3.2. Поняття індивідуальної інтегральності людини

У психологічній науці поняття інтегральної індивідуальності (İİ), або «сукупності» внутрішніх умов», сходить до наукових розробок С. Л. Рубінштейна. Він розглядав сукупність внутрішніх умов як синтез нижчих і вищих специфічних властивостей, що виконують в діяльності певну пристосовну функцію. Але С. Л. Рубінштейн[254] , так само як і Б. Р. Ананьєв [8], трактує індивідуальність як сукупність, набір, або симптомокомплекс властивостей.

Теорія İİ спочатку виникла в руслі диференціальної психофізіології, але згодом набула справжнього міждисциплінарного характеру в царині наук про людину (В. С. Мерлін). Цей підхід докорінно відрізняється від підходів до індивідуальності, що розвиваються в школах Б. М. Теплова – В. Д. Небиліцина і Б. Р. Ананьєва. У школі Б. М. Теплова – В. Д. Небиліцина, зокрема, головна увага приділялася проблемі індивідуальних відмінностей на базі дослідження властивостей нервової системи та їх психологічних проявів [200,290]. І лише останнім часом тут намітилася тенденція до комплексного (Є. А. Голубєва) і інтегрального (У. М. Русалов) опису індивідуальності людини. А в школі Б. Р. Ананьєва, як було вказано раніше, індивідуальність розумілася як триєдність індивіда, особи і суб'єкта діяльності.

В основу розуміння індивідуальності людини у Пермській школі психологів покладено теорію інтегральної індивідуальності, розроблену В. С. Мерліним на базі принципів загальної теорії систем (Ashby, Berfalanffy, Rappoport, Wienez).

У світлі цієї теорії інтегральна індивідуальність є окремим випадком системи, що саморозвивається й самоорганізується, вона складається з дещо замкнутих підсистем або рівнів цілісної великої системи «людина-суспільство», починаючи від біохімічних особливостей і завершуючи соціальним статусом особи в суспільстві. Інтегральна індивідуальність – це не сукупність особливих властивостей, що відмінна чи протилежна іншій сукупності, яка позначається як характеристика типовості людини. Інтегральна індивідуальність – це особливий, виражаючий індивідуальну своєрідність характеру зв'язок між усіма властивостями людини, тобто це цілісна характеристика індивідуальності. Це динамічна система, яка забезпечує пристосування людини до середовища. На думку В. С. Мерліна, «інтегральна індивідуальність людини є об'єктом міждисциплінарного дослідження, об'єктом дослідження всіх наук про природу і суспільство» [184], оскільки людині притаманні властивості всіх ступенів розвитку матерії, починаючи з хімічних і закінчуючи соціально-історичними. İİ людини містить ряд ієрархічних рівнів індивідуальних властивостей: біохімічних, фізіологічних, психологічних, особистісних, соціально-психологічних, суспільно-історичних, таких, що перебувають між собою в особливій залежності. Властивості İİ організовані в системи і підсистеми і структуровані за ієрархічним принципом. Кожна підсистема співпадає з певним рівнем İİ. У властивостях різних рівнів İİ виявляються різні етапи розвитку матерії. У İİ виділяються такі підсистеми: а) індивідуальних властивостей організму (її підсистемами є біохімічна, загальносоматична, нейродинамічна); б) індивідуальних психічних властивостей (її підсистеми – темперамент, особистість); в) соціально-психологічних властивостей ( її підсистеми – соціальні ролі в групах і у соціально-історичних спільнотах).

Своєрідність інтегрального дослідження індивідуальності полягає в тому, що воно виходить з теоретичної передумови про існування двох різних типів детермінації – каузальної (однозначної) і телеологічної (багато-багатозначної). Індивідуальні властивості, що належать до однієї і тієї самої підсистеми, тобто однорівневі, пов'язані між собою статистично жорстко, однозначно.

Встановлення їх – основне завдання інтегрального дослідження індивідуальності людини. Чому? Тому що шляхом створення умов для виникнення тієї чи іншої опосередкованої ланки практик (вчитель, вихователь, психолог, психотерапевт) одержує можливість цілеспрямовано впливати на розвиток індивідуальності людини, тобто, усуваючи суперечності між окремими різнорівневими властивостями, він тим самим, сприяє гармонізації системи загалом.

Багато-багатозначні зв'язки між різними рівнями індивідуальних властивостей, на думку В. С. Мерліна, можуть виникати рівноймовірно в онтогенезі, завдяки опосередкованої (системотвірної) функції циклу проміжних змінних, різних залежно від віку, статі, умов життя, особливостей діяльності тощо. Як основну ланку В. С. Мерлін звичайно виділяв організацію діяльності і життєдіяльності, але не виключав, що «можливі й інші гіпотези про опосередкованих ланок різнорівневих зв'язків, наприклад, ролі переконань, структури міжособистісних стосунків» [185]. Значення багато-багатозначних різнорівневих зв'язків для розвитку індивідуальності полягає, по-перше, в тому, що новоутворення особи не може виникнути допоки не змінився колишній зв'язок між різнорівневими властивостями. Наприклад, упевненість у своїх силах в осіб зі слабкою нервовою системою не сформується доти, поки не руйнуватиметься природжений зв'язок між слабкістю нервової системи і низькою самооцінкою, властивий цим людям (Б. А. Вяткін). Або комунікабельність у інтроверта не виробиться доти, поки не зруйнується зв'язок між інтроверсією і труднощами встановлення соціальних контактів (В. С. Мерлін). По-друге, значення цих зв'язків полягає в тому, що одна й та сама властивість якого-небудь ієрархічного рівня, залежно від зв'язку, що змінюється, з властивостями інших ієрархічних рівнів може виконувати різну пристосовну функцію. Наприклад, зникнення зв'язку між малою активністю волі і слабкістю нервової системи забезпечує стійкість до стресу в осіб слабкого типу нервової системи не тільки в умовах помірного, але й значно вираженого стресу (Б. А. Вяткін, М. М. Чекіров). Нарешті, оскільки багато-багатозначні зв'язки за певних умов виникають у різний час рівноймовірно, різні варіанти розвитку однієї і тієї самої інтегральної індивідуальності рівноймовірні. Тому в різних людей (наприклад, у студентів) мають місце різні ступені (стилі) розвитку індивідуальності (А. Д. Карпова, О. Я. Андрос), які виявляються як у становленні індивідуальних властивостей, так і у виникненні нових зв'язків між ними. Як основна ланка, опосредкуючої зв'язок різнорівневих властивостей інтегральної індивідуальності, в лабораторії В. С. Мерліна звичайно виділялася діяльність (переважно навчальна і ігрова) на деяких онтогенетичних стадіях (найчастіше – старший дошкільний вік, молодший і середній шкільний вік). Доведено, що зв'язки між різнорівневими властивостями індивідуальності змінюються залежно від того, які дії, операції і проміжні ланки для вирішення завдання обирає людина. Стійкі індивідуально-своєрідні системи цілей, дій і операцій у наочній діяльності або спілкуванні позначаються як індивідуальний стиль діяльності або спілкування, який відіграє основну роль у розвитку (гармонізації) індивідуальності.

Ці положення створюють умови для вирішення завдання науково-практичного пізнання індивідуальності, мета якої полягає в тому, «щоб за допомогою системного підходу управляти розвитком цієї індивідуальності», тобто сприяти її оптимальному розвитку (Б. А. Вяткін).

У розвитку інтегральної індивідуальності виділяють два напрями. По-перше, це розвиток індивідуальних властивостей, який може відбуватися як процес розгортання; суть його полягає в тому, що в результаті дозрівання нервової системи та розширення діяльності складаються симптомокомплекси проявів, що характеризують окремі властивості. У міру розвитку ці симптомокомплекси стають більш узагальненими та різноманітними. Крім того, розвиток індивідуальних властивостей може перебігати й у формі виникнення нових властивостей у процесі активної діяльності залежно від її об'єктивних вимог і суспільного значення. По-друге, це розвиток інтегральної індивідуальності припускає розвиток зв'язків між індивідуальними властивостями як одного рівня, так і властивостями різних рівнів. Різнорівневі і багаторівневі зв'язки в своєму розвитку мають різні тенденції. Так, однорівневі зв'язки характеризуються розвитком різних варіацій однозначних зв'язків убік все більшої диференціації відносно автономних і однозначно зв'язаних між собою симптомокомплексів. Однорівневі зв'язки носять безпосередній характер, вони жорсткіше, стійкіше. Розвиток же різнорівневих зв'язків опосередковано проміжними ланками, який гнучкіший, пластичніший, мінливіший. Різнорівневі зв'язки відносно легко руйнуються і виникають знов під впливом опосредкуючих ланок.

Загальна характеристика розвитку індивідуальності

Категорія розвитку є однією з центральних для будь-якого психологічного напряму і сам зміст поняття «розвиток» у різних психологічних концепціях суттєво варіює. Не претендуючи на більш-менш повний аналіз різних позицій у цьому питанні, назвемо деякі достатньо популярні і відносно типові (при всьому різноманітті конкретних акцентів у різних авторів) уявлення про сутність розвитку. Так, А. Гезелл [348] пропонує розуміти розвиток як «дозрівання» генетично зумовлених біологічних структур і тому роботи, виконані під його керівництвом, визначають норми реакцій відповідно до віку. Для А. Маслоу [365] розвиток є самоактуалізацією властивих «природі людини потенційних властивостей», що мають природжений, внутрішній характер. Об'єктивні соціальні умови можуть тією чи іншою мірою сприяти або протидіяти розвитку індивідуальності особи, але не визначати означений процес.

Б. Г.Ананьєв [7] вважає, що розвиток – це фазовий перебіг життєвого циклу, що охоплює процес індивідуального розвитку від народження до смерті як послідовна зміна моментів становлення, еволюції та інволюції функцій. Дискретні стани цих функцій змінюються в онтогенезі, що і є показником психічного розвитку. Звідси і результати, і напрями подальшої роботи великого колективу петербурзьких дослідників, присвячені встановленню мікровікових характеристик гемодинаміки, нейрофізіологічних функцій, білатеральності півкуль, інтелектуально-пізнавальних процесів та інших характеристик.

Аналіз теоретичних переконань і поглядів на проблему розвитку, а також конкретних експериментальних досліджень дав змогу В. С. Мерліну [185]дійти певних основоположних позицій стосовно розвитку інтегральної індивідуальності. Коротко їх можна викласти у таких пунктах:

1. Оскільки людині властиві всі форми розвитку матерії, той їх розвиток, починаючи від хімічних, і завершуючи соціально-історичними, видається як відносно самостійний і якісно визначений процес, що не зводиться до розвитку будь-якої з них. Це положення ґрунтоване на філософській концепції співвідношення вищих і нижчих ступенів розвитку матерії [32; 33]. Таким чином, між різними рівнями існує схожість, спадкоємність, зв'язок і водночас якісна своєрідність.

2. Оскільки ієрархічні рівні індивідуальності визначаються різними закономірностями (фізіологічними, нейрофізіологічними, психодинамічними, психологічними і соціально-психологічними), між ними існує відомий ступінь розсогласованнності, а система інтегральної індивідуальності перебуває у стані нестійкої рівноваги. Вивчення розвитку інтегральної індивідуальності при цьому припускає дослідження взаємозв'язків між рівнями властивостей і всередині окремих рівнів.

3. У ході розвитку виділяються дискретні фази, ступені розвитку окремих внутрішньорівневих або міжрівневих взаємозв'язків властивостей із певними границями між ними. Це приводить до уявлень про дискретні закономірності розвитку.

4. У зв'язку з різними ролями основних чинників розвитку (генетичного і средовищного) на рівні інтегральної індивідуальності, В. С. Мерлін розводить поняття «розвиток» і «формування» [185]. «Розвиток» за В. С. Мерліним безпосередньо і більшою мірою зумовлений генетично, тоді як «формування» пов'язано категоричним чином із впливом соціальних умов, тобто поняття «формування» – це вже поняття «розвиток». Із таких позицій у роботах 70-х років досліджується розвиток темпераменту, умови та чинники формування особи – відносин, мотивів і характеру . У той самий період В. С. Мерлін виділяє й першу складову розвитку – дозрівання спадково зумовлених властивостей – нервової системи, темпераменту і спадково зумовлених мотивів.

Поняття «розвитку» в працях, виконаних під керівництвом В. С. Мерліна, також розглядається багатопланово, при цьому він спеціально спиняється на аналізі його складових: дозріванні, фенотипічних змінах проявів властивостей, розкритті і розгортанні .

5. Стосовно трьох рівнів інтегральної індивідуальності – властивостей нервової системи, темпераменту й особи В. С. Мерлін як загальний принцип розвитку розглядає його гетерохронність. У даному контексті вона полягає в тому, що формування особи можливе лише на певному рівні зрілості властивостей темпераменту, а властивості темпераменту розкриваються на основі властивостей нервової системи, що вже склалися. І властивість вищого ієрархічного рівня (особи), що вже склалася, починає впливати на властивості, що пролягають нижче рівнів (темпераменту) .

Одним із аспектів цієї проблеми виступає запропонований Б. Б. Писіним підхід, що полягає у вивченні тимчасової динаміки розвитку інтегральної індивідуальності. Автор пояснює його наступним чином [243]. У концепції інтегральної індивідуальності В. С. Мерліна категорія часу спеціально не розглядається. Можливо, це пов'язано зі специфікою методів, використовуваних спочатку В. С. Мерліним, а згодом його учнями та послідовниками, коли застосовувався не лонгітюд, що не формує експеримент (у яких зміни в часі виявляються як найнаочніше), а порівняння двох і більше виборок, які відрізняються одна від одної певною опосредковуючої ланкою. Тому тимчасова динаміка розвитку інтегральної індивідуальності виявляється замаскованою, а концепція – зовні статичною. Проте очевидно, що ці два способи організації досліджень є рівноцінними для вивчення об'єкта, змінного у часі, при порівнянні двох вибірок завжди можна уявити (подати) одну з них як «минуле» або «майбутнє» іншої. Основне математичне поняття концепції інтегральної індивідуальності – багатозначність зв'язків різнорівневих властивостей для даної людини або однієї і тієї самої вибірки має сенс тільки в часі. Своєрідне продовження висловленої Б. Б. Писіним ідеї тимчасової динаміки інтегральної індивідуальності можна знайти у праці В. В. Бєлоуса і А. І. Щебетенко [32]. Автори вважають, що «власний час інтегральної індивідуальності... – це час, який гіпотетично не зводиться до власного часу кожного і будь-якого ієрархічного рівня, які її утворюють... Передбачається, що перебіг власного часу кожного ієрархічного рівня невідповідний і не збігається не тільки з перебігом власного часу будь-якої іншої підсистеми, але й із перебігом власного часу інтегральної індивідуальності людини як великої і складно іерархізованної системи, яка має свої точки відліку, механізми, детерміацію, властивості тощо» [32].

Дослідження інтегральної індивідуальності у працях, виконаних під керівництвом В. С. Мерліна, і сучасні дослідження, проведені під керівництвом Б. А. Вяткіна, як правило, націлені на вивчення взаємозв'язків усередині її ієрархічних рівнів і міжрівневих співвідношень, а також з’ясування ролі опосередковуючи ланок між ними. «Геносередовищні» відносини, пов'язані з питанням про походження індивідуальних відмінностей, у спеціально організованих дослідженнях, на жаль, майже не вивчалися. І разом з тим в поясненні» до «Нарису інтегрального дослідження індивідуальності» В. С. Мерлін зазначає, що пропоновані типи детерміації різнорівневих зв'язків «дають змогу під іншим кутом зору розглянути деякі вікові проблеми в науках про людину». Отже, питання про зв'язок властивостей темпераменту і властивостей особи може розглядатись «як біосоціальна проблема, або як проблема спадкового і набутого» [184].

Узагальнюючи дослідження, виконані за логікою інтегрального вивчення індивідуальності, зокрема, питання про співвідношення властивостей особи і темпераменту, можна виділити такі типи їх взаємозалежностей:

• від однієї і тієї самої властивості темпераменту залежать кілька різних (іноді і протилежних властивостей особи;

• одна і та сама властивість залежить від декількох (бажаючих) властивостей темпераменту;

• опосредковуючою ланкою між властивостями темпераменту і особи можуть виступати індивідуальний стиль діяльності, статуси, вимоги діяльності і соціально-типові мотиви.

Таким чином, у термінах біогенетичної проблеми індивідуальні особливості особи, з одного боку, детермінуються багатозначно темпераментом, як генотипічною характеристикою, а з іншого, певна річ, – властивостями вищого ієрархічного рівня «людина – соціальна група». І основний «матеріал», з якого «вибудовується» особа, це – темперамент. Свого часу, працюючи над теорією темпераменту, В. С. Мерлін спеціально докладно зупинявся на ролі спадкового чинника у розділі «Походження і розвиток темпераменту» [112]. На одержаному матеріалі досліджень того часу участь спадковості у походженні властивостей і типу вищої нервової діяльності вже видавалася достатньо очевидною. Незначний обсяг доступних на той час зарубіжних досліджень (Н. Eesenck, До. Gotschaldt), виконаних у межах психогенетики на MZ і DZ близнятах, дозволили В. С. Мерліну вперше, мабуть, у вітчизняній психології вважати безперечним участь спадкового чинника не тільки в походженні окремих властивостей, але й типу темпераменту загалом.

Із достатньою виразністю вікова динаміка розвитку інтегральної індивідуальності виявилася при вивченні темпераменту. Комплексні дослідження темпераменту і властивостей нервової системи від дошкільного віку до дорослості, проведене в лабораторії В. С. Мерліна, доповнили фактичним матеріалом первинні уявлення про розвиток названих різнорівневих властивостей. Одержані дані насамперед свідчать, що розвиток темпераменту полягає в зміні ступеня вираженості окремих його властивостей [112].

У новітніх дослідженнях вікових змін характеристик темпераменту у дітей від двох до семи років, проведених у Психологічному інституті РАО під керівництвом М. С. Єгорової, був виявлений нелінійний характер розвитку властивостей темпераменту, який відображається як в абсолютних значеннях, так і в міжвікових зв'язках. У віці 3,5 року середньогрупове значення рухової активності є меншим, ніж ці значення в інших віках, а максимальне її значення зареєстровано у віці 4,5 року. Аналогічні дані одержані і для показників товариськості: у віці від 2,5 до 4,5 року спостерігається збільшення спілкування, але на далі – деяке його зниження [112].

Разом з тим розвиток темпераменту – є посилення взаємозв'язків усередині показників властивостей темпераменту і особини, що показано у вельми значній кількості досліджень.

У дослідженнях останніх років колег із Психологічного інституту РАО також одержані дані про взаємозв'язки властивостей темпераменту у дошкільників 2-6 років: зв'язок активності і товариськості всередині дошкільного віку міняється, наприклад, у 2,5, 4,5 і 6,5 року кореляції між ними досягають рівня значущості 0,05 і 0,001, у двох інших віках – (3,5 і 5,5 року) – слабшають до статистично незначущих величин. Таким чином, зміна взаємозв'язків властивостей темпераменту у дошкільників, як і окремих властивостей, носить нелінійний характер.

У комплексному дослідженні темпераменту в групах дошкільників, молодших школярів, підлітків, юнацтва і дорослих людей встановлено, що в ході онтогенезу відбувається становлення типологічних структур. У сучасних дослідженнях В. М. Русалова також виявлено, що структура зв'язків темпераментальних шкал (за опитувальникам автора) складається не до моменту народження, а приблизно до 13 років, і з цього періоду вона ідентична відповідним структурам дорослих [256].

У дослідженні розвитку особи ми не можемо залишити поза увагою розгляд цілісної характеристики індивідуальності, навпаки, вплив індивідуальності як загального чинника на всі прояви особи та її роль у закономірностях розвитку є особи одним із основних завдань нашого дослідження.

Формування особи в концепції інтегральної індивідуальності набуває нового смислу у зв'язку з формувальним або виховним експериментом, коли подолання негативних властивостей особи здійснюється завдяки дії на опосредковуючі змінні – індивідуальні особливості діяльності. Так, організація ігрової діяльності дошкільників, суспільної діяльності класу, навчальної діяльності молодших школярів приводила до руйнування старих і появи нових стійких міжрівневих зв'язків, що принципово відрізняється від суті алгоритмічного формування властивостей особи [112].

В останнє десятиліття виконані роботи під керівництвом Б. А. Вяткіна [112] розширюють, завдяки рахунок експериментальним дослідженням, виконаним на різновікових вибірках, уявлення про взаємозв'язки властивостей психодинамічного і особового рівнів інтегральної індивідуальності, хоч і не присвячені онтогенетичним проблемам. Так, у дисертації С. В. Субботіна виявлені відмінності у взаємозв'язках властивостей особи і темпераменту у молодших школярів залежно від стресостійкості вчителів – у вибірці учнів (стресостійкий вчитель) значно менша кількість зв'язків властивостей темпераменту і особи, що свідчить про їхню відносну рівневу автономію порівняно з учнями тих вчителів, де нейротизм становить більшу частку у функціонуванні структури різнорівневих властивостей. Учні стресостійких вчителів характеризуються доброзичливістю, емоційною стійкістю, безпечністю, розслабленням. Нестійкість до психічного стресу педагогів зумовлює розвиток в учнів холодності, емоційної нестійкості, надмірної обачливості, напруженості, екстраверсії.

Заслуговують уваги й інші дослідження з проблем темпераменту. Зокрема, О. В. Панферова [219] в роботі, виконаній в Психологічному інституті РАО, розглядає особливості індивідуальності дитини в процесі адаптації в початковій школі й аналізує динаміку змін у показниках темпераменту і у структурі взаємозв'язків властивостей темпераменту й успішності навчання. У лонгітюдному дослідженні автор встановив вікову стійкість індивідуальних відмінностей за властивостями темпераменту (активність, товариськість, стомлюваність, емоційність), структурами їх взаємозв'язків з успішністю діяльності і стилем батьківсько-дитячих взаємин у динаміці вікових змін. Успішність навчання у молодших класах пов'язана з особливостями темпераменту і більшою мірою виражена в дітей, які найуспішніше адаптувалися до школи. Особливості темпераменту впливають на формування самооцінок і водночас коригуються ними. Взаємозв'язки темпераментних характеристик носять нелінійний характер. Примітно, що дана робота вельми значною мірою відповідає логіці досліджень розвитку інтегральній індивідуальності і відповідним роботам, виконаним під керівництвом В. С. Мерліна.

У. В. Бєлоус і А. І. Щебетенко простежували розвиток законів конвергенції-дивергенції психічного розвитку людини у віковому аспекті (підлітковий вік і юність) за психодинамічним, особовим і метаіндивідуальним рівнями інтегральної індивідуальності. Розгляд неадитивних (синергія або співпраця) різнорівневих властивостей інтегральної індивідуальності) структур привів авторів до висновку, що «адитивні структури інтегральної індивідуальності схильні до дії законів конвергенції і дивергенції онтогенетичного розвитку людини» [32].

Самостійне і вельми суттєве значення має спеціальна теорія індивідуальності, що розвивається В. М. Русаловим [256]. Одним з основних початкових її положень є визнання «пускової ролі природжених програм поведінки людини», на базі яких людина «опановує всім багатством наочного і змістовного світу». Виникнення наочно-змістовних структур індивідуальної психіки (мотивів, цілей, установок тощо), а також стійких, зовні спостережуваних форм індивідуальної поведінки (інтенсивності, темпу, емоційного статусу і ін.) починається на третьому етапі розвитку дитини. Автор називає це «метаінтеграцією». На перших двох етапах (перший –найраніший онтогенез і другий – вичленення в зовнішньому світі окремих об'єктів) має місце перехід від «метаформальних» характеристик до широкої різноманітності формальних характеристик, які виражаються в тому, що в ранньому дитинстві може спостерігатись різна швидкість, різна пластичність, різні емоційні реакції тощо. Проте, в міру дозрівання та розвитку людини в умовах конкретної діяльності і соціально-історичного середовища, «завдяки генетичній стійкості біологічних компонент поступово в кожного індивіда на третьому етапі розвитку складається деяка властива тільки йому узагальнена швидкість, узагальнена пластичність, узагальнена емоційність та інші узагальнені характеристики індивідуальності» [256]. При цьому мотиви, знання, установки та цілі інтегруються й узагальнюються за іншими законами, ніж виконавчі психофізіологічні закони. В результаті дії перших законів формуються наочно-змістовні характеристики психіки (мотиви, інтелект, спрямованість), в результаті дії інших законів – формально-динамічні особливості індивідуальної поведінки. Як видно із цих положень, В. М. Русалов також – рівно як і В. С. Мерлін термін – «формування» відносить лише до характеристик особового рівня. Відмітною характеристикою природжених біологічних програм за В. М. Русаловим, є їх «надкультурна» стійкість, яка дає змогу людині залишатися самою собою, а не розчинятись у різноманітті змістовного світу. Спадковість таких властивостей, як пластичність, швидкість, емоційність, показана в численних дослідженнях. Узагальнення природжених програм, тобто розвиток, за В. М. Русаловим, відбувається за трьома напрямами: узагальнення динаміко-енергетичних характеристик – динамічні властивості витривалості, пластичності, швидкості тощо; узагальнення біологічних механізмів, що визначають стійкі способи емоційного реагування, як емоційна чутливість, лабільність, домінуючий настрій тощо; узагальнення природжених програм, що виступають в особливостях переваги – йдеться про стимульне середовище, когнітивний стиль і т. п..

Досвід у розвитку інтегральної індивідуальності (İİ) займає особливе значення. Його правомірно розглядати як один із вищерозміщених рівнів İİ. Про це свідчать дослідження, в яких виявлено спільний прояв досвіду і властивостей інших рівнів İİ в особливостях діяльності суб'єкта [63], а також характеристика структури особи за Д. К. Платоновим, в якій досвід окремлюється як одна із вищих її пiдструктур [227].

Констатація розвитку İİ у зв'язку з цим її рівнем у загальному плані полягає в положеннях ряду робіт відомих вітчизняних психологів, що стосуються оволодіння суспільно-історичним досвідом і накопичення індивідуального досвіду, а також ролі діяльності у розвитку психіки. Маються на увазі такі положення:

1. С. Л. Рубінштейна — психіка, свідомість у діяльності формуються і виявляються; у діяльності і через неї встановлюється дієвий зв'язок між людиною і світом [254, 255]; в індивідуальній історії розвитку особи, зумовленої співвідношенням специфічних для неї зовнішніх і внутрішніх умов, складаються індивідуальні якості особи;

2. О.М Леонтьєва — психічний розвиток окремих людей є продуктом процесу присвоєння суспільно-історичного досвіду; головна особливість цього процесу полягає в тому, що він створює у людини нові здібності, нові психічні функції [163];

3. Б.Г. Ананьєва – поєднання знань із досвідом належить до найважливіших умов формування людини як суб'єкта діяльності [7,8]; завдяки накопиченню життєвого досвіду, засвоєнню знань, що історично склалися, свідомість стає сукупністю суб'єктивних відношень людини до природи, суспільства, людей, самої себе і праці як головної цінності, що створює внутрішній світ людини, з якою пов'язаний розвиток особи як діяча;

4. Д.К. Платонова – через підструктуру досвіду, що включає знання, навички, вміння і звички, індивідуальний розвиток особи акумулює історичний досвід людства [227].

Водночас, звертають на себе увагу положення досвід, в яких прямо чи опосередковано розглядається крізь призму регуляції діяльності людини. Б. Г. Ананьєв, зокрема, зазначає, що завдяки інтеріоризації, пов'язаної із засвоєнням знань і накопиченням досвіду, підвищується рівень регуляції діяльності [227] і що функціонування і становлення свідомості є зрозумілим тільки як характеристика регулювання діяльності, практичної взаємодії людини із зовнішнім світом. У конкретнішому плані на підставі одержаних даних рядом авторів констатується регулюючий вплив досвіду на прояви нейродинамічних властивостей. У праці Ю. Н. Кулюткіна показано, що типи розв’язувань задач регуляції діяльності залежать від спільного прояву нейродинамічних властивостей людини, її досвіду і загального інтелектуального розвитку, при цьому під впливом останніх обмежуються крайні прояви перших (імпульсності, інертності). Е. А. Клімов, коментуючи дані Н. І. Петрової щодо зміни в мовленні рухливих і інертних вчителів під впливом педагогічної діяльності, відмічає, що темп мови у цих педагогів стає достатньо керованим [131,132].

Як вже зазначалося, таку подвійну обумовленість Б. Г. Ананьєв констатував у зв'язку з формуванням функціональних механізмів сприйняття. Стосовно підсилення цілісності інтелекту, становлення його ієрархічної структури він підкреслював, що в багатолітнє й суперечливому становленні такої цілісності відіграють суттєву роль освіта і навчання, тобто діяльність, за допомогою якої засвоюються знань набуваються навички й уміння [7].