Тема 1. Морфологія. Частини мови. Іменник

План

1. Морфологія. Частини мови.

2. Іменник як самостійна частина мови

3. Семантико-граматичні категорії іменника

4. Граматичні категорії іменника

І. Морфологія. Частини мови

1. Морфологія (від грец. morphe – форма і logos – слово, вчення) – розділ граматики, граматичне вчення про слово, а саме про:

• його структуру,

• граматичні (морфологічні) форми слова,

• способи вираження граматичних значень, властивих слову.

Основною одиницею морфології є слово, яке вивчається з погляду його граматичних особливостей.

2. Морфологія – це вчення про частини мови.

Частини мови – це основні лексико-граматичні розряди слів.

Лексико-граматичними ці розряди слів називаються тому, що слова кожної окремої частини мови характеризуються такими специфічними лексичними та граматичними ознаками, яких не мають або які неповно чи своєрідно виявляються в словах будь-якої іншої частини мови. Напр., тільки числівники мають лексичне значення кількості, тільки за допомогою частки би (б) можна утворити умовний спосіб дієслів.

Отже, частини мови відрізняються одна від одної за такими ознаками:

а) лексичним значенням (напр., дієслово означає дію або стан як процес);

б) граматичними ознаками (напр., дієслово має вид, перехідність чи неперехідність, спосіб, час, змінюється за особами);

в) синтаксичною роллю в реченні (напр., дієслово у реченні найчастіші буває присудком);

г) особливостями словотворення (осн. спосіб творення дієслів – префіксальний).

Система частин мови складається з:

1. шести самостійних, або повнозначних, частин мови: іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів (у тому числі дієприкметників, дієприслівників, безособових форм на –но, –то), прислівників;

2. трьох службових, або неповнозначних, частин мови: прийменників, сполучників, часток;

3. з вигуків, що утворюють окрему частину мови.

Всі самостійні частини мови мають як лексичне, так і граматичне значення, напр.: іменники – назви осіб, тварин, предметів, дієслова – назви дій або станів особи, предметів.

Всі службові частини мови мають тільки граматичне значення й служать для вираження різних відношень (просторових, часових, єднальних, протиставних тощо) між повнозначними словами або реченнями. Напр.: сполучники служать для поєднання слів і речень.

Вигуки – це розряд слів, які виражають почуття або волевиявлення людини, не називаючи їх.

Серед частин мови виділяють іменні, до яких належать іменник, прикметник, числівник, займенник. Усі вони змінюються за відмінками.

Іі. Іменник як самостійна частина мови

Іменник – це повнозначна частина мови, що має значення предметності. Предметністю у граматиці вважається все те, до чого можна поставити питання хто? або що? Під поняттям предметності розуміють не лише

• назви конкретних предметів (як от: хліб, ліжко, вікно, зошит),

• але й істот ( людина, артист, птах, олень);

• опредмечені ознаки (зелень, темнота, порядність);

• дії і стани (біг, читання, розуміння, каяття, прання);

• абстрактні поняття ( краса щедрість, припущення, ідея, стриманість сум, талановитість).

Деякі вчені виділяють також окремо назви рослин (жито, яблуня, звіробій) та назви явищ природи (дощ, сніг, вітер, мороз).

Морфологічні ознаки іменника:

1. рід. Кожен ім. в однині має форму одного з трьох родів – чоловічого (соловей, грім), жіночого (земля, весна), середнього (поле, море, дитя, ім’я).

2. число. Іменники змінюються за числами (народ – народи, годинник – годинники). Є іменники, які вживаються тільки в однині (радість, Україна) або тільки у множині (Карпати, ножиці, фінанси, ворота).

3. відмінок. Іменники змінюються за відмінками (стіл – стола – столу – столом – на столі). Частина ім. мають кличну форму (пісня – пісне!, мова – мово!, Степан – Степане!, сестра – сестро!)

Відмінок – грам. форма іменника, якою виражається те чи інше відношення (часове, просторове, цільове, об’єктне тощо) іменника до інших слів у словосполученні та реченні.

В укр. мові сім (шість) відмінків.

Називний відмінок – називає суб’єкта (виконавця) дії, є початковою, вихідною формою і називається прямим.

Родовий – називає діяча (підпис студента), частину цілого (чашка чаю), носія ознаки (людина слова), місце, час, причину, спосіб дії (біля хати, до весни, від горя, сміятися до сліз).

Давальний – означає особу та предмет, для яких відбувається дія (посміхнутися мамі), особу, що перебуває у певному стані (сниться матері), обставинні відношення (всупереч долі).

Знахідний відмінок відповідає на питання кого? що?, означає особу чи предмет, який є об‘єктом дії, на який спрямована дія (читаю книгу, зустрів товариша).

Орудний відмінок – знаряддя дії (писати пером), суб’єкта дії (побудоване робітниками), місце, час дії (іти полем, зустрітися весною), порівняльну характеристику (стала тополею, дивиться вовком).

Місцевий відмінок – місце дії (на полі, у лузі), рідше – знаряддя дії (порахував на калькуляторі).

Кличний відмінок – особу, до якої звертаються. Отже, його мають не всі іменники, а тільки ті, що є назвами осіб: дівчино, Миколо.

В художньому мовленні кл. ф. може використовуватися як стилістичний засіб риторичного звертання до предм., явищ природи, узагальнених понять з метою персоніфікації: вітре, думи, квіти, земле.

Відмінкові значення ім-в виражаються за допомогою:

• закінчень: земля, землі…

• закінчень і прийменників: хата, до (біля) хати…

• порядку слів, що виражає синтакс. відношення: Радість перемагає біль. Ніч змінює день.

Наз. відм. вживається завжди без прийменника, місцевий – завжди з прийменником, родовий, давальний, знахідний, орудний можуть мати і безприйменникові форми, і прийменникові форми.

4. незмінюваність. Частина іменників є незмінюваними, а саме:

– запозичені слова типу бюро, фойє, таксі, журі, амплуа;

• ініціальні абревіатури ООН;

• українські жіночі прізвища на приголосний та –о.

5. відміни. Іменники поділяються на чотири відміни. Перша і друга відміни мають тверду, м’яку і мішану групи відмінювання.

Синтаксичні функції іменника:

1. Основна синтаксична функція – це функція головного члена речення, підмета, напр.: На білу гречку впали роси, / Веселі бджоли одгули. / Замовкло поле стоголосе / В обіймах золотої мли (М. Рильський) – 3 іменники-підмети.

2. Поширеною є і синтакс. функція іменника як другорядного члена речення, додатка, напр.: Речі прості і чисті люблю я: / Серце для друзів відкрите, / Розум до інших уважний, / Працю, що світ заселяє, / Потиск руки мозолястої, / Сині світанки над водами, / Шум у лісі зелений і шум золотий, / Спів солов’їний і пісню людську, / Скромну шипшину і горду троянду, / Мужність і вірність, / Народ і народи – / Я люблю(М. Рильський) – 19 іменників-додатків.

3. Іменна частина присудка, напр.: Окраса людини – мудрість, окраса мудрості – спокій, окраса спокою – відвага, окраса відваги – лагідність (Нар. творч.).

4. Функція неузгодженого означення, напр.: Молодь багата мудрістю батьків (Нар. творч.).

5. Фукція обставини, напр.: Тихим полем, синім морем, долом і горою йдуть богунці у поході, затискають зброю (А. Малишко).