IV Неспроможність соціальної діяльності Директорії та її падіння.

4.1. Підготовка Раднаркому до вторгнення в Україну.

11 листопада 1918 р. Німеччина підписала акт про пере­мир'я, що означало її фактичну капітуляцію. Для ра­дянської Росії відкрилася можливість анулювати Брест­ську мирну угоду. 13 листопада ВЦВК РСФРР офіційно заявив, що вважає угоду недійсною.

У заяві вказувалося, що Російська Радянська Рес­публіка вітає трудящих окупованих областей і «...обіцяє їм повну, що йде до кінця, підтримку в боротьбі за вста­новлення на їхніх землях соціалістичної влади робітни­ків і селян». Курс на світову революцію, під гаслом якої відбувся жовтневий переворот, не перешкодив більшови­кам прагнути до встановлення радянського ладу в ме­жах кордонів колишньої Російської імперії. «Збирання» втрачених під час світової і громадянської воєн імпер­ських земель навколо єдиного центру Раднарком розгля­дав як першочергове завдання.

Заяву ВЦВК про недійсність угоди відділяло од по­відомлення про перемир'я на Західному фронті два дні. Але конкретні дії, що випливали з факту капітуляції Німеччини, Раднарком розпочав, не гаючи й такого ча­су. Вже 11 листопада він дав директиву Реввійськраді республіки у 10-денний термін підготуватися до походу в Україну. Того ж таки дня головком І. І. Вацетіс, тер­міново відкликаний із Східного фронту В. О. Антонов-Овсієнко і Й. В. Сталін зустрілися з українськими біль­шовиками В. П. Затонським, М. О. Скрипником і Епштейном (Я. А. Яковлєвим). Останні дали невтішну інформацію: без уведення в Україну значних сил Черво­ної армії не можна розраховувати не лише на успіх революційного руху, а й на саме його виникнення. За цих умов організувати успішний похід в Україну впро­довж десяти днів виявилося справою нереальною. Реввійськрада республіки не мала достатньої кількості ре­зервних військ.

Одначе підготовка до вторгнення розгорталася на повний хід. 17 листопада було створено окрему від Реввійськради Росії Українську революційну військову ра­ду. До неї ввійшли И. В. Сталін, Г. Л. Пятаков, В. П. Затонський і В. О. Антонов-Овсієнко. 28 листопада, через два тижні після утворення Директорії, було проголо­шено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України у складі Г. Л. Пятакова (голова), В. К. Аверіна, Артема (Ф. А. Сергєєва), К. Є. Ворошилова, В. П. Затонського, Е. Й. Квірінга, Ю. М. Коцюбинського, М. І. Подвойського, О. Г. Шліхтера та ін. Один із перших декретів цього уряду присвячувався утворенню Української радянської армії.

Щоб передчасно не видати справжнє призначення стягуваних у цю армію військ, їх назвали групою кур­ського напряму. Антонову-Овсієнку дали можливість відібрати військові частини з резервної армії, що ди­слокувалася на Орловщині. Він включив у групу два полки ВЧК, три продовольчі полки, загони угорських Інтернаціоналістів, партизанські загони з-під Уфи, які складалися переважно з поволзьких татар, і три полки прикордонної варти, що раніше охороняли кордон Росії з окупованою Україною. Кістяк групи становили Перша і Друга повстанські дивізії, утворені з партизанських загонів у «нейтральній зоні». 1 грудня в газеті «Известия ВЦИК» з'явився мані­фест Тимчасового уряду України, в якому проголошу­валася його програма дій. Уряд заявляв, що стає на чолі мас, які повстали проти гетьманського режиму, обіцяв скликати після встановлення радянської влади на місцях Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селян­ських і червоноармійських депутатів, проголошував на­ціоналізацію промисловості та банків, повідомляв про безкоштовну передачу селянам усіх поміщицьких земель з реманентом.

Отже, більшовики мали намір перехопити керівни­цтво всенародним повстанням проти гетьмана і окупан­тів, хоч більша частина України вже перебувала під контролем Директорії. По суті, маніфест сконструйова­ного у Москві «українського уряду» заповідав конфрон­тацію з тією адміністрацією, яка утворювалася в ході повстання. Тим часом війська під керівництвом Антонова-Овсієнка вже розпочали вторгнення в Україну.