16

Політична думка стародавнього Сходу

Міфологічні уявлення про політику. У своєму виникненні політична думка всюди у давніх бере початок з міфологічних джерел. У III-ІІ тисячоліттях до н. е. мислення людей ще перебувало під владою міфологічних уявлень про оточуючий світ. Міфологічні уявлення про оточуючий світ відбились і на політичній думці: в її основі була ідея божественного першоджерела політичних порядків. Щоправда, взаємовідносини земних і небесних володарів трактувалися по-різному. Для стародавніх єгиптян, вавилонян, індійців боги за будь-яких обставин самі залишалися вершителями земних справ, першими законодавцями і правителями.

А) Стародавні джерела свідчать, що соціально-політичні уявлення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї, Греції, Вавілоні, Персії, Римі та інших країнах мали спільний релігійно-міфологічний характер.

Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з'являється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість «нижчих вищим».

Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої — боги і фараони, підніжжя — народ. Між ними — жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни, піснях і переказах про Гїльгамеша, Шумерських законах, законах Білалами — правителя Ешнунни тощо.

З уявленнями давніх вавилонян пов'язана одна з найцінніших пам'яток східної політико-правової думки — Закони Хаммурапі (1792—1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

У XIII—Х ст. до н. е. у давній Палестині виникло Ізраїльсько-іудейське царство. Зусиллями іудейських пророків Мойсея, Ісуса Навіна, Ісайї, Ієремії, Ізекіїля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія тоді було створено Старий Заповіт — більшу частину Біблії — одну з найцінніших книг в історії людства.

Ветхозавітні пророки започаткували ідею походження держави як волі Божої. А сформульовані в Біблії Закони, тобто Десять Заповідей і вчення, передані Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут та поведінку віруючих.

Мідійці Світ, за її змістом, — це результат боротьби доброго і злого начал (Ахура-Мазди і Ангра-Ман'ю). Мазда — верховний і єдиний Бог, втілення правди, справедливості, чеснот, просвітництва, розуму тощо. Перша людина і цар, син неба, керуючись законами Мазди, будує суспільство без ворожнечі й насильства, де панують мир і щастя. Одним із перших у світовій думці Заратуштра висловив ідею рівності чоловіка і жінки. Але його суспільство поділене на чотири стани (жерці, вояки, землероби і ремісники), тобто це станове суспільство, де одружені користуються більшими правами, ніж неодружені, той, хто має дітей, ставиться над тими, хто їх не має тощо.

Духовні вчення народів, що населяли Індостан з середини II тис. до н.е., були викладені у Ведах (знання), пізніше — у дхармасутрах (кодекси поведінки). Вона обґрунтовує панування космічного абсолюту — Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), подекуди формулюючи вимоги до царів і посадових осіб, що можна вважати першоелементами теорії державного управління.

Буддиз- заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рівності людей (крім рабів), ненасильство, потяг до республіканізму. Він заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні. А те, що згодом стали називати політичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вважав другорядним.

У Давній Індії ще з II тис. формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовнішню політику, форми і методи здійснення державної влади, правила поведінки правителів і чиновників, організацію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць — «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), авторство якої приписують міністрові Чанак'ї (Каутільї. Саме IV ст. до н. е. можна вважати епохою зародження політології як самостійної галузі знань.

«Артхашастра. Головні її ідеї: політика вільна від моральних застережень і моральних отримань; авторитет Вед високий, але політики не завжди повинні керуватися релігійно-догматичними настановами; політичні знання спираються на узагальнення і систематизацію історичного та емпіричного досвіду; особистість керується чотирма головними призначеннями —праведністю, користю, бажанням та звільненням; загальне благо ніяк не пов'язане з інтересами особи і досягається сумлінним виконанням кожним своїх обов'язків; люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосовувати примус, покарання; цар — земний бог, батько для підданих; держава виникає з того, що народ обирає першого царя і призначає йому відповідне утримання за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісного стану хаосу.

Приблизно тоді з'являється всеохоплюючий кодекс поведінки населення — «Закони Ману» — міфічного прабатька людей, першого царя, який передав їм Божі настанови про походження світу і суспільства, про касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі, правила успадкування, покаяння, покарання тощо.

У священних книгах стародавніх індусів всі події зображуються як прояв світового порядку, дотримання якого вважалось правильним, свідчило про виконання обов'язків кожною людиною. У Стародавньому світі з розпадом общинно-племінних відносин, загостренням суперечностей між племенами, та появою власності на знаряддя і засоби виробництва, виникають прагнення окремих осіб нажитися за рахунок інших, розширити своє багатство. В общині виникає майнова. Уже в III—II тисячолітті до н. є. населення Стародавнього світу - Єгипту, Китаю, Індії та інших країн ділилось на багатих і бідних, експлуатованих рабів і власників рабів, знаті та ін.

З посиленням влади вожді племен стають повноправними повелителями племені, стають царями, намісниками Бога на Землі. З виникненням держави влада стає силою, з допомогою якої багата знать здійснює панування над різними верствами: землеробами, виноградарями, скотарями, рабами та ін.

Традиціоналізм общинного життя, незрілість класів і класової самосвідомості впливали на зміст політики. Головне місце в політичній свідомості раннєкласових суспільств займали міфи про божественне, надприродне походження суспільних порядків. З міфами зв'язані традиції обожнення існуючої влади і її розпоряджень. Політичні вчення Стародавнього світу залишались сугубо прикладними. Головний зміст їх становили питання, що стосуються мистецтва управління, механізму здійснення влади і правосуддя. В політичних доктринах відображались не стільки теоретичні узагальнення, скільки конкретні проблеми техніки та методів здійснення влади. Державна влада ототожнювалась з владою царя або імператора. Верховний правитель вважався втіленням держави, зосередженням всієї державності. Політичні вчення не відокремлювались від моралі і становили своєрідні етикополітичні доктрини.

Підвищений інтерес до проблем моралі взагалі характерний для ідеології соціальних спільностей, які формувалися в суспільстві. Мистецтво управління державою часто зводилось до морального удосконалення правителів, до управління силою особистого прикладу. Для політичних вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігались, але й розвивались релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику. Політичні вчення освячували соціальну нерівність, привілеї знаті, владу експлуататорської верхівки.

У стародавніх китайців було дещо інше уявлення: для них імператор був єдиним провідником волі небесних сил. Боги наділяли його повнотою земної влади, надаючи йому для її здійснення особливі внутрішні сили і можливості.виділяють 4 основних напрями:

Конфуціанство було етико-політичним вченням, в якому центральне місце займали питання моральної природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї, управління державою.

Конфуцій визнавав божественне походження влади імператора, але відмовляється від божественного походження держави, яка, згідно з його вченням, виникла із об'єднання сімей. Ідеальна держава, на його думку, повинна являти собою велику патріархальну сім'ю. В ній сувора влада правителя повинна спиратися на його особистий авторитет. Відносини в державі повинні регулюватися насамперед мораллю. «Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ підкорятиметься, буде покірним». Головне завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно людяності. На необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові. Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається.

Будучи прибічником ненасильницьких методів правління, Конфуцій усі негаразди у житті, державної політики пояснював поганими звичаями людей, а головною метою державної політики оголошував виховання гарних звичаїв. Найбільш високі вимоги він висував до морального виховання правителів, указуючи, що моральність правлячих визначає моральність підданих. Конфуцій залишається на позиціях родової знаті, вихвалюючи її особливу роль в управлінні державними справами. Головною умовою влади, на його погляд, є віра в доброго правителя, здатного зробити державу стабільною. Загальним принципом взаємовідносин між людьми стало: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип має стати фундаментом всієї системи управління. Володар мав ставитись до підкорених як до своїх дітей, дбати про достаток продовольства в країні, захищати ЇЇ зі зброєю і виховувати народ. «Управляти - отже поступати правильно». І народ зобов'язаний проявляти повагу до правителів, незаперечно їм підкорятися.

Даосизм у сфері політики орієнтував на поміркованість, стриманість, незмінність природного стану справ.

Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

Моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. e.). Однойменний трактат моїзму містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ'я, залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.

Легізм —Шан Ян (400—338 до н. e.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

2. Античність і Середньовіччя

Політична ідеологія Стародавньої Греції формувалася в процесі розкладу міфів і виділення відносно самостійних форм суспільної свідомості.

Зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду.

Політико-правові концепції починають розроблятися в межах філософськихвчень.

Правова думка Стародавньої Греції постійно зверталася до порівняльноговивчення законів, які були встановлені в полісах. В творах грецьких мислителів була розроблена класифікація форм держави (монархія, аристократія, демократія та ін.).

На зміст античних політико-правових концепцій великий вплив здійснив розвиток етики. В Стародавньої Греції на перший план висуваються питання, пов’язані із становищем індивіда в суспільстві, можливістю морального вибору і суб’єктивної сторони поведінки людини.

Політичні думки й ідеї Платона

Одним з видатних мислителів античності був Платон (427-347 р. до н.е.). Свої політичні ідеї він виклав у діалогах “Держава”, “Політик”, “Закони”. Суспільство Платон розумів як відбиття вічних ідей, які існують незалежно від людей і навколишньої їхньої дійсності. Найбільш важливою й безпосередньою формою існування суспільства є держава. Філософ прагнув дати картину ідеальні суспільства й держави.

У праці “Держава” він намалював образ ідеального суспільства, що складається із трьох станів: правителів - філософів, воїнів-стражів, ремісників і хліборобів. Ієрархія станів заснована на їхній відповідності трьом початкам людської душі - розумному, розлюченому й діловому. Кожен стан зайнятий своєю справою: філософи-мудреці здійснюють справедливе правління, оскільки тільки їм доступно правдиве знання; стражі захищають суспільство, а ремісники й хлібороби створюють матеріальні кошти життя. Перші два стани не мають ні власності, ні родини.

Держава регулює все життя громадян аж до висновку шлюбу й народження дітей. Справжня чеснота - щире знання - можлива тільки при ідеальній державі. Такою державою Платон уважав сучасну аристократію - правління філософів-мудреців. Саме при ній можливий прихід до влади найкращих і шляхетних представників суспільства. Інші чотири форми держави - тимократія (правління військових), олігархія (правління заможних), демократія, тиранія - є недосконалими. Важливо відзначити, що Платон першим указав на взаємозв'язок політики, держави й соціальних змін (подолу праці, поява класів, нерівності).

Політичні думки й ідеї Аристотеля

Учнем Платона був Аристотель . Його вчення більш реалістичні, ніж вчення Платона, оскільки він узагальнив досвід функціонування 158 грецьких полісів. Свої висновки він виклав у роботі “Політика”.

Аристотель заперечував можливість існування ідеальної держави, тому що думав, що держава результат природного розвитку, а не божественного промислу. Філософ уважав місто - держава вищою формою спілкування людей, відбиттям сутності людини як “політичної тварини”, у якому закладене інстинктивне прагнення до спільного проживання, відбиттям чого є родина, громада й, нарешті, держава. Головна мета держави - досягнення “кращого життя”, загального добра для всіх громадян.

Держава Аристотеля менш єдино, чим у Платона. У неї є місце приватної власності, родині. По Аристотелю, держава - втілення справедливості, закону, сфера вираження спільного інтересу вільних громадян. Однак не всі існуючі форми держави здатні рівною мірою справедливо розподіляти блага відповідно до достоїнства осіб. Форми державного устрою Аристотель класифікував по двох критеріях: 1) кількість правлячих й 2) мети правління. Монархію, аристократію й политтю він уважав правильними формами, оскільки в них правителі переслідують загальне добро всіх громадян. Неправильні форми держави (тиранія, олігархія, демократія) служать корисливим інтересам правителів. Кращої формою держави Аристотель називав полиття - правління більшості, що володіє майновим й освітнім цензом. Полиття була конкретною формою втілення ідеї про змішаний режим, що втілює всі кращі риси аристократії (чеснота правителів), олігархії (багатство), демократії (воля). Говорячи сучасною мовою, полиття - це правління в інтересах середнього класу.

Політичні думки й ідеї Цицерона

питання політики освітлені в його роботах «Про державу» й «Про закони». він бачив у державі вираження й захист спільного інтересу, загального надбання й правопорядку, втілення справедливості й права. він зв'язував виникнення держави із внутрішньою потребою людей у спільному житті, а основою цього процесу вважав розвиток родини, з якої природно виростає держава. Сполучною чинністю, основою суспільства вільних громадян виступає право, закон.

У руслі традицій давньогрецької думки Цицерон приділяв велику увагу аналізу різних форм державного устрою, виникненню одних форм із інших, «круговороту» цих форм, пошукам «найкращої» форми й т.д.

Критерії розрізнення форм державного устрою Цицерон убачав в «характері й волі» тих, хто править державою. Залежно від числа правлячих він розрізняв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). Всі ці прості форми (або види) держави не досконалі й не найкращі, але вони, по Цицерону, все-таки терпимі й можуть бути цілком міцні, якщо тільки зберігаються ті основи й зв'язки (у тому числі - і правові), які вперше міцно об'єднали людей у силу їхньої загальної участі в державотворенні. Кожна із цих форм має свої переваги й недоліки. У випадку, якби стояв вибір серед них, перевага віддається царській владі, а на останнє місце ставиться демократія.

Переваги різних форм правління можуть і повинні бути в їхній сукупності, взаємозв'язку і єдності представлені в змішаній формі держави. У простих формах держави ці переваги представлені односторонньо, що й обумовлює недоліки простих форм, що ведуть до боротьби між різними верствами населення за владу, до зміни форм влади, до їхнього виродження в «неправильні» форми.

Основний порок простих форм держави складається, відповідно до Цицерона, у тому, що всі вони неминуче, у силу властивої їм однобічності й нестійкості, перебувають на «стрімчастому й слизькому шляху», ведучому до нещастя. Царська влада, чревата сваволею єдиновладного правителя, легко вироджується тиранію, а влада оптиматів із влади найкращих перетворюється в панування кліки багатих і знатних. Хоча така влада й продовжує помилково йменуватися правлінням оптиматів, але на ділі, зауважує Цицерон, «немає більше виродливої форми правління, чим та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими». Відповідно й повновладдя народу, по оцінці Цицерона, приводить до пагубних наслідків, до «божевілля й сваволі юрби», до її тиранічної влади.

Ці виродливі види володарювання (тиранія одноособового владики або юрби, панування кліки) уже не є, відповідно до Цицерона, формами держави, оскільки в таких випадках зовсім відсутнє саму державу, що розуміє як спільна справа й надбання народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов'язкове для всіх право.

Запобігти подібному виродженню державності, на думку Цицерона, можна лише в умовах найкращого (тобто змішаного) виду державного устрою, утвореного шляхом рівномірного змішання позитивних властивостей трьох простих форм правління. Як найважливіші переваги такого державного ладу Цицерон відзначав міцність держави й правову рівність його громадян.