Центральне управління

Центральним елементом англосаксонської держави був король, що правив Божою милістю і представляв Бога серед свого народу. В англосаксонський період світська й духовна влада короля були неподільними одна від одної. Король мав безумовну владу над світським населенням й духовенством, обмежену тільки звичаєвим правом і канонічними прерогативами папи римського. Всі владні повноваження у державі походили від короля, навіть ерли, що захопили у XI столітті владу у регіонах, були лише посадовими особами короля: їхнє призначення та усунення здійснювалось тільки королем, а влада була обмежена королівськими шерифами у графствах.

Хоча вся повнота влади в англосаксонській Британії належала королю, ефективне використання його прерогатив було неможливим без співробітництва з представниками знаті й духовенства. У зв’язку з цим надзвичайно важливою державною інституцією був вітенагемот — збори вищого духовенства і військово-служилої знаті держави, що скликались королем для обговорення основних питань державної політики. Теоретично правом та обов’язком участі в цьому органі володіли всі тени, ерли, єпископи й абати королівства, однак представники віддалених північних регіонів, зазвичай, не приїжджали на засідання вітенагемота. На обговорення могли виноситись будь-які питання (затвердження законів, встановлення податків, організація оборони, ведення міжнародних перемовин), однак особливого значення вітенагемот набув як орган, що володів правом обрання короля, оскільки суворий династичний принцип спадкування в англосаксонський період ще не склався. Функціонування вітенагемота забезпечувало конституційний характер англосаксонської монархії.

Інші вищі органи управління в англосаксонський період перебували у початковій стадії формування: існували королівські писарі, які складали укази й вели діловодство, а також, ймовірно, особи, відповідальні за надходження податків, однак окремі державні органи ще не склались.

Селянство

Соціальну основу англосаксонського суспільства складали вільні селяни — керли. До VIII століття у джерелах не міститься згадок про наявність будь-якого значного прошарку залежних селян. Основу господарства вільного землероба складав земельний наділ, достатній для підтримання життя родини керла (гайда). Керл мав повну господарську самостійність на своєму наділі, не визначаючи жодного господаря, окрім короля. Вільні землероби несли ряд повинностей на користь держави: сплата продуктової ренти королю, особиста участь у національному ополченні — фірді, утримання мостів та замків. Англосаксонські селяни жили, в основному, у невеликих селищах, розташованих берегами річок, чи у окремих хуторах.

З плином часу земельні наділи керлів дробились між спадкоємцями та в умовах спустошувальних походів вікінгів й посилення фіскального тиску з боку держави (введення податку, що отримав назву «данські гроші») виявилось недостатнім для підтримання економічної самостійності керлів. Це призвело до переходу частини вільних селян під покровительство англосаксонської знаті та формування перших категорій залежного селянства (геніти, гебури, котсетли). Наприкінці англосаксонського періоду за збереження особистої свободи у більшості селян, вони опинились у підпорядкованому становищі, виконуючи роботи з обробки земель свого господаря та сплачуючи йому (а не королю) ренту. Тим не менше до нормандського завоювання прошарок вільних селян залишався досить значним (особливо у областях данського права).

Особливістю англосаксонського суспільства, що різко відрізняла його від інших співтовариств германського походження, була відносна слабкість родового начала. Хоч у «правдах» Іне й Етельберта міститься згадка про те, що у разі вбивства англосакса вергельд лягає на весь рід убивці, в цілому навіть ранні джерела не містять жодних характеристик роду. Родові зв’язки у англосаксів були значно слабшими, ніж у кельтських кланах Шотландії. В англосаксонському суспільстві родова приналежність суб’єкту права майже цілковито ігнорувалась.