Література для самостійної роботи
1. Сухомлинский В.А. Рождение гражданина //Умственное воспитание и образование подростка: Избр. произведения: 6 т. / В.А. Сухомлинский. – Киев.: Рад.школа, 1980.– Т.3. − С.453-462.
2. Сковорода Г.С. Письма к М.И. Ковалинскому ( 9 июля; август-сентябрь 1762 г.)/ Г.С. Сковорода // Библиотека украинской литературы. – Киев: Наук. думка, 1983.– С.396-398.
3. Громцева А.К. Формирование у школьников готовности к самообразованию: [учеб.пособ. по спецкурсу для студ. пед. ин-тов] / А.К. Громцева. – М.: Просвещение, 1983. – 144 с.
4. Гецов Г.Г. Рациональные приемы работы с книгой / Г.Г.Гецов.− М.,1978.
5.Сериков Г.М. Самообразование: совершенствование подготовки студентов/ Г.М. Сериков. − Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1991. − 232 с.
6. Николаева Л.А. Учись быть читателем / Л.А.Николаева. − М., 1978.
7. Поварнин С.А. Как читать книги / С.А.Поварнин. − М., 1978.
8. Рогозіна М.Ю. Розвиток у студентів умінь та навичок самоконтролю як необхідної умови самоосвіти / М.Ю. Рогозина // Науковий вісник Чернівецького університету: [зб. наук. праць]. − Чернівці: Рута, 2003. − С. 108–114. − (Вип..183: Педагогіка та психологія).
9. Сидорчук Н.Г. Організація самоосвітньої діяльності майбутніх учителів у процесі вивчення педагогічних дисциплін / Н.Г. Сидорчук // Проблеми освіти: [наук.-метод. зб.].− К.: ІЗМН, 1996. − С.143 − 151. − (Вип.6.)
10. Мельник В.М. Искусство быстрого и интенсивного чтения / В.М.Мельник.– Киев: Знание, 1980. – Ч.1. – 48 с.
|
ЧАСТИНА 3
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОСОБИСТІСНО ОРІЄНТОВАНОГО ВИХОВАННЯ
|
Із усіх витворів найпрекрасніший – людина, яка отримала прекрасне виховання. Епіктет (бл.50−140) − філософ, історик Стародавнього Риму
РОЗДІЛ 7
Виховання і самовиховання як специфічні процеси розвитку особистості учня
|
7.1. Національне виховання як соціально й особистісно значущий феномен: загальна характеристика структури і змісту
Ідея нації є не те, що вона думає про себе у часі, але те, що Бог думає про неї у вічності.
Володимир Соловйов16
У широкому сенсі національне виховання − це процес створення умов для засвоєння учнями усього змісту освіти як особливої цілісності, адекватної потребам учнів і суспільства в розвитку. У такому тлумаченні національне виховання є діалектичною єдністю двох процесів − навчання і виховання, що мають специфічні потенціали в досягненні суспільно та особистісно розвивальних цілей.
Національне виховання у вузькому значенні слова − це процес створення умов для внутрішнього прийняття учнями цінностей національної культури як особистісних.
Перші фундаментальні теоретичні положення про національне виховання слід шукати в роботах К. Ушинського. Головні з них: 1) положення про специфічність виховного процесу, що функціонує в різних умовах існування конкретного народу (ця специфічність − результат дії на феномен виховання цілої сукупності чинників); 2) положення про універсальний характер різних систем виховання, який проявляється в їх однаковій структурі; 3) положення про виняткову значущість мови в ієрархії цінностей конкретного народу.
Крізь усю педагогічну теорію К. Ушинського червоною ниткою проходить ідея про народність громадського виховання. Зокрема, в статті „Про народність у громадському вихованні” (1857 р.) він підкреслював, що „виховання, створене самим народом” і засноване на народних засадах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, обґрунтованих абстрактними ідеями або запозичених в іншого народу.
Те, що структура виховання універсальна і в неї в усі часи входили такі елементи, як людина, виховний ідеал, ідеологія і поведінка людини в різних сферах життєдіяльності, він зображує на спеціальній схемі :
На зображеній О. Вишневс ьким схемі місце виховного як приклад займає комуністичний ідеал. Відстоюючи національно-демократичні позиції і роблячи акцент на універсальності структури виховання, О. Вишневський справедливо бачить ідеал українського виховання в синтезі загальнолюдських і національних цінностей. Він повністю розділяє погляди на ідеал українського національного виховання Григорія Ващенка.
Запропонована О. Вишневським структура виховання, його „каркас” , може служити базовою, але вона вимагає вдосконалення в аспекті особистісно орієнтованого і цілісного підходів до її побудови. Перший методологічний принцип націлює на заміну показаного на схемі структурного елемента „Людина” на якісно інший елемент − „Особистість учня”. Тим самим підкреслюється, з одного боку, ставлення у виховному процесі до дитини як до неповторної особистості, а з іншого − необхідність врахування педагогами і батьками об'єктивно існуючих потреб в розвитку усіх її сфер − духовно-моральної, мотиваційної, когнітивної, афективної та соціально-психологічної.
Особистісно орієнтований підхід до проектування системи українського виховання орієнтує і на виділення в її структурі такого елемента, як психологічний механізм виховного процесу. У ролі такого механізму в усі часи, в усіх соціально-економічних формаціях виступала і виступає єдність розвитку свідомості та самосвідомості особистості учня.
Проектуючи структуру виховання з позиції цілісного підходу, не можна не побачити ще одного її найважливішого елемента − особистості самого педагога. Саме він виконує в ній функцію створення умов для внутрішнього прийняття учнями об'єктивно існуючих духовно-моральних, національних та інших цінностей в ролі особистісних. О. Вишневський веде мову про зовнішнє джерело руху системи виховання (інститути виховання: школу, церкву, сім’ю, молодіжні організації, засоби масової інформації тощо), яка об’єднує структуру (людина, поведінка, виховний ідеал, ідеологія) і зміст. До зовнішніх джерел динаміки цієї системи він відносить і педагога.
Така логіка розгляду місця педагога в сукупності зовнішніх детермінантів функціонування виховної системи знижує його роль як особистості, котра безпосередньо забезпечує поворот свідомості учня на своє „Я”, як людини моральної й національно свідомої, зіставлення ним власного образу з образом виховного ідеалу, організацію процесу самоформування вихованцем духовно-моральних, національних, естетичних та інших якостей. Педагогічною практикою доведена справедливість формули: виховати особистість може лише інша особистість. І в цьому плані дуже значущими і вічно живими є думки К. Ушинського про те, що „у вихованні усе повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила прищеплюється тільки з живого джерела людської особистості”. Вихователь − активний суб'єкт цілеспрямованої й систематичної педагогічної взаємодії, в ході якої він не лише розкриває зміст виховного ідеалу та утверджує віру в нього, але і безпосередньо включає вихованця в різні види діяльності, значущі для організації саморуху останнього у напрямі до ідеала. Такі спеціальні функції не можуть виконати ні засоби масової інформації, ні молодіжні організації, ні багато інших інститутів виховання, які дійсно є зовнішніми по відношенню до його системи, грають важливу роль у формуванні свідомості особистості учня.
Виховна система без вихователя всередині неї − це безпосередньо система самовиховання. Втім її функціонування припускає активні дії педагога (зовнішнього чинника дії на свідомість особистості суб'єкта самовиховання) у напрямку формування в учня мотивів самовиховної роботи і досвіду її організації.
Ефективність педагогічної взаємодії, спрямованої на внутрішнє прийняття особистістю учня виховного ідеалу як самоцінного, − це ще й результат дії на процес виховання певних умов. Йдеться як про умови зовнішні (географічні, природні, політичні, економічні, соціальні та ін.), так і про умови внутрішні: психологічні, естетичні, навчально-матеріальні, санітарно-гігієнічні тощо.
Таким чином, структура процесу виховання, проектування якого спирається на особистісно орієнтований і цілісний підходи в їх гармонійній єдності, включає такі компоненти: педагогічна взаємодія (її елементи як системи − особистість учня і особистість педагога), психологічний механізм виховання, виховний ідеал, ідеологія як цілісна сукупність ідей, пов'язаних з внутрішнім прийняттям особистістю учня виховного ідеалу в ролі значущого і його активним рухом до цього ідеала, зовнішні та внутрішні умови функціонування виховного процесу.
Покажемо структуру сучасного українського виховання на схемі.
Рис. 7.2. Структура процесу виховання
У цій структурі особливе місце посідає ідеологія. Головна функція ідеології − розкриття змісту виховного ідеалу й утвердження віри в його реальність. Її специфічність в структурі виховання полягає в тому, що вона існує і на рівні усієї держави, відіграючи в її розвитку провідну роль.
Проблема ідеології для України сьогодні − одна з найбільш гострих і складних. Об'єктивний інтерес усього народу полягає в тому, щоб в її розв’язанні брали участь представники різних галузей науки. Принаймні великий хірург, філософ і публіцист М. Амосов ще в 1997 р., ставлячи собі питання, чи здатна наука допомогти Україні у виборі й реалізації ідеології, відповідав на нього ствердно: „Якщо коротко сказати, потрібна спрощена економічна модель поєднання з психологією, з циркуляцією висловлювань в ЗМІ і вчинків соціальних груп, а може бути, і лідерів. Складно? Так. Але терпимо” (Амосов Н. Идеология для Украины / Н.Амосов. – Киев, 1997 ).
Чи прислухалися до відомого мислителя можновладці? На жаль, ні! І можливо, однією з причин цього стало його ставлення до ідеології комунізму: „Крах ідеології комунізму не пройшов безслідно для усіх хоч трохи мислячих громадян. Була ідея, співзвучна з громадськими потребами, біологічними потребами „стадної тварини” − людини. Вона слабкіша за егоїстичні потреби, але якщо її тренувати вихованням, то стає цілком значущою. Принаймні − для більшості людей. Цю ідею не змогла зіпсувати навіть диктатура партії” (Там само).
Зауважемо, що в справу торжества ідей комунізму свято вірили, чесно і майстерно служили їй, своїм вихованцям і Батьківщині А. Макаренко і В. Сухомлинський, гордість вітчизняної педагогіки. Можна по-різному ставитися до А. Макаренка або В. Сухомлинского через певні переконання (як правило, політичні), але факту, що це Педагоги з великої літери, заперечувати не можна: наявний позитивний (у плані його значущості для суспільства і вихованців) результат їх діяльності. Значить, вони досить добре „тренували вихованням” (синтагма М. Амосова) комуністичну ідею, яка освітлювала соціалістичний лад, дуже близьку до ідеалів християнства.
Парадокс, але в ідеї соціальної справедливості, рівності й братерства народів і в певних успіхах її реалізації тим ладом, що відійшов в історію разом з СРСР, не було місця для Бога. Та і сам соціалістичний лад особливо в 30-ті роки минулого століття був спотворений агресивністю і жорстокістю до багатонаціонального народу з боку партії, що знаходилася при владі. Як знати, можливо, біди того часу, сам крах країни був наслідком нав'язування ідеології безбожництва на державному рівні?
З отриманням Україною незалежності почався національно-демократичний етап в її розвитку, на якому разом з позитивними тенденціями спостерігалися і продовжують спостерігатися тенденції загострення політичних, економічних, соціальних та інших протиріч. Говорячи військовою мовою, невирішеність цих протиріч призвела Україну до втрат в багатьох сферах життєдіяльності народу. Головні втрати підстерегли країну в зв'язку зі зниженням стандартів моралі. Результат болем відгукнувся в серцях українських громадян. Та й як закрити очі на вмираючих від СНІДУ немовлят, повій-наркоманок, що виходять на дорогу „життя”, пенсіонерів, які риються в сміттєвих баках, безпритульних або просто голодних дітей, зростання злочинності (дитячої у тому числі!), інфекційні та інші захворювання, багато інших болячок зворотнього боку сучасної візитної картки країни?
Зниження стандартів моралі − похідна від того, що кінець ХХ і початок ХХІ ст. ознаменувалися наступом егоїзму („ти винен вже тим, що хочеться мені їсти”, „сильному усе дозволено”) як основного стрижня антидуховності. У такій несприятливій соціальній ситуації розумними в плані виживання народу є ідея Бога і національна ідея. Вони при цілісному підході до їх реалізації, згоді між гілками влади і за умови наявності в Україні цивілізованого ринку (який вимагає чесності й праці та не стимулює крадіжки, брехню, хабарі, злочинність, корупцію влади і чиновників та ін.) покликані мобілізувати народ на захист моралі та соборності.
В Акті проголошення незалежності України і в її Конституції втілена ідеологія державності. У виховному аспекті вона концентрується у фокусі формування у дітей двох системних якостей особистості − любові до Бога і любові до України як до Батьківщини. Саме на таку ідеологію робить ставку і О. Вишневський, обґрунтовуючи систему сучасного українського виховання у вже названих раніше нами роботах і вважаючи служіння Богові та Україні змістом нашого виховного ідеалу.
Не знайшов альтернативи ідеї Бога і М. Амосов: «…Бог − матерія. Не можна відмовлятися від Бога. Навіть якщо його нема. Тільки на ньому − вищому, а головне, Всевидющому і незмінному авторитеті можна побудувати стійку мораль. Жодні матеріалістичні теорії типу „розумного егоїзму” не можуть надійно замінити Бога. До того ж, для Бога в людині закладена біологія: співпереживання і потреба у вірі й авторитеті. Бог різноманітний. Для одних він тільки запустив небесну механіку і відсторонився, для інших − не дозволяє навіть волосу з голови впасти без волі його. Для безрозсудних потрібне пекло і Бог караючий, для інтелектуалів досить вірити, що існує (інша фізика, так?) носій ідеалу, добра, що докоряє за гріхи самою своєю постійною присутністю» (Амосов Н.М. Кредо / Н.М. Амосов. − Киев, 1992). Як тут не згадати і Вольтера (французького філософа-просвітителя ХVШ ст.), який народив думку, що стала афоризмом: „Якби Бога не існувало, його слід було б вигадати”.
З Богом пов'язували виховний ідеал народу К. Ушинський, Г. Ващенко та інші відомі педагоги.
Окрім незмінної структури, виховний процес має і певний зміст.
Зміст виховання − це система, що містить знання про цінності, зафіксовані у виховному ідеалі кожного народу, способи діяльності, спрямовані на оволодіння цима цінностями, досвід їх внутрішнього прийняття і самоформування як особистісних.
Найважливіший методологічний регулятив проектування системи змісту сучасного українського виховання − забезпечення її адекватності Кодексу цінностей. Вперше спроба класифікації цінностей виховання була здійснена О. Вишневським в його роботі „Сучасне українське виховання” (1996). Така спроба заслуговує на загальну повагу з двох причин. Перша причина торкається відсутності в педагогіці радянського періоду обґрунтованих критеріїв класифікації видів виховання. Появу його нових видів (правового, економічного, екологічного та ін.) просто пов’язували з розширенням змісту виховної роботи, певними потребами суспільства на різних етапах його розвитку. Поділ процесу виховання на види можна було б ще якось пояснити та упорядкувати за допомогою опори на систему його цінностей. Побудувавши таку систему, О. Вишневський не робить цього, бо відмовляється від внесення в категоріальний апарат педагогічної теорії понять „види виховання” або „напрями виховної діяльності”.
Важко не поділяти його позицію у вирішенні цього питання, яка полягає в тому, що в даному випадку необхідно вести мову не про види, а про аспекти змісту виховання.
Інша причина полягає в сміливості автора, який прямо і в повний голос заявив про те, що абсолютні, вічні цінності мають ідеальну природу: „Цінності мають ідеальну природу, тобто можемо стверджувати, що вони є певною ієрархічною системою ідеалів, фундаментальних понять і цілей, якими живе суспільство і в здійсненні яких вбачає сенс свого існування... Ідеальна природа цінностей зумовлює те, що вони є найперше предметом визнання і віри” (Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки: [посіб. для студ.вищ.навч.закл.] / О.І. Вишневський. − Дрогобич: Коло, 2003. − С. 197− 198).
Певні групи цінностей − це чинники регуляції поведінки людини в кожній з цих сфер, а виховання − це процес введення дитини в систему людських цінностей (Там само. − С. 200–201).
Актуалізуючи проблему класифікації цінностей, учений-педагог керується особистісно орієнтованим підходом, коли починає її розв’язання на підставі врахування об'єктивно існуючих сфер життєдіяльності дитини, її потреб адаптуватися до вимог кожної з них. Усвідомлення цих потреб за допомогою передусім педагогів і батьків якраз і сприяє засвоєнню дитиною тих цінностей, які є значущими для забезпечення гармонії її поведінки і визначаються на основі результатів аналізу природної структури людського суспільства: людина − сім’я − суспільство − нація (держава) − усе людство − природа.
Показуючи сфери життєдіяльності дитини на спеціальній схемі, зв'язки між ними, О. Вишневський ілюструє три основні положення: 1) Бог − джерело духовного поля суспільства і системи абсолютних, вічних цінностей; 2) саме до Бога і до компонентів системи цінностей (абсолютних, національних, громадянських, сімейних, валео-екологічних, цінностей особистого життя) спрямована людина духовна; 3) людина має двоєдину природу, фізичне і духовне начала (тіло і душу), які й впливають на акт вибору нею духовних або недуховних пріоритетів (Там само. – С. 202).
До абсолютних вічних цінностей він доказово відносить віру, надію, любов, гідність, сумління, правду, досконалість, доброту, чесність, відвертість, співчуття, милосердя, прощення, благородство, красу, свободу, нетерпимість до зла, служіння, оберігання життя, мудрість, справедливість.
Більшість з перерахованих цінностей − моральні, такі, що становлять вершину піраміди цінностей християнства. Відносячи красу до естетичних вічних цінностей, тільки зауважемо, що ця система абсолютних цінностей потребує розширення. Передусім йдеться про працю, що посідає провідне місце в житті кожної людини і кожного народу (цій цінності приділяється досить багато уваги в Біблії). Абсолютні цінності − це і є той фундамент, на основі якого виділяються стрижневі компоненти системи змісту виховання. На наш погляд, до них слід віднести духовно-моральний, естетичний і трудовий. О. Вишневський називає стрижневим тільки один − моральний, абсолютно необґрунтовано ігноруючи трудовий та естетичний.
Доцільно представляти усю систему змісту виховання не у вигляді переліку („ланцюжка” ) її складових, не на площині, а образно зображувати її у вигляді особливої сфери.
У ролі „сонця” такої „планетарної” моделі змісту виховання виступає його духовно-моральна основа, навколо якої, як планети, обертаються малі сферичні утворення: трудовий, національно-патріотичний, естетичний, громадянський, родинний і валео-екологічний компоненти цієї системи.
Подібно до шару атмосфери, який огортає Землю, вказані компоненти охоплює своєрідне кільце − особистісно-розвивальний аспект змісту виховання, його особлива структурна одиниця. Це кільце виконує функцію оболонки великої сфери „Система змісту виховання”, тісно дотичної до її інших структурних одиниць ( рис. 7.3).
Енергетичною силою, що спрямовується на кожну зі складових системи змісту виховання і пронизує їх, наповнюючи вищим божественним сенсом, служить її духовно-моральне ядро. Воно не лише джерело „квантів” духовності й моральності, але одночасно і чіткий об'єктивний критерій адекватності усіх структурних компонентів інтегральним вимогам системи як цілісного утворення.
Її різні складові виконують специфічні функції носіїв знань про естетичні, родинні, національні та інші цінності, уміння у сфері оволодіння ними. Такі сукупності знань і способів діяльності локального плану виступають у ролі окремих граней предмета потреби особистості учня в самоудосконаленні на шляху до ідеалу.
Особливе місце серед них посідає особистісно-розвивальний компонент, який від інших відрізняється тим, що має подвійний характер. З одного боку, він є носієм автономного комплексу знань особистості про теорію і технологію самовиховання про себе, а з іншого − доповнює усі інші складові системи потенціалом, особливо значущим для кінцевої реалізації ними специфічних функцій. Ця унікальна частина змісту виховання в процесі створення педагогом умов для усвідомлення вихованцем суперечностей між конкретними ідеальним і реальним образами „Я” (образами „Я” як людини національно свідомої, образами „Я” як громадянина і т.п.) служить засобом виходу останнього з „положення невідповідності”, своєрідною „паличкою-стукалочкою”, значущою для самоформування ним різних одиничних складових цілісного образу „Я”.
Акцентуємо увагу і на інших істотних внутрішніх зв'язках між компонентами змісту виховання.
Вони пов'язані між собою як духовно-моральним енергетичним полем, що проходить крізь них, так і єдиною спрямованістю на виконання системної стратегічної функції − забезпечення цілісності предмета потреби особистості учня в самовихованні і, як його результат, − в саморозвитку. Цей предмет − цілісна множина взаємопов’язаних знань і якостей духовно-морального, національного, естетичного, трудового, родинного, валео-екологічного та особистісно-розвивального планів − має системну властивість відбиватися у свідомості та самосвідомості особистості вихованця за певних умов на різних якісних рівнях.
Внутрішні зв'язки компонентів змісту виховання − це не лише їх зв'язки між собою, але і, в першу чергу, зв'язки з його структурними елементами: ідеологією, ідеалом, особистістю учня і його поведінкою, педагогом, умовами функціонування виховного процесу і його психологічним механізмом. Саме такого роду зв'язки, як первинні, детермінують раніше описані.
Так, у виховному ідеалі знаходиться джерело (кодекс цінностей сучасного українського виховання) відбору і структуризації змісту виховного процесу, а в ідеології − система стратегічних ідей, соціально й особистісно значущих для його організації у напрямку до ідеала. Цю організацію безпосередньо здійснює педагог у ході педагогічної взаємодії з особистістю вихованця. При цьому він спирається на психологічний механізм виховання: враховує наявні і створює необхідні умови для якісного віддзеркалення (не лише у свідомості, а й в самосвідомості особистості учня) цінностей змісту виховання в їх гармонійній єдності. Як результат, вихованець активно самоформує образ „Я”, його поведінка стає адекватною вимогам ідеалу в різних життєвих ситуаціях.
Розглянутий варіант системи виховання (структура плюс зміст) стосується такого соціального інституту, як загальноосвітні навчальні заклади. В ідеалі він придатний до застосування і в умовах функціонування іншого осередку суспільства − сім'ї (ще одному найбільш значущому в справі виховання соціальному інституті). Зрозуміло, що в сім'ї взаємодію з особистістю вихованця здійснюють його батьки. Багато в чому ефективність цієї педагогічної взаємодії знаходиться у взаємно однозначній відповідності з їх компетентністю щодо змісту виховної діяльності, зі знанням основ народної педагогіки. У плані організації психолого-педагогічної освіти батьків учнів, вироблення і реалізації з ними загальної тактики дій можна вести мову про зовнішні, найбільш суттєві зв'язки системи виховання на рівні школи.
Особливо слід сказати про такий соціальний інститут, як засоби масової інформації, функція яких − служити провідником державної ідеології у сфері виховання й інших сферах життєдіяльності народу. Саме у них сім'я і школа як провідні виховні інститути можуть актуалізувати наболілі проблеми практики створення умов для руху дітей до „ідеалу”, поділитися досвідом організації цієї роботи і т.п. Тобто апріорі зовнішні зв'язки системи виховання на рівнях сім'ї та школи із засобами масової інформації належать до одних з найважливіших. Проблема полягає в тому, що більшість з цих засобів з отриманням Україною незалежності для того, щоб вижити, виконують замовлення різних бізнес-структур, пов'язане з рекламою певної продукції, і тим самим в першу чергу пропагують ідею створення суспільства споживання (підкреслимо, що лише орієнтація на культурні цінності, культуротворення відповідає потребам українського суспільства в розвитку, як і потребі особистості учня в самоформуванні готовності до розв’язання соціально значущих розвивальних завдань).
Не можна проходити і повз факти прямої пропаганди окремими ЗМІ сексу, алкоголю, жорстокості й насильства. З такими з них сім'ї та школі не по дорозі. І в цьому плані треба вести мову про жорстку державну цензуру духовності різних теле- і радіопередач, журнальних і газетних статей, реклами тощо.
Ефективність системи виховання залежить і від діяльності молодіжних організацій. У ролі виховних інститутів вони опиняються лише за умови духовно-моральної й національно-творчої спрямованості їх програм.
Таке концептуальне бачення структури і змісту виховання не суперечить відомим в історії педагогіки теоретичним положенням про його сутність.
Діяльнісно-особистісна концепція виховання, що базується на принципі: усе психічне проявляється тільки в діяльності й тільки в ній формується, − розроблена в працях А. Макаренка, В. Сухомлинського, Б. Ананьєва, О. Леонтьєва, Н. Кузьміної, А. Алексюка, І. Беха, І. Харламова та ін.
Сутність виховання полягає в цілеспрямованому формуванні певних особистісних якостей на основі знання їх психологічної структури і шляхом залучення дитини до різних видів діяльності: ігрової, пізнавальної, трудової, патріотичної, самостворювальної та ін. Конкретні риси та якості й характеризують міру вихованості дитини, яку слід відрізняти від навченості. І. Харламов одним з перших так розкриває специфіку цих двох понять: « У навченості… відбивається „привласнення” особистістю того боку суспільного досвіду (людської дійсності), який включає в себе знання, практичні уміння і способи творчої діяльності в галузі науки, техніки, мистецтва і різних видах трудової діяльності. Вихованість же означає ступінь сформованості у людини соціальних і морально-естетичних відношень як найважливішої сторони її особистісного розвитку» (Харламов И.Ф. Педагогика: [учеб.пособ. ] / И.Ф. Харламов. − М.: Высш. школа, 1990. − С.311). Усього він виділяє чотири групи відношень, найбільш значущих для розвитку особистості: соціальні, моральні (ставлення до Батьківщини, до інших народів і країн; до праці; до громадського надбання; до виконання обов'язків; до інших людей і до самого себе), естетичні й стосунки, пов'язані з фізичною культурою особистості.
Виховання у дітей різноманітних ставлень до багатообразних сторін дійсності, самого себе і до інших людей і складає зміст виховної роботи, орієнтованої на їх розвиток.
Питання і завдання
1. Визначте поняття „національне виховання” в його широкому і вузькому сенсах.
2. Доведіть об’єктивність тези про універсальність структури виховання в різних соціально-економічних формаціях.
3. Керуючись цілісним і особистісно орієнтованим підходами в їх діалектичній єдності, вкажіть на основні суперечності запропонованої О. Вишневським структури виховання; зробіть спробу зобразити й обґрунтувати її альтернативний проект.
4. Обґрунтуйте проект „планетарної” моделі змісту виховання як системи, зробивши акцент на функціях її компонентів і внутрішніх зв’язках між ними.
5. Чому в центрі змісту виховання знаходиться духовно-моральне ядро, і які цінності є його складовими?