Оптичні телескопи

Конструктивно оптичний телескоп являє собою трубу (суцільну, каркасну або фермову), встановлену на монтуванні. Оптична система телескопа складається з декількох оптичних елементів (лінз, дзеркал або лінз і дзеркал). Телескопи, побудовані на основі лінзової оптичної системи (діоптричної), називають рефракторами.

Телескопи із дзеркальною (катоптичною) системою називають рефлекторами. Телескопи, що мають змішану оптичну систему (дзеркально-лінзову) називають катадіоптричними^[1]. До останніх, зокрема, належать телескопи Кассегрена (1672), Річі-Кретьєна (1922—1928), Шмідта (1930), Максутова (1941).

Кожна з оптичних систем має свої переваги та недоліки.

Першим оптичним приладом для астрономічних спостережень був телескоп-рефрактор схеми Галілея (1609 р.). Найпростіший телескоп схеми Галілея складаєтся з двох лінз — об'єктивом слугує двосторонньо випукла лінза (збірна лінза), а окуляром двосторонньо ввігнута лінза (розсіююча лінза).

Великі телескопи є переважно рефлекторами. Створення великих лінз набагато складніше — потрібно досягти високої однорідності скляної заготовки та обробити дві поверхні лінзи (замість однієї у дзеркала). Найбільший збудований рефрактор має діаметр об'єктиву один метр. Крім того лінзові об'єктиви мають значні оптичні аберації, основні з яких хроматична і сферична. Обох цих аберацій позбавлені дзеркала, що мають форму параболоїда обертання.

Телескоп має три основні призначення:

1. Збирати випромінювання від небесних світил на приймальний пристрій (око, фотографічну пластинку, спектрограф і ін.);

2. Будувати у своїй фокальній площині зображення об'єкта або певної ділянки неба;

3. Допомогти розрізняти об'єкти, розташовані на близькій кутовій відстані один від одного, що непомітно неозброєним оком.

Мікроскоп – прилад для розглядання дрібних, невидимих для неозброєного ока, предметів у збільшеному зображенні.

Історично першим приладом, який використовувався з такою метою був оптичний мікроскоп, дія якого базується на заломленні світла системою лінз. Оптичний мікроскоп дає збільшення до 3000 разів. У електронному мікроскопі, винайденому в 30-х роках 20 ст., збільшене зображення одержують за допомогою пучків електронів. Він дає збільшення в десятки і сотні тисяч разів. Винайдені у 80-х роках 20 ст. атомний силовий мікроскоп та тунельний мікроскоп дозволяють розглядати зображення об'єктів атомного масштабу - окремі атоми й молекули.

На початку XVII ст. по всій Європі використовувались перші мікроскопи. Благородних учених заворожувала можливість збільшити всесвіт крихітного.

У 1665 році англійський учений Роберт Гук відкрив крихітні розділи, які назвав клітинами, бо вони йому нагадали схожі на клітки келії монахів. Це спостереження Гука відкрило шлях до відкриття спершу мікроорганізмів, а потім дало усвідомити таємницю всього живого.

Антоні ван Левенгук - голландський торговець - був зачарований наукою. Дізнавшись про мікроскоп Гука, він вирішив створити свій. Він власноручно зробив мікроскоп, який складався з двох латунних пластин і маленького шматочка скла, що виконує роль лінзи. Щоб працювати з ним треба покласти зразок на вістря голки. Ви якомога сильніше наближаєте око до лінзи, тож можете бачити вістря голки і покласти туди зразок: комаху, чи ще щось. У 1675 році ван Левенгук використовував такий мікроскоп для дослідження краплі води, коли побачив щось надзвичайне: світ повний істот, яких ніхто ніколи не бачив - мікроорганізмів. В мікроскопа був механічний предметний столик, засіб для фокусування, все те, що потрібно для дослідженнязразка і воно працює.

Прядильна машина — машина, на якій з рівниці (або вовняної стрічки) виготовляють пряжу.

Ще за кілька тисячоліть до нашої ери майже всі народи застосовували ручний спосіб створення пряжі: витягували з маси волокон (переважно вовни, льону, бавовни, коноплі) вузеньку стрічечку і зсукували її пальцями. Першими знаряддями прядіння стали ручні гребені, якими розчісували волокна, і ручні веретена, за допомогою яких волокна зсукували. Досконалішими були прядки, веретена яких приводилися в рух від обертового колеса. З ХV століття в Європі почали застосовувати самопрядки з ножним приводом, які одночасно зсукували пряжу і намотували її на веретено. В 1738 у Великобританії запатентовано першу машину безперервного прядіння з витяжним приладом, на якій витягували, скручували і намотували пряжу. Пізніше у Великобританії і Франції було створено кілька типів машин прядильного виробництва.

Найпоширенішими сучасними прядильними машинами є кільцеві (з веретеном) і пневмомеханічні (без веретена, розроблені наприкінці 60-х років радянськими і чехословацькими спеціалістами). На кільцевій прядильній машині рівниця (або стрічка) потрапляє з котушки у витяжний прилад, де витягується до заданої товщини, потім, проходячи через ниткопровідник та бігунок, скручується, після чого за допомогою веретена намотується на шпулю (патрон тощо). У продуктивніших пневмомеханічних прядильних машинах рівниця роз'єднується на окремі волокна, які потоком повітря подаються в швидкообертову камеру, де з них формується пряжа. Дальше удосконалення прядильних машин спрямоване на підвищення швидкості прядіння, поліпшення конструкції розділяючих пристроїв, розширення діапазону товщин виробленої пряжі тощо.