[Ред.]Загальна інформація

Поняття «групи інтересів» указує на політичний вимір цих груп. Різні спільності людей, їхні об'єднання проявляють себе як групи інтересів тоді, коли їхні інтереси виявляються як конкретні вимоги в політичній сфері суспільства. Іншими словами, групи інтересів функціонують як політичні об'єднання тоді, коли вони або вирішують суто політичні завдання, або вступають у взаємодію з державою. Вони мають політичний вимір, але здебільшого не є суто політичними об'єднаннями. Від політичних партій групи інтересів відрізняються тим, що не прагнуть до політичної відповідальності, не ставлять собі за мету оволодіння державною владою, а обмежуються лише впливом на неї.

Групи інтересів можуть мати різні назви: «клуб», «гурток», «спілка», «товариство», «рада», «об'єднання» тощо. Поняття «групи інтересів» корелюється з такими однопорядковими з ним поняттями, як «групи тиску», «лобі», «громадські організації», «суспільні рухи», «латентні політичні сили». Розглянемо зміст кожного з цих понять.

У конкуренції різних суспільних груп, які активно відстоюють свій власний, передусім економічний, інтерес, значна частина організованих інтересів отримує задоволення за звичайними каналами громадянського суспільства, поза владними структурами, тобто неполітичним шляхом. Коли ж задоволення колективного інтересу учасників заінтересованої групи вимагає прийняття владних рішень, вона перетворюється у групу тиску, яка за допомогою різних засобів прагне вплинути на рішення органів влади у сприятливий для себе бік.

Як феномен політичного життя групи тиску відомі впродовж усієї історії. Однак найбільшого поширення вони набувають за умов ринку і зрілого громадянського суспільства як породження ліберальної господарської і плюралістичної суспільно-політичної структури. Поява численних груп тиску невіддільна від утворення й розвитку як основних класів капіталістичного суспільства, так і особливо груп інтересів зі своїми економічними, соціальними, професійними та іншими запитами, які політично забезпечують групи тиску. Через тісний зв'язок зазначених понять групи тиску нерідко ототожнюються з групами інтересів. Проте якщо поняття «групи інтересів» указує взагалі на політичний вимір цих груп, то поняття «групи тиску» зазначає лише форму їхньої дії, метод впливу на ті чи інші політичні рішення.

громадсько-політичний рух — об'єднання не тільки більше за масштабом, ніж група інтересів, а й значно слабше, хаотичніше та нестійкіше.

У більшості випадків певний громадсько-політичний рух формується як вельми тимчасовий і не дуже злагоджений союз якоїсь сукупності груп інтересів, об'єднаних спільною метою, причому, як правило — не страте­гічного, а тактичного характеру. Після того, як цієї мети досягнуто, або ж вона внаслідок якихось обставин перестала бути спільною, відповідний громадсько-політичний рух дезагрегується, тобто знову розпадається на вихідну сукупність відносно самостійних груп інтересів. Отже, у певному сенсі слова, групи інтересів виступають у ролі своєрідної основи, яка становить підґрунтя формування громадсько-політичних рухів і водночас — живильне середовище їх існування.

Втім, до складу руху можуть, окрім груп інтересів, входити також, за певних умов, і інші, причому доволі різномасштабні та різноякісні, компоненти — політичні партії, громадські організації, профспілки, творчі спілки, колективи та окремі громадяни.

Відрізняються громадсько-політичні рухи і від інших складових політичної організації суспільства — держави та політичних партій. Від останніх він різниться тим, що не має інституалізованого характеру, не створюється свідомо та цілеспрямовано, а, принаймні у більшості випадків, становить собою форму спонтанної політичної активності мас.

На противагу державі та політичним партіям, громадсько-політичний рух не постає, зазвичай, також у якості однієї з органічних складових меха­нізму тієї політичної влади, яка діє в суспільстві на даний відтинок часу.

Поступаючись державі, політичним партіям, та, зрештою, й групам інтересів за мірою організованості, громадсько-політичний рух водночас переважає їх за багатством економічно, соціально, політично й ідеоло­гічно значущих ідей і позицій (хай виникаючих стихійно, спонтанно й спорадично). Такий рух не засновується, як правило, на теоретично обгрунтованих і детально продуманих ідеологічних орієнтаціях, політич­них доктринах і програмах, участь у ньому не передбачає вивчення статуту (що теж відсутній) чи організаційно оформленого членства. Він вияв­ляється у вигляді невимушеної, вільної політичної колективної активності. Спрямованої, з одного боку, на усунення проявів несправед­ливості, дисгармоній, що набувають у такі періоди особливої гостроти і пронизують усі основні сфери суспільної життєдіяльності — економічну, соціальну, політичну та духовну. З іншого ж боку — на здійснення конструктивних, позитивних перетворень у цих сферах. Причому — вихо­дячи з визнання пріоритетності політичних змін як попередньої умови трансформації існуючого суспільного порядку загалом.

Таким чином, громадсько-політичний рух можна схарактеризувати як форму вияву інтенсивного піднесення політичної активності великих мас людей за умов різкого й системного загострення кризи у суспільстві й неспроможності виправити чи навіть стабілізувати становище засобами існуючої політичної влади.

Так само, як й інші елементи політичної організації суспільства, громадські рухи теж типологізуються за декількома підставами: - за масштабами — на міжнародні, загальнонаціональні, регіональні,

місцеві;

- за релігійною (ісламський, індуїстський тощо), соціальною (селянські, буржуазні, робітничі рухи), національною (український, іранський чи російський громадсько-політичний рух) та демографічною (молодіж­ний, жіночий рух) основою;

- за часом виникнення — «традиційні» (профспілкові, кооперативні, під­приємницькі) та «нові» (ті, що започаткувалися після другої світової війни й зорієнтовані не стільки на реалізацію позитивних, конструктивних цілей, скільки — на усунення негативних суспільно-політичних явищ);

- за ставленням до політичного та економічного ладу суспільства — революційні, реформаторські, консервативні та контрреволюційні;

- за сферою зосередження зусиль — правозахисні, політичні, екологічні, економічні, соціальні, національні, пацифістські тощо.

Доволі обширним є й коло тих функцій, які спроможний виконати певний громадський рух. Серед них варто виділити передусім функції:

- опозиційну щодо існуючої політичної влади загалом чи щодо

державної влади зокрема; - зворотного зв'язку владних структур і гілок влади з основною масою

населення;

- представницьку, коли рух представляє свої інтереси у різних ешелонах і рівнях влади;

- соціального контролю за представниками влади та її структурами, роль якого особливо підноситься за умов кризи довіри до влади;

- мобілізуючу, завдяки якій відбувається залучення до активного політич­ного життя широких мас громадян і піднесення їх політичної культури.

З-поміж чинників виникнення громадсько-політичного руху в пев­ному конкретному суспільстві на сучасному щаблі людської історії як наріжні можна виокремити, наприклад:

- істотне зниження у даному суспільстві рівня матеріального добробуту людей;

- помітне послаблення у цьому ж соціумі системи соціального захисту знедолених, питома вага котрих у країні різко зростає;

- розчарування більшості населення у офіційно пропагованих суспіль­них ідеалах та реально існуючому соціально-політичному устрої, що дедалі помітніше й різкіше розходиться з ними;

- загострення, саме у даній країні, тієї чи іншої або й декількох з сукуп­ності глобальних проблем сучасності — екологічної, демографічної, ресурсної, енергетичної тощо;

- прогресуючий розрив між існуючою системою світоглядних ідей та ідеологем і якісно новими реаліями, дедалі нагальніша потреба у нових ідейних орієнтирах.

Як і будь-який інший соціально-історичний феномен, громадсько-політичний рух становить собою органічний вияв життєдіяльності людей. Повний життєвий цикл його включає послідовні етапи виникнення, фор­мування, висхідного розвитку, досягнення піка активності, нисхідного розвитку та поступовішого чи інтенсивнішого загасання. Для характе­ристики означеного життєвого циклу певного громадсько-політичного руху найчастіше використовують стадіальну схему, запропоновану свого часу польським політологом Єжи Вятром.

За Є. Вятром, повне здійснення функцій, призначення громадсько-політичного руху передбачає проходження ним наступних п'яти стадій:

1. Створення передумов певного громадсько-політичного руху;

1. Артикуляції прагнень, тобто усвідомлення останніх і розробку, на цій підставі, ідейних та організаційних основ даного громадського руху;

1. Агітації, тобто свідомого й цілеспрямованого залучення та ідейного наснаження можливих учасників руху;

1. Активної політичної діяльності учасників громадсько-політичного руху, коли їхні зусилля зосереджуються на безпосередньому втіленні цілей руху у життя;

1. Загасання громадсько-політичного руху. Настає, коли виявляється або нездійсненність цілей, сформульованих на початку руху, або ж їх досягнутість.

Як правило, громадсько-політичні рухи активізуються у кризові, перехідні періоди, коли на зміну одній політичній системі йде інша і фор­мується нова політична організація суспільства. У тому числі — й нова мережа політичних партій. Розглянутий під цим кутом зору, він постає як початкова стадія формування нової багатопартійної системи. По мірі ста­новлення останньої громадсько-політичні рухи руйнуються, трансформуючись кожний у новонароджені політичні партії.

До громадських, а по суті громадсько-політичних, рухів відносять наймасовіші об´єднання громадян, що виникають для реалізації певної мети. Масовий характер таких рухів багато в чому споріднює їх з громадськими організаціями, хоч між ними є певні відмінності. Так, громадський рух може бути структурно неоформленим, але його масовість і сила відчутна в суспільстві. Громадська організація — це переважно об´єднання однодумців, а громадський рух включає зазвичай різні верстви і групи людей, навіть з різними політичними поглядами, заради досягнення якоїсь мети. Наприклад, Рух прихильників миру, Рух "Грінпіс" та ін.

Активізацію діяльності громадських організацій і рухів зумовлюють: поглиблення кризи в різних сферах суспільного життя; зростання небезпеки екологічної катастрофи; небезпека розв´язання ядерної війни; необхідність відстоювати права і свободи та соціальний захист життя людини і т. ін.

Отже, громадсько-політичні рухи — зазвичай структурно не оформлені масові об´єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких є тимчасовою і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після вирішення поставлених завдань такі рухи або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадсько-політичні організації.

У своїй діяльності громадсько-політичні рухи можуть керуватися вузькими, загальнонаціональними або загальнолюдськими завданнями чи інтересами. Відповідно до цих критеріїв (за масштабами своєї діяльності) рухи можна типологізувати на міжнародні, загальнонаціональні і регіональні (локальні).

Однією з причин піднесення ролі громадських рухів у політичній системі суспільства є неспроможність традиційних інститутів держави розв´язувати назрілі завдання. На основі назрілих завдань і визначається мета створюваних громадсько-політичних рухів. При цьому мета може відображати інтереси тільки окремих прошарків населення, може бути загальнонаціональною, а за певних умов може трансформуватися в загальнолюдську.

Функціональне значення суспільно-політичних рухів багатогранне, і їхня роль у структуруванні політичної системи в різних державах неоднакова. У державах з демократичними режимами громадсько-політичні рухи є необхідним компонентом політичної системи. У таких країнах вони виступають своєрідним індикатором незадоволення суспільних потреб, яке адресується державним інститутам, і домагаються розв´язати проблеми, що виникли. У демократичних державах громадсько-політичні рухи виступають важливим інституційованим каналом залучення людей до політики, формування правлячої еліти, а іноді й розроблення державної політики і навіть втілення в життя.

В авторитарних і тоталітарних державах громадсько-політичні рухи переважно виступають чинниками соціальної і політичної дестабілізації правлячих режимів. Тому в таких державах вони є посутнім чинником усунення правлячих верхів від влади і передання її демократично обраним представникам народу. Щодо ролі громадсько-політичних рухів у такому передаванні влади існують різні погляди. Є. Вятр, наприклад, вважає, що за умов правління авторитарного режиму передавання влади в руки демократично обраним представникам народу може відбуватися за трьома формами. Перша — реформа згори. Така реформа може здійснитися за умов, коли автократичні правителі за власною волею, а не під тиском масових рухів, вирішують змінити існуючу систему, і в них вистачає мудрості й волі втілити програму демократичних перетворень. Друга форма — "абдикація" (відмова від влади, посади або сану); третя — поступові реформи, узгоджені між можновладцями й опозицією.

У державах з тоталітарною формою правління роль громадсько-політичних рухів ще вагоміша, оскільки в таких державах здебільшого немає політичних партій. Масові рухи у них покликані стати загальнонаціональною силою, на яку можна було б спертися всім опозиційним режимові силам у державі.

Подібного роду масові громадсько-політичні рухи функціонували в усіх країнах напередодні повалення тоталітарних режимів — в Іспанії, Греції, Португалії. Не стало винятком і падіння тоталітарних комуністичних режимів у країнах "реального соціалізму" — Чехословаччині (Громадянський форум), Болгарії (Союз демократичних сил), Румунії (Фронт національного порятунку), Польщі ("Солідарність"), Литві ("Саюдіс"), Україні (Народний Рух). Напередодні розпаду Радянського Союзу в усіх його колишніх республіках функціонували народні фронти. Своєрідною реакцією радянських партійних і державних органів на створення їх була організація інтерфронтів та інших різного роду рухів, які, за своїм громадсько-політичним спрямуванням, були досить різними — від демократичного до великодержавницького. Таке розмаїття стало відображенням тих суперечностей, що існували в тогочасних суспільствах, свідченням відсутності політичної структурованості їх, справжньої багатопартійності. Поява різноманітних за своєю спрямованістю рухів стала свідченням глибокої політичної кризи комуністичної системи, великої незадоволеності народу існуючим станом речей.

В Україні серед численних рухів найбільший політичний вплив на процес державного відродження справив Народний Рух, який виник як суспільний потяг до перебудови тогочасного суспільства.

Проте в міру того як виявлялися утопізм "оновлення", "перебудови", нездатність колишньої КПРС на дійсно радикальні реформи, Народний Рух України набував іншого, радикальнішого спрямування — боротьби за національно-державне відродження. Саме тому він зміг згуртувати широкі верстви населення на боротьбу за подолання тоталітаризму і побудову національної державності. Рух виник як суспільно-політична організація відкритого типу — доступна для всіх, незалежно від соціального і професійного стану, партійної, конфесійної й етнічної належності. Він був своєрідним відображенням реальної політичної, соціальної і духовної різнобарвності та суперечливості життя тогочасної України. Демократизм Руху, його фундаторів виявився в тому, що вірність національній ідеї органічно поєднувалася з проголошенням рівності всіх націй і етнічних груп на теренах України. Програма Руху рішуче відмежовувалася від орієнтації на асиміляцію національних меншин. Намагання вести виважену національну політику з урахуванням інтересів інших національностей було вирішальним чинником, який запобіг виникненню інтерфронтів в Україні.

Визначною ознакою нинішнього періоду є те, що Народний Рух України як громадсько-політичний рух, так само, як і такого роду рухи в інших країнах "соціалістичного табору", свій потенціал уже вичерпав, по суті втратив здатність впливати на політичні процеси.

Це є ще одним підтвердженням того, що життєздатність того чи іншого громадсько-політичного руху визначає як його організація, так і внутрішня та зовнішня ресурсозабезпеченість.

У своєму розвитку громадсько-політичні рухи проходять певні стадії.

На першій стадії, на думку Є. Вятра, створюються передумови виникнення руху. Такі передумови визрівають на ґрунті незадоволення існуючим станом речей, і у людей з´являється потреба в діях, спрямованих на зміну його. Саме в цей період формується ініціативна група і відбувається пошук лідерів руху.

На другій стадії відбувається артикуляція вимог. Вона здійснюється на основі об´єднання індивідуальних політичних прагнень і вичленення з них спільного, найістотнішого. Наслідком артикуляції є поява певних документів або формування платформ.

На третій стадії до руху залучаються нові прихильники і починається діяльність із реалізації завдань громадсько-політичного руху. Ця стадія найвідповідальніша, оскільки вона є вінцем проведеної раніше організаційної роботи і своєрідною перевіркою життєдіяльності руху.

Четверта стадія — стадія затухання руху. Ця стадія, як і три означені вище, є неминучою, навіть якщо цілей руху не досягнуто.

Сучасні громадсько-політичні рухи можна типологізувати таким чином:

1)      соціальні рухи (проти безробіття, за підвищення життєвого рівня, охорону здоров´я, безплатну освіту та ін.);

2)      політичні рухи (за державну незалежність, зміну влади, національно-визвольні, робітничі, антифашистські, проти расової й національної дискримінації, за захист прав і свобод людини та ін.);

3)      нові альтернативні рухи (екологічні, неофеміністичні, нові рухи людей похилого віку, рух молоді, біоетичний рух та ін.).

Виникнення альтернативних рухів — це реакція людей на нездатність державної влади, існуючих політичних партій і громадсько-політичних рухів ефективно розв´язувати специфічні проблеми, які набули вже загрозливих, катастрофічних обрисів.