2.1. Теоретико-методологічні засади проблеми діагностики аутизму

Діагностичні критерії аутизму. Поряд з основними симптомами захворювання для поставлення діагнозу «аутизм» необхідне виявлення наявності затримки розвитку або ознак патологічного функціонування, що виникли до трирічного віку і пов'язані із соціальною сферою, з використанням мови під час соціальної взаємодії, або зі сферою гри, що включає символічні ігри або ігри, які вимагають участі уяви.

Спектр проявів аутизму

При слові «аутизм» багато хто з нас, напевно, пригадає Реймонда, молоду людину, наділену енциклопедичною пам'яттю і винятковими математичними здібностями, образ якого у фільмі «Людина дощу» створив відомий кіноактор Дастін Хоффман, що заслужено одержав премію «Оскар» за свою чудову гру.

Хоча деякі діти, що страждають від аутизму, і виявляють незвичайні здібності – такі, як Реймонд, більшість з них подібних талантів не мають. Аутизм є спектральним розладом. Це означає, що патерни симптомів захворювання, рівень здібностей страждаючих від них осіб, а також інші характеристики мають місце при аутизмі у найрізноманітніших комбінаціях, а хвороба може бути різних ступенів тяжкості (Lord, Cook, Leventhal & Amaral, 2000). На одному кінці спектра ми знаходимо німу дитину, що скорчилась у кутку кімнати і годинами крутить в руках канцелярську скріпку, а на іншому — університетського вченого, що має також досвід корпоративної роботи на тих посадах, які не передбачають спілкування з клієнтами.

Діти, що страждають від аутизму, не тільки значно відрізняються за рівнем розвитку когнітивних, мовних і соціальних навичок, але можуть також мати різноманітні відхилення, які не відносяться до аутизму, — найчастіше це розумова відсталість і епілепсія.

Аутизм на фоні розумової відсталості

Основні діагностичні критерії аутизму

Для поставлення діагнозу необхідна наявність, як мінімум, шести ознак із розділів 1-3, що надані далі, з яких, як мінімум, два повинні належати відноситися до розділу 1, і, як мінімум, поодинці – до розділів 2 і 3. Отже це:

(1) Якісні порушення у сфері соціальних взаємодій, що характеризуються, принаймні, двома з таких проявів:

(а) яскраво виражені проблеми при використанні різних форм невербальної поведінки – таких, як зоровий контакт, міміка, пози і жести, що служать для регулювання соціальних взаємодій;

(б) нездатність встановлювати стосунки з однолітками, відповідні поточній стадії розвитку;

(в) відсутність спонтанного бажання поділитися своєю радістю, інтересами або досягненнями з іншими людьми (дитина не показує пальцем на об'єкти свого інтересу, не приносить і не протягує їх);

(г) відсутність соціальної й емоційної взаємності.

(2) Якісні порушення в комунікативній сфері, що характеризуються, принаймні, одним із таких проявів:

(а) затримка або цілковита відсутність розмовної мови (що не супроводжується спробами компенсувати її відсутність за допомогою альтернативних модусів комунікації – таких, як міміка і жести);

(б) в осіб із нормальним розвитком мовлення яскраво виражені проблеми, пов'язані із здатністю починати або підтримувати розмову з іншими людьми;

(в) стереотипний або такий, що повторюється, характер використання мови або мовна ідіосинкразія;

(г) відсутність ігор, форм, що відрізняються різноманітністю, проявом спонтанності та участю уяви, а також відсутність ігор, що імітують соціальні аспекти дійсності і відповідних поточній стадії розвитку.

(3) Украй обмежені патерни поведінки, інтереси і види занять, що характеризуються тим, що повторюються, і є стереотипними, принаймні, одним із таких проявів:

(а) постійна переважна і цілковита зацікавленість одним або кількома стереотипними й обмеженими інтересами, патологічними за інтенсивністю і зосередженістю;

(б) незмінне проходження специфічних і нефункціональних ритуалів або виконання одноманітних рутинних дій;

(в) стереотипні і моторні, що повторюються, манеризми (зокрема, обертання або виляски руками чи пальцями або складні рухи тіла);

(г) постійний інтерес до певних деталей або предметів.

Аутизм на тлі середнього рівня інтелектуального розвитку

• Діти, що страждають від аутизму, можуть володіти різним рівнем інтелектуальних здібностей; від крайнього ступеня розумової відсталості до рівня, що значно перевищує середній.

• Діти з аутизмом виявляють різні за ступеням тяжкості мовленнєві розлади. Аутизм охоплює весь спектр мовленнєвих порушень між цими двома крайнощами.

• Характер поведінки дітей, які страждають від аутизму, змінюється з віком. Деякі діти майже не розвиваються, тоді як у інших може спостерігатися значний прогрес набуття мовленнєвих навичок; вони можуть стати і більш товариськими. Значне поліпшення, скоріше за все, може наступити у таких дітей, як, наприклад, Микола, який не є розумово відсталим і оволодів мовленням у ранньому віці.

• Аутизм є спектральним розладом, і це означає, що його типові симптоми і прояви можуть спостерігатися в різних комбінаціях і відрізнятися різним ступенем тяжкості.

Означені проблеми існують від часів Лео Каннера. Навіть нині, коли аутизм отримав офіційне визнання й офіційні критерії аутизму визначені в основних класифікаційних системах діагностики МКХ-10 і ДСС-4, ситуація з діагностуванням аутизму залишає бажати на краще.

Одна з проблем полягає в тому, що багато клініцистів не мають достатньо знань і досвіду в діагностуванні аутизму, особливо якщо в дитини не «класичний» аутизм, а та форма, що займає місце, образно кажучи, далеко від його центру.

Ранні прояви аутизму.

Із теоретичного погляду рання діагностика аутизму є цікавою у зв’язку із виявленням природи первинного дефекту. Існує два типи досліджень ранніх ознак аутистичного розладу – ретроспективний і прогностичний. Ретроспективні дослідження зосереджені в минуле, вони розглядають певну популяцію; аналізують історію розвитку людей із цієї популяції. Такі дослідження підлягають критиці, оскільки на спогади очевидців можуть впливати деякі подальші події, тобто дуже яскраві спогади про те, як було раніше, можуть не відповідати дійсності. Щоб уникнути таких спотворень подій, дослідники можуть звернутися до документів, які були написані в той чи інший момент розвитку дитини, наприклад до записів у медичній карті чи у шкільних звітах. Ці записи не можуть бути спотворені наступними подіями, але в них може бути дуже мало інформації або ж вона може охоплювати питання, які взагалі не цікавлять дослідника. У прогностичних дослідженнях дослідник сам вирішує, яку форму поведінки він буде аналізувати і при цьому уникати спотворення, яке властиве ретроспективним дослідженням. Утім, якщо дослідника цікавить певне рідкісне порушення, може знадобитися велика вибірка з тим, щоб із певністю стверджувати, що в дітей із незначними особливостями розвинеться те чи інше порушення.

Встановлення ранніх ознак аутизму корисне лише в тому випадку, якщо вони притаманні саме для аутизму і мають місце в усіх аутистів. Виявлення ознак, які також є в багатьох неаутичних дітей (наприклад, негативне ставлення до перемін), доволі несвідоме – використання їх діагностичних критеріїв призведе до зростання числа «хибних тривог», до приклеювання негативних ярликів звичайним здоровим дітям. Разом з тим вивчення ознак, що характерні тільки для деяких аутистів (наприклад, уникнення дотику) також не є слушним, адже це призведе до великої кількості прогалин, коли аутизм, зрештою може залишитися непомітним. Хоча батьки багатьох аутичних дітей говорять, що вони з перших місяців стали підозрювати, що щось не так, у цих підозр мають знайтись інші причини, ніж побоювання батьків звичайних дітей, у яких також можуть бути певні труднощі. Крім того, можливо, що батьки швидше помічають виражені когнітивні проблеми, ніж аутистичні прояви. Тому при оцінюванні ранніх ознак аутизму ранній розвиток таких дітей слід порівнювати як із раннім розвитком звичайних дітей, так із розвитком неаутичних дітей з вираженими когнітивними порушеннями.

У наш час багато досліджень присвячено вивченню способів як найранішнього вивчення аутизму. У лонгітюдному дослідженні Lister ставилося питання, чи є проблеми розвитку в 12 місяців (вираженість труднощів оцінювалася соціальними працівниками шляхом заповнення спеціального бланка) предвісниками тріади порушень, яка мала місце до 12 років. Результати показали, що серед вибірки із 1208 немовлят, яких повторно обстежили в 6 і 12 років, діти, яким був поставлений діагноз аутизм, у віці 12 місяців не відрізнялися від нормальних (Lister, 1992). Дослідження не тільки не виявили у «майбутніх аутистів» жодних ознак аутизму, а й більше того, довели, що проблеми розвитку в соціальній і комунікативній сферах у віці 12 місяців не завжди означали, що в дитини матимуть місце порушення у цих сферах. Зовсім інший підхід представлений у дослідженні Johnson із співавторами (1992). У ньому порівнювалися ранні медичні записи про дітей, у яких був діагностований знайдений аутизм, і про дітей, які виросли психічно здоровими. У результаті ставилося питання: чи стали труднощі навчання (неаутистичного спектра) легкого чи середнього ступеня тяжкості? Було виявлено, що в групі дітей із труднощами навчання у віці 12 місяців були порушення в багатьох сферах (моторики, зоровій, слуховій, мовленнєвій). Напроти, в аутичних дітей у цьому самому віці порушення були незначними. Але у віці 18 місяців у дітей, в результаті яким поставлено діагноз «аутизм», були виявлені порушення соціальної взаємодії. У групі дітей, які мали труднощі навчання, тільки порушення розвитку соціальної сфери у віці 18 місяців спостерігалися лише в деяких з них; вони (порушення) були частиною загальної затримки психічного розвитку.

В інших працях ранні ознаки аутизму досліджувалися за різними технологіями. Описані поодинокі випадки, коли дитина з тих чи інших причин спостерігалася з раннього віку і до того, як виникли підозри на наявність у неї аутизму (наприклад, Sparling 1991).

Домашні відеозаписи також можуть бути надійними джерелами інформації про ранній розвиток аутичної дитини (Adrien та ін. 1991).

Оскільки аутизм має генетичні передумови, ці дослідники зосереджують увагу на братах і сестрах аутичних дітей. Вони розробили інструмент для скринінгових досліджень – Бланк для вивчення аутизму в ранньому віці (Checklist for Autism in Toddlers – CHAT), який будується на сучасних уявленнях про поведінкові й когнітивні ознаки аутизму. В опитувальнику згадуються символічні ігри, концентрація, вказівні жести, інтерес до оточуючих людей та ігор із ними. СНАТ використовувався лікарями і соціальними робітниками для дослідження 41 вісімнадцятимісячної дитини – братів і сестер аутичних дітей.

Далі розглянемо питання про диференціальний діагноз аутизму в дітей з іншими порушеннями, що не належать до групи проникаючих порушень розвитку, але можуть давати схожу з аутизмом картину. Діагностичні категорії ефективні лише у тому разі, коли всі обстежувані демонструють виразні характеристики, притаманні саме даній категорії хворих, якщо чітко прояснені межі між схожими категоріями. На жаль, реальний аутизм "обходить" ці рамки. Якщо про причину або причини порушення буде відомо більше, то діагностична категорія "аутизм", можливо, буде замінена кількома іншими категоріями, а можливо, ми взагалі інакше оцінюватимемо цей синдром і схожі з ним стани. Синдром Ландау-Клефнера також може "мімікрувати" під аутизм. Основна особливість цього синдрому — порушення мовленнєвого розвитку, що настає після періоду нормального розвитку (який становить звичайно не менше двох, а іноді й до семи років).

Синдром був описаний в 1957р. і вважається надзвичайно рідкісним. До початку 90-х рр.. у літературі вказувалось на більш ніж 170 виявлених випадків синдрому, названого також синдромом придбаної епілептичної афазії. Епілепсія трапляється більш ніж в 70% випадків синдрому Ландау-Клефнера, і для його діагностики ключову роль відіграє аномалія електричної активності мозку. Складність диференціальної діагностики між пізньою маніфестацією аутизму і синдромом Ландау-Клефнера зумовлена тим, що і в аутичних дітей частота епілепсії і порушень на енцефалограмі виявляється вищою, ніж у нормі. Епіактивність має місце у 25-40% аутичних людей аж до юнацького віку, з двома виразними піками – у ранньому дитинстві і в підлітковому віці (Lord & Rutter, 1994). До того ж, далеко не всім аутичним дітям було зроблено енцефалограму (ЕЕГ); а навіть серед тих, кому робили ЕЕГ, більшості не було проведено процедуру тривалого ЕЕГ-МОНІТОРИНГУ, у тому числі й уві сні, яка тільки й може чітко виявити типові для синдрому Ландау-Клефнера зміни мозкової активності. Ще одна ускладнююча діагностику обставина – це те, що типові для аутизму порушення поведінки — такі, як опір змінам, уникнення контактів — деколи трапляється і в дітей із синдромом Ландау-Клефнера. Все це говорить на користь можливої ще більшої поширеності цього стану, що й передбачалося раніше, і того, що багато дітей з пізньою J маніфестацією аутизму цілком підходять під його критерії.

Які перспективи успішності лікування синдрому Ландау-Клефнера і що загалом означає "успішне лікування" у цьому контексті? Як правило, хворим призначають противосудомну терапію і АСТН або кортикостероїди, такі як преднізон. Поки кількість стримуючих таку терапію дітей, мабуть, дуже обмежена для надійного оцінювання ступеня успішності результатів (чого б не мати на увазі під такими результатами). Відмічені поліпшення варіюють від повного зникнення симптомів (таких як втрата експресивності мовлення, зниження імпресивності мовлення, усунення порушень показаних на ЕЕГ) до часткового одужання, коли залишаються м'які мовленнєві порушення і когнітивна недостатність. Хірургічна операція множинного розтину мозкових оболонок, що також стала доступною лише з початку 90-х років ХХ ст., і застосовується в разі випадках неефективності медикаментозної терапії. Всі способи медичної дії переносяться нелегко: і у стероїдів є значні побічні дії, і операція на мозку несе з собою серйозний ризик.

Одна з популярних серед сьогоднішніх професіоналів точок зору полягає в тому, що аутизм (або деякі його різновиди) є генетичним порушенням, хоча сприйнятливість до аутизму може успадковуватись і запускатися цілою низкою чинників. Аутизм відображає комбінацію як структурних, так і функціональних порушень у нервовій системі.

Універсальність феномену аутизму у психопатології дитячого віку зумовлена особливостями онтогенезу нервової системи індивідуального розвитку дитини з урахуванням генетичних факторів та впливу навколишнього середовища.

Сучасні підходи до розуміння дитячого аутизму характеризуються відповідними епідеміологічними дослідженнями, результати яких свідчать про особливу значущість проблеми в аспекті питань діагностики та класифікації аутистичних розладів. Дискусійним залишається питання відносно нозологічної групи і особливо подібності аутизму до дитячого шизофренічного психозу.

Світовою діагностичною практикою підтверджена клінічна та біологічна гетерогенність синдрому раннього дитячого аутизму та відокремлення його форми від шизофренії та синдрому Ретта. На думку В. М. Башиної та О. С. Тіганова [27-29], питання етіології аутизму неможливо розглядати в дитинстві, оскільки причини розвитку його форм надзвичайно різні – від хромосомних до психогенних. Разом з тим наявність такого психопатологічного радикалу у групі психічних порушень, як аутизм, робить необхідним пошук їх загальних патогенетичних ділянок.

В усіх диференціальних групах аутистичні порушення проявляються спектром схожих ознак, у зв'язку з чим можна говорити про нозологічну універсальність феномену аутизму в дитячому віці.

Значним досягненням стала уніфікація діагностичних критеріїв аутизму. Залишається проблемним питання назви опитувальників та їх спрямування на прогностичний напрям корекційно-педагогічної допомоги.

У діагностиці аутизму одна із проблем полягає у тому, що діагноз не можливо поставити швидко, обстеження потребує принаймні кілька годин. Так, розроблено кілька опитувальників, результати яких створюють основу для подальшої корекційної психопедагогічної допомоги. У світовій практиці існують опитувальники для виявлення порушень спілкування, поведінки та рівня розвитку (Wind, 1996) обстежуваних, опитувальник для діагностики соціальних хвороб і порушень здатності до спілкування (DISСО), і саме цей, останній, опитувальник пропонується до використання. При визначенні найбільш очевидних випадків аутистичних порушень застосовується більш коротке опитування за шкалою визначення глибини прояву аутизму в дітей (Nordin et, al., 1998).

Як відомо, у західних психологічних традиціях використовується широкий діагностичний інструментарій, який дає змогу визначити рівень соціально-побутової адаптації дітей із різними порушеннями психічного розвитку, зокрема для дітей із РДА та подібними порушеннями спілкування.

Опитувальники, призначені на визначення рівня розвитку соціально-побутової поведінки, є й у Росії («Методи діагностики нервово-психічного розвитку дітей раннього віку» – автори Г. В. Пантюхіна, К. Л. Печора. Є. Л. Фрухт, 1996; діагностична карта для визначення розвитку навичок соціальної компетенції вихованців притулку – автори Т. И. Шульга, Л. Я. Оліференко, 1997). Разом з тим зведені дані про соціально-побутові навички збираються в межах діагностики загального нервово-психічного розвитку. Опитувальників, розроблених спеціально для дітей із раннім дитячим аутизмом і подібними проблемами у нас в Україні не існує, і зараз.

У згаданому керівництві «Методи діагностики нервово-психічного розвитку дітей раннього віку» (Г. В. Пантюхіна, К. Л. Печора. Є. Л. Фрухт, 1996) діти тестуються за такими показниками, як сенсорний розвиток, емоції та соціальне поводження, гра і дії з предметами, конструктивна діяльність, розуміння мови, активне мовлення, навички. Названий опитувальник дає змогу отримати загальне уявлення про рівень розвитку основних поведінкових характеристик і навичок, а також про діагностичний, визначальний ступінь зрілості дитини раннього віку. Утім він надає окремі можливості для характеристики соціально-побутового стану дітей старшого віку (відповідно до яких приходять до фахівця аутичні діти) і не дає підстав скласти докладну програму їхнього корекційного навчання.

Більш повний (хоча й теж недостатній) обсяг інформації про рівень розвитку соціально-побутових навичок у дітей із раннім дитячим аутизмом можна одержати за допомогою діагностичної карти для визначення навичок соціальної компетенції вихованців притулку (Т. І. Шульга, Л. Я. Оліференко, 1997). Деяка подібність проблем може бути пов'язана з порушеннями емоційного розвитку дітей-сиріт і безпритульних дітей у силу їхніх соціальних депривацій. Оцінюється соціальна пристосованість як на операційному рівні (уміння попросити передати те, чого самому не дістати, подякувати, сідати на своє місце, звернутися по допомогу тощо.), так і на рівні планування й емоційно-особистісної оцінки події (можливість правильно реагувати на зауваження, терпляче ставитись до того, що не подобається, вміти домовлятись не з одним, починати гру за власною ініціативою тощо.).

Концепція аутизму і, відповідно, діагностичні критерії захворювання продовжують розвиватися. Так, один із компонентів першого визначення тріади симптомів (Wind) – обмежене уявлення – був переоцінений, і сучасне його визначення – обмежене уявлення, яке повторюється, стереотипна поведінка – тепер не вважається точним критерієм (Таngnau, 1988). На думку Т. Р. Вегnеу (2006), вилучення цього критерію призведе до того, що аутизм визначатимуть тільки на підставі порушень спілкування з оточуючими, і може статися, що він втратить диференціацію від асоціальних особистісних порушень.

Після того, як поняття аутизму, було введено у 1943 р. Лео Каннером, а у 1971р. відокремлено від шизофренії Колвіном, у 1994 р. – відбулася уніфікація діагностичних критеріїв в останньому виданні Міжнародної класифікації хвороб (ICD-10; World Health Organisation, 1992) та керівництві з діагностичних захворювань (DSМ-IV; Аmerican Рsychiatric Аssociation, 1994).

Згодом було доведено генетичну природу аутизму (Rutter, 1998), який зайняв у психіатрії те саме місце, що й шизофренія, як щодо тяжкості, так і принципів постановки діагнозу. Близько 80% хворих на аутизм мають значні проблеми в навчанні (розумову відсталість). З іншого боку, серед людей із розумовою відсталістю аутизм також сильно поширюється (Вhaumik еt аl., 1997), при цьому повний варіант захворювання має місце у 17%, а в людей з ІQ меншим за 50 його частота сягає 27% (Deb & Prasad, 1994). Це вказує на нейтральне значення аутизму в психіатрії розумової відсталості, відповідно до чого його виявлення часто дає змогу пояснити порушення, які є в дитини.

Незважаючи на наявність доказів того, що частота класичного аутизму не змінюється (Fombonnе еt аl., 1997), спостерігається поширення окремих форм захворювання як результат впливу різних факторів: від імміграції (Arvidsson et al., 1997) до вакцинації проти кору, свинки і краснухи (Wakefield et al., 1998). Ці передбачення важко перевірити, оскільки критерії, що змінюються, і підвищена пересторога щодо легких варіантів захворювання не дають можливості встановити певні діагностичні рамки. Це особливо важко в окремих групах, наприклад, у дітей, в яких виражені порушення навчання приховуються і починаються симулювання аутизму.

Постає питання: чому є такі розбіжності в епідеміологічних дослідженнях і чи правильно були проведені діагностичні заходи відповідно до диференціаль- них показників аутизму як окремого розладу, описаного Лео Канцером [355]. Спочатку (1943 р.) учений пов'язував аутистичні розлади з порушенням адекватного контакту дитини з оточуючим світом, пізніше (1944-1974 рр.) пристав до думки, що ранній дитячий аутизм належить до психічних порушень шизофренічного спектра. Російська наукова психіатрична школа, орієнтована на вивчення аутистичних розладів, категорично не погоджувалась із останніми каннерівськими дефініціями і розробляла методики диференціації аутизму від шизофренії, з одного боку, і розумової відсталості – з іншого (В. М.Башина, М. Ш. Вроно, Г. Є. Зеленська, Д. М. Ісаев, В. Є. Каган, С. С. Мнухін, Г. М. Пивоварова та інші).

Синдром Аспергера був виділений як потенціально відмінний від аутизму. Спочатку його визначали як наявність обміркованого мовлення, нормальних здібностей і, водночас, патологічної невпевненості, але МКБ-10 у 1992 р. закріпила цей діагноз за тими особами, в кого не було ранньої затримки мовлення. Питання про те, чи насправді ці два порушення є різними, чи вони перебувають на різних полюсах однієї патології, залишається дискусійним. Зібрати достатню кількість дітей, показники психічного розвитку яких збігаються з нозологічними критеріями, враховуючи і вік, і розумові здібності, досить важко, проте дослідники, які отримали результати такої диференціальної діагностики, вважають, що існують відмінності у рівні здібностей, інтересах і, можливо, ступені патологічної неуважності у хворих на аутизм (Л. Каннер) і синдромом Д. Аспергера (Кug1ег, 1998). Такі харатеристики, як порушення руху, були малоінформативні (Ghaziuddin & Вutler, 1998), тоді як перспективними були такі показники, як здатність до розуміння гумору.

Далекі від вирішення є питання про диференціацію аутизму і шизофренії, особливо якщо остання, розвиваючись у дітей (Кeshavan, 1997), виявлялась симптомами, багато з яких є характерними і для аутизму. Крім того, поява психотичних симптомів може бути тимчасова – як ознаки адаптації чи відображення абстрактного і конкретного мислення або соціальної дезадапто-ваності, характерної для аутизму.

Довготривале спостереження за хворими на аутизм свідчить про відсутність певного зв'язку цього захворювання з шизофренією (Volkmak & Сohen, 1991). Тим часом фактором, який дещо уповільнював прийняття остаточного судження з усього питання, є комплексний характер обох захворювань, який нерідко виявляється у менш вираженій формі у родичів хворих. Wolff і співавтори (1995) виявили шизоїдне захворювання у 2% дітей, які приходили в дитячу психіатричну клініку, при чому подальше обстеження показало, що це був синдром Аспергера. Близько 5% кількості обстежуваних дітей до 27 років страждали на шизофренію, що в 12 разів перевищує середні показники. Встановлення зв'язку між шизоїдними особистими порушеннями і шизофренією свідчить про важкість розмежування препсихотичної шизофренії та аутизму (Watkins еt аl., 1988; Wolff, 1995). Інші порушення, такі як кататонія і звичайна шизофренія, можуть ще важче інтерпретуватися: чи є вони варіантами шизофренії, чи становлять пізно виниклий аутизм? Хоча при встановленні діагнозу потрібно враховувати вік, коли виникло захворювання, а також ознаки його перебігу, ймовірно, що це питання вирішуватиметься тільки після одержання результатів досліджень генетичних особливостей аутизму і шизофренії.

Тим часом існує ризик того, що діагноз «аутизм» буде поширений на всіх, чия дивна і неспокійна поведінка не відповідатиме критеріям інших захворювань, що може, з рештою, девальвувати подібний діагноз. З тієї ж причини не варто забувати про можливості існування інших груп симптомів. Newson визначив групу осіб із синдромом патологічного відхилення від будь – яких вимог. Діти в цій групі мали середні проблеми в навчанні і високу соціальну активність, при цьому багато їх особливостей могли бути витлумачені на користь аутизму (Newson & Маrechal, 1998). Синдром патологічного відхилення від вимог є довготривалим захворюванням, яке зберігається з віком і важко піддається корекції.

Епілепсія відмічається у 30% хворих на аутизм і може робити тяжчим перебіг захворювання. Має місце достатня кількість даних, що вказують на те, що епілепсія може імітувати чи викликати аутизм. Наприклад, зміна поведінки, подібна до аутичної, може відмічатись при синдромі Landau – Kleffner (набута епіліптична дисплазія), за якої припадки можуть бути відсутніми в 30% випадків, а діагноз епілепсії встановлюватиметься за даними електроенцефалограми (ЕЕГ).

Дані про клінічний перебіг захворювання, аутизм у яких має місце з моменту народження, у яких – із раннього дитинства, як швидко він розвивається, які функції порушуються наведені в таблиці 2.

Таблиця 2.