Рене Декарт

Справжнім філософом, коли він розробляє свою філософську систему, завжди рухає якийсь внутрішній голос (пафос), певний його власний принцип, котрого він намагається дотримуватися все своє життя. Іноді цей принцип явно проглядається у роздумах філософа, іноді ні. У філософії Рене Декарта (1596 – 1650 рр.), одного з найвидатніших філософів та істориків філософії, цей принцип як на долоні: я не хочу, щоб хтось або щось обманювали мене, і тим більше не хочу обманювати сам себе. Дотримання цього принципу спонукало Декарта вести життя, повне пригод і величезної внутрішньої напруги, піддаватися небезпекам на війні, вступати в гострі філософські дискусії.

Рене Декарт народився в дуже відомій та багатій шляхетній родині в одній з провінцій Франції – Турені. Серед його родичів і пращурів були полководці, єпископи, члени парламентів. Сам же Рене народився дуже слабким, хворобливим хлопчиком, тим не менше схильність його до наук проявилась досить рано, і батько називав його жартома “маленьким філософом”. У вісім років він починає навчання в елітному шляхетному коледжі Ла Флеш, заснованому королем Генріхом IV, котрий заповів поховати в цьому коледжі своє серце. Так воно і вийшло – 4 липня 1610 р. Декарт разом з іншими учнями зустрів серце короля.

Декарт чудово навчався в коледжі, де викладали в основному викладачі з ієзуїтського Ордена. Давні мови, дворічний курс філософії, в основному схоластичної, а також найбільш улюблений Декартом предмет – математика – все ж не могли задовольнити його пристрасть до пізнання. Пізніше, згадуючи шкільні роки, засновник раціональної філософії писав: “З дитинства мене виховували для занять науками, і оскільки мене запевняли, що за допомогою них можна досягти ясного міцного знання всього корисного, то я відчував надзвичайно сильне бажання їх вивчити. Однак коли я пройшов весь курс навчання, в кінці котрого звичайно люди вступають в ряди вчених, я повністю змінив свої погляди, адже знаходився в такому хаосі сумнівів та помилок, що, здавалось, з мого бажання вчитися я міг взяти ту користь, що все більше і більше впевнювався у своєму неуцтві”. Тому Декарт вирішив покинути школу і відправитись подорожувати: “Я не хотів більше шукати іншої науки, за виключенням тієї, котру я міг би знайти в самому собі або у великій Книзі життя”.

У 1613 році Декарт приїжджає до Парижу і занурюється в життя, сповнене розваг та задоволень. Але через рік таке життя набридло йому, і він раптом зник з поля зору своїх друзів. Живучи у Парижі, він ніде не з’являвся, і ніхто не знав, де він живе. Весь цей час Декарт займався глибоким вивченням математики. У 1617 році його життя знову круто змінилося – він пішов на військову службу спочатку до голландської армії, а пізніше приймав участь в кількох сутичках між католиками і протестантами в Германії на боці перших. Тоді ж, у 1619 році, він відчув сильну внутрішню кризу – філософія здалась йому толі суцільним темним хаосом, в котрому нічого неможливо розрізнити з ясністю. Навпаки, математику Декарт вважав єдиною зрозумілою наукою. І тоді у нього виникла ідея – чи неможна за допомогою математичних методів прояснити філософію та інші науки?

У 1620 р. Декарт остаточно залишив військові справи і повернувся до Парижу, де знову усамітнився для розмірковувань, від котрих його відволікала лише облога протестантської фортеці Ла Рошель, під час котрої він був представлений Людовіку ХІІІ і кардиналові Ришельє. А через кілька тижнів Декарт вперше сформулював основні принципи своєї нового філософії. В той же день у Парижі він був присутній на філософському диспуті, де дехто на ім’я Шанду, блискучий оратор, але досить поверховий вчений, представляв свою немовби “нову філософію”. Говорив Шанду чудово, і більшість присутніх схвалили його промову. Тільки Декарт мовчав. Коли ж його попросили висловити свою думку, він встав і пункт за пунктом довів необґрунтованість теорії Шанду, що трималась на вигаданих, недоведених підставах. Декарт протиставив бездоказовим філософським теоріям свій “пробний камінь”: будь-яка істина може бути відкрита тільки за допомогою методологічного мислення і повинна витримати випробування ним.

Декарт розумів, що він сам далекий ще від достатньо зрозумілого розуміння тих нових принципів філософії, котрі в загальних рисах були ним викладені в суперечці з Шанду. Тому він, несподівано для паризької публіки, вже готової шанувати його в якості нового модного “філософського героя”, їде до Голландії і оселяється там у повному самітництві, підсиленому ще тим, що Декарт живе серед чужих людей, майже не знаючи їхньої мови... В ці роки Декарт створив свої головні філософські твори: “Розмірковування про першу філософію, в котрих доводиться буття Бога і безсмертя душі” (1641), “Принципи філософії” (1644), “Про пристрасті душі” (1646).

Головною проблемою, що турбувала Декарта, була проблема достовірного знання. Як дізнатись, що те, що я знаю, я знаю істинно? Як довести собі істинність своїх знань? Адже набагато легше, казав Декарт, мати з якогось питання певну кількість суперечливих ідей, ніж в самому легкому питанні добратися до істини як такої. Тому головним питанням пізнання Декарт вважав питання про метод. Свій метод він назвав дедукцією, котра полягає в тому, щоб знайти джерело істини і потім рухатись від нього крок за кроком, не збиваючись зі шляху, не звертаючи в хибний бік.

Але з чого почати, як знайти це “джерело істини”: Всі наші уявлення і почуття, казав Декарт, недостовірні, тому пізнання повинне починатись з сумніву. Сумнів, вважав філософ, має бути спрямований не проти світу, а тільки проти значення наших власних уявлень про нього. Я, казав Декарт, не Бога, котрий створив світ, підозрюю в обмані, а припускаю, що деякий “демон брехні” просто збиває мене з правильного сприйняття реальності.

Таким чином, Декарт сформулював перший принцип пізнання: “Я сумніваюсь у всьому”. Але далі з необхідністю виникло питання – чи є щось таке, в чому можна не сумніватись? Якщо я, казав Декарт, відкину все сумнівне, все ,в чому можна сумніватись, то все ж безсумнівним залишиться одне – мій сумнів, моє мислення, котре і є моє істинне буття. Я мислю, отже , існую (Ego cogito, ego sum) – таким є основний принцип, сформульований Декартом. Ще один принцип, принцип достовірності знання, проголошує: Що я осягаю ясно і точно, то істинне. Пізнати “ясно і точно” означає уявити предмет, що вивчаєш, в чистому вигляді, відділити від нього все стороннє.

Основою людського буття, вважав Декарт, є “мисляче Я”, але це Я з’являється на світ не порожнім. В іншому випадку, воно не могло б породити ніякої думки – адже “з нічого не вийде нічого”. Тому Декарт ввів поняття вроджених ідей – ці ідеї дані людині, її душі вже при народженні, вроджені Богом. Власне, ідея Бога і є, вважав Декарт, головною вродженою ідеєю – саме на її основі ми можемо потім мати уявлення і пізнавати ідеї Добра, Краси, Істини. Другою вродженою ідеєю є ідея тіл – на її основі ми можемо сприймати і пізнавати тіла, котрі оточують нас в світі.

Виходячи з цього Декарт сформулював антропологічний доказ буття Бога, котрий заснований на співставленні недосконалої природи людини і досконалої природи Бога. Людина існує і обдарована уявленням про найдосконалішу істоту (Бога), але сама людина, очевидно, недосконала, а значить, не може бути джерелом наявності в мені ідеї про найдосконалішу істоту – як менше не може породити більше. Отже, ця ідея природжена мене ззовні, тобто самим Богом, що існує реально. Таким є розмірковування Декарта. Більше того, він вважав, що саме буття та ідея Бога роблять можливим людський сумніві, відповідно, мислення. В іншому випадку, людина була б неминуче замкнена у власних ілюзіях. Здатність же сумніватися доводить, що людині властиве світло істинного знання, джерелом котрого є Бог.

Декарт навіть сформулював свого роду правило життя. По-перше, Бог створив не людей (мається на увазі певна безлика маса людей), Бог створив мене. По-друге, в цьому світі завжди є для мене місце. По-третє, якщо я, з якоїсь причини, не займу цього місця, то і світі не буде порядку і краси, і мене не буде, і самого світу також не буде. Ось такий максималістичний висновок про відповідальність людини перед самою собою і перед світом. Безглуздо тікати від світу і його реальностей, тому що, казав філософ, тікаючи, ми все одно несемо свій страх з собою.

Декарт у своїй філософії багато уваги приділив тому, яким чином природа людини впливає на його мислення і волю. Людина, вважав філософ, складається з двох субстанцій – тіла (протяжна) і душі (мисляча). Їх з’єднання заважає душі спокійно споглядати – виникають емоції, пристрасті, що є невід’ємною частиною людської природи. Здивування, бажання, печаль, радість, любов, ненависть – такими є прості пристрасті, що турбують душу людини. Їх комбінації складають пристрасті складні. Єдиною позитивною пристрастю Декарт вважав здивування, адже воно дає людині перший імпульс до пізнання.

Декарт вважав, що людина споконвічно має свободу волі – без неї вона просто не могла б вийти з низки помилок, але воля може і підвести – обрати не те рішення із запропонованих розумом. Причиною зла, за Декартом, є помилка волі. Людина, підвладна пристрастям, несвободна. Для того щоб стати свободною, їй необхідно стати вище своїх пристрастей, прояснити своє мислення. А це можливо лише у стані зібраного суб’єкта (тобто – такого, що згадав вроджені ідеї, котрі і є для людини перша необхідність). Виходячи з цього Декарт сформулював принцип людської свободи – свобода на хвилі необхідності, при котрій людина ставить усвідомлені нею вроджені ідеї вище тиску зовнішніх обставин. Допомогти в подоланні пристрастей може й інший сформульований Декартом принцип – принцип величі душі: я не можу судити про те, чого не знаю з достовірністю.

Такими є основні принципи філософії Декарта – картезіанства. Смерть захопила його так і тоді, коли він навряд чи її очікував. Його запросила до Стокгольму шведська королева Крістіна – читати їй лекції з філософії. Королева була яскраво вираженим “жайворонком” – лекції були призначені на шість годин ранку. Такого навантаження Декарт, котрий вочевидь був “совою”, не витримав. Через кілька місяців він захворів пневмонією і помер, сказав перед смертю, що просить вважати його філософією тільки те, що він написав своєю рукою.