Література для самостійної роботи

1. Жураковский Г.Е. Педагогические идеи А.С. Макаренко / Г.Е. Жураковский. − М.: Изд-во АПН РСФСР, 1963. − 328 с.

2. Козлов И.Ф. Педагогический опыт А.С. Макаренко: [кн. для учителя] / И.Ф. Козлов. −М.: Просвещение, 1987. − 159 с.

3. Макаренко А.С. Педагогическая поэма // Собр.соч.: в 4 т. /А.С. Макаренко. − М.: Изд-во „Правда”, 1987.– Т.1.− С.149−570.

4. Макаренко А.С. Флаги на башнях // Собр.соч.: в 4 т. / А.С. Макаренко. − М.: Изд-во „Правда”, 1987.– Т.3. − 443 с.

5. Макаренко А.С. О моем опыте // Пед. соч.: в 8 т. / А.С. Макаренко. − М.: Педагогика, 1984.– Т.4. – 1984. − С.248−266.

1.2. Піднятися до особистості Учителя Сухомлинського

Нехай кожний поставить перед собою той ідеал не абстрактної, а реальної людини, піднятися до якої знаходить у собі сили. Нехай кожний шукає в собі свою місію, свій Шлях. Саме поривання пошуку Шляху вже є Шлях… Досконалий той, хто прагне удосконалення. Шалва Амонашвілі2

						Сухомлинський Василь Олександрович (1918−1970) – учений-педагог, член-кореспондент Академії педагогічних наук СРСР (1957), доктор педагогічних наук, заслужений учитель школи Української РСР (1958), Герой Соціалістичної праці (1968). З 1948 р. і до смерті – директор Павлиської середньої школи Онуфрієвського району Кіровоградської області.

Чарівна унікальність учительської професії полягає в її можливостях щедро наділяти педагогів щастям жити для дітей і дарувати їм свою любов.

Звертаючись до студента, який стоїть на дорозі опанування таємницями обраної праці, не можна не згадати ім’я професіонала, який здобув повагу і славу в усьому світі як Педагог Божою милістю. Ця воістину щаслива людина, яка віддала своє велике серце і талант ученого й вихователя дітям, − Василь Олександрович Сухомлинський, гордість вітчизняної педагогічної науки.

І він, перш ніж вирости до рівня особистості, як і Ти сьогодні, у свій час сидів на студентській лаві (спочатку Кременчуцького, навчання в якому було перервано у зв’язку з хворобою, а потім і Полтавського педагогічних інститутів). Головне його захоплення в студентські роки − книги, а ефективний засіб становлення як учителя мови та літератури − самоосвіта. Займаючись самоосвітою, майбутній філолог вів щоденник, який допомагав йому не тільки зафіксувати результати власних міркувань про шляхи в храм науки та про його цінності, але й усвідомити їх, а потім і побачити свій педагогічний ідеал. Сухомлинський-студент відкривав його по крихтам. Величезну допомогу в цьому йому надали викладачі: Григорій Михайлович Боришполець, який бачив зміст педагогіки в її орієнтації на живу дитину, Тимофій Никифорович Шелест, з його настановою: щоб зазнати насолоди, треба читати слов’янський, англійський, іспанський та інші тексти в оригіналі, Трохим Карпович Кривенчук – людина, яка глибоко відчувала слово й уміла запалити ним слухачів, та інші педагоги. Вони на багато-що відкрили очі палко прагнучому знань студентові і, зокрема, на те, що справжній і щасливий учитель починається із закоханості у свій предмет.

Спираючись на самоосвіту й самовиховання, систематичну працю згодом він „зробив себе” справжнім і щасливим педагогом.

Прагнеш бути воістину щасливим − стань Учителем, з особистості якого для вихованця починається все: здивування красою навколишнього світу й радість його пізнання, жива самостійна думка й перший продукт власної творчості, спрямованість на вивчення свого „Я” і відкриття істинного призначення на Землі, піднесення до моральних і національних цінностей та досвід духовно заплідненого громадянського життя… Поставити перед собою такий високий професійний ідеал − надзвичайно складно й відповідально.

Щонайменше, полинь до пізнання гуманної педагогіки Сухомлинського як науки й мистецтва творити Людину духовно-моральну, Людину-Творця, Людину-Громадянина.

Щоб піднятися хоча б на перший щабель сходів майстерності, на вершині якої стоїть Сухомлинський, треба спочатку довідатися, які грані його особистості володіють безмежною силою притягання, є стрижневими.

Як магніт, дітей і колег притягають багатство його професійного світу, постійна спрага вдосконалення − похідна від уміння сильно любити дітей і приймати близько до серця їхні потреби.

В ореолі гуманістичної спрямованості особистості (на дитину) цього Учителя дітей і вчителів є його виняткова працьовитість, безкомпромісна вимогливість до себе, постійне творче горіння, цілеспрямованість, відповідальність і самодисциплінованість.

Неабияким явищем у педагогіці В. Сухомлинського зробили й інші професійні якості системного плану.

Це насамперед здатність бути не тільки вдумливим педагогом, а й учителем-дослідником. Уперше, як на фотоплівці, вона виявилася в нього ще в 17 років, коли Василь Олександрович тільки почав свою педагогічну роботу в рідній Василівській школі й провів добре підготовлений експериментальний урок (мета уроку: сформувати в молодших школярів уміння усно розв’язувати задачі, щоб навчити їх мислити).

Значущими складовими відповідної здатності цієї „людини на своєму місці” слід назвати її вміння здійснювати діагностику індивідуально-психологічних особливостей вихованця і його духовно-морального рівня розвитку, майстерно застосовувати дослідницькі методи, виділяючи серед них головний − спостереження, систематично спиратися на результати рефлексії власного наукового зростання та ін.

Повною мірою талант учителя-дослідника В. Сухомлинського заграв усіма барвами веселки у Павлиській середній школі (Онуфрієвський район Кіровоградської області), директором якої його було призначено у 1948 р. й де він працював до смерті, залишивши після себе „слід вічний”. Йдеться про вміння Учителя науково, кадрово, методично, навчально-матеріально й організаційно забезпечити творчий пошук колективу цієї школи зі створення умов для функціонування гуманістичної особистісно-розвивальної системи виховання.

Не менш важлива якість особистості Сухомлинського − здатність до літературно-педагогічної творчості наукового й публіцистичного характеру. В основному завдяки їй увесь світ дізнався про Павлиську школу як лабораторію передової педагогічної думки, а учитель і майбутній учитель завжди мають можливість напитися живої води з її джерела − гуманістичної концепції організації навчально-виховного процесу.

Як квітучий весняний сад оживляє природу й викликає у людей замилування, комплекс виховних ідей цього вченого й практика виступають й будуть виступати життєдайною силою освіти.

Своє концептуальне бачення формування особистості учня, гуманізації процесу його навчання і виховання в школі й результати практичного досвіду він виклав у наукових статтях (їх більше 600) і фундаментальних емоційно насичених монографічних творах, серед яких центральне місце посідають: „Серце віддаю дітям”, „Павлиська середня школа”, „Народження громадянина”, „Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості”, „Духовний світ школяра” тощо.

Увійди, будь ласка, до цієї скарбниці педагогічної думки, досліди її, й ти зрозумієш, що стежка до вчительської компетентності починається з професійної самоосвіти й самоформування таких гуманних умінь і якостей: поважати та підносити учня як особистість; вірити в його можливості, вдумливо досліджуючи душу; культивувати в ньому самобутність і потребу в активній моральній позиції.

У своїх роботах він був здатний, як поет, оспівувати світ моральних, валео-екологічних, інших цінностей і світ почуттів людини, без яких їй ціма цінностями не оволодіти. Виховання почуттів Майстер прямо пов’язував з формуванням у дітей духовних потреб у малюванні, прослуховуванні музики, створенні літературних творів, оволодінні мистецтвом краси людських вчинків тощо. І робити це він починав уже в створеній для майбутніх першокласників Школі радості. Навіть у малюнках літер цих вихованців їм відкривалася, наприклад, „краса сонячних іскринок у крапельках роси, могутнього столітнього дуба, верби, яка схилилася над ставом, журавлиного ключа в блакитному небі, лугу, який заснув після гарячого липневого дня ”.

Таких поетичних рядків, як ці, із „Серце віддаю дітям”, у працях В. Сухомлинського дуже багато: їх автор переконався на практиці, що у свідомості особистості закладена основа її образного мислення. Учитель водив вихованців у створену ним Кімнату казки. Казку, яка, як „свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки й мовлення”, фантазії, цілий світ добра й зла, він вважав засобом пробудження й руху духовних сил дитини, джерелом формування її емоційної, етичної й мовної культури. З-під пера самого Вихователя, Письменника й Поета вийшло близько 1200 казок і оповідань для дітей. Тому закономірно, що його вихованці самі створювали чудові казки й оповідання.

Як гуманіст, В. Сухомлинський вкладав глибокий моральний зміст у духовно містку чисто людську справу − „труд душі”, образно уявляючи її у вигляді творення людиною самої себе та її спрямованості до ідеалу. „Труд душі, − підкреслював видатний педагог, − це означає страждати, боліти стражданнями і болями людини − насамперед матері, батька, сестри, дідуся, бабусі… Я розумію майстерність виховання так, що кожний доторк вихователя до свого вихованця є в кінцевому підсумку спонуканням до праці душі”. Він не мислив роботу душі дитини без культу в сім’ї, дитячому садку або школі Матері, Книги й Вітчизни.

Гармонійне поєднання процесів виховання у дітей моральних, естетичних, світоглядних, інтелектуальних почуттів, за його глибоким переконанням, − це головна умова їх духовного сходження й загального розвитку. Засвоїти цю архіважливу формулу Учителя як особистісно значущу потрібно ще на студентській лаві. Втім яскраві формули в багатогранній спадщині В. Сухомлинського, немов зірки, горять у теорії змісту й методів морального, розумового, естетичного, фізичного, патріотичного й національного виховання, формування духовного світу особистості школяра в цілому й педагогічної культури вчителя, а також у методиці виховання колективу особистісного типу й дидактиці. Звичайно ж, йдеться і про першу заповідь розробленої ним педагогічної етики, що стосується ідеї перетворення школи у „світ душевних людських доторкань”, і про заповідь батькам обов’язково говорити дітям у ранній юності про красу любові, як великої праці, що піднімає над усіма богами, і про сузір’я формул-принципів виховання особистості в праці в ім’я її й загального добра як суті громадянського виховання, і про десять не можна виховання етичного.

Так, сонячним світлом і сьогодні осяюють учителів його висновки й формули-установки: „Виховання ласкою − це утвердження самоповаги”; „Слово − могутнє знаряддя виховання громадської свідомості”; „ Щоб дитина була палко зацікавлена у навчанні, їй необхідне багате, різноманітне, привабливе інтелектуальне життя”; „Почуття гідності трудівника-мислителя можливе тільки в тому випадку, якщо розумова праця є певним випробуванням”; „Висока моральність учителя стає нині найважливішою умовою його педагогічної майстерності”; „Любов до Вітчизни й любов до людей − це два швидких потоки, які, зливаючись, утворюють могутню річку патріотизму”.

Та хіба можна перелічити всі мудрі думки й заповіти В. Сухомлинського тим, хто вже має справу з дитиною, з її вихованням як справжньої людини або ще тільки готується стати вчителем? Цілісна множина їх взаємопов’язаних компонентів і називається системою особистісно орієнтованого виховання великого педагога, обумовленого ним як прагнення до морального ідеалу. Долучитися студентові до цієї системи − значить глибоко вивчити (законспектувати з „підкладкою” власних думок і почуттів під основні ідеї Майстра) зміст основних праць В. Сухомлинського. Тільки комплекс основних рис морального ідеалу відбитий в одній з них − „ Як виховати справжню людину” − майже на двох сторінках. Навіть якщо майбутній учитель п’ять разів прочитає їх, він не відразу внутрішньо прийме ці риси серцем у ролі самоцінних: образне розкриття кожної з них має місце як у змісті всієї зазначеної роботи, так і на сторінках інших праць Василя Олександровича. Розуміння „я повинен” мало для внутрішньої переконаності, що вимагає ще й відчування повинності. Про цю категорію педагогічної етики як „практичної філософії виховання” В.Сухомлинський пише стосовно учня й учителя: „Щоб моральний ідеал став реальністю, треба вчити людину правильно жити, правильно чинити, правильно ставитися до людей і самого себе. Учитель стає вихователем, лише опанувавши найтоншим інструментом виховання − наукою про моральність, етикою”.

Освячений прозрінням сильної духом висококультурної особистості, перспективним педагогічним мисленням, сам він завжди був і є яскравим моральним зразком учительської праці, чистої совісті й безмежної мужності служіння дітям і роботи над собою.

Другого вересня 1970 р., о пів на дев’яту годину вечора, зупинилося серце Василя Олександровича Сухомлинського, до якого так і не повернулася свідомість після операції. «Вона тривала довго, − читаємо в чудовій „Повісті про учителя Сухомлинського” Бориса Тартаковського, − операція підтвердила діагноз.

− Як він міг жити, не те, щоб працювати з таким серцем! − вигукнув один хірург.

− Ecce homo! Се людина! − відповів йому інший».

Піднятися до неповторної особистості В. Сухомлинського не можна, але не підніматися все життя до цієї сяючої вершини − злочин.