Література для самостійної роботи

1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої школи. Курс лекцій: модульне навчання / А.М. Алексюк. − К., 1993. − 220с.

2. Вазина К.Я. Саморазвитие личности и модульное обучение / К.Я. Вазина. – Н.Новгород, 1991. – 122 с.

3. Кучерявий О.Г. Модульно-розвивальне навчання у вищій школі: аспекти проектування / О.Г. Кучерявий.− Донецьк: Вид-во ДонНУ, 2006. − 304 с.

4.Фурман А.В. Модульно-розвивальне навчання: принципи, умови, забезпечення: [монографія] / А.В. Фурман. − К.: Правда Ярославичів, 1997. − 340 с.

5. Юцявичене П.Я. Теория и практика модульного обучения / П.Я. Юцювечене. − Каунас: Швиеса, 1989.− 272 с.

РОЗДІЛ 6 Формування готовності учнів до самоосвітньої діяльності в процесі навчання

6.1. Поняття самоосвіти і структури готовності учня до самоосвітньої діяльності

Вчиться так, немов ви постійно

Відчуваєте нестачу своїх знань,

і так, немов ви постійно боїтеся

розгубити свої знання.

Конфуцій¹⁵

Вважаючи, що навчання тільки тоді носить розвивальний і виховний характер, коли воно організовується як створення умов для самоосвіти, видатний український педагог В. Сухомлинський писав із цього приводу: „Усі суперечки й роздуми про те, як зробити навчання виховуючим, будуть безпредметними, поки в житті підлітка самоосвіта не набере належної ваги. Без самоосвіти, без напруження розумових і вольових сил для пізнання й самопізнання освіта, навчання не можуть стати виховуючими. Життя сучасної людини немислиме без того постійного духовного спілкування з книжкою, яке надихається гордим людським прагненням звеличити самого себе” (Сухомлинський В.О. Народження громадянина // Вибрані твори: 5 т. /В.О. Сухомлинський. – 1977. – Т.3. − С.422).

На те, що знання є похідним від власних зусиль людини, вказували такі психологи, як Л. Божович, Г. Костюк, Н. Менчинська, Ю. Самарін та ін.

Відомі дидакти Н. Дайрі, І. Лернер, М. Скаткін, В. Онищук та інші оцінювали позитивні якості змістовної сторони виявлення учнями розумової активності.

Пізнавальні, творчі завдання, які розв’язуються учнями під час самостійної роботи, – предмет дослідження І. Лернера, М. Махмутова, Д. Вількєєва, О. Савченко та інших.

Проблема підготовки учнів до самоосвітньої діяльності висвітлюється в роботах: Г. Закірова, Н. Ковалевської, Б. Райського (розглядається аспект формування потреби до самоосвіти); Л. Ковтун (аспект виховання пізнавальної самостійності як засобу підвищення готовності до самоосвіти); І. Редковець, Н. Іванової та ін. (аспект формування вмінь працювати самостійно).

Розробці основ теорії й методики самостійної пізнавальної діяльності студентів безпосередньо в Україні був присвячений науковий пошук В. Козакова і М. Солдатенка. Різні аспекти організації самоосвітньої діяльності майбутніх учителів досліджувалися Н. Сидорчук та М. Рогозіною.

Питання про трактування самоосвітньої діяльності не знайшло в історії педагогіки однозначного розв’язання.

Самоосвіта розумілася як результат і умова освіти (О. Кочетов), засіб саморозвитку творчого потенціалу особистості (Л. Рувинський), система оновлення отриманих знань, удосканалення практичних умінь і навичок (В. Козаков), основа для становлення вчителя як професіонала (Р. Скульський).

Ціла низка вчених зображує самоосвіту в ролі процесу: а) оволодіння знаннями з ініціативи самої особистості (М. Скаткін, Б. Райський); б) розвитку інтелектуальних якостей та розумових здібностей (О. Кочетов); в) корекції своєї розумової дяльності, її операцій (Л. Рувинський); г) удосконалення своєї особистості за допомогою самостійної науково-дослідної діяльності (Н. Кочет).

Є визначення самоосвіти в якості форми отримання знань, засвоєння соціального досвіду, здійснення пізнавальної діяльності. Під нею розуміють і компонент системи освіти, і спосіб її продовження, а також руху до самого себе.

В особистісно орієнтованому аспекті самоосвітню діяльність доцільно вважати складовою самовиховання, цільовим орієнтиром якої служать знання, а в остаточному підсумку – розвиток розумових здібностей, емоційно-вольової та інших сфер особистості.

Даючи визначення феномену „самоосвіти” з позиції цілісного й особистісно орієнтованого методологічних підходів, необхідно ще, окрім цільового орієнтира, уточнити й концентрувати його природу, характер і психологічний механізм.

Враховуючи, що самоосвітня діяльність нерозривно пов’язана з самовихованням як творчим процесом самоформування особистості, вона також має творчу природу. Багато хто з дослідників відзначали пошуковий і циклічний характер самоосвіти (кожний її цикл повторюється на якісно новому рівні й сприяє розширенню досвіду розумової діяльності суб’єкта самоосвіти.

Основні рушійні сили самоосвітньої діяльності – потреби особистості в оволодінні знаннями та пізнавальні інтереси. Вони детермінуються її вищими (у самореалізації й самоактуалізації) та базовими потребами (у пізнанні: засвоєнні цінностей змісту освіти; у розвитку перш за все когнітивної сфери й організації значущої для цього діяльності).

Усвідомлені особистістю учня відповідні вищі й базові потреби виявляються у смислотвірних мотивах її самоосвіти, які сприяють повороту свідомості на своє „Я”.

Усвідомлений, активний і творчий, прагнучий до ідеалу культурної людини процес самоформування особистістю цілісного образу „Я” як компонента самосвідомості − це і є, за великим рахунком, самовиховання − найважливіше джерело і фактор саморозвитку.

Здатність учня до рефлексії та наявність у нього адекватної самооцінки – головні умови усвідомлення ним рівнів сформованості всіх елементів образу „Я” як системи: спрямованості особистості, конкретних знань, загальноосвітніх та інших умінь, моральних та інших якостей. Саме елемент знань ідеального „Я”-образу виступає цільовим орієнтиром самоосвітньої діяльності, з якої починається і без якої не може функціонувати самовиховання.

Як показано у третьому розділі, психологічним механізмом навчання і виховання (самоосвіти і самовиховання) слугує єдність свідомості й самосвідомості особистості.

Таким чином, результати розгляду самоосвітньої діяльності у проекції цілісного й особистісно орієнтованого підходів дозволяють більш конкретно визначити цей феномен на об’єктивній методологічній основі.

Самоосвіта – це складова частина розумового й світоглядного самовиховання, пошуково-творчий циклічний процес усвідомленої самозміни особистості, спрямований на отримання, розширення й поглиблення знань, і психологічним механізмом якого виступає єдність розвитку її свідомості й самосвідомості.

Це дуже складний процес, самоорганізація якого потребує від учня достатньої сформованості вольових якостей особистості й спеціальної готовності.

Йдеться насамперед про психологічну готовність, основу якої становлять мотиви самовиховної діяльності, та готовність практичну, яка припускає наявність у людини специфічних знань і вмінь у сфері теорії й технології самоосвіти.

Готовність до самоосвіти була предметом досліджень Н. Терещенко, Г. Сєрикова, А. Громцевої та інших учених.

Структурними компонентами готовності до самоосвітньої діяльності Н.Терещенко називає ціннісно-орієнтаційний, мотиваційний та рефлексивний.

Розуміючи під готовністю до самоосвіти синтез якостей особистості, внутрішні умови, які забезпечують принципову можливість здійснення самоосвітнього процесу, Г. Сєриков відносить до них:

1) внутрішню потребу в самоудосконалюванні, особистісні цінності, емоційно-вольовий механізм, загальні розумові здібності та ін.;

2) засвоєну особистістю систему знань, умінь і навичок у сфері самоосвіти;

3) уміння і навички грамотної роботи з основними джерелами соціальної інформації (книгою, бібліографічними системами, автоматизованими інформаційно-пошуковими засобами тощо) і в сфері орієнтації у великих обсягах інформації, фіксації найсуттєвішої;

4) систему таких організаційно-управлінських умінь та навичок, як проектування і розв’язання завдань самоосвіти, планування цієї діяльності, здійснення самоконтролю ходу її виконання, самоаналіз отриманих результатів та ін.

Величезну практичну значущість має система підготовки учнів до самоосвіти, подана у працях А. Громцевої. Сукупність її теоретичних і методичних положень, розроблених на основі діяльнісного підходу, слід вважати однією з перших вдалих спроб розгляду самоосвіти як цілісного явища. Саме через це зупинимося на результатах дослідження А. Громцевої більш детально.

Вона обґрунтовано виділяє три рівні самоосвіти (перший − несистематична, випадкова самоосвітня робота в руслі задоволення ще не стійкого інтересу до пізнання; другий – характеризується відносно самостійною діяльністю учня у сфері самоосвіти, якій притаманні загальні, не зовсім чіткі цілі, завдання, свій зміст (відзначається концентрація змісту) та організація; третій − високий рівень усвідомлення потреби в самоосвіті забезпечується наявністю чітких і реальних цілей цієї діяльності, організаційними вміннями, концентрацією джерел і видів самоосвітньої роботи). А. Громцева дає таке визначення готовності до самоосвітньої діяльності: „Готовність до самоосвіти – оволодіння особистістю всіма компонентами самоосвітньої діяльності”. Вона виділяє в структурі самоосвіти „…ті компоненти, які властиві будь-якій діяльності, а саме: мотиваційний, цілепокладальний (орієнтовний), процесуальний, організаційний, енергетичний та оцінний” (Громцева А.К. Формирование у школьников готовности к самообразованию: [учеб. пособ. по спецкурсу для студ. пед. ин-тов] / А.К. Громцева. – М.:Просвещение, 1983. – С.26).

Наявність у структурі мотиваційного компонента припускає знання учнем шляхів і способів самоусвідомлення важливості одержання нової інформації, її зв’язку з усіма життєвими планами й ідеалами, прийомів самопізнання і самопостановки освітніх завдань, які випливають із життєвих планів та ідеалів.

Нарощування самоуправлінських функцій дітей у процесі навчання, залучення старшокласників до визначення змістової сторони свого навчання з урахуванням схильностей і покликання, до процесу осмислення поданих ним моральних зразків, ідеалів, створення умов для пізнання учнями власного „Я” з метою встановлення ними цього покликання – основні напрямки формування в них мотивів самоосвітньої діяльності.

Усвідомивши потребу в самоосвіті, „…учні, які на основі своїх ідеалів і життєвих планів чітко формулюють освітні завдання й згідно з ними організують своє навчання і самоосвіту як єдиний процес, розширюють межі вивчення найбільш значущих для себе навчальних предметів, працюючи в гуртках, наукових товариствах, факультативах” (А.К. Громцева. Формирование у школьников готовности к самообразованию. – С.57). Але роблять це вони ефективно тільки тоді, коли мають спеціальні організаційні вміння, сформовані школою: ставити завдання самоосвіти; визначати оптимальні прийоми їх реалізації, обсяг усієї та якоїсь частини самоосвітньої роботи, джерела; здійснювати самоконтроль усього процесу самоосвіти й корекції його результатів.

Функція власно організаційного компонента системи формування готовності школярів до самоосвіти зводиться до оволодіння ними прийомами раціональної організації роботи з окремими джерелами інформації на основі критеріїв і способів оптимізації.

Головними критеріями оптимальності самоосвіти виступають: досягнення учнем на цей період максимально можливого для нього результату – реально можливого рівня освіченості; дотримання ним норм часу, які не допускають перевантажень; витрата лише мінімально необхідних зусиль при розв’язанні самоосвітніх завдань.

Безпосередня організація процесу підготовки учнів до самоосвіти включає такі кроки вчителя: а) „озброєння” їх технологіями оптимальної (з позиції зазначених вище критеріїв) роботи із джерелом інформації, ефективного використання різних прийомів на кожному етапі процесу вивчення конкретної літератури; б) створення необхідних умов для набуття школярами безпосереднього досвіду самоосвітньої діяльності; в) стимулювання самоосвіти учнів і надання їм допомоги в подоланні наявних у цій роботі протиріч; г) корекція планів самоосвіти, методів, прийомів, засобів їх досягнення залежно від отриманих школярем результатів.

Цілісна множина цих єдиних і взаємопов’язаних кроків-дій педагога й становить систему організації самоосвітньої діяльності учнів.

Оволодіння вихованцями сутністю і черговістю операцій як елементів системи дій людини під час роботи із джерелом інформації, оптимальне використання ними рекомендацій зі здійснення цих операцій на максимально високому, проте без перевантаження, рівні активності пізнавальних, вольових і емоційних сил – основні функції процеуального та енергетичного компонентів системи формування готовності до самоосвітньої роботи із книгою.

Мета останнього, оцінного компонента цієї системи – сформувати в школяра адекватну самооцінку роботи із джерелом інформації, „озброїти” його критеріями оцінки засвоєння змісту книги.

Керуючись суто практичними міркуваннями, доцільно об’єднати мотиваційний і цілепокладальний, процесуальний та енергичний компоненти відповідної системи. Варто внести елементи оцінки якості роботи із книгою в організаційний (організаційно-діяльнісний) та процесуально-енергетичний, а також виділити окремо змістово-методичний, який розкриває сутність способів фіксації отриманої інформації на папері (конспектування, складання тез, виписок, планів прочитаного тощо).

Таким чином, структура готовності школяра до самоосвітньої діяльності як системи буде мати такі компоненти: ціннісно-мотиваційний, організаційний (організаційно-діяльнісний), процесуально-енергетичний, змістово-методичний.

Спираючись на метод моделювання, більш докладно розглянемо тільки останні три компоненти: шляхи й способи організації самопізнання, мотиви роботи над собою, самопостановка завдань щодо удосконалення власної особистості й інші аспекти самоцінного ставлення до самоосвіти та формування її мотивів будуть розкриватися у восьмому параграфі восьмого розділу, який приясвячений організації самовиховання учнів.

Питання і завдання

1. Схарактеризуйте самоосвітню діяльність із позиції цілісного й особистісно орієнтованих методологічних підходів.

2. Як взаємопов’язані між собою самоосвіта й самовиховання – найважливіші джерела саморозвитку особистості?

3. Знайдіть загальне й специфічне в різних трактуваннях структури готовності до самоосвіти як системи, відображених у параграфі.

4. Складіть перелік найбільш імовірних мотивів самоосвітньої діяльності старшокласників, які лежать в основі їх психологічної (ціннісно-мотиваційної) готовності до неї.

5. На які практичні вміння в сфері організації підлітками і юнаками самоосвіти вказують фахівці?