2.2. Відносини з Антантою. Внутрішня політика Директорії.

Інтервенція Антанти на півдні України. Після жовт­невого перевороту в Петрограді країни Антанти поспі­шили поділити між собою сфери впливу на півдні Росії. Територією на захід від лінії Керч — Ростов — р. Дон заопікувалася Франція. І не випадково: у важку проми­словість України було вкладено чималі французькі ка­пітали. Восени 1918 р. керівні кола Антанти і Денікін були стурбовані тим, що поразка Німеччини створить вакуум влади в Україні. Щоб перешкодити наступу більшови­ків, Антанта прийняла рішення замінити німецькі гарні­зони на власні. Прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо надіслав головнокомандуючому союзними арміями на Близькому Сході директиву підготуватися до інтервен­ції. Німецькій адміністрації в Україні заборонили здій­снювати демобілізацію військ, що вже почалася стихій­но, і зобов'язали її продовжувати охороняти порядок у місцях розташування гарнізонів до особливого роз­порядження. Щоб надати інтервенції «законного» характеру, представник Антанти Е. Енно організував у Яссах (Ру­мунія) нараду з так званою «російською делегацією». У складі надзвичайно строкатої за партійною приналеж­ністю членів делегації (від монархістів до есерів) були відомі діячі: октябрист, барон В. В. Меллер-Закомельський, лідер кадетської партії П. М. Мілюков, банкір і промисловець В. П. Рябушинський. Вони звернулися до Антанти з закликами окупувати Одесу та Миколаїв, сприяти поновленню «єдиної і неділимої» Росії в до­воєнних кордонах (але без Польщі), не визнавати не­залежності державних утворень, що виникли, як вони вважали, «під німецьким впливом». Мова, звісно, йшла про Україну.

У ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти ввійшов у Чорне море. Армада союзників складалася з 10 лін­корів, 9 крейсерів, 12 міноносців, багатьох транспортних і допоміжних суден. Незабаром Енно оголосив у оде­ських газетах заяву, в якій говорилося: «Держави Ан­танти через свого уповноваженого, французького консу­ла в Києві, заявляють, що вони вирішили не допускати ніякого порушення в справі відновлення порядку та ре­організації Росії, яку розпочали російські патріоти і яку підтримують союзники... А щодо південної Росії, держа­ви Антанти стверджують свою непохитну волю підтри­мати в ній порядок. Ця непохитна воля в найближчому часі буде підтримана збройною силою в такій кількості, як того вимагатимуть обставини».

До кінця грудня в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною чисельністю близько 60 тис. чо­ловік.

Попередні плани союзників були іншими. Денікін наполягав, аби вони надіслали не менш 18 дивізій. Ке­рівництво Антанти вирішило «обмежитися» 12—15 диві­зіями, щоб мати змогу зайняти основну частину Украї­ни, зокрема Київ і Харків. Таким масштабам окупації перешкодило те, що з'явилася сила, якої раніше не існу­вало,— Директорія. Поки транспорти з військами со­юзників добиралися до чорноморських портів, практично вся Україна потрапила під контроль петлюрівських військ.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнаючи гетьманську адміністрацію, її дипломати не зби­ралися визнавати й поновлену УНР. Проте Директорія мала за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців, отже могла розмов­ляти з союзниками досить рішуче. 27 листопада було опубліковано у формі відкритого листа ноту протест проти французького втручання у внутрішні справи України. Нота закінчувалася так: «Виступаючи перед усім світом з протестом проти насильства, яке наміряються знов учинити над україн­ським народом держави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротися до останнього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудово­го українського народу та за ту національно-державну форму свого існування, яку визначив і визначить сам український народ».

Одначе вже перша проба сил між Антантою й Ди­ректорією, що відбулася в Одесі, показала необґрунто­ваність надто сміливих декларацій. Влада, що прийшла у Київ на зміну гетьманській, вже перебувала у від­чайдушно важкому становищі, бо мала перед собою ворожі сили майже по всьому периметру кордонів. На заході їй протистояли армії Ю. Пілсудського, на півно­чі і сході — Л. Троцького, на півдні — А. Денікіна. Новий ворог у вигляді регулярної армії Антанти був явно не на часі.

12 грудня 1918 р. війська Директорії після коротко­часних жорстоких сутичок з білогвардійцями зайняли Одесу, за винятком портової смуги. Французьке коман­дування оголосило її недоторканною, бо кораблі інтер­вентів, що стояли на рейді, готувалися до висадки військ. Через три дні, коли почалася висадка, Денікін за згодою Антанти організував у Одесі «південноро­сійський» уряд і призначив свого військового комендан­та — генерала Гришина-Алмазова. За розпорядженням Петлюри, якого значно більше турбувало становище на північних, а не на південних кордонах, українські вій­ська відійшли без бою.

Поступово інтервенти захопили, витісняючи україн­ську адміністрацію, чорноморське узбережжя аж до лі­нії Тирасполь — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон. Просуватися далі не було змоги, бо розтягнутий фронт вимагав додаткових сил. Після того, як керівни­цтво Антанти відмовилося перекинути в Україну півтора десятка власних дивізій, довелося покластися на армії Денікіна, нейтралізуючи при цьому війська Директорії на лінії розмежування за допомогою нескінченних пере­говорів.

Командуючий французькими військами генерал д'Ансельм місяць за місяцем марнував час у розмовах з міністром Директорії. Він дозволяв собі дрібні по­ступки на її користь: терпів, наприклад, видання в Оде­сі української газети самостійницького напряму. Проте українським представникам не подавалася надія на те, що Антанта може визнати УНР. Зі свого боку, Директорія не наважувалася на рішу­чий опір, маючи перед собою більш небезпечний фронт на півночі. За таких умов основну боротьбу з інтервен­тами взяли на себе українські ліві есери і більшовики, що розгорнули в зоні окупації підпільно-партизан­ські дії.

Зважаючи на революційну ситуацію в Європі, що була наслідком виснажливої багаторічної війни, РКП (б) робила головну ставку на пропагандистську роботу у військах інтервентів. При Одеському підпільному обко­мі КП(б)У було створено пропагандистську групу з пра­цівників, які досконало володіли європейськими мова­ми,— «Іноземну колегію». Французьку секцію в ній очо­лювала Ж. Лябурб, сербську — С. Ратков, грецьку — В. Атанасов. На допомогу одеським підпільникам ЦК РКП (б) прислав І. Ф. Смирнова (М. Ласточкіна), який очолив обком, Л. І. Картвелішвілі, І. Є. Клименка, С. І. Соколовську та ін.

На початку лютого 1919 р. радянські війська разом із партизанами підійшли до зони, контрольованої інтер­вентами. У боях під Вознесенськом добре озброєні фран­цузькі, грецькі та білогвардійські частини зазнали поразки й відступили. Ставало очевидним, що розпропаговані більшовицькими агітаторами війська Антанти воювати нездатні. У першій половині березня після три­валих боїв частини Задніпровської дивізії зайняли Херсон і Миколаїв. 6 квітня 1919 р. радянські війська ввійшли в Одесу.

Висновки:

Приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, швидке формування дієздатної армії, та вчасно обраний момент для повстання. Проте становище на кордонах країни було дуже важке.