзеркалюють процес адаптації літературною мовою територіально здиференційованих елементів діалектної мови чи регіональних варіантів літературної мови. Використання діалектизмів становить відступ від чинних на певному етапі розвитку норм літературної мови з певною стилістичною настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення локального колориту описуваних подій та інше). Функціонування діалектизмів в усному мовленні може зумовлюватися як цільовою стилістичною настановою мовця, так і недостатнім володінням літературною мовою. Основними шляхами проникнення у літературну мову цих одиниць є мова художньої літератури, публіцистики, наукової літератури, усне мовлення, лексикографічні праці (діалектні та змішаного типу). Діалектизми – поняття історично мінливе, що формується разом з виробленням і усталенням норм літературної мови. Зміна норм відбивається на оцінці конкретних мовних одиниць, їх віднесенні до діалектних чи нормативних; при цьому критерієм оцінок служать нормативні описи граматичної структури літературної мови, різноманітні словники.
Б.В.Кобилянський у своїй праці ”Діалект і літературна мова” розрізняє фонетичні, лексичні, морфологічні та синтаксичні діалектизми. Однак мовознавці, окрім вищезгаданих, виділяють ще діалектизми акцентуаційні, словотвірні, граматичні, семантичні та фразеологічні.
Акцентуаційні діалектизми широко представлені в усному літературному мовленні; у художній літературі наявні переважно у поетичних текстах з фіксованою ритміко – акцентною структурою.
Східнокарпатські (гуцульські) говірки Карпатської групи говорів південно-західного наріччя як найбільш активно діючі діалектнотворчі одиниці
Гуцульщина – неповторна перлина Українських Карпат – здавна приваблює до себе етнографів, етнологів, фольклористів, істориків і, безперечно, мовознавців. Кількість праць, присвячених її культурі, побутові, народній творчості, мистецтву і мові, набагато перевищує кількість досліджень будь-якого іншого етнографічного району України.
Гуцульські (або східнокарпатські) говірки належать до говорів Карпатської групи південно-західного наріччя української мови, до яких вони зараховуються на основі характерних рис, властивих усім рівням мовної структури.
Поширені гуцульські говірки у південно-західних районах Івано-Франківської області, у західних (гірських – Вижницькому і Путильському) районах Чернівецької області та у східній частині (Рахівський район) Закарпатської області.
Гуцульські говірки на сьогодні є активно діючою діалектнотворчою одиницею, незважаючи на нівеляційні процеси, які відбуваються під впливом української літературної мови, всезростаючому почуттю мовної норми носіїв і завдяки радикальним змінам позамовної дійсності сучасного села.
Підтвердженням активності функціонування гуцульських говірок можуть послужити своєрідні експерименти, проведені дослідниками останніми роками. Суть їх полягає в тому, що рукописні словники з Гуцульщини, укладені В.Коржинським та М.Мосорою понад сто років тому, були перевірені в польових умовах – у тих же місцевостях, щоб виявити, скільки із записаних авторами словників слів збереглося в активному фонді сучасних мовців. Результат перевершив сподівання: переважна більшість записаних слів активно функціонують і сьогодні.
До часто фіксованих фонетичних гуцульських діалектизмів належать словоформи з відмінними від літературної мови чергуваннями [о], [е] з [і]; [о] з нулем звука; [е] з [о] (война, крів’ю, хтіти); [е] на місці [а] після м’яких приголосних (житє, дєкувати); збереження [о] у словах богатий, горячий; заміна [ф] на [х], [хв] (арихметика, шкахва); наявність [р] (горувати) замість [р′] (горювати), а також використання словоформ з лексикалізованою звуковою структурою – матюнка (матінка), кождий (кожний).
Зрідка у художніх творах використовуються словотвірні діалектизми, відмінність яких від нормативних для літературної мови дериватів полягає в іншій комбінації афіксів з твірними основами – оспаний (заспаний), поранок (ранок), дружитися (одружитися).
Серед граматичних діалектизмів найпоширенішими є такі, які відрізняються від нормативних для літературної мови віднесеністю до інших граматичних підкласів (парадигм баче, просе замість бачить, просить; їсиш, дасиш замість їси, даси, межою замість межею), збереженням давніх типів відмінювання форм ( любови, радости; сей, сього, сего) та синтаксичних конструкцій: з прийменниками к, ік [берегу] (до берега), об [дорогу] замість до дороги, сполучниками котрий (який), коби, гийби (якби), а також відбиттям наслідків аналогічних змін.
Місцеві форми слів, не узаконені граматикою літературної мови, – морфологічні діалектизми. Наприклад, форми орудного відмінка однини жіночого роду: мнов, тобов, пшеницев; енклітичні форми займенників: скажи ми (скажи мені), дам ти (дам тобі), не бий го (не бий його); дієслівні форми минулого часу: ходивім (я ходив), ходивіс (ти ходив), ходимисмо (ми ходили), ходилисте (ви ходили); діалектні форми прислівників: теперечки (тепер), тутечки (тут), осьдечки (ось).
Синтаксичними діалектизмами називаються місцеві особливості будови речень, що є незвичними і неприйнятими в літературній мові: А що то сі тобі розходит? (У чому справа?), Я сі бою за тото говорити...(Я боюся про це розмовляти).
Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, невідомі поза межами певного наріччя, говору, називають етнографічними (етнографізмами). Вони не мають відповідників у літературній мові. Це, наприклад:
а) назви одягу: кобеняк (довга свита на негоду), керсет (верхній жіночий одяг без рукавів), витяжки (чоботи із суцільної шкіри) – у південно-східних наріччях; гачі (полотняні штани), черес (широкий шкіряний пояс) – у південно-західних наріччях;
б) назви страв та продуктів харчування: гуслянка (ряжанка з овечого молока), плачинда (вид печива) – у південно-західних говорах;
в) назви предметів побуту: колиба (чабанська або лісорубська хатина з конусоподібним дахом), фіра (віз) – у південно-західних говорах;
г) назви, пов’язані зі специфікою гірської місцевості, природними та кліматичними умовами: побережник (вітер уздовж берега), плай (гірська стежка), бескид (круча, ущелина).
Особливо багата лексика гуцульських говірок на специфічні назви таких ділянок як народні промисли – бондарство ( дорнєнка, цонґлі, бербениця, чуберка), ткацтво (поножі, сідавка, скраклі, штак), гончарство ( верхнєк, жорнівка, жоліб, спіднєк, гладунец, тарелі), різьба по дереву (лускачі, трійці, люльки), токарство (берівочка, пугарчик, раква, флєші).
Неповторні гуцульські назви рослин, яких тут значно більше, ніж в інших українських говорах – афини, бешєзник, гавйез, ґоґодзи, дремюх, змієван, золошник, йван-зіллє, цар-зіллє, євірниці, круто вежі, оделен, самозелень, серпівник, хобза, черсак, шовкова косиці та інші.
Своєрідність лексики гуцульських говірок виявляється в усіх частинах мови, про що яскраво засвідчують, наприклад, гуцульські прислівники (вітківось,. звідкісь, змалку, у підполуднє, відав, направці, млаво).
Цікаві окремі мікрогрупи народних найменувань, до яких належать, наприклад, назви, пов’язані з народним календарем. У гуцулів поширеним є спосіб номінації часових відрізків відповідно до релігійних свят: у Великодни, у Дмитрі, у Михайлі, на Пилипівку, у посток (Петрівка), У Юру, межи Манками. Ще більше назв для означення певних відрізків часу, пов’язаних з виконанням певних важливих сільськогосподарських робіт: по сапаню, у драню, в сінокосах.
Образність, соковитість і неповторність гуцульських говірок особливо відчутна у безлічі фразеологізмів(біда йиго бери, борсати постоли, дріжика грати, шукати зачіпки), у гуцульських приказках та прислів’ях (брехати – ни фостом махати; ни кажи бігме, бо ти зігне), в експресивно-емоційній сфері прокльонів та лайок (абис дівков посивіла; смага би тє вкела; болячка би тє вгріла; пес би ти губи лизав).
Отже, гуцульські говірки посідають значне місце на діалектологічній карті України. Вони здавна ваблять і притягують мовознавців. Заслуговує окремої уваги лексика, що відрізняється семантикою, звучанням чи формою від унормованої лексики літературної мови.