Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
history.doc
Скачиваний:
8
Добавлен:
18.11.2018
Размер:
233.47 Кб
Скачать

Розділ iіi. Історія землевпорядних робіт та земельні відносини в Україні Від Київської держави до 17 століття.

Земельне питання в Україні, країні переважно аграрного напрямку, вже більше тисячоліття було найголовнішим серед політичних та економічних питань, що виникали в її історії.

Земельні відносини фактично зводилися до боротьби за землю між тими, що нею володіли, та тими, що її фактично обробляли. За часів Київської Русі земля належала князям, земським боярам (земельним власникам, що утворилися з князівських дружинників) та смердам (вільним хліборобам, що жили на своїх власних дворищах). Але була ще категорія хліборобів залежних та безземельних (так звані закупи), вони або обробляли чужу землю за певну частину врожаю, або були наймитами.

Були й невільні люди - так звані раби, або холопи (основним джерелом невільництва була війна). З 1223 року почалися напади татар; в 1240 році вся територія України була зайнята цими нападниками, яки пройшли на захід до Польщі та Угорщини, користуючись незгодами між князями на Русі. Згодом, в 1242 році, вони знову пройшли Україну, але на схід, прямуючи до Волги.

Вся Україна опинилася під владою татар: князі їздили до татарських ханів "на поклін", а населення сплачувало данину - почалася доба "татарського ярма". Значних змін в становищі різних соціальних груп населення України не сталося.

За цей час стався політичний занепад Наддніпрянщини з її осередком - Києвом. Цей осередок пересунувся на захід до Галицько-Волинської землі, тоді розірвалися династичні, політичні, економічні та культурні зв’язки з Суздальською Руссю (згодом Московською).

В середині 14 століття завершився процес утворювання досить сильної Литовської держави, яка розпочала поширення на південь, приєднала Сіверіщину, Київщину, Волинь та Поділля. Утворилася фактично Литовсько-Руська держава, в який вища культура русинів мала великий вплив на литовців.

Селянська маса ділилася на три групи: 1) люди робітні, або тягли - сиділи на панській землі, платили оброк т а виконували різні господарські роботи;

2) данники - платили натурою певну дань з свого господарства; 3) слуги путні - відбували службу, пов’язану з охороною державних границь та замків, а також ремісники.

В 1385 році Литва уклала союз з Польщею (через одруження литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою), і фактично почався процес об'єднання держав, який закінчився в 1569 році утворенням Речі Посполитої (Люблінська унія),з спільним королем, сеймом та сенатом.

За цієї унією українські провінції Литви - Київщина, Волинь та Поділля були прилучені до Польщі. Почався процес експансії Польщі, держави з великим впливом Римсько-Католицького духівництва, на Україну, яка мала свою православну церкву. Польські та українські пани (колишні земські бояри) почали одержувати від короля грамоти на порожні, але надзвичайно родючі землі в Україні. спустошені під час татарського ярма; в Україні почали виростати великі латифундії.

Частина українських землевласників прийняла католицьку релігію та ополячилася. Відкриття великих просторів з багатою родючою землею викликало рух селянства з Польщі в Україну. Заселяючи ці землі, пани надавали переселенцям різні пільги. Це спричинювало колонізацію областей України. Відбувався процес колонізації величезних просторів, так званого " Дикого Степу". Ці землі поступово опинилися у власності кількох десятків магнатських сімей, котрі побудували міста, містечка, укріплені замки, насаджували села. Насунула маса дрібної шляхти в ролі панських адміністраторів та орендаторів.

Магнати та шляхта поступово встановили колоніальний режим та кріпацькі відносини з місцевим українським населенням. Значно загострилися релігійні суперечки двох релігій - католицької та православної.

В 1596 році на Берестейському Соборі була проголошена унія - частина православної церкви утворила греко - католицьку церкву, що визнавала верховенство Римського папи. Нові форми політичного, релігійного та соціального укладу життя почали викликати до себе опозицію з боку широких верств українського населення, в першу чергу селян. З утворенням в Криму татарського ханства значно почастішали напади татар на населені пункти України, вони супроводжувалися захопленням полонених, яких продавали в рабство, знищенням населених пунктів та пограбуванням всього майна.

За цих умов почався процес утворення в Україні нової суспільної верстви -козацтва, виникла Запорізька Січ, яка взяла на себе оборону України від татар та брала участь у війнах Польщі з іншими державами (Московщиною, Туреччиною, Кримом).

Польська влада підтримувала цих козаків, кількість яких встановлювалася так званим реєстром. Козаки селилися на південних околицях України, мали власну землю та господарство, а під час війни залишали домівки, озброювалися та вирушали в походи. Запорізька Січ, що утворилася в середині 16 століття - не вискове об’єднання, що розташувалося на островах нижче Дніпрових порогів та фортеця, де могли жити лише чоловіки служила базою козацької організації на відстані від контролю й втручання королівської адміністрації.

Запорізька Січ мала свої землі на обох берегах Дніпра, вони не оброблялися, але на великих степових просторах козаки займалися звіриними та рибними ловами, вдосконалювали свою військову майстерність.

17 - середина 19 століття .

В 1-ій половині 17 століття Польська держава почала значно збагачуватися за рахунок освоєння українськими селянами та козаками нових земель на Задніпровських просторах Полтавщини та Сіверщини. Вироблена продукція сільського господарства через Гданськ йшла в західні країни Європи, що були розорені війнами на протязі багатьох десятиліть та потребували продуктів харчування.

Польські магнати та шляхта збагачувалися за рахунок політичного та економічного тиску на безправних українських селян і козацтво, захоплюючи оброблювану ними землю та збільшуючи податки. Козацтво в Україні, до якого приєднувалися селяни, відповідало на це повстаннями, які закінчувалися поразками, але згодом після ряду перемог під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького, привели до утворення Української держави, що почала навіть дипломатичні переговори з сусідніми державами (Туреччиною, Швецією, Молдовою, Семиграддям, Московщиною) з метою утворення союзу проти Польщі.

Польські пани та "орендарі були з України вигнані, земля їх перейшла в користування селян та козаків. Після довгих вагань Україна прийняла протекторат Москви, з умовою одержати допомогу в боротьбі проти Польщі, яку почати підтримувати західні католицькі держави. Москва розпочала війну з Польщею, яка проходила зі змінним успіхом, за участю Кримських татар та привела до знищення людності та руйнування міст і сіл на значній частині України (особливо на Поділлі та Південній Київщині).

В 1667 році Москва порушила Переяславську угоду 1654 року та уклала 3 Польщею Андрусівську угод}-, за якою під Москвою залишалися Лівобережжя та Київ з околицями, до Польщі переходило Правобережжя, а Запорізька Січ опинилася під спільною зверхністю обох країн.

На польській стороні Правобережжя селянство знову опинилося під владою магнатів та шляхти, що поновили старі колоніальні порядки - панщину, релігійні утиски тощо. Це викликало знову збройні виступи селян та втечу їх на Лівобережжя, де заселялася Слобідська Україна, що входила до Московської держави (Харківщина та Воронежчина). Москва в цей час почала поступово захоплювати політичну владу в Україні, обмежуючи її автономію і владу гетьмана та розпалювати боротьбу за землю між селянськими масами і старшинами, що поступово перетворювалися на великих землевласників (до кожної посади старшини приписувалася певна земельна "рангова маєтність"). Здобуваючи різними засобами земельні маєтки, старшина щоразу більше обтяжувала селян - "послушенців" на свою користь. Перехід із селянського стану в козачий ставав все більш трудним.

В кінці XVII та на початку XVIII століття Москва почала провадити походи на південь з метою вийти до узбережжя Чорного та Азовського морів і захоплення Криму. До цих походів притягали українських козаків і селян як вояків, а також для виконання різних повинностей військового часу (будувати фортеці, возити припаси тощо). На узбережжя Азовського моря Росія вийшла вже при Петрі І в 1700 році. Значно ускладнилася політична ситуація в Україні з початком російсько-шведської війни в 1700 році, коли шведське військо захопило частину України на Лівобережжі. На бік шведів перейшов гетьман Мазепа, частина старшини та Запорізьке козацтво, які живили надію на утворення незалежної Української держави в союзі зі Швецією та Польщею, що на той час опинилася під владою шведського короля Карла XII.

Але під Полтавою в 1709 році шведи були розбиті, а Петро І став карати "зрадників - мазепинців", в гетьманській столиці Батурин вбито близько 15 тисяч невинних людей, значну кількість чоловіків було зараховано до війська, на населення України накладено великі податки, на будівництво Петербурга серед боліт було спрямовано велику кількість селян, з яких багато загинули.

В той час деякі старшини, які не пристали до гетьмана Мазепи, одержали великі нагороди - маєтки з селянами на них. Землі покараних старшин передавали або до фонду монастирських земель, або в користування прихильників Петра І.

До кінця XVIII століття Україна була ареною боротьби Російської імперії: утвореної Петром І, з Туреччиною та її васалом Кримським ханством. Ця боротьба

закінчилася захопленням Криму (де була закладена в Севастополі база Чорноморського флоту) і великих степових просторів на півдні України та Бессарабії (території між Дністром та Прутом). Ці землі за своїми природними властивостями були цілком придатні для розвитку ефективного сільського господарства, це розуміли царські урядовці, деякі землевласники Росії та іноземці, які вміли господарювати на землі. Тому в цей регіон почали прибувати переселенці з країн Заходу, землевласники з Росії утворювали нові господарства, переселяючи своїх кріпаків.

Одночасно царський уряд (переважно цариці) роздавав землі на півдні разом з селянами, що там проживали, людям, що відзначалися на державній службі. Частина земель передавалася безпосередньо у власність цареві (утворилися так звані " державні селяни") та церквам ("монастирські селяни"). Царський уряд весь час замінював обраних гетьманів іншими, ставлячи своїх прихильників (частину їх відправляв у заслання) та поступово гетьманат ліквідував, запровадивши управління через губернаторів, призначених царем.

Запорізька Січ була ліквідована і козаки переселені на Кубань, а частина втекла на турецьку територію за Дунаєм. Росія поступово перебирала від Польщі, при кожному поділі її земель, разом з Прусією та Австрією, нові території на Правобережжі, Волині, Поділлі, залишаючи встановлені Польщею порядки: великі землевласники - поляки, кріпаки - українці.

Останній поділ Польщі відбувся в 1795 році. Після цього сусідом Росії з заходу стала Австрійська імперія, до складу якої входили Галичина та Буковина.

В 1825 році до влади прийшов цар Микола І. Росія на цей час була великою кріпосницькою аграрною державою, яка займала значну територію, мала найсильнішу в Європі армію, значний потенціал для розвитку, але відставала від країн заходу у розвитку промисловості, техніки, ефективному веденні господарства. Українська старшина в 1835 році дістала право на одержання дворянства, що привело до посилення її русифікації. Сільське населення поділялося

на :

1. кріпаків (вони проживали на поміщицьких землях та відбували панщину);

2. козаків (проживали на власних землях);

3. державних селян (проживали на землях, що належали царський сім’ї);

4. монастирських селян (проживали на землі, що належала церкві). З'явилися, крім того, так звані "військові поселення" (в них з сім’ями мешкали

чоловіки, які були військовослужбовцями, вони проводили час у військових навчаннях і готові були завжди виїхати до війська; вони мали власні будинки, які групувалися у військові одиниці - роти та "скарбові селяни") вони проживали в маєтках. конфіскованих в дідичів, причетних до польського повстання 1830 року проти російського панування обкладалися певним регулярним податком на користь скарбу та вільно господарювали на цих землях).

Бюрократично - поліцейське господарювання в Росії, керований Миколою І, це витримало серйозного іспиту, яким була війна 1854 року з коаліцією європейських держав. Росія виявилася дуже слабо підготовленою до війни; інтендантство проявило свою повну нікчемність; армія, вихована на формальній дисципліні, билася хоробро, але мала поганий провід та через відстале технічне озброєння несла в боях страшенні втрати-військові невдачі та втрати в людях хвилювали громадянство, цар Микола не виніс сорому за свою систему і помер. Його спадкоємцем став Олександр II, вихований в ліберальному дусі, від якого громадянство чекало реформ та пом'якшення суворого режиму царювання Миколи І. Так воно й сталося.

Основною проблемою була ліквідація кріпацтва; практична підготовка до цього сталася в 1856 році після заяви царя: "Краще скасувати кріпацтво зверху, ніж дочекатися до того часу, коли воно почне скасовуватися само собою знизу". Після цього було утворено спеціальний комітет підготовки до реформи.

Землемірні роботи в Росії розпочато ще за часів Петра І. Вони проводилися для складання карт та планів: в 1705 році було розпочато також генеральне межування, яке мало метою складання планів окремих землекористувань (переважно великих землевласників). Провадилися зйомки геодезичними інструментами (астролябією, бусоллю, мірним ланцюгом); на плани накладалися лише межі земель окремих землекористувачів. Ці роботи велися майже 100 років, але дуже повільно через брак кадрів / підготовку кадрів здійснював Московський Констянтинівський межовий інститут.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]