[Ред.]Служилі люди і знать

Як і у інших германських народів, у англів, саксів та ютів, що переселились до Британії, існував прошарок знаті. Первинно це були служилі люди, що просунулись завдяки службі у королівській дружині. У VI—VIII століттях прошарок знаті в англосаксонських королівствах мав військовий характер і являв собою групу гезітів — королівських дружинників. Статус гезіта підкреслювався величиною вергельда, що сплачувався у разі його вбивства, — 1200 шилінгів, тобто у шість разів більше, ніж вергельд керла. У ранній період служила знать не мала спадкового характеру (за винятком Кента). Статус гезіта забезпечувався не його походженням, а близкістю до короля та місцем, яке він посідав у королівській адміністрації. Зазвичай гезіти призначались представниками короля до різних регіонів країни, де вони займались організацією виконання законів королівства, підтриманням порядку й очолювали місцеве ополчення - фірд.

Починаючи з VIII століття назва «гезіт» для визначення члена військово-служилої знаті англосаксонських королівств поступово вийшла з ужитку. Йому на зміну прийшло слово «тен». Статус тенів пізнього періоду англосаксонської Британії залежав від їхнього положення у державній адміністрації та близькості до сеньйора. Верхівку прошарку тенів складали так звані «королівські тени», що займали посади при дворі короля, брали участь у королівському суді та представляли інтереси глави держави в англійських графствах. Тени IX—XI століть зберігали військовий характер своїх попередників, гезітів, й були зобов’язані брати участь у військових походах короля. Більш низький соціальний статус мали тени крупних ерлів, які мали лише невеликі земельні володіння і за статком не сильно відрізнялись від верхівки вільного селянства. Велике значення мала практика здавання тенам у оренду частини земель крупними англосаксонськими феодалами та церквою. У разі, якщо коштів тена не вистачало для несення служби, він міг скласти оммаж сеньйору і, втративши частину особистої свободи, отримати грошове чи земельне утримання. Такий тип стосунків нагадував васально-ленні відносини класичного феодалізму, однак мав менш міцний характер: тен міг розірвати оммаж і перейти на службу до іншого сеньйора, сеньйор не мав феодальної юрисдикції над своїми тенами.

Вищий прошарок англосаксонської знаті складали ерли — представники титулованої спадкової аристократії, що отримали від короля широкі земельні володіння і право управління кількома графствами країни. Титул ерла був скандинавського походження й проник до англосаксонської соціальної системи під час правління Канута Великого. Ерли користувались досить широкою владою у своїх землях, очолювали регіональне ополчення, головували в судах графств, стягували на свою користь частину прибутків від судочинства й міської торгівлі. Влада ерлів обмежувалась лише збереженням у графствах королівської адміністрації у особі шерифів, а також правом короля на скликання служилих людей ерлів до власного війська. Найбільш самостійними були ерли Нортумбрії, які правили у цій провінції фактично незалежно від короля.

21

Література.

Нормандське завоювання обумовило певні специфічні особливості мовного

розвитку. Головною з них було поширення в Англійському королівстві трьох

мов – французької серед правлячої верстви, англійської серед широких мас

населення та латини у церковних справах й адміністрації. Це позначилося

на мовному та жанровому характері англійської середньовічної літератури.

У середовищі феодалів найбільш популярним жанром була лицарська поезія,

яка була принесена з Франції співаками-поетами труверами. Найпоширенішим

проявом лицарської поезії був римований лицарський роман, який відбивав

звичаї вищої феодальної верстви, пропагував героїчні подвиги, кодекс

лицарської моралі, зразки людських чеснот. Найбільше поширення отримали

романи про короля Артура та лицарів Круглого столу. Коріння цього циклу

– історичні та легендарні перекази кельтського епосу, які спочатку були

записані у Франції, французькою мовою, а у XII1 – XIV ст. з’явилися в

перекладі англійською. Збереглися такі романи артурівського циклу

англійською мовою: “Артур”, “Артур і Мерлін”, “Івейн та Гавейн”,

“Ланселот Озерний”, “Смерть Артура”, “Персеваль Уельський”, “Сер

Трістрем”. Їх літературний рівень дещо нижчий, ніж у франкомовних

оригіналів. У лицарських романах вперше в літературі з’явилося глибоке

зображення індивідуальності, психології, інтимних та романтичних

переживань. Від епічних творів раннього Середньовіччя лицарські романи

відрізняються тим, що вони вже повністю є продуктом людської фантазії,

творчого вимислу.

Пам’ятками народної поезії нормандської доби є фабліо – короткі

віршовані оповіді анекдотичного характеру. Цей жанр, як і лицарський

роман, теж прийшов із Франції. У фабліо зображувався повсякденний побут

епохи, звичайне життя міщан, купців, ченців, без якоїсь ідеалізації та

прикрашення. В народі були популярні кумедні оповідання про тварин –

бестіарії.

У другій половині XIV ст. відбувається формування на основі синтезу,

злиття різномовних літературних тенденцій національної англійської

літератури. У творчості письменників цієї доби середньовічні літературні

жанри здобули найвищого художнього втілення.

Невідомий автор близько 1390 p. створив вершину англійського лицарського

роману – “Сер Гавейн і Зелений лицар”. В романі, що тематично близький

до артурівського циклу, описується конфлікт між обов’язком честі та

самозбереженням, глибоко розкривається характер героя, лицаря Гавейна,

якого зображено цілком реалістично, а не як абстрактний набір позитивних

якостей.

Близькою до народних уподобань є поема “Видіння про Петра-орача” Вільяма

Ленгленда (Langland, 1332 – 1400 рр.). Поема – пристрасна алегорична

проповідь проти соціальної нерівності, на захист інтересів та прав

простого народу. Дослідники припускають, що твір було написано під

враженням повстання Уота Тайлера. Петро-орач досягає у “Видінні”

надзвичайної величі, наближеної до святості, до Бога. Протилежне

ставлення до народних низів представлене в творах поета Джона Гауера

дставлене в творах поета Джона Гауера

(Gower, 1325 – 1408 рр.). Його поема “Глас волаючого” передбачає всілякі

негаразди для ладу країни від соціальних вибухів, ідеалом Гауера є

“старі добрі часи”, коли кожен стан знав своє місце, а життя було більш

шляхетне.

Найвизначнішою постаттю середньовічної англійської літератури є Джеффрі

Чосер (Chaucer, 1340 – 1400 рр.), “батько англійської поезії”. Життєвий

шлях Чосера склався таким чином, що він був знайомий із життям усіх

прошарків англійського суспільства, багато подорожував по Європі, став

надзвичайно ерудованою людиною, обізнаною із культурними та

літературними течіями Англії, Італії, Франції. На його творчість

вплинули ідейні тенденції Італії XIV ст., де вже виникали гуманістичні

концепції, існувала більша духовна свобода, яка призвела згодом до

Відродження. Твори Чосера змальовують широку панораму життя

середньовічної Англії, лицарства, купецтва, міщан, селянства,

духовенства, звичаїв епохи.

Творчість Чосера поділяється на три періоди. В перший період (1360 –

1372 рр.) він заклав формальні основи нової англійської літератури:

виробляв літературну мову і форми складання віршів. Чосер писав на

лондонському діалекті, який після нього став основою англійської

літературної мови. Його творчим досягненням був переклад найвизначнішої

пам'ятки французької середньовічної літератури – “Романа про Троянду” та

творів латинського філософа Боеція. У другий період (1372 – 1385 рр.)

Чосер познайомився із творами Данте, Петрарки і Бокаччо, створив такі

поетичні твори, як “Парламент птахів”, “Дім слави”, “Троїл та Крессіда”,

“Легенда про славних жінок”. Третій період (1385 – 1400 рр.) був

зайнятий роботою Чосера над “Кентерберійськими оповіданнями” –

підсумковим твором середньовічної англійської літератури, який об'єднує

усі поширені на той час жанри – лицарський роман, фабліо, церковну

легенду, повчальну оповідь, бестіарій, алегорію.

Важливою пам’яткою англійської літератури доби Проторенесансу був твір

Томаса Мелорі (Malory, 1395 – 1471 рр.) “Смерть Артура”. Знаходячись 20

років в ув’язненні під час війн Троянд, Мелорі майстерно об’єднав усі

відомі до того артурівські легенди в одному творі.

У XV ст. мав місце розквіт народної поетично-пісенної творчості. Саме в

цей час була створена більшість балад – епічних пісень, що оспівують

якусь подію легендарного, історичного або побутового характеру.

Найпопулярнішим героєм балад став вільний стрілець Робін Гуд (Hood). До

сьогодні дійшло близько 300 баладних сюжетів, а всього балад на ці

сюжети нараховується більше тисячі.

22