Література для самостійної роботи

1. Климов Е.А. Как выбирать профессию / Е.А. Климов. − М.: Просвещение, 1984. − 160с.

2. Кремень В.Г. Освіта і наука України: Шляхи модернізації (Факти, роздуми, перспективи):[монографія] / В.Г.Кремень. − К.: Грамота, 2003. − 216 с.

3. Концепція профільного навчання в старшій школі // Освіта України. − 2003. − 25 листоп. − №88.

4. Макаренко А.С. Методика организации воспитательного процесса // Пед. соч.: в 8 т. / А.С. Макаренко − М.: Педагогіка, 1983. – Т.1. – С.207−329.

5. Павлютенков Е.М. Профессиональная ориентация учащихся / Е.М. Павлютенков.− К.: Рад.школа, 1983.− 152 с.

6. Профессиограммы основних профессий : в 2 кн. / [под ред.. В.В. Ерасова]. − Киев, 1995.– Кн. 1. − 112 с.; Кн.2 .− 224 с.

7. Сериков В.В. Формирование у учащихся готовности к труду / В.В. Сериков. − М.: Педагогика, 1988. − 192 с.

8. Сидоренко В.К. Проектно-технологічний підхід як основа оновлення змісту трудового навчання школярів / В.К.Сидоренко // Трудова підготовка в закладах освіти. − 2004. − №1. − С.2−4.

9. Сухомлинский В.А. Павлышская средняя школа // Избр. произведения: в 5 т. / В.А. Сухомлинский − К.: Рад. школа. − 1979.– Т.4. − С.315− 386.

10. Сухомлинский В.А. Труд − основа всестороннего развития человека // Избр. произведения: в 5 т. / В.А. Сухомлинский − К.: Рад. школа, 1979 − 1980.– Т.5. − С.154−169.

11. Сухомлинський В.А. Труд, призвание, счастье // Избр. произведения: в 5 т. / В.А.Сухомлинський − К.: Рад..школа, 1979−1980.– Т.5. − С. 177−186.

12. Тхоржевський Д.О. Методика трудового та професійного навчання / Д.О.Тхоржевський. − К.: РННЦ „ДІНІТ”, 2001.– Ч.1: Теорія трудового навчання. − 186 с.

13. Ушинский К.Д. Труд в его психическом и воспитательном значении // Избр. пед. соч.: в 2 т./ К.Д.Ушинский − М. Педагогика, 1974.– Т.1. − С.124 − 144.

8.6. Особливості валео-екологічного компонента змісту виховання як системи

Здоров'я до того переважує всі інші

блага життя, що воістину

здоровий жебрак щасливіший

за хворого короля.

Артур Шопенгауер²²

Валеологічний аспект змісту виховання

Феномен культури здоров'я розглядався філософами, культурологами, медиками і педагогами в широкому і вузькому контекстах.

Розглядаючи культуру здоров'я в широкому контексті як струнке самостійне вчення, В. Скумін підкреслював, що „це фундаментальна наука про людину та її здоров'я, інтегральна галузь знання, яка розробляє і вирішує теоретичні й практичні завдання гармонійного розвитку духовних, психічних і фізичних сил людини, її оптимальної біосоціальної адаптації та створення здорового середовища проживання” (Скумин В.А. Культура здоровья − фундаментальная наука о человеке / В.А. Скумин. − Новочеркасск: ТЕРОС, 1995. − С. 14−15).

Процес формування культури здоров'я вперше став об'єктом досліджень українських педагогів у 90-ті роки минулого століття (у студентів університету − Г. Кривошеєвої, у школярів − В. Горащука). Різні грані цього об'єкта − предмет усебічного вивчення В. Бабича (підготовка майбутніх учителів фізичного виховання до формування культури здоров'я школярів), В. Коваля (особливості валеологічної підготовки майбутніх соціальних педагогів у вищих навчальних закладах), Ю. Драгнєва (формування культури здоров'я студентів в умовах комп'ютеризації навчання), О. Соколенко (формування ціннісного ставлення студентів вищих навчальних закладів до свого здоров'я) та ін.

На обґрунтування теоретичних і практичних основ формування культури здоров'я школярів спрямований науковий пошук В. Горащука. Цей учений-педагог вважає, що „культура здоров'я − це важливий складовий компонент загальної культури людини, обумовлений матеріальним і духовним середовищем життєдіяльності суспільства, який виражається в системі цінностей, знань, потреб, умінь і навичок з формування, збереження і зміцнення її здоров'я” (Горащук В.П. Формирование культуры здоровья школьников (Теория и практика) / В.П. Горащук. − Луганск: Альма-матер, 2003. − С. 167−168). Ним запропонована концептуальна модель культури здоров'я, структурними компонентами якої виступають три блоки − програмно-змістовий, потребнісно-мотиваційний і діяльнісно-практичний (Там само. − С. 168−176).

Культура здоров’я як цілісна властивість особистості й складова частина її загальної культури

Спираючись на методологічний принцип цілісності, дійсно доцільно вести мову про культуру здоров'я людини як складової загальної культури особистості. Аксіологічний підхід вимагає виділення їй одного з перших місць в ієрархії людських цінностей, а культурологічний − розгляду цього феномену не лише в технологічному (розуміння загальної культури особистості й культури здоров'я як його складової в ролі специфічних способів людської діяльності), але і в особистісно-творчому аспектах.

Саме особистісно-творчий аспект культурологічного підходу до аналізу суті культури здоров'я у вузькому сенсі цієї категорії як провідної людської цінності не дозволяє зводити її лише до якісної характеристики певних знань чи умінь або міри їх достатності. „У вузькому сенсі, − підкреслює В. Горащук, − це якісна характеристика валеологічних, педагогічних, культурологічних знань і володіння оздоровчими технологіями” ( Там само. − С. 167).

З точки зору Л. Татарнікової, поняття культури здоров'я особистості слід пов'язати зі ступенем достатності в оволодінні нею валеологічними знаннями, вміннями самокоррекції психологічного стану, „включеності в процес оволодіння знаннями” (Татарникова Л.Г. Педагогическая валеология: Генеза. Тенденции развития / Л.Г. Татарникова. − СПб.: Пятковский и К, 1995. − С. 194).

В. Климова ще в 80-ті роки ХХ ст. визначила культуру здоров'я у вузькому контексті, як „уміння жити, не шкодячи своєму організму, а приносячи йому користь” (Климова В.И. Человек и его здоровье / В.И.Климова. − М.: Знание, 1985. − С. 17).

Усі названі й інші подібні до них визначення культури здоров'я більшою мірою відносяться до характеристик поняття „готовності до організації здорового способу життя”. Про культуру здоров'я людини можна говорити лише тоді, коли вона вже оволоділа досвідом творчої діяльності у сфері самоуправління, „принесення користі”своєму організму.

Іншими словами, у вузькому контексті під культурою здоров'я доцільно розуміти цілісну властивість особистості, яка відбиває її здатність в цілях оздоровлення творчо застосовувати на практиці внутрішньо прийняті в ролі самоцінних валеологічні, спеціальні психолого-педагогічні знання і технології з урахуванням своїх індивідуально-типологічних особливостей, потреб у фізичному розвитку, інтересів у цій сфері.

Цілісний підхід до аналізу категорії „культура здоров'я” в широкому значенні цього поняття (як особливої, життєво важливої для людини системи) націлює на виділення в її структурі духовного, психічного і фізичного компонентів. Він же вимагає вказати на оптимальний засіб оздоровлення, яким є саморегуляція.

Тобто культура здоров'я як складова частина загальної культури особистості й стержнева системна якість − це її здатність до організації творчого процесу оптимальної саморегуляції власних духовно-моральної, психічної та фізичної сфер на основі внутрішнього прийняття як значущих валеологічних цінностей і психолого-педагогічних знань в сфері самовиховання.

Рис. 8.3.Структурні компоненти культури здоров'я

У взаємодії з психічною і фізичною світоглядна культура виконує системоутворюючу функцію. Її ядро − духовно-моральне здоров'я особистості − має прямі емоційно-ціннісні й логіко-когнітивні зв'язки з духовно-моральною складовою усього змісту українського виховання як системи. Духовні потенціали світоглядної культури здоров'я грають роль джерел „наповнення” інших культур психічною і фізичною енергією моральної самотворчості, усвідомлення учнями вищого сенсу людського буття і, зокрема, фізичного і психічного самоудосконалення.

Разом з тим фізичне і психічне здоров'я людини є чинниками підвищення рівня здоров'я духовного. Не дарма в народі стала вже аксіомою відома формула: „В здоровому тілі − здоровий дух!”

Існує діалектичний зв'язок і між психічною та фізичною складовими даної системи. З одного боку, усвідомлена потреба у формуванні фізичної готовності й культури фізичного здоров'я проявляється в мотивах її самоформування, а з іншого − активність особистості у самоформуванні образу „Я”, компонентом якого виступає культура здоров'я, забезпечує динаміку її просування у напрямі досягнення образу „Я”- ідеальне.

Культура психічного здоров'я людини − похідна від функції її оптимальної творчої дії на власні психічні процеси і стани. Разом з іншими функціями саморегуляції поведінки суб'єкта − плануючою і прогностичною з елементами цілепокладання і моделювання, селективною, коригуючою, функцією самотворення − вона грає найважливішу роль в розвитку особистості. Мета функції „самосуб’єктного впливу” − регуляція рівня інтелектуальної активності, інтенсивності, а також способів і форм вираження емоційних реакцій, міри довільності психічних процесів і станів та ін. Виділяючи вказані функції саморегуляції поведінки в ролі основних, український психолог М. Боришевський „прив'язує” до них дії таких механізмів саморегуляції поведінки, як самооцінка, домагання, соціально-психологічні очікування і образ „Я” (інтегровану форму самосвідомості особистості).

Психологи відносять психічну саморегуляцію до багаторівневих і поліфункціональних явищ. Вона включає психомоторну, когнітивну і комунікативну сфери людини та обумовлюється не лише її типологічними (природними) особливостями, наприклад емоційністю, але й такими особистісними властивостями, як спрямованість, інтереси, характер, ідеали і цінності.

Мистецтво саморегуляції психічних процесів і станів − дуже складна справа. Особливі труднощі підстерігають людину на шляху саморегуляції емоцій (перш за все гніву, радості та страху), процес появи і зникнення яких не підкоряється прямим самонаказам.

Програма формування досвіду саморегуляції емоційних станів, як мінімум, повинна включати:

1) завдання у сфері усвідомлення реального образу „Я − емоційно урівноважена людина”;

2) завдання-самозобов’язання щодо самоформування відповідного ідеального образу;

3) проект засобів реалізації прийнятих самозобов’язань:

а) план оволодіння практикою використання формул-самоустановок на вихід з конфліктно-небезпечної комунікативної ситуації, на припинення спілкування з людиною, слова або дії якої викликають наростання гніву (наприклад, таких внутрішніх установок собі: «Вуста „на замок”! Кругом! Марш звідси!»);

б) план використання знань про рухову активність (розвивальних потенціалах швидкої ходьби, бігу, гімнастичних та інших вправ, фізичної праці) як ефективному засобі зниження емоційної збудливості.

Культура фізичного здоров'я − творчий процес фізичного і гігієнічного самовиховання. На його шляху зустрічається багато перешкод, подолання яких залежить від сформованості у людини вольових якостей особистості − цілеспрямованості, рішучості, ретельності, сміливості, відповідальності та ін. Досить високий рівень розвитку афективної сфери особистості − необхідна умова успішності її боротьби з основними ворогами здоров'я. Їх доцільно знати в „обличчя”.

Головні вороги здоров'я :

● жадібність до їжі й, як результат, надлишкове харчування і відсутність режиму в ньому;

● гіподинамія;

● неурівноважений характер, невміння керувати своєю психікою;

● систематичне психічне і фізичне перенапруження;

● пасивний і неадекватний тривалим витратам енергії відпочинок;

● короткочасність перебування на свіжому повітрі;

● лінь в організації процесів гартування, фізичного самовиховання і здорового харчування;

● неоптимальний для організму сон;

● забруднення довкілля;

● шкідливі звички, пов'язані з палінням, вживанням спиртних напоїв і наркотичних речовин.

До основних чинників зміцнення здоров'я належать загартовування, фізичні тренування, здорове харчування, релаксація, дихальні вправи, активний відпочинок, музична і лікувальна терапії.

Загартовування пов’язують з розумним використанням метеорологічних чинників (холоду, тепла, руху повітря, зміни атмосферного тиску тощо) для підвищення рівня пристосованості організму до них. Його роль у підвищенні імунітету людського організму відома ще з давніх часів. Так, Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), прославлений персидський лікар, філософ, дослідник природи, математик і поет (бл. 980−1037) у своїй знаменитій енциклопедії теоретичної і клінічної медицини „Канон лікарської науки” підкреслює корисність для здоров'я купання в холодній воді, веде мову про способи гартування мандрівників, їхньої підготовки до пересування в умовах зимової холоднечі й жаркої пустелі.

Згідно із сучасними медичними даними, важко переоцінити роль загартовування в профілактиці простудних захворювань; оздоровчому впливі на увесь організм людини (воно проявляється в поліпшенні кровообміну, нормалізації обміну речовин, підвищенні тонусу центральної нервової системи).

Щоб досягти максимального ефекту загартовування (зміцнивши імунітет, істотно знизити вірогідність виникнення захворювань; підвищити рівень фізичної готовності й розумової працездатності), необхідно спиратися на вироблені фахівцями основні принципи його організації: систематичність виконання процедур; поступовість і послідовність у збільшенні ступеня „дозування”, тривалості, а також інтенсивності процедур; врахування індивідуальних і вікових особливостей (стану здоров'я, тілесної конституції, віку та ін.); застосування процедур загартування в єдності з фізичними вправами; оптимальність методів і форм використання процедур шляхом сполучення загальних, які впливають на всю поверхню тіла, і місцевих, спрямованих на локальне загартовування окремих його частин.

Основні природні чинники гартування − сонце, повітря і вода.

Медики попереджають про необхідність обережного використання сонячних променів з метою загартовування, досягнення ефекту поступового звикання до сонця, розумного дозування впливу сонячної енергії на організм. Найбільш оптимальний прийом сонячних ванн літом з 7 до 10 години ранку, навесні та восени − з 11 до 14 години. Починати загартовуватися сонячними променями слід з 5−10 хвилинного перебування на сонці. Кожного разу тривалість сонячної ванни збільшується на цей же проміжок часу і поступово доводиться до 2−3 годин (після кожної години процедури потрібна 15-хвилинна перерва).

Систематичне загартовування (особливо загартовування дітей) рекомендується починати з прийому повітряних ванн. Їх розділяють на теплі (температура повітря від +30 до +20 С), прохолодні (від +20 до +14 С) і холодні (від +14 С і нижче). Найважливіше керівництво до дії − правило поєднання прийому холодних і прохолодних повітряних ванн з фізичними вправами. Наступні правила стосуються основного способу дозування загартовування повітрям − збільшення тривалості цієї процедури при незмінній температурі. Як радять фахівці, на першому етапі загартовування температура повітря повинна бути в межах від +15 до +20 С, а його тривалість в перші дні коливатися від 20 до 30 хвилин. Надалі тривалість цієї процедури доцільно збільшувати щодня на 10 хвилин і в результаті довести її до 2 годин.

Сутнісна характеристика другого етапу − температура повітря від +10 до +15 С. Час прийому перших холодних повітряних ванн не повинен перевищувати 5−10 хвилин. З кожним днем тривалість перебування на холоді повинна поступово зростати. Її межа − 15−20 хвилин. Обов'язковими після прийому холодних повітряних ванн є енергійні розтирання тіла рушником і теплий душ. Гартування холодним повітрям вимагає спеціального дозволу лікаря.

Основні види процедур при загартовуванні водою − обтирання, обливання, купання, прийняття душу. Починати треба з обтирання змоченим в прохолодній воді рушником або губкою. Обтирання здійснюють спочатку до поясу, а потім воно охоплює і все тіло. Наступний етап − обливання водою (з якоїсь ємкості або шланга). Температура води в ході перших обливань − близько 30 С. Поступово її доводять до 10 С і нижче.

Розтирання тіла рушником після обливання − обов'язкова завершуюча складова процедури.

Купання у відкритих водоймах з метою загартовування використовувалося ще за старих часів. Процес купання поєднується з благотворною дією на організм не лише води, але також сонця і повітря. Комплексність дії на організм людини − це та його характеристика, на основі якої купання називають сьогодні одним з найбільш ефективних засобів гартування. Початковий етап загартовування в ході купання вимагає температури води від +18 до +20 С. Тому ж, хто уперше прийшов до водоймища з метою гартування, слід пам'ятати, що йому не можна купатися, якщо температура води нижче за +11 С.

„Моржування” (купання в крижаній воді) вимагає високого рівня спеціальної підготовленості організму, досвіду гартування людини іншими засобами, а також дозволу на цю процедуру лікаря.

Прийняття душу − досить ефективний і доступний для всіх людей вид загартовування водою, температура якої має бути від 30 до 35 С. Така температура води підтримується протягом 1 хвилини. Потім необхідно поступово знижувати цю температуру і збільшувати час прийому душу (до 2 хвилин). Закінчується процедура також розтиранням тіла рушником.

Фізичне здоров'я людини − багато в чому і результат дії на її організм фактора здорового харчування. Складність його організації великою мірою пов'язана не стільки зі стабільністю фінансового стану конкретної сім'ї й компетентністю хазяйки дому в цьому питанні, скільки з рівнем усвідомлення її членами потреби у відмові від поганих звичок у харчуванні.

Дієтологи вказують на найбільш згубні з них: звичка використовувати в цілях приготування блюд тваринний жир або маргарин; звичка часто споживати погані глюциди − картоплю, борошняні вироби, цукор, білий шліфований рис та ін.; звичка харчуватися після 18-ої години вечора; звичка віддавати перевагу жирному м'ясу і м'ясопродуктам; звичка вживати продукти з високою питомою вагою солі або звичка „досолювати” їжу. Викоренити названі звички − означає перемогти себе. Важливу роль в розв’язанні цього завдання грають емоційно-вольова сфера особистості та адекватна самооцінка реального образу „Я − людина, яка харчується раціонально”.

Особливості здорового харчування − постійний предмет дослідження фахівців. Більшість з них (Микола Амосов, Поль Брег, Мішель Монтиньяк та ін.) рекомендували і рекомендують віддавати перевагу їжі, яка багата клітковиною, природними продуктами харчування з високою питомою вагою найважливіших для організму людини поживних речовин − вітамінів, мікроелементів і мінеральних солей.

Давно відомо, що організм людини має потребу як в енергетичних поживних речовинах: протеїнах (білках), глюцидах (вуглеводах), ліпідах (жирах), так і в неенергетичних − воді, волокнах, вітамінах, мікроелементах.

Функція перших − забезпечувати організм енергією і виступати в ролі сировини для синтезу життєво важливих процесів і для безперервного оновлення тканин. Другі відповідають за якість засвоєння організмом енергетично поживних речовин, а більшість з них виконують ще й функцію каталізаторів численних хімічних реакцій, які мають у ньому місце.

Фундамент мистецтва здорового харчування − знання про харчові характеристики груп білків, жирів і вуглеводів, їх харчової цінності. Усередині кожної з основних груп енергетичних поживних речовин існує своя диференціація за критерієм їх позитивного або негативного впливу на процеси, що відбуваються в організмі.

Так, купуючи продукти з певним вмістом білків, важливо враховувати їх походження (тваринне або рослинне), прагнути, щоб вони взаємодоповнювали один одного. Треба пам'ятати і про те, що є не лише „хороші”, але й „погані” ( з підвищеним глікемічним індексом) вуглеводи. Дія останніх на обмін речовин може виявитися непередбаченою, викликати втому, послужити чинником ожиріння й інших негативних наслідків. Жири фахівці в сфері здорового харчування розділяють на корисні та шкідливі. Корисні жири (гусячий жир, риб'ячий жир, маслинова олія, соняшникова олія) сприяють зниженню рівня холестерину. Шкідливі (свинячий, баранячий і яловичий жири, вершкове масло) − джерело відкладення жирів на стінках артерій, чинників ризику для багатьох захворювань.

Вибір продуктів, багатих провітамінами і вітамінами, та їх вживання − це також істотний крок у напрямку до здорового харчування. Більшість вітамінів − прекрасні антиоксиданти (антиокисники). Їх головна функція − зниження кількості вільних радикалів, які сприяють виникненню раку, серцево-судинних захворювань, ранньому старінню. В цілому вітаміни забезпечують нормальне функціонування в організмі біологічних і фізіологічних процесів.

Найважливіші серед них − провітамін А ( бета-каротин), вітамін С (аскорбінова кислота), вітамін Е, вітамін В (фолієва кислота). Вкажемо лише на основні продукти, багаті цими вітамінами (табл. 8.6).

Т а б л и ц я 8.6

Продукти, багаті вітамінами А, С, Е, В

Вітаміни	Основний перелік харчових продуктів
Провітамін А	Шпинат, крес-салат, петрушка, манго, абрикос, диня, брокколі, селера, кріп
Вітамін С	Ківі, чорна смородина, хрін, петрушка, листя кервеля, апельсин, лимон, брокколі, листя коріандру, сирі фрукти й овочі, листкова гірчиця, квашена капуста
Вітамін Є	Усі рослинні олії, пророщені зерна (свіжі пагони), усі олійні плоди, шоколад, неочищені злаки, маргарин
Вітамін В	Печінка, дріжджі, устриці, соя, бобові, свіжі овочі, петрушка, білково-висівковий (цілісно-зерновий) хліб

Організм також гостро потребує вітамінів В, В, В, В, РР та ін. У той же час, він не може ефективно розвиватися без надходження до нього разом з продуктами харчування мікроелементів і мінеральних солей. Кожен мікроелемент виконує свої специфічні функції. Наприклад, залізо потрібне людині передусім для підтримки імунітету; цинк, впливаючи на виділення інсуліну, регулює засвоєння організмом вуглеводів, служить антиокисником; кальцій сприяє утворенню скелета і зубів; магній потрібний для регуляції скорочення м'язів, відновлення нервової рівноваги; калій відповідає за регуляцію проникності клітин, а селен − прекрасний антиоксидант.

З метою оптимальності засвоєння заліза кишечником його джерела слід шукати в продуктах тваринного, а не рослинного походження − червоній яловичині, чорній кров'яній ковбасі, мідіях і печінці. Досить багато заліза в дріжджах і какао). Рекомендована норма заліза у харчуванні дорослої людини − 20 мг на день.

Споживаючи устриці, печінку качки, бобові, пивні дріжджі, людина тим самим задовольняє потреби свого організму в цинку (15 мг щодня). Але найбільшу щоденну потребу організм має в калії (3000 мг) та кальції (від 800 до 1000). Калієм багаті абрикоси (сушені), пивні дріжджі, сливи, бобові, гриби, банани, фініки, шоколад й інші продукти, а кальцієм − молочні продукти, сир, яйця, сухофрукти, дріжджі, сардини, кальцієві мінеральні води.

Щоб запастися магнієм (його щоденна норма для організму − 350 мг), бажано цінувати такі продукти харчування, як пшеничні висівки, шоколад, какао (порошок), сою, бобові, цільнозерновий хліб та олійні плоди.

Поповнення організму селеном пов'язують з наявністю в їжі курячої печінки, устриць, свинини та яловичини, риби, омарів, яєць, цибулі, висівкового хлібу і грибів.

Рекомендується також добре знати, в яких продуктах найбільше міститься фосфору, міді, марганцю і фтору.

Більшість фахівців у сфері здорового харчуваня визнають як значущі такі принципи його організації: свіжість і чистота продуктів; цілісність (неочищених) зернових продуктів; збалансованість раціону харчування; помірність в їжі; оптимальність способів приготування їжі (поєднання методів парення і смаження, виключення тривалого варіння овочів) та ін.

Ще один необхідний чинник досягнення культури здоров'я − фізична активність особистості, внутрішнє прийняття нею в ролі значущих сукупності цінностей фізичної культури. З одного боку, фізична культура − складова культури суспільства, що стосується найважливіших детермінантів підготовки людини до життєвої практики, а з іншого − компонент культури здоров'я особистості й засіб його досягнення і збереження.

Складність цього феномену вимагає його розгляду на основі різних методологічних підходів.

Культурологічний підхід. Він орієнтує на уявлення про фізичну культуру як творчий соціальний процес, функціональна спрямованість якого зрештою сприяє задоволенню потреб суспільства в культуротворенні (створення цінностей національної культури − справа фізично здорових людей, які оволоділи культурою здоров'я).

Діяльнісний підхід. Він націлює на бачення фізичної культури в ролі раціонально організованої рухової діяльності, значущої для формування і розвитку життєво важливих фізичних здібностей, рухових умінь та навичок і, як результат, оптимізації здоров'я і працездатності.

Аксіологічний підхід спрямований на трактування фізичної культури як носія системи соціальних (матеріальних і духовних) цінностей, які забезпечують ефективність фізкультурної діяльності учнів. До таких цінностей відносяться матеріально-технічні засоби фізкультурної роботи, знання про її функції, форми і методи організації, специфічні знання про зміст і особливості різних видів фізичних вправ та ін.

Особистісно орієнтований підхід дає підстави для такого визначення: фізична культура − це інтеграційна якість особистості, в основі змісту якої лежить готовність людини до раціонального і творчого використання рухової активності з метою оптимізації фізичного стану і розвитку, досягнення достатньо високого рівня культури здоров'я та його збереження.

Звідси випливає найважливіше й найактуальніше завдання уроків фізичного виховання у загальноосвітньому навчальному закладі − забезпечення їх особистісно-розвивальної спрямованості.

Перший крок на шляху до його розв’язання полягає в здійсненні діагностики рівнів актуального (реального) фізичного розвитку учнів. Наступні етапи цієї роботи пов’язані зі створенням педагогічних умов для усвідомлення ними потреби у фізичній активності, організації процесу самоформування фізичних якостей, його максимально можливою індивідуалізацією.

Привчання до фізичної культури і фізичні ( в тому числі й спеціальні) вправи, вправляння у їх виконанні як таких, що підпорядковані особистому плану вдосконалення, − стрижневі методи організації фізкультурної діяльності учнів. Певні можливості в її організації має й класний керівник, який в плані виховної роботи передбачає створення умов для формування у конкретних учнів сили, витривалості, координації руху, рухової активності та інших фізичних якостей.

Немає людини, яка була б як острів, сама по собі: кожна людина є частиною Материка, частиною Суші; і якщо Хвилею знесе в море берегову Кручу, меншою стане Європа, і також якщо змиє край Мису або зруйнує Замок твій або Товариша твого; смерть кожної людини применшує і мене, бо я єдиний зі всім Людством, а тому не питай ніколи, за ким дзвонить дзвін: він дзвонить за Тобою.

Джон Донн²³

Екологічний аспект змісту виховання

Головна умова духовного, психічного і фізичного здоров'я людини − її екологічна безпека, найважливіші витоки якої слід шукати у вихованні й гармонізації життєдіяльності суспільства в природному довкіллі. Факт наявності екологічної кризи практично визнаний усіма провідними державами світу. Результатом її усвідомлення в суспільстві є народження нової філософії життя − ноосферогенезу, яка утверджує розумне співіснування людини, суспільства і Природи й актуалізує потребу людей у врахуванні об'єктивного закону космічної Гармонії − єдності фізичного (біологічного) і духовного життя.

Необхідна похідна опори на цю філософію в педагогіці − розширення та уточнення суто екологічного аспекту змісту виховання, пов'язаного з еколого-культурною системою цінностей.

У проекції на особистість така система є цілісною сукупністю цінностей-цілей і цінностей-засобів. Особистісно орієнтована парадигма проектування цілей формування в учнів екологічної культури вимагає, з одного боку, опори при цьому на психологічну структуру особистості, а з іншого − виділення в якості стратегічного цільового орієнтиру виховної та самовиховної діяльностей одного зі структурних компонентів екологічної самосвідомості особистості − ідеального образу „Я” як екологічно культурної людини. Схематично структура цього образу відбита на рисунку 8.4.

		Екологічна спрямованість особистості
		Потребнісно-мотиваційний аспект
Комунікативна готовність до захисту природи і свого існування	Соціально-психологічний аспект	Ідеальний образ „Я” як екологічно культурної людини	Когнітивний аспект	Самоцінні знання основ екологічної науки і природоохоронної діяльності, практичні уміння та якості, значущі для її здійснення
		Афективний аспект
		Вихованість почуття приналежності до великого світу природи, любові до неї й особистої відповідальності за збереження її цінностей

Рис. 8.4. Структурні компоненти образу „Я” як екологічно культурної людини − головні цінності-цілі екологічного виховання і самовиховання

Результати аналізу запропонованої схеми дають можливість не лише дати визначення екологічного виховання, а й побачити його основний зміст.

Екологічне виховання − це педагогічний процес, спрямований на створення умов для формування екологічної свідомості особистості учня і, як результат, − активного самоформування ним образу „Я” як екологічно культурної людини.

Зміст екологічного виховання в особистісно орієнтованому аксіологічному плані включає такі цінності-цілі: екологічна спрямованість особистості учня; наукові знання про природне середовище, його роль і місце в існуванні людства, напрями, форми, способи і засоби природоохоронної діяльності; уміння і навички, спрямовані на самоорганізацію дбайливого ставлення до рослин, тваринних і природних ресурсів; здібності й якості, значущі для внутрішнього прийняття провідних екологічних цінностей в ролі особистісних; досвід пошуково-дослідницької діяльності у сфері екології як науки; досвід самоформування значущих для збереження природи умінь і якостей.

Цінності-цілі змісту екологічного виховання

Екологічна спрямованість особистості учня − система його спонукань до природоохоронної діяльності − перша і системоутворююча цінність-ціль стратегічного плану: її досягнення забезпечує поворот екологічної свідомості особистості учня на своє „Я” (на екологічну самосвідомість), його активність у самоформуванні реального образу „ Я” як захисника природи. Структурними компонентами цієї системи виступають: 1) внутрішня потреба в знаннях : а) про природу, її місце і роль в житті людини і суспільства, основні характеристики екологічної ситуації в регіоні й країні; б) власний рівень готовності до захисту природи; в) теорію та технологію самоформування умінь і якостей, важливих для здійснення природоохоронної діяльності; 2) комплекс пізнавальних інтересів у сфері шляхів і способів збереження рослинного і тваринного світу, в сферах екологічної самоосвіти і самовиховання, наукового пошуку; 3) смислотвірні мотиви активності в природоохоронній діяльності й в самоформуванні образу „Я” як захисника природи; 4) завдання-самозобов’язання в аспекті самоформування готовності захищати природу (на більш високому рівні − активності у самоформуванні екологічної культури); 5) установки: на активність у розв’язанні екологічних проблем регіону; самопізнання рівнів сформованості психологічної, моральної й практичної готовності до природозахисної діяльності; 6) рефлексія реального образу „Я” як екологічно культурної людини; активність у самоосвіті та самовихованні екологічної спрямованості; ініціативність і відносна самостійність у духовно і фізично доцільній взаємодії з природою; творчий підхід до аналізу екологічних ситуацій і вирішення екологічних завдань; пропаганда екологічних цінностей.

Створення умов для формування екологічної спрямованості особистості кожного учня можна назвати надзавданням організатора цього напряму виховання. Оптимальна сукупність відповідних необхідних і достатніх педагогічних умов виступає в ролі інтегративної детермінанти процесу освіти і функціонування у свідомості особистості вихованця особливої цінності − емоційного переживання і розуміння єдності соціального і природного буття, самоцінних знань основ екологічної науки, рівнів власної значущості й відповідальності в справі створення системи екологічної безпеки, підвищення готовності до природозахисної діяльності. Саме таку особливу цілісність доцільно назвати екологічним світоглядом, своєрідним продуктом екологічної спрямованості особистості.

Складовими вказаної детермінанти є дві основні групи педагогічних умов з різною цільовою спрямованістю. Перша з них покликана забезпечити емоційне переживання учнями наукових знань про цінності природи, міру їх збереження і безпеки, про себе у зв'язку з ними (протиріччями між ідеальним і реальним образами „Я” як екологічно культурної людини), а друга − розуміння багатогранних зв'язків і стосунків людини з довкіллям, необхідності систематичного підпорядкування власної життєдіяльності законам біосфери, потребам розв’язання екологічних проблем в конкретному соціально-економічному регіоні, країні.

До основних педагогічних умов першої групи слід віднести:

● високий ступінь образності, живописності екологічної інформації, який досягається на основі використання засобів різних видів мистецтва;

● включення учнів у творчу діяльність зі створення вербальних екологічних формул та їх художніх образів (таких, наприклад, як „сміття в природі − це зброя масового знищення, яку людина створює сама”, „помре природа, а з нею і людина як її частка” і т.п.);

● вибір виховної тактики моделювання і розв’язання екологічних ситуацій і завдань, спрямованих викликати в учнів почуття різної модальності й знаку, народження і розвиток у них предметних − інтелектуальних, естетичних, моральних і світоглядних почуттів;

● проектування і застосування у виховній роботі двох різних груп вправ, спрямованих: а) на оцінку учнем рівня власної готовності до природоохоронної діяльності, його достатності для вирішення поставлених завдань у сфері самоформування екологічної культури; б) стимулювання його активності у напрямі проектування і досягнення нових життєво важливих цілей і завдань, пов'язаних з екологічною безпекою регіону;

● формування у вихованців досвіду пошуку особистісного сенсу порятунку природи і створення передумов для відродження окремих представників рослинного і тваринного світу, дбайливого ставлення до нього;

● безпосереднє включення учнів у науково-пошукову роботу екологічного характеру і природоохоронну діяльність.

До другого комплексу умов формування екологічної спрямованості особистості вихованця належать:

● оптимальне використання педагогом програмованого, проблемного і модульного типів навчання з метою оволодіння учнями основами знань про походження і структуру біосфери, взаємозв'язки в природі (абіотичні, біотичні, антропогенні, природоохоронні), еволюцію її взаємин з суспільством, зовнішні впливи (природні, екстримальні, надзвичайні); їх організація на системній основі;

● побудова процесу формування в учнів екологічних знань на основі врахування резервів пам'яті людини і основних мнемонічних принципів (принципів забезпечення наявності у свідомості асоціативних зв'язків між поняттями та їх характеристиками, створення яскравого і різними способами „ відчутого” образу та локалізації (фіксації) в пам'яті конкретних фрагментів інформації стосовно сукупності іншої);

● стимулювання розвитку екофільного мислення вихованців відповідно до положень психологічних теорій поетапного формування розумових дій (П. Гальперіна), розвивального навчання (Л. Занкова, В. Давидова, Д. Ельконіна та ін.);

● забезпечення адекватності між завданнями стимулювання розвитку екологічного мислення учнів і технологіями їх розв’язання ;

● розкриття учням логіко-когнітивних зв'язків між знаннями основ загальної екології й теорією самовиховання;

● наявність у вихованців адекватної самооцінки рівня сформованості практичного екофільного мислення, що полягає в постановці та досягненні гуманних, природоохоронних цілей (в його основі, згідно з висновком С. Швіндлермана, лежить усвідомлення трьох особистісно і соціально значущих формул: „Я єдиний з усім Людством”, „Людство єдине з усіма живими організмами”, „Земля − живий Організм”);

● організація екологічного навчання і виховання учнів з опорою на психологічні механізми пізнавальних процесів (передусім уяви і мислення);

● розробка і реалізація проектів забезпечення наступності педагогічних зусиль і зусиль учнів в питаннях осмислення останніми потреби в приодоохоронній діяльності, цілей, способів і засобів самоформування екологічної культури.

У когнітивному аспекті в комплекс відповідних цінностей-цілей особистості учня, найважливішої складової його ідеального образу „Я” як екологічно культурної людини, необхідно включати самоцінні знання: 1) про Всесвіт, землю і біосферу; 2) природні ресурси; 3) закони загальної екології; 4) екологічну безпеку людини, атмосфери, гідросфери і літосфери; 5) природне і антропогенне забруднення біосфери; 6) еколого-економічні аспекти і закони раціонального природовикористання і ресурсозберігання; 7) основні напрями і способи охорони біологічної різноманітності в природі; 8) державну програму охорони природного довкілля; 9) правову й організаційну систему управління екологічною безпекою середовища.

До практичних умінь, найбільш значущих для здійснення вихованцем як особистістю природоохоронної діяльності, треба віднести: діагностико-прогностичні, рефлексивні, організаційно-діяльнісні, самовиховні, прикладні та науково-дослідні.

Основні діагностико-прогностичні уміння і здібності як особистісні цінності-цілі :

● ставити цілі й завдання власної екологічної роботи на основі самооцінки досягнутих в ній проміжних результатів;

● оцінювати загальний рівень своєї готовності до природоохоронної діяльності, близькі й далекі перспективи оволодіння екологічною культурою;

● за станом плодово-ягідної (іншої) культури і ґрунту, на якому вна вирощується, встановлювати її потребу в поливі й різних добривах;

● здійснювати діагностику стану ґрунту і визначати перспективи його оздоровлення;

● різними способами визначати конкретних шкідників дерев і кущів;

● встановлювати ступінь ураження садових плодово-ягідних і дикорослих культур грибковими та іншими захворюваннями і створювати програму боротьби з ними;

● діагностувати ступінь придатності для висадки саджанця дерева або куща;

● визначати за зовнішніми ознаками найбільш відомі дерева, кущі, квіти і трави, породи кішок і собак, диких тварин і т.п., знайти їх назви;

● оцінювати стан здоров'я домашніх тварин за їхнім зовнішнім виглядом і рівнем активності;

● виступати в ролі „сам собі синоптик” на основі результатів аналізу поведінки „крилатих барометрів”, комах і павуків, риб, п'явок і жаб, ссавців-„прогнозистів”, а також різних ознак (ясної й сухої, нестійкої тощо) погоди.

Найважливіші рефлексивні уміння і здібності як особистісні цінності-цілі :

а) системного плану:

● усвідомлювати рівень сформованості у себе знань про основи екологічної науки;

● усвідомлювати міру оволодіння конкретними практичними природоохоронними вміннями (діагностико-прогностичними, організаційно-діяльнісними та ін.);

● усвідомлювати себе як носія почуттів приналежності до природи, любові до неї й відповідальності за її збереження;

● усвідомлювати потреби в самовихованні екологічної культури, ступінь сформованості у себе смислотвірних мотивів цієї діяльності, адекватності розробленої програми її цілей ідеальному образу екологічного „Я”;

● усвідомлювати рівень власної комунікативної готовності до захисту природи і свого існування;

б) функціонального плану:

● критично оцінювати результати роботи (на всіх її етапах) із самоформування різних компонентів екологічної культури;

● критично оцінювати результати власної природоохоронної діяльності протягом тижня, місяця, півріччя, року, кількох років;

● критично оцінювати свою поведінку в ролі пропагандиста цінностей природи, агітатора за її збереження.

Стрижневі організаційно-діяльнісні уміння і здібності як особистісні цінності-цілі:

● творчо використовувати знання в галузі охорони природи в непростих екологічних ситуаціях;

● вибирати ділянку під сад та город;

● здійснювати лікування землі (очищати ділянку, покращувати засолені й солонцеві ґрунти, проводити осушення, усувати зайву кислотність, вносити органічні та мінеральні добрива, обробляти цілинні й перелогові ділянки та ін.);

● вирощувати саджанці й плодово-ягідні культури (під керівництвом компетентних в цій справі людей);

● висаджувати саджанці плодово-ягідних культур на присадибній ділянці або саджанці дикорослих дерев і кущів у вказаних місцях;

● обрізати і формувати плодові і неплодові дерева й кущі під керівництвом компетентних осіб;

● доглядати плодові й дикорослі (за необхідності) дерева і кущі (обробляти ґрунт навколо них, вносити добрива і т.п.);

● виконувати функції „санітара” (борця зі сміттям) лісу, степу, гаю, парку, берега річки або озера, інших куточків природи;

● підгодовувати птахів та окремих диких тварин в холодні снігові зими;

● зробити ( самостійно або за допомогою батька, діда, старшого брата) шпаківню і правильно розмістити її у дворі;

● доглядати домашніх тварин, птахів та акваріумних рибок;

● доглядати кімнатні рослини;

● правильно (головне, не ставлячи відра на землю) діставати воду з колодязя;

● вирощувати квіти з насіння і забезпечувати їх розмноження;

● організовувати однокласників або товаришів за місцем проживання для проведення природоохоронних заходів й екологічних акцій;

● ефективно виконувати завдання екологічних організацій.

Самовиховні уміння і здібності природоохоронної спрямованості як особистісні цінності-цілі :

● займатися самопізнанням образу „Я” як екологічно культурної людини на соціальному, індивідуально-типологічному і духовно-моральному рівнях;

● систематично здійснювати самопізнання в ході спостереження за собою, аналізу власних вчинків з позиції їх природоохоронної значущості, фіксації реакції навколишніх людей на ці вчинки, а також в процесі використання прийому самовипробування складових готовності до захисту природи;

● самооцінювати ступінь сформованості знань, умінь і якостей, значущих для природоохоронної діяльності;

● проектувати цілі самовиховання умінь і якостей, які визначають „обличчя” екологічної культури особистості;

● планувати самововиховну роботу природоохоронної орієнтації;

● використовувати різні форми самоспонукання (самопереконання, самопримушення, самосхвалення тощо) з метою реалізації особистого плану самовиховання в екологічній сфері життєдіяльності;

● комплексно використовувати засоби самовиховання природоохоронної спрямованості: самозобов’язання, самозвіт, самоконтроль і самонаказ;

● здійснювати самостимулювання і самокорекцію самовиховної діяльності, орієнтованої на оволодіння екологічною культурою.

Головні прикладні уміння і здібності як особистісні цінності-цілі :

● фотографувати об'єкти світу природи і робити якісні фотографії;

● оформляти фотоальбоми за результатами екологічних акцій, фіксації на знімках стану окремих куточків природи;

● використовувати можливості комп'ютера і комп'ютерних систем з метою пошуку і узагальнення інформації екологічного плану, розробки програм збереження природи в регіоні, складання діаграм, схем, графіків, які ілюструють зміни її стану, встановлення зв'язків з представниками різних екологічних організацій;

● користуватися різними інструментами (пилою, сокирою, лопатою та ін.) для розв’язання природоохоронних завдань;

● підвищувати рівень своєї витривалості, фізичної готовності в цілому, важливої для виконання тривалої природоохоронної роботи;

● замальовувати (олівцями і фарбами) картини природи як чарівні за своєю красою, так і ті, що виступають сигналами екологічної небезпеки;

● добре плавати.

Науково-дослідні уміння і здібності в сфері екології як цілісні цінності-цілі :

● відокремлювати екологічну проблему від сукупності пов'язаних з нею інших проблем, явищ та процесів і формулювати її;

● узагальнювати вивчені результати досліджень учених-екологів зі сформульованої проблеми (про її суть і характер, шляхи і способи розв’язання та ін.);

● генерувати і правильно формулювати робочу гіпотезу науково-екологічного пошуку;

● оптимально вибирати методи і засоби дослідження екологічного стану конкретного регіону, чинників його погіршення, можливостей поліпшення;

● організовувати власну частково-пошукову або дослідницьку роботу екологічної спрямованості;

● обробляти і аналізувати отримані результати пошуку;

● оцінювати значення зібраних даних для актуалізації конкретних екологічних питань і подальшої роботи у напрямку досягнення екологічної безпеки;

● надавати гласності отриманим результатам дослідження.

Не менш значущими для розвитку екологічної свідомості й самосвідомості особистості, ніж раніше розглянуті, є цінності-цілі ідеального образу „Я” як екологічно культурної людини, які сформульовані в афективному аспекті. Йдеться про виховання і самовиховання трьох вищих в духовному плані почуттів: приналежності до великого світу природи, любові до неї та особистої відповідальності за збереження її цінностей. Це повільний і дуже складний процес, цільовими орієнтирами якого виступають складові вказаних почуттів.

Так, почуття приналежності до природи виникає в учня в результаті наявності у нього досвіду переживань цілої гами почуттів більш локального плану: страху за власне майбутнє і майбутнє своєї сім'ї в умовах наближення самою людиною глобальної екологічної катастрофи; гніву на людей, які своїми діями або бездіяльністю погіршують екологічну ситуацію в регіоні й країні, і на себе як недостатньо активного захисника природи; здивування від потенціалу і величі природи, усвідомлення місця і ролі людини в ній − людини-руйнівника і людини-творця; радість від власного успіху в природоохоронній діяльності на якомусь її етапі; власної гідності як людини, яка переможно самоформує конкретні елементи екологічної культури.

Велике почуття любові до природи відповідає за розвиток екофільного мислення і також має свої складові-індикатори, інші почуття, з яких воно „складається” і які грають роль показників його істинності. Це такі основні почуття, як усвідомленість вибору природи в якості об'єкта любові; осмисленість головної мети свого існування у природному світі, ступеня правдивості висновку: „Джерело діяльної любові до природи − Я”; усвідомленість власного прямого зв'язку з природою, справедливості ідеї братського милосердя у відношенні до її представників (ця ідея яскраво розкрита Джеком Лондоном у такій фразі: „Кістка, яка кинута собаці, не є милосердя. Милосердя − це кістка, яка поділена з собакою, коли ти голодний не менше за неї”); причетність до народження як особистісної цінності формули: істинна любов до природи виражається більше справами, ніж словами; радість від спілкування з природою, від акту повернення до її окремих чарівних куточків; задоволеність від будь-якої важкої природоохоронної справи; насолода можливістю служити природі; захоплення красою природи, її всесильністю і мудрістю; жалість до представників тваринного і рослинного світу, над якими нависла загроза вимирання, або просто до окремих голодних і хворих тварин, рослин, що в’януть; творче натхнення від спілкування з предметом любові − природою та ін.

Почуття відповідальності за збереження цінностей природи, з одного боку, − результат розвитку потребнісно-мотиваційної, когнітивної й афективної сфер особистості учня в екологічному аспекті, а з іншого − похідна від розвитку в цьому ж аспекті сфери духовно-моральної. Адже що відповідальність − одна з вольових якостей особистості. У синтагмі „почуття відповідальності” злилися воєдино дві функції цього поняття: ціннісно-орієнтаційна і діяльнісно-регуляційна.

Емоції вихованця, які пов'язані з усвідомленням моральної, когнітивної та мотиваційної сторін взаємин з системою цінностей екологічної науки і практичного спілкування з природою, виконують функцію детермінанти спрямованості еколого-пізнавальних і природоохоронних дій. Вони виступають в ролі фази виникнення і дозрівання відповідних почуттів, безпосередніх переживань, значущих для формування гуманного ставлення до природи. Екологічно орієнтовані почуття − це саме ставлення до неї. Домінуюча функція вольових якостей − безпосередній вплив людини на довкілля. Воля обґрунтовано розуміється фахівцями як сама дія, особлива психічна функція регуляції нею своєї поведінки відповідно до найбільш значущих мотивів. Іншими словами, поняття „почуття” і „відповідальність” слушно значаться в категоріальному апараті афективної сфери особистості.

Водночас їх діалектична єдність забезпечує народження нової якості − якості духовно-морального плану. Враховуючи, що саме в моральних почуттях втілюється ставлення людини до суспільства і природи (вона сама − її частина), почуття відповідальності за збереження цінностей природи можна віднести до моральних категорій. Це слід зробити і внаслідок її життєдайного впливу на духовно-моральну сферу особистості учня і, як результат, − на його поведінку як активного захисника природи, від „здоров’я ” якої залежить подальший розвиток суспільства, життя людей на Землі.

Ядром соціально-психологічної сфери особистості психологи називають комунікативну культуру. Тому комунікативний елемент об'єктивно входить до змісту особистісно орієнтованого екологічного виховання. Еколого-комунікативний аспект екологічної культури базується на відповідній готовності учня до захисту природи і свого існування вербальними засобами.

Така готовність як цінність − мета стратегічного характеру − це цілісна множина еколого-комунікативних умінь і здібностей особистості учня.

Найбільший практичний інтерес становлять такі з них:

● спілкуватися зі світом природи, як з кращим товаришем;

● починати і продовжувати безпосереднє спілкування з природним середовищем (лісом, лісостепом, степом, водоймищем тощо) з самоорганізації „правильного руху” в ній, мобілізації готовності чути, бачити і розуміти мову природи, співвіднесення рівня її сформованості з екологічними уміннями кваліфікованого лісника або хорошого мисливця-гуманіста;

● сприяти зниженню ступеня екологічної некомпетентності конкретних людей;

● знижувати за допомогою гумору, прогулянок на свіжому повітрі, екскурсій, проектування спільних екологічних проектів й інших засобів і способів психічну напругу, що виникає в окремих людей на базі незадоволеної потреби в емоційному контакті з природою;

● вербально сприяти підвищенню рівня усвідомлення однолітками і учнями іншого віку незадоволеної потреби у визнанні цінності свого „Я” для світу природи, показувати їм особистісну й соціальну значущість природоохоронної роботи;

● здійснювати профілактику „конфліктних” ситуацій взаємодії з природою серед однокласників, інших учнів, окремих дорослих людей, не допускати зіткнення їх екологічно небезпечних інтересів, потреб, бажань і намірів з реалізацією цілей програми екологічного оздоровлення регіону;

● уважно вислуховувати браконьєрів та інших руйнівників світу природи, їх аргументи щодо виправдання здійсненого акту насильства над тваринами або рослинами фінансово-економічного, господарського та інших планів;

● співпереживати разом з „друзями нашими меншими” у разі нещастя, яке трапилося з ними;

● розмовляти з собою на тему відповідності реального образу "Я" як екологічно культурної людини ідеальному образу;

● виконувати правила духовного спілкування на зустрічах з товаришами з екологічної організації або просто з однодумцями з екологічних питань.

Методи екологічного виховання

З'ясування питання про цінності-цілі змісту виховання і самовиховання екологічної культури особистості − необхідна умова визначення сукупності цінностей-засобів їх досягнення. Стрижневими з них треба визнати комплекси методів і прийомів екологічного виховання. Методологічно правильно було б розділити усі методи і прийоми екологічного виховання на чотири групи: 1)формування екологічної спрямованості особистості; 2) виховання і самовиховання умінь і якостей, значущих для організації й самоорганізації природоохоронної діяльності; 3) виховання почуттів приналежності до великого світу природи, любові до неї та відповідальності за збереження її цінностей; 4) формування еколого-комунікативної готовності.

Другий підхід до проектування класифікації відповідних методів пов’язаний з їх розділом на традиційні, специфічні та інноваційні. Під традиційними треба розуміти усі раніше розглянуті методи виховання. Педагог-майстер зуміє скористатися ними з метою створення умов для формування в учнів різних складових образу „Я” як екологічно культурної людини. Майстерність йому знадобиться і для опанування специфічними та інноваційними методами.

Комплекс основних специфічних методів організації екологічного виховання складають:

● екологічні екскурсії;

● вправи з аналізу екологічних ситуацій і з розв’язання завдань екологічного змісту;

● вправи зі створення екологічних проектів;

● наукові експедиції у різні куточки України, національні парки, державні заповідники і заказники;

● організація творчих природоохоронних справ;

● екологічний моніторинг;

● практичні роботи з відновлення природних об'єктів;

● організація і проведення конкурсів, вікторин, брейн-рингів тощо. з природоохоронної тематики;

● залучення учнів до діяльності екологічних організацій;

● привчання учнів до науково-дослідної діяльності в природному середовищі;

● привчання до самовиховання умінь і якостей, значущих для здійснення природоохоронної діяльності;

● вправи з аналізу причин виникнення екологічних проблем планетарного значення, їх наслідків для людства і живої природи;

● привчання до створення власних проектів пошуку розв’язання різних екологічних проблем.

Інноваційні методи формування екологічної свідомості й самосвідомості особистості учня варто розділити на дві групи: 1) методи організації співтворчості учителя й учня щодо природоохоронної діяльності (спільна розробка спеціальних екологічних проектів, створення когнітивного дисонансу в процесі спільної генерації ідей порятунку природи; комунікативний резонанс в процесі пошуку оптимального розв’язання екологічної проблеми); 2) методи формування потреби учня в активній природоохоронній діяльності (брифінгові дискусії з екологічних проблем, кейс-метод, відео- і комп’ютерні презентації наочних картин катастрофічного стану природи, інтерактивний обмін судженнями з екологічних питань і питань власного місця і ролі в їхньому вирішенні; рефлексія образу „Я” як екологічно культурної людини; написання самохарактеристик рівня готовності до природоохоронної роботи; метод ідентифікації зі зразком у природоохоронній діяльності, організація процесу інтерактивного взаємооцінювання учнями ступеня сформованості один у одного компонентів екологічної культури).

Особливу групу складають методи стимулювання активності учнів у діяльності з охорони природи (занесення прізвищ таких учнів у Золоту регіональну книгу почесних рятівників природи; організація виступів учнів − захисників природи − в ході трансляції спеціальних регіональних телепередач з обов'язковою позитивною оцінкою іншими учасниками їх природоохоронних дій; моральне заохочення захисників природи у формі художніх подарунків до свят − замовленого у відомих радіопрограмах подарунка-пісні, листів подяки батькам та ін.; висвітлення досвіду роботи учня як захисника природи в пресі, урочисте і публічне запрошення дослідників і охоронців природи до участі в роботі Малої академії наук тощо.

Використання вказаних та інших методів учителями в ролі цінностей-засобів сприятиме створенню такого творчого освітньо-виховного простору, який багато в чому педагогічно забезпечить розвиток екологічної свідомості й самосвідомості особистості кожного учня.

Питання і завдання

1. Віднайдіть аргументи актуальності валео-екологічного виховання в соціальному й особистісному аспектах.

2. За результатами аналізу епіграфу до складової підрозділу „Екологічний аспект змісту виховання” вкажіть на звязки між валеологічним і екологічним вихованням.

3. Засобами одного чи двох видів мистецта намалюйте образи таких головних ворогів здоров’я, як жадібність до їжі, гіподинамія та забруднення довкілля, вигадайте свої вербальні формули-установки боротьби з ними.

4. Уявивиши, що Ви є директором загальноосвітнього навчального закладу, змоделюйте систему валео-екологічного виховання в ньому.

5. Спираючись на смисл українського прислів’я „Без здоров’я немає щастя”, складіть перспективну програму самоформування власного здоров’я.

Література для самостійної роботи

1. Амосов М.М. Роздуми про здоров’я / М.М. Амосов. − К.: Здоров’я, 1990. − 166 с.

2. Андреев Ю.А. Три кита здоровья / Ю.А. Андреев. − М.: Физкультура и спорт, 1981. − 336 с.

3. Болтарович З.Є. Народна медицина українців / З.Є. Болтарович − К.: Наук. думка, 1990.− 232 с.

4. Горащук В.П. Формирование культуры здоровья школьников (Теория и практика) / В.П. Горащук. − Луганск: Альма-матер, 2003. − С.3− 176.

5. Камінський В.В. Друг здоров’я: система природного оздоровлення / В. В. Камінський. − К., 1993. − 304 с.

6. Пустовіт Г.П. Теоретико-методичні основи екологічної освіти і виховання учнів 1−9 классів у позашкільних навчальних закладах: [монографія] / Г.П. Пустовіт.− К.; − Луганськ: Альма-матер, 2004. − 540 с.

7. Пустовіт Г.П. Дослідницька робота учнів з екології в позашкільних установах і школах: [метод. посіб.] / Г.П. Пустовіт. − К., 1996.: Ін-т педагогіки АПН України, 1996. − 126 с.

8. Совгіра С.В. Методика навчання екології: [підруч.] / С.В. Совгіра. − К.: Наук. світ, 2007. − 450 с.

9. Совгіра С.В. Динаміка психолого-педагогічних умов формування екологічного світогляду молоді: [наук.- метод. посіб.] / С.В.Совгіра. − Вінниця: Теза, 2008. − 190 с.

10. Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям // Избр. произведения: в 5 т. / В.А. Сухомлинский. − К.: Рад.школа, 1979. − Т.3. − С.9 −297.

11. Сухомлинский В.А. Проблемы воспитания всесторонне развитой личности // Избранные произведения: в 5 т. / В.А. Сухомлинский. − К.: Рад.школа,1979. − Т.1. − С.57 − 218.